або парадокс корабля Тесея
Поняття «кіборг» стало популярним серед фантастів досить давно, проте в останні десятиліття воно знову увійшло в фокус дискурсу, оскільки вийшло за межі теоретичного та набуло цілком практичного значення. Якщо ще на початку третього тисячоліття зрощування людини з техногенним середовищем відбувалося радше на рівні мисленнєвих експериментів та тестів, адже технології не мали достатнього розвитку для, до прикладу, якісного протезування, то зараз ситуація активно змінюється та набуває надзвичайних масштабів.
Чому це актуально?
Для України проблема кіборгізації зараз набуває великого значення, адже повномасштабне вторгнення спричинило значне зростання кількості людей, які змушені залучати сучасні технології для продовження нормального функціонування. В більшості випадків використовуються сучасні протези, які вже є не просто імітацією частин тіла чи органів, а виступають цілком функціональними замінниками, проте питанням часу є також використання інших технологічних елементів, на кшталт комп’ютеризованих чіпів чи специфічних імплантатів.
Якщо в Україні така ситуація є вимушеною, то в світі модифікація тіла через зовнішні обставини чи внутрішнє бажання також стає все більш поширеним явищем. Це спричиняє виникнення цілої низки питань — чи залишається людина людиною, додаючи до свого тіла технології; як визначати місце такої істоти в соціумі та чи може вона конкурувати з звичайною людиною; на якому етапі вона в принципі втратить всі людські риси та перетвориться на механічний чи електронний автомат у формі людини, або ж це неможливо не лише через відсутність відповідних технологій, а й через особливості людської свідомості?
Спробуємо дати відповіді на ці питання, проводячи аналогію з кораблем Тесея (якщо всі складові частини вихідного об'єкта були замінені, чи залишається він тим самим об'єктом?), загадка якого досі немає остаточного рішення.
Хто такий кіборг?
Перед пошуком ймовірних відповідей потрібно визначити, чим є кіборг. В масовій культурі цей образ закріпився як «будь-який організм, фізіологічне функціонування якого підтримується механічним або електронним пристроєм» [1]. Таке визначення дає Cambridge Dictionary, воно ж стає базовим для сучасних фантастів, які шукають можливості для розмірковування на тему того, чим ж є ця «постлюдина».
Проте філософська література у пошуку визначень зайшла трішки далі. До прикладу, у книзі «Метафізика тілесності» Ольга Гомілко пише, що «спостерігається поява нового типу тілесності [поняття кіборга], що конструюється не тільки соціальним дискурсом, як це відбувалося в попередній історії, а й могутнім технонауковим фактором, що істотно змінює людську біологію» [2, с. 292]. Частково цей погляд базується на праці Донни Гаравей «Маніфест кіборгів», яка стверджує наступне: «A cyborg is a cybernetic organism, a hybrid of machine and organism, a creature of social reality as well as a creature of fiction» [3, с. 5] («Кіборг – це кібернетичний організм, гібрид машини й організму, плід соціальної реальності і разом з тим плід вигадки» [4, с.163]).
Обидва визначення досить схожі на те, яке подає Cambridge Dictionary, проте вони виводять поняття з базового співвідношення «тіло-технологія» на вищий рівень «людина-тіло-технологія-соціум», додаючи в контекст кіборгізації додатковий підтекст у вигляді соціальних інститутів, наративів, культурних норм, юридичних структур та багатьох інших нюансів, що лежать в основі дискурсу, який Гомілко називає «постлюдським» [2, с. 293].
Книга «Метафізика тілесності» була написана у 2001 році, тому прикладом тілесних технологій авторка називає Майкла Джексона, стверджуючи, що «важко визначити, наскільки його тіло належить до постлюдських, однак нормативними рамками культурних ідентифікацій воно не охоплюється» [2, с. 293]. Проте вже зараз трапляються більш наочні випадки, які точно підпадають як під категорію «постлюдського», так і під категорію «неохоплюваного нормативними рамками культурних ідентифікацій» та які варто розглянути в контексті пошуку відповідей на поставлені питання.
