Я не хотіла дивитися «Чорне дзеркало». По-перше, через те, що багато знайомих характеризували його як трилер (що, зрештою, так і є), а я надто чутлива до психологічного тиску. А, по-друге, щось мені підказувало, що до цього серіалу потрібно дорости. Потрібно пройти певний шлях, щоб врешті вловити — провідною ідеєю є зовсім не технології, навіть не їхній вплив на людське життя. Найважливіше отримати змогу задуматися — а що ж таке та людина взагалі?
Перша серія другого сезону «Я скоро повернуся» варта того, щоб спробувати її осмислити. Вона транслює не лише питання «а хто ми в соціальних мережах». Вона занурює нас значно глибше. Туди, куди ми боїмося дотягнутися, бо щира відповідь може бути невтішною, принаймні, з погляду нав’язаних стандартів та звичаїв. Ця серія змушує задуматися — що ми цінуємо в людях насправді, чи настільки неважливе тіло як про це розповідають в моралізаторській творчості, чи можна кохати лише образ, лише душу, щось ефемерне без прив’язки до матеріального?
Змушена зізнатися, що ця серія, як на мене, перегукувалася з фільмом «Ларс і справжня дівчина» (Крейг Гіллеслі, 2007 рік). В обох історіях бачимо як головний герой намагається проектувати на неживий об’єкт певний образ — у Ларса це був образ матері, непропрацьована потреба в жіночій любові, яка втілилася в коханні до ляльки. У Марти, головної героїні «Я скоро повернуся» це образ коханого чоловіка, яка вона втратила у автокатастрофі. Однак в цій серії творці пішли ще далі, вони не просто метафорично передали це проєктування, вони повністю зімітували об’єкт кохання, поставивши героїню в надзвичайно складне становище.
Схожість полягає не тільки в обожнюванні образу, який втілився в фактично неживому об’єкті. Обидві картини приходять до одного висновку. Жити з симуляцією неможливо. Або ти все життя гратимеш за правилами та намагатимешся обдурити самого себе, або врешті змусиш образ померти. Проте, якщо Ларс звільнився, прийнявши таке рішення, то у Марти, як то кажуть в сучасній масовій культурі України, «не все так однозначно».
Аналіз серії «Я скоро повернуся» потрібно розпочати з образів двох головних героїв. Тих, які сприймає глядач, цілком ймовірно, також під призмою власного досвіду. Еш з самого початку виступає неуважним, втомленим, загубленим. Він відсторонений, захований за склом автомобіля, мовби вже знаходиться в коробці. Його рухи метушливі, руки тремтять, коли він шукає бардачок. Тіло напружене, мовби хоче зіщулитися й сховатися.
Марта ж впевнена, вільна й ніжна водночас. Вона раз у раз осмикує Еша, намагається повернути його, ще живого, до реального життя. Постійно з її губ зриваються слова «я тебе не впізнаю», «ти губишся там [у смартфоні]». Камера часто ловить її руки. То вони торкаються твердої дерев’яної рами, то ловлять метелика, то проводять по холодному склу — саме в доторках, здатності пізнавати через доторки з’являються натяки справжню сутність серії.
Якщо придивитися, то можна звернути увагу на те, що на долонях фокусується справді багато уваги. Коли з’являються поліцейські, щоб повідомити про трагедію, коли Сара говорить про можливість повернути Еша, коли Марта взаємодіє з технікою, на якій зовсім немає кнопок, лише сенсорні екрани — весь цей час десь поза кадром залишаються цілком природні роздуми про те, що цими руками, руками-художниці вона знищила свого коханого.
В кадрі ж опісля всіх перелічених вище подій ми бачимо народження гомункула, створення істоти-голема, фактично матеріального втілення страху героїні залишитися самотньою в цьому світі. І знову доторки. Пальцями вона проводить по штучному тілу, намагаючись відчути тепло, але тепер не вона осмикує, тепер образ Еша осмикує її і змушує здійснити процес, який повністю йде в розріз з природою. Створити привабливого монстра Франкенштейна, який з самого початку не має шансу на існування.
Те, що тіло є знаковою системою, транслюється мало не з першого кадру. Затиснуті плечі Еша-живого та розслаблена, спокійна версія Еша-андроїда, постійне фокусування на диханні, доторках, багато ручної праці, інтимні сцени — все це разом дає поштовх до рефлексії.
