Конституційний Суд України — єдиний орган конституційної юрисдикції в нашій державі, який забезпечує верховенство Конституції як основоположного закону на усій території України. Акти суду мають досить складну правову природу, а його рішення мають пряму дію і для набрання чинності не потребують підтверджень з боку будь-яких органів державної влади. Рішення є обов’язковим до виконання відповідно до основного закону. Ще досі ведуться активні дискусії чим насправді є рішення конституційного суду: судовими прецедентами, науковою доктриною, правовими преюдиціями, нормативними актами, судовою практикою чи особливими джерелами конституційного права.
КСУ є механізмом стримування – він змушує державний апарат працювати за єдиними правилами – Конституцією. Суд не є всесильним, бо не може ухвалювати закони, припиняти повноваження парламенту чи визначати ціни на комунальні послуги. Але повноваження, які він має, роблять цю інституцію однією з визначальних для української демократії.
За час існування суду було прийнято чимало позитивних рішень на користь українського народу. Далі розповімо про рішення КСУ, які мали вагомий вплив на подальший розвиток країни.
Рішення про забезпечення функціонування української мови як державної
В червні 2019 року до Конституційного суду України надійшло конституційне подання 51 народного депутата щодо закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Конституційність даного закону схвилювала певну кількість людей, вони зазначили що у законі є «маніпуляції і підміна понять».
Коротко про закон: у квітні 2019 року Верховна рада України ухвалила закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної», в травні його підписав президент України Петро Порошенко і закон був опублікований офіційно.
Конституційний суд розглядав справу у формі усного провадження 7 і 9 липня 2020 року; обидва засідання супроводжували акції на підтримку мовного закону. Відтак, КСУ оголосив, що переходить до закритої частини слухання справи. 14 липня 2021 року Конституційний суд України визнав конституційним закон про забезпечення функціонування української мови як державної. В цьому рішенні зазначили, що «українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на території України при здійсненні повноважень органами державної влади, органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства тощо), а також інших публічних сферах суспільного життя, які визначені законом». У рішенні вказано, що порядок функціонування української мови як державної та її підтримка державою мають поєднуватися із шанобливим ставленням до мов національних меншин, що історично проживають у межах України, та забезпеченням захисту мовних прав осіб, котрі належать до таких меншин. У КСУ уточнюють, що норми закону про забезпечення функціонування української мови як державної жодним чином не дискримінують російськомовних громадян і не обмежують перелік мов корінних народів і національних меншин, про що заявляли народні депутати.
Також потрібно виокремити декілька висловів суду, які стосуються і сьогодення:
«Володіти українською мовою як мовою свого громадянства – обов’язок кожного громадянина України. При цьому кожен громадянин України є вільним у виборі мови або мов для приватного спілкування».
«Українська мова є невіддільним атрибутом української державності, що зберігає свою історичну спадкоємність від давньокиївської доби. Українська мова – доконечна умова (conditio sine qua non) державності України та її соборності».
Отже, сучасна українська мова є багатовіковим надбанням українського народу і нам важливо не забувати, якими зусиллями багато поколінь її боронили. І ми, українська молодь, повинні пам’ятати скільки людей віддали своїх життів (це продовжується навіть сьогодні), за те, щоб український народ існував та міг говорити рідною мовою. «Мова – основна ознака національності».
«Нація повинна боронити свою мову більше, ніж свою територію», — говорила Леся Українка. Адже територію можна відвоювати, а коли вмирає мова, то вмирає і нація.
З повним рішенням КСУ можна ознайомитись за цим посиланням: https://zakon.rada.gov.ua/go/v001p710-21
Рішення про відповідність Конституції України Постанови ВР АР Крим “Про Декларацію про незалежність АР Крим і міста Севастополя”
Рішення Конституційного Суду України про конституційність постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим "Про Декларацію про незалежність Автономної Республіки Крим і міста Севастополя" у березні 2014 року має величезне значення в історії України. Це рішення стало ключовим у контексті підтвердження принципу верховенства Конституції, який є одним з основоположних принципів правової системи країни.
