Розділ 4, в якому згадується минуле, хоча доречніше говорити про теперішнє
Гоббс дочекався поки за сержантом зачиняться двері. Повільно підійшов до свого столу і з полегшенням опустився в крісло. Втома важкою ковдрою огорнула плечі. Довгий день і він ще не скінчився.
В такі дні як цей, найбільшим бажанням було повернутись у ті благословенні часи, коли він був на два десятки років молодший та на чотири стоуни легший. Коли після цілісінького дня на ногах надвечір відчуваєш лише легку втому, а не смертельне виснаження.
Рука сама потягнулась до коробки з сигарами. Витяг одну, обітнув кінчик і прикурив. З насолодою затягнувся і повільно видихнув хмарку гіркого диму.
Його час минає. Це очевидно. Ще два-три, щонайбільше п’ять років і він піде на заслужений відпочинок. Хоч його розум все ще зберігав гостроту та ясність, тіло починало підводити.
Хто ж прийде йому на зміну? Хтось на кшталт Вілкінса, готового закривати очі на факти, тільки б не зіпсувати ідеальну картину в ідеальних звітах, що майже не мають стосунку до реальності? Швидше за все так і буде. Начальство завжди любило лизоблюдів. Від цієї думки у роті стало кисло і він ледь стримався, щоб не сплюнути собі під ноги.
Тіні розвіялись. Пітьма тихенько дрімала під серцем.
Бінс закляк на своєму стільці, блідий і збентежений. Він зачудовано спостерігав за клубами сигарного диму, не наважуючись перервати мовчанку.
— Що це було, синку? — врешті-решт поцікався інспектор.
І дивився на нього уважно, ніби вперше бачив. Довготелесий і незграбний. Обличчя поплямоване ластовинням. Молодий, ще зовсім хлопчисько. А вже така сила.
— П-перепрошую?
І карими очима блимає. Хмурить руді брови.
— Я питаю, якого дідька ти випустив тіні? Чому зробив це в переповненому людьми кабінеті та ще й без контролю сили?
Кожне його слово, наче удар молотка, яким забивають цвяхи.
— Вибачте, сер, — тихим, схвильованим голосом відповів Персі. — Але я не завжди можу це контролювати. Переважно воно спить всередині мене, але деколи виривається і його важко загнати назад.
Невже він справді не розумів що могло б трапитись, якби Гоббс не встиг зреагувати вчасно?
— І часто таке трапляється? — інспектор напружився в очікуванні відповіді.
Бінс мовчки похитав головою, не наважуючись підвести очі.
— Хто тебе вчив?
Руки б повідривати таким вчителям. Візьмуть гроші та випускають у світ недоучок, на радість людям.
— Ніхто, сер.
Знадобилась хвилина, щоб усвідомити сказане. Чудова новина. Отже, у їхньому відділку порохова бочка, яка може вибухнути будь-якої миті. Дивно як тут досі ніхто не збожеволів.
— Хтось ще знає? Ти з кимось говорив про свою силу?
— Ні, сер, — тихо відповів Бінс. — Я й сам не розумів, що зі мною відбувається. Мені здавалось, що це існує лише в моїй уяві.
— Тобто тобі зовсім нічого про це не відомо?
Персі винувато похитав головою.
Хіба таке можливо? Щоб хлопчина дожив до своїх років і зовсім нічого не знав?
— Ніколи не думав, що буду вести з кимось такі розмови, — пробурмотів інспектор собі у вуса.
Та й про що розповідати? Він сам не міг похвалитися достатнім багажем знань. Близько половини того, що розповідав дідусь вже й не згадається. Але хлопчисько вже дивився на нього голодним, зацікавленим поглядом. Що ж, половина інформації — краще, ніж ніякої.
— Колись, — хрипким голосом почав Гоббс, — таких, як ми, спалювали на багаттях інквізиції.
Мабуть, не з цього варто було починати свою розповідь, але чомусь саме ці слова вирвались з його рота першими.