А що як цей чоловік був для Марти чужим з самого початку серії? Що як він не належав собі з самого початку? Що як його образ вже тоді був чимось штучним, спроєктованим головною героїнею з різних дрібних елементів? «Ти не схожий на себе», — з цього гачка розпочинається серія, тож що як вся вона не скільки про пізнання тіла, скільки виступаю метафорою на те, як нам буває страшно відпускати людей, з якими ми знаходимося в стосунках?
Що наповнює нас, коли ми кохаємо когось? Коли просто любимо, відчуваємо симпатію? Що ми любимо, кохаємо, пристрасно жадаємо — тіло чи душу, а чи комбінацію одного й іншого? Чи просто образ, який створили самі, але який повністю не відповідає дійсності?
Запах, тепло, волосся на тілі, родимки, шрами і зморшки роблять нас тією людиною, якою ми є. Але наша знакова система з часом теж змінюється, тому чи означає це, що з віком ми можемо стати не тими, ким були раніше? Можливо, саме тому стосунки це так важко — люди поруч постійно змушені пристосовуватися до наших змін, які перш за все відображаються на тілі, як і ми постійно змушені пристосовуватися до їхніх змін, так ще й враховувати зміни всередині себе. То чи справедливим є засудження людей, які так і не змогли з цим справитися?
Що як недаремно Марта отримала версію саме молодого Еша, адже, якби це не мало значення, творці серіалу навряд чи акцентували б на цьому увагу. Чи можна вважати, що ця трансформація не лише про те, що в соціальних мережах ми бачимо себе значно кращими, як це пояснили буквально, а й про те, як ми формуємо ідеалізований образ партнера, а потім намагаємося за ним бігти, замість того, щоб приймати зміни в знаковій системі?
Що врешті краще — жива людина, яка розмахує руками, зіщулюється, розпрямляється, доторкується, шукає тепло, чи симулякр Бодріяра, андроїд-гомункул, що, хоч і робить все значно краще, аніж прототип, все ж навіть дихати самостійно нездатний?
Я не шкодую, що подивилася «Чорне дзеркало» і не шкодую, що передивилася цю серію знову. Бо цей серіал ніколи не дає правильних відповідей. Він залишає глядачеві право зробити власні висновки, хай якими безглуздими вони не здавалися б.
В кінці серії, як і в фільмі «Ларс та справжня дівчина», ми бачимо звільнення. Звільнення від нав'язливого образу, схованого за абсолютно ідеальним тілом, яке, все ж, не має історії. В ньому немає життя, яке зазвичай зосереджується в відбитках пальців, мозолях, шрамах та вигинах тіла. Це чистий лист, tabula rasa, навіть незважаючи на умовний бекґраунд у вигляді завантаженої інформації.
Адже людина, я вважаю, не просто набір даних. Не просто книги, які вона прочитала, їжа, яку вона з’їла, знання, які отримала. Це комбінація з внутрішньої енергії та її зовнішніх проявів, які не можна відтворити.
Людини, яка загинула, вже не повернути, неможливо відтворити її образ повністю, заточивши в інше тіло. Навіть якщо колись це стане можливим, потрібно мати надзвичайно велику силу волі, щоб стерти минуле і покохати повністю нову істоту.
Думаю, гуманніше було спробувати відпустити андроїда у вільне життя. Можливо, дати йому можливість пізнавати світ, намагатися дати йому можливість мислити самостійно, щоб він хоча б спробував перестати бути ілюзією, та став справжньою людиною. Нам натякають, що це можливо, першим шрамом на долоні від розбитого скла. Натомість Марта замикає його, як і спогади про кохану людину десь глибоко всередині себе, тому навряд чи можна сказати, що отримує повне звільнення.
А от ким є Еш для доньки Марти? Цікаво, що вона сприймає його зовсім інакше. Називає по імені, тобто навряд цей андроїд буде для неї асоціюватися з батьком. Він радше є другом, який формується з вже готового, нового образу. З тим же шрамом на долоні, рівною шкірою, певним набором інформації. Тому й сприймає вона його інакше, аніж Марта, яка так і не може покинути спогадів про кохану людину.
Тут ми бачимо протиставлення у сприйнятті. Адже як Марта не може пристосуватися до змін у тілесному Еша, так її донька здатна сформувати новий образ, який не матиме абсолютно нічого спільного з її батьком.
Навряд можна повністю осягнути значення тіла для людини. Проте завжди можна порозмірковувати над питанням «а що як». «Чорне дзеркало» і серія «Я скоро повернуся» зокрема дозволяє це зробити.