В декларації, прийнятій ВР АР Криму, зазначено про проведення референдумів про проголошення незалежності Криму та подальшого входження до складу РФ.
Конституційний Суд України у своєму рішенні зазначив, що прийняття Декларації про незалежність Автономної Республіки Крим порушило положення Конституції, оскільки воно не передбачало право окремої частини громадян на одностороннє самовизначення, що призвело б до зміни території України як унітарної держави. Це рішення підкреслило необхідність вирішення питань зміни кордонів країни на всеукраїнському референдумі, який призначається Верховною Радою відповідно до Конституції.
Конституційний Суд наголосив, що “принципи цілісності і недоторканності території України в межах існуючого кордону, поширення суверенітету України на всю її територію встановлені Конституцією України. Звуження меж існуючого кордону України, виведення будь-якого суб’єкта адміністративно-територіального устрою України з її складу, зміна конституційно закріпленого статусу адміністративно-територіальної одиниці, зокрема Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, як невід’ємної складової частини України шляхом проведення місцевого референдуму суперечать зазначеним конституційним принципам“.
“Верховна Рада Автономної Республіки Крим, ухваливши Постанову, порушила конституційний принцип територіальної цілісності України та вийшла за межі своїх повноважень”
З повним рішенням КСУ можна ознайомитись за цим посиланням: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v003p710-14#Text
Рішення про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки
Одним із знакових рішень Конституційного Суду України, яке виявило значний вплив на історію нашої держави, є Рішення КСУ щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки" від 16 липня 2019 року. Дане рішення Суд ухвалив після звернення 46 народних депутатів України з конституційним поданням щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України “Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки”, де зазначалося, що положення вказаного Закону не відповідають низці статей Конституції України та порушують приписи Конституції України щодо заборони цензури, гарантування кожному права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, права кожного вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Окрім того, на думку авторів клопотання Закон не відповідав статті 8 Основного Закону України, оскільки порушував конституційний принцип правової визначеності.
Вирішуючи питання про відповідність зазначеного вище Закону положенням Конституції України, КСУ виокремив основні риси комуністичного і націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів:
Ідеологія марксизму, що з часом трансформувалася в ідеологію ленінізму і сталінізму, як основа комуністичного режиму в СРСР та ідеологія нацизму як основа нацистського режиму в Німеччині;
Здійснення масових репресій на українських землях, що перебували під комуністичним режимом;
Організація комуністичним режимом штучного голоду – Голодомору 1932-1933 рр. в Україні;
Антигуманна, людиноненависницька сутність комуністичного та нацистського режимів, що виявилася в розвʼязуванні ними агресивних воєн та методах і способах їх ведення, вчинення нацистським режимом масових репресій на окупованих в роки Другої світової війни українських землях.
КСУ у своєму рішенні констатував, що за своєю злочинною сутністю комуністичний режим і нацистський режим були однаковими, а методи здійснення ними державної репресивної політики - тотожними. А державна та партійна символіка обох тоталітарних режимів була їхнім невід’ємним та обов’язковим атрибутом, засобом вияву лояльності громадян, супроводжувала здійснення політики державного терору. Символіка нацистського та комуністичного режиму дотепер здійснює, окрім інших, мобілізаційну та пропагандистську функції. Вона спрямована на ідеалізацію і звеличування зазначених режимів, виправдання їхньої людиноненависницької, антидемократичної державної політики й тоталітарної практики, а також заперечення права Українського народу на власну незалежну державу. Тож засудження комуністичного режиму та нацистського режиму, заборона пропаганди їхньої символіки та цих режимів є прийнятними й обґрунтованими, а мета Закону є легітимною - не допустити повернення до тоталітарного минулого. Така заборона покликана унеможливити будь-які спекуляції з використанням історичного минулого, пов’язаного з тоталітарними режимами, не допустити звеличування цих режимів, виправдання їх злочинів. Тому з урахуванням вищевикладеного, Конституційний Суд України дійшов висновку, що пропаганда комуністичного режиму та нацистського режиму, публічне використання їхніх символів є намаганням виправдати тоталітаризм та запереченням конституційних принципів і демократичних цінностей, захист яких є обов’язком усіх органів державної влади, а Закон „ʼ”Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки” є конституційним.
