Батько посадив мене перед собою. Здається, він не виглядає веселим чи сумним. Мені завжди важко це розрізняти. Ми сидимо у тиші. Він дивиться то на свої руки, то кудись у вікно. У його сірих з крапельками темного в очах відбиваються відблиски дощу. Коли він опускав голову, я побачив його залисину. Думаю, він знає про неї. А можливо ні. Не буду говорити. Уперши руку в обличчя, він глянув на мене. Усміхнувшись з якимсь стрімким видихом, він узяв мене за руку: "Давай прокотимося". Я дуже зрадів. Мені подобається їздити. Коли я нервую чи радію, то можу бути незграбним. Ось і зараз я впав від радості. Захотілося плакати. Батько допоміг підвестися.
У машині прохолодно. Ми їхали не дуже швидко, але, здається швидше звичайного. Батько дозволив висунутися у вікно та включити мою улюблену пісню. "Surfin Bird" завжди дуже тішить і ніколи не набридає. Ми їхали мовчки. Батько зібрав якісь речі та кинув на заднє сидіння, і ми поїхали. Він не сказав куди, але сказав, що це буде наша маленька пригода.
Уздовж дороги тяглися спочатку густі дерева, потім поля. Стовпів ставало дедалі менше, а мені завжди подобалося їх рахувати. Не те щоб я добре рахував. У школі мені з цим важко, але краще, ніж у Дімки. Він і читає погано. Мені неприємно думати, що хвалюся, просто так вийшло, що я рахую і читаю краще.
Поля дивні. Спершу, довго йде один колір, потім інший, іноді колір залишається той самий. Зараз це зелений. Зелений і нічого більше. По-моєму, це зелений.
- Тату, який цей колір?
– Що?
- Який цей колір?
– А, жовтий. Це пшениця, чи кукурудза. Вони жовті.
Я можу плутати кольори. Це засмучує, але в школі сказали, що вже краще їх розрізняю.
- Не переймайся – тато сказав це, не відриваючи погляду від дороги. Зазвичай він більш балакучий. Він глянув на мене, посміхнувся і продовжив дивитись уперед. Я дістав із кишені шоколадні горішки.
- Можна? – батько простяг руку. Я насипав йому трохи, трохи впало і закотилися під килимок. Я не дуже люблю ділитися, але зараз ми їдемо в пригоду, тож потерплю. Не знаю, як довго ми їхали, але стало трохи темніше. Машина видала болісний звук. Ми зупинилися на узбіччі і трохи постояли. Батько зробив «Surfin' Bird» тихіше.
- Здається, треба поміняти колесо, - сказав він і посміхнувся дивною посмішкою.
Мені набридло сидіти в машині. Навколо нічого не було. Тільки поле, як запам'ятав "жовтого" кольору та небо. Іноді проїжджали машини. Такі кольорові смуги. Зазвичай великі простори лякають, але сьогодні я намагаюся бути спокійним, і, здається, виходить. Мені подобається "поле". Одна машина – синя, як апельсин – зупинилася трохи далі. З неї вийшла жінка.
- Вам потрібна допомога? – батько вже стояв біля мене. Рукави сорочки трохи підкочені, в руках якийсь інструмент. Здається, він розлютився.
- Боюся, що так – видихнувши, сказав він.
Жінка посміхнулася. З машини вийшла ще одна. Вони були такі усміхнені. В однієї світле довге волосся і така посмішка. Вона про щось багато говорила. Я не впевнений, що все зрозумів. Друга була з короткою стрижкою і переважно допомагала батькові. Та що говорили, мали квітчасту м'яку-м'яку сукню. До неї приємно торкатися. Вона погладила мене по голові і посміхнулася так широко, наче її посмішка ось-ось відірветься від обличчя.
- Дуже дякую, - витираючи руки, сказав батько – навіть не знаю, як вам віддячити.
- Та немає за що. Як на рахунок заскочити з нами в закусочну неподалік?
Тато трохи скривився.
- Та ми поспішаємо...
- Почастуйте нас і вважатимемо, що ми в розрахунку.
- Добре. Ми поїдемо за вами.
Обидві жінки широко посміхнулися. Я дуже зрадів. Я впізнаю татів тон, коли він незадоволений.
Ми сіли у машину. Батько вимкнув «Surfin Bird». Потім глянув на мене і знову ввімкнув.
Не розумію, що відбувається на татовому обличчі. Він здається злим, але постійно усміхається. Це дуже дивно. У будь-якому разі я дуже радий, що ми заїдемо перекусити.
Не знаю, як довго ми їхали. Батько сидів мовчки. Музика мене тішила. Ця пісня грала у лікарні. Раніше я там часто бував. Люблю згадувати. Там я познайомився з Мишком. Він на візку був. У нього така смішна голова була, як кабак, тільки великий. Тому він не міг ходити. Ми часто грали з ним. Він розганявся на колясці, а я біг. Наввипередки. А потім він зник. Папа сказав, що його забрали додому. А потім і я перестав їздити до лікарні. Тато все сам робив. Іноді мені соромно, що він так багато робить, а я вередую.
Закусочна нагадала щось із кіно. Не можу згадати. Така кольорова, з різними дивним людьми. Ми вчотирьох сіли за стіл. Нарешті зміг розглянути тьоть. В однієї були блакитні очі, в іншої — карі. Наче так. Не впевнений. Сині, як небо. Карі як... не можу згадати. Не питатиму тата – я дорослий, саме прийде. До нас підійшла літня тітка. У неї було біле волосся, тому думаю, що літня. Мені казали, що з віком волосся біліє. Правда у мене вже біле волосся. Чому так мені ніхто не казав. Просто говорили "Так вийшло". Ця тітка спитала, що ми будемо. Я дуже сподівався що тут є оладки.