Відтак, британський художник і активіст Ніл Гарбіссон називає себе першим кіборгом — він народився з нездатністю бачити колір через ахромотопсію, захворювання, через яке людина сприймає світ чорно-білим. Підростаючи, він активно шукав можливості для того, щоб пізнати кольори, зрозуміти їх, що врешті стало реальністю завдяки експертові з кібернетики Адамові Монтандона та спеціальному імплантату, через який спеціальна антена звуками передає частоти різних кольорів.
Цікавою є не лише сама ситуація злиття людини з технологією, модифікації людського тіла специфічним імплантатом, використання якого зумовлене навіть не вимушеною необхідністю, а прагненням пізнання та забезпечення власного комфорту. Цікавими є соціальні наслідки, представлені у вигляді створення цілої програми з назвою Cyborg Foundation, яка виборює право кіборгів називатися людиною. Промовистим є також девіз: «We are the first generation ABLE TO decide what organs and senses WE WANT to have» («Ми є першим поколінням, яке ЗДАТНЕ вирішити, які органи та сенси МИ ХОЧЕМО мати») [5].
У тій же «Метафізиці тілесності» Гомілко пише, що «найглибша таємниця людського тіла, якою є старіння та смертність, залишається недоторканною» [2, с. 283]. Це, звісно, правда — людина, попри розвиток технологій, досі не навчилася боротися з чимось, що знаходиться поза межами її розуміння. Проте вже зараз з’являються випадки, які поволі наближають людину до розгадки найглибшої таємниці людського тіла і вкотре за допомогою трансгресії людської тілесності у постлюдську.
У 2017 році вченому-робототехніку Пітеру Скотту-Моргану діагностували бічний аміотрофічний склероз. Щоб продовжити своє життя, Пітер почав замінювати постраждалі частини організму електронікою та вмовляв лікарів проводити ризиковані операції, завдяки чому прожив ще п’ять років замість обіцяних декількох місяців.
Знову ж таки цікавою ця ситуація є не лише з погляду розвитку технологій чи боротьби за життя, унікальним є соціальний контекст. Чоловік Пітера в одному з інтерв’ю сказав: «I might be in a position one day to actually be in love with the machine» («Можливо, одного разу я дійсно закохаюся у машину») [6].
Зовнішньо Пітер продовжував виглядати як людина, адже в першу чергу заміні підлягали внутрішні органи. Тоді чому виникла паралель з машиною? Невже партнер Пітера вже поволі переставав вважати його людиною? Невже технологічний елемент дійсно аж настільки змінює сприйняття людини, яка стоїть перед нами?
Проблема постлюдини та її сприйняття
І у випадку з Cyborg Foundation, і у випадку з Скоттом-Морганом бачимо, що постлюдина виходить за межі сприйняття. Вона наближається до міфічної химери, стає химерою біологічною, в деяких випадках набуває рис монструозності. Через втрату тілесності вона втрачає зв’язок з людськістю як такою, що призводить до відчуження в соціумі, страх, відразу, неприйняття, породжує неоднозначне становище в суспільстві.
Проблема реакції суспільства на кіборгів, їхня соціальна стигматизація або ж максимальна інтеграція, сповна розкривається у масовій культурі. В реальному житті спостерігаємо різне ставлення в залежності від того, наскільки сильно тіло піддається модифікації та які зовнішні фактори стали цьому причиною.
Таким чином можна умовно розділити проблему кіборга-андроїда на три блоки. Перший полягає в тому, що мінімальні модифікації змінюють сприйняття людиною та її оточення самої себе. Вони є виключно необхідними або ж зазвичай технологічний елемент настільки незначний, що він не дає суспільству підстав вважати її не-людиною, проте все ж може викликати неоднозначні реакції. Будь-який досвід, який відображається на тілесному, впливає на самоусвідомлення людини, а також виводить її в нову суспільну категорію. Банальний приклад: носіння брекетів може бути травматичним, оскільки спершу сприймається як вторгнення чогось неприроднього до організму. Водночас оточення помічає зміну, сприймаючи її нормалізовано, хоча ще декілька десятиліть тому навіть брекети видавалися чимось, що виходить за межі.