Ухвалення КСУ цього рішення стало ще одним кроком у боротьбі з негативною комуністичною та нацистською спадщиною, посприявши закріпленню на законодавчому рівні засобів протидії відродженню комуністичної та нацистської ідеології. Важливість проведення таких заходів зростає на фоні російсько-української війни, що триває з 2014 року і до сьогодні. Адже як зазначав Конституційний Суд у даному рішенні, символи комуністичного режиму активно застосовувалися у 2014 році для штучної дестабілізації обстановки в Україні, для виправдання анексії Російською Федерацією АР Крим та міста Севастополя, а також збройної агресії та тимчасової окупації частини Донецької та Луганської областей. Незаконні збройні формування на цих територіях використовують символи комуністичного режиму для протиставлення українським державним символам та ідеї української державності, для дискредитації ідеї демократії, становлять реальну загрозу правам людини, державному суверенітетові України та її територіальній цілісності. Тому заборона використання цієї символіки та пропаганди тоталітарних режимів мала легітимну мету, що полягала в унеможливленні повернення до недемократичного функціонування публічної влади, а також запобіганні порушенням основоположних прав людини.
З повним рішенням КСУ можна ознайомитись за цим посиланням: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v009p710-19#Text
Рішення про недопустимість смертної кари
У грудні 1999 року до КСУ надійшло конституційне подання 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 24, 58, 59, 60, 93, 190-1 Кримінального кодексу України від 28 грудня 1960 року в частині, що передбачає смертну кару як вид покарання.
Йшлося про застосування смертної кари як виняткової міри покарання за особливо тяжкі злочини, а саме: посягання на життя державного діяча, посягання на життя представника іноземної держави, диверсію, умисне вбивство при обтяжуючих обставинах, посягання на життя судді, працівника правоохоронного органу у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків, а також члена громадського формування з охорони громадського порядку або військовослужбовця у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з охороною громадського порядку.
У конституційному поданні зазначається, що закріплене в Конституції України право на життя є абсолютним, і що при тлумаченні Основного Закону треба "враховувати глибоку й чітко виражену в його статтях пошану до цінності людського життя, до невід'ємного та невідчужуваного права людини на життя як однієї з фундаментальних засад побудови правового, демократичного суспільства".
Невід’ємне право на життя кожної людини забезпечується положенням частини першої статті 64 Конституції України: "конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України". Тобто винятки стосовно прав і свобод людини і громадянина встановлюються самою Конституцією України, а не законами чи іншими нормативними актами.
Конституція України не містить будь-яких положень про можливість застосування смертної кари як винятку з положення частини першої статті 27 Конституції України про невід'ємне право на життя кожної людини. Таким чином, смертну кару як вид покарання, передбачений у відповідних положеннях Кримінального кодексу України, не можна вважати винятком з невід'ємного права на життя кожної людини, закріпленого у Конституції України.
Суд вирішив, що положення статті 24 Загальної частини та положення санкцій статей Особливої частини Кримінального кодексу України, які передбачають смертну кару як вид покарання, визнати неконституційними.
Як результат прийняття даного рішення, ті положення Кримінального кодексу України, що визналися неконституційними, втратили свою чинність.
З повним рішенням КСУ можна ознайомитись за цим посиланням: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v011p710-99#Text
Не дарма досить часто з вуст політиків та громадян лунають вислови про те, що важливі не конкретні державні діячі, а сильні політичні інституції. І Конституційний Суд досить успішно демонструє свою інституційну спроможність та незалежність, ухвалюючи демократичні, незалежні, прозорі та такі, що впливають на історію, рішення.
Над текстом працювали: Я. Кокошко, К. Редванська, Е. Кавацюк та А. Липовенко