- Оладки!
- Нам оладки і все – сказав тато.
- Може ще молочний коктейль?
- Йому не можна.
я дуже хотів молочний коктейль – не знаю що це таке – але мені правда не можна молоко – живіт болітиме.
- Значить усім оладки та два молочні коктейлі?
- Ні, три порції оладок і два коктейлі.
- А ти не будеш? Вибач, досі не спитала твого імені.
- Петро.
Я здивувався. Тата завжди звали Микола, друзі звали Нік.
- Дуже приємно. Я Ліза, а це Настя.
Настя сиділа досить тихо. Видно їй, як і батькові незручно. Є таке слово, що означає людей, які не люблять спілкуватися. Забув яке саме. Мабуть, вона, як мій тато.
- Взаємно.
Тітка пішла. Ми сиділи якийсь час у тиші. Потім Ліза вибачилася і пішла до туалету. Відразу ж за нею пішла Настя.
- Так, ходімо в машину.
Батько акуратно підхопив за пахви і поставив на підлогу. Підлога була липка. Тільки зараз помітив.
- Швидше.
Батько міцно взяв мене за руку і потягнув із кафе.
– Куди ми?
- Я дещо забув у машині.
Ми сіли в машину, тато швидко її завів, і ми поїхали.
Я дуже засмутився. Батько це помітив.
- Не сумуй. Далі купимо тобі оладки.
- Ти образив тьоть.
Тато увімкнув музику.
- Не переживай. Ми дуже поспішаємо. Ти ж хочеш встигнути?
– Куди?
– Туди, куди ми їдемо.
Я задумався. Тато не казав, куди ми їдемо. Значить це "сюрприз". Я дуже зрадів. А потім засмутився, бо дуже нервую коли чогось дуже чекаю та можу розплакатись. Намагаюсь стриматись.
- Так!
- Значить, не хвилюйся.
Стемніло. Тато увімкнув світло. Таке тепле і тьмяне. У машині тепло. Люблю кататись. Не помітив, як ми виїхали на земляну дорогу. Під машиною так торохтіло. Така вібрація. Ніколи такого не чув!
- Тату, тату! Слухай! Під машиною!
- Це каміння підскакує. Майже приїхали.
Навколо темно. Тільки машина та ми в ній. Вібрація пройшла. Все таке чорне та синє. Як у книжці з картинками про відьму. Страшна книжка. Міг дивитися її тільки з татом. Якось спробував сам і просидів зляканий у кутку доки не прийшов тато.
Раптом ми різко зупинилися. Попереду стояла якась хата.
– Приїхали.
Батько допоміг мені вийти з машини. Ми пройшли усередину. Там було дуже темно! І сиро. І пахло ганчірками та мишами. Думаю, що так пахнуть миші.
- Зараз увімкну світло.
Я залишився стояти один посеред темряви. Лише світло від дверей за спиною. Коли світло ввімкнулося, виявилося, що кімната не така страшна і майже порожня. Тільки дуже старе крісло, сходи нагору, якісь ганчірки та ящик із пляшками.
- От і все. Зараз покажу цікаве.
Тато взяв пляшку з ящику і зробив глибокий ковток. Мені здалося, що йому не сподобалося і він скривився.
- Ходімо. На задньому подвір'ї.
Спершу я хотів побігти першим але потім злякався темряви. Ми вийшли на заднє подвір'я. Майже нічого не було видно. Світло будинку трохи висвітлювало.
- Дивись. Це колодязь. Він виконує бажання. Ідемо подивимося.
Я такі колодязі бачив лише по телевізору чи у книжках з картинками. Порослий мохом, з великим камінням. Я так зрадів, що мало не плакав. Ми підійшли ближче. Усередині було темно.
- Давай, заглянь усередину. Він виконає твої бажання.
Тато знову випив із пляшки.
Повіяв сильний вітер. Дерева загомоніли. Такі великі скручені тіні.
Я підбіг до криниці. Відчув, як тато став поряд. В мене не має якихось бажань. Мабуть щоб голова не боліла та щось таке. Хочу нескінченний запас горішків у шоколаді. Кажуть, що треба хотіти чогось на кшталт «мир у всьому світі», тому зараз мені стало дуже соромно, що я подумав про себе. Але я дуже хочу горішків!
- А скільки в мене бажань?
- А скільки тобі потрібно?
Я задумався.
- Два!
- Тож буде два. Дивись! - вказуючи пальцем, гукнув батько.
Відчув поштовх у спину. Сильний удар і темно. Лише зверху світло. Дуже болить.
- Папа! Татко!
Чую, як тато дивно сопе.
- Папа! Дуже боляче! Допоможи!
- Зараз.
Дуже боляче та холодно. Тут вода. Холодна вода.
- Тато!
Зверху почувся якийсь гуркіт. Щось велике та чорне посипалося на мене. Щось придавило руку. Щось ногу. Дуже боляче. Не можу кричати, щось тисне на груди. В очах якась рідина.
- Тато...
Нічого не чую. Тільки стукіт. Глухий стукіт у грудях. Гукає не зупиняючись. Зникає світло зверху. Темно. Холодно. Боляче. Дуже боляче. Хочеться спати.
- Татко...