— А слідом за людьми, у полум’я кидали книжки. Щоб про нас не лишилось жодної згадки. Але всіх знищити їм не вдалось. Хтось вижив. Хтось завжди виживає. Згодом, оповідки про нас і наші сили перетворились на страшні казочки, якими лякають неслухняних малюків. І ніхто, крім малюків у ті казочки вже не вірить. Нехай так лишається і надалі.
Інспектор затягнувся сигарою, гіркий дим дряпав горло. І виходив назовні разом з словами.
— Я не знаю звідки береться ця сила і як вона передається далі. Чому в обдарованих батьків народжуються діти без дару і навпаки. Хоча завжди є винятки. У моєму роду силою темряви володів дід — батько моєї матері. Він мене і вчив.
Гоббс згадував цього суворого, непривітного чоловіка з вдячністю. Його наука була не легкою і він не часто знаходив добре слово для онука, але все, що він зараз знає про темряву — дізнався від нього. Шкода, що через юнацький запал, не всі слова приймав на віру.
— Природа сили у всіх одна, але втілення різні. І коли народжується обдарована дитина — відрізнити її від звичайної неможливо. Перші прояви можна спостерігати вже у підлітковому віці, хоча, знов ж таки, є винятки. Коли прокинулась твоя сила?
— Б-близько року тому, — Персі відповів не одразу, ніби сумнівався, що питання адресоване саме йому.
— Пізно щось, — знизав плечима Гоббс, — моя в років десять прокинулась.
Того літа мати відправила його на село до діда. Вона вже тоді щось побачила? Здогадалась? Він ніколи не розмовляв з нею на цю тему. Проте завжди знав, що вона панічно боїться свого батька. Того літа він зрозумів причину.
— Найпоширеніше втілення нашої сили — це темрява. Вона лякає, ламає волю. Змушує інших робити те, що хочеться тобі. Але вони завжди відчувають, що діють не з власної волі. Дехто може цьому протистояти, але більшість — ні.
У Гоббса не було претензій до середньовічних інквізиторів. Мабуть, вогнище стало останнім засобом боротьби з тими, хто хоче залізти у твою голову. І досить ефективним.
— Твоє втілення — це тіні. Людей з таким даром я зустрічав не часто. І ти перший, з ким про це спілкуюсь особисто. Тому вибач, але багато про тіні розповісти не можу. Знаю лиш те, що вони зводять з розуму. Примушують бачити те, чого нема. І вірити побаченому.
Якщо поміркувати, то тіні можуть виявитися небезпечнішими за темряву. Неможливо боротися з тим, чого не відчуваєш.
— Тепер, про прояви, — Гоббс відкашлявся. — Вони у всіх різні. Не знаю від чого це залежить, можливо від характеру носія, а може — від чогось іншого. Я бачив твого птаха. У мого діда був вовк. Вдвічі більший за справжнього.
— А у вас? — тихо запитав Персі, стрімко червоніючи. — Який прояв у вас?
— Пес. Гончак, — сухо відповів інспектор.
Про те, що його гончак, залежно від ситуації, може перетворитися на кішку або змію — він промовчав. Зізнаватись у такому, чомусь, було соромно.
— Мій дід казав, що існують інші втілення сили. Але ні він, ні я таких людей не зустрічали. Тому, можливо це лише байки.
Бінс уважно слухав, лише іноді наважувався перебити інспектора запитаннями.
— А тепер синку, про найважливіше. — Гоббс замовк, дочекавшись, щоб констебль зустрівся з ним поглядом.
І тільки після цього продовжив:
— Можливо, усвідомивши свою силу, тобі здасться, що тобі неймовірно пощастило. Я теж так колись думав, хоча мій дід говорив те, що ти зараз почуєш від мене. Ця сила — не забавка. Це зброя, з якою потрібно поводитись відповідно. Якщо ти вже вирішив її використати, то мусиш усвідомлювати що саме і для чого збираєшся робити. Інакше сила перетвориться на отруйну гадюку, що може вжалити тебе самого будь-якої миті. Навчись контролю. Це важко. Потребує зусиль. Але це необхідно зробити.
Він згадував ту розмову з дідом і свої думки під час неї. Що ж, тоді йому було п’ятнадцять і він планував підкорити якщо не світ, то хоча б столицю. В його голові не вкладалось, чому людина, що володіє таким даром доживає свої роки у глушині й на самоті. Тому і його поради не сприймались на віру.
— Я не хочу комусь зашкодити, — тихим, але твердим голосом промовив Бінс. — Якщо щось зробив не так — це не навмисне. Думав, що божеволію, коли вперше відчув ці… тіні.
Здавалось, ще трохи й хлопчина розплачеться.
— Якби ти продовжив безконтрольно користуватись своєю силою — то цілком міг би. Гадаю, що саме через це середньовічна інквізиція вбивала таких, як ми.
А оскільки впізнати того, хто наділений даром міг тільки інший обдарований — у Гоббса не було сумнівів, що серед інквізиторів були ті, хто стомився спостерігати за цим божевіллям.
— Я не хочу тебе лякати, синку. Тільки застерегти. А вірити моїм словам чи ні — справа твоя. Якщо дати твоїм тіням волю, то це може бути небезпечним не тільки для інших, а й для тебе самого. Ти мусиш навчитись їх контролювати до того, як вони почнуть контролювати тебе.
Повірить? Гоббс, сподівався, що так. Він міг би розповісти більше. Йому б не дуже цього хотілось, але в його запасі є кілька історій.
Про друзів, що починають тебе уникати. Вигадують причини, щоб не бачитись. Про колег, що дивляться насторожено, навіть боязко. І ніколи не кличуть до себе в компанію.
Або історію про те, як з погляду дружини та доньки поступово зникає любов. Та змінюється страхом. Як дружина, добра і лагідна жінка, вдосвіта збирає речі та разом з дочкою їде світ за очі. Куди-небудь, аби далі від тебе. І на столі залишається коротка записка, написана нервовим, нерівним почерком: «Вибач, Мілтоне, але я так далі не можу…»
Втім ні, не всі історії можна розповідати.
Бінс дивився на нього щирим, сповненим довіри поглядом. Шкода хлопчину, але таку силу, як у нього, контролювати не легко. Та ще й вчитися цьому у такому пізньому віці. Але ж не можна залишити його напризволяще.
— Гаразд, — промовив інспектор, водночас ухвалюючи для себе непросте рішення. — Я буду тебе навчати. Не сподівайся, що відкрию багато, бо моя сила інша, відмінна від твоєї. Але базових речей навчу. А далі — подивимось. Можливо згодом вдасться знайти для тебе справжнього вчителя.
В очах хлопця вдячність і дитячий захват. Бачити цей вираз водночас приємно і лячно.
— Не знаю як вам дякувати, сер. Я буду старатись. Обіцяю, ви не розчаруєтесь у мені, сер.
— Ти мені подобаєшся, синку, — з незвичною для себе теплотою сказав Гоббс. — Але перед початком навчання я хочу, щоб ти дещо затямив. Як я вже казав: ця сила в тобі — потужна зброя. Вона зводить з розуму. Нею легко захопитися. Їй хочеться піддатися. І як тільки ти дозволиш цьому статися, то не помітиш, як вона тебе захопить. Це небезпечно. Хлопчисько з неконтрольованою силою тіней — це більш ніж небезпечно. Так от. Як тільки я помічу, що щось подібне відбувається… Що ти не можеш або не хочеш контролювати свої тіні, то обіцяю: я тебе вб’ю. Тобі це зрозуміло?
Бінс побілів, навіть веснянки на його обличчі посіріли.
— Т-так сер.
— Добре, тоді починаємо. Отже, вправа перша. На дихання і концентрацію.