Таким чином і протези — складні механізми, які, проте, стають частиною дійсності в Україні. Поволі ставлення до людей з вимушеним протезуванням, наприклад, при втраті кінцівок внаслідок бойових дій, змінюється в позитивну сторону. Здебільшого немає підстав вважати, що наявність допоміжних засобів для існування якимось чином загрожують сутності людини, змінюють її онтологічну складову, або ж змінюють становище людини в суспільстві, виводять за межі культурних ідентифікацій.
До другого блоку можна віднести людей, які займають проміжну ланку між мінімальними модифікацією та власне повною відмовою від тілесності. Вони досі мають ознаки людського, оригінальні біологічні компоненти, або ж такі, які вдало їх імітують. Власне в такій ситуації виникають сумніви стосовно людськості таких кіборгів: з одного боку вони залишаються смертними, старіють, що дає нам підстави таки продовжувати вважати їх людьми; з іншого боку чим більше біологічних елементів людина замінює, особливо якщо це не вимушена міра, а власне бажання чи експериментальні дослідження, додаткові функціональні імплантати, тим далі вона віддаляється від самої себе. Її візуальний образ перестає набувати характеристик жіночності чи чоловічності, старості чи молодості, машинності чи людськості, а натомість дійсно перетворюється в химеру, яка переважає типову людину в усьому: спорті, мистецтві, мало не будь-якій професійній діяльності, за силою та здоров’ям. Це викликає багато етичних питань, а також нерідко призводить до побоювань, психологічного дискомфорту навіть в тому випадку, якщо модифікації зроблені виключно з косметичною метою.
В цю ж категорію можна віднести найрізноманітніші чіпи, на кшталт таких, над якими працює Ілон Маск, адже їхньою метою є видозміна не стільки тілесності людини, скільки її свідомості. Так, вони є непомітними, тому цілком могли б стати частиною першого блоку, проте водночас їхнє значення, функціональне наповнення, потенціал та загрози є настільки вагомими, що просто не можуть сприйматися як типовий нормалізований протез. Вони створюють мало не максимальну інтеграцію людського організму та машини, яка відбувається, хай не на тілесному рівні, а проте одразу виводить людину в якийсь новий суспільний пласт, що вкотре виходить за межі культурної ідентифікації, наслідки чого важко передбачити.
Гаравей висловлює побоювання стосовно такого розмитого розрізнення між людиною (організмом) та машиною, особливо машиною розумною, наділеною штучним інтелектом, яка може вплинути не тільки на тілесну складову, а й на саму природу людини, її свідомість. Звісно, це побоювання стосується явища кіборгізації в цілому, проте, на нашу думку, його найбільш доцільно застосувати до цього блоку, адже вона стверджує, що «машини кінця ХХ століття зробили дуже неоднозначною різницю між природним і штучним, розумом і тілом, внутрішнім і зовнішньо сконструйованим – і багатьма іншими розрізненнями, що раніше застосовувалися до організмів і машин. Як не тривожно це розуміти, наші машини жваві, самі ж ми – страшенно інертні» [4, с.166].
Проте найбільш тривожним, на думку Гаравей, все ж є їхня всюдисущість. Такі кіборги розмивають межу між фізичним та нефізичним, сучасні технології переходять на рівень мікроелектроніки, сучасні кіборги більше не уявляються як громіздкі машино-людини, натомість перетворюються на «ефір, квінтесенцію» [4, с.167].
Третім блоком є повна відмова від тілесності, наслідки якої є найбільш неочевидними. Власне цей блок і є «кораблем Тесея», адже якщо в попередніх випадках при наданні кіборгові характеристики людськості ми хоча б якось могли зачепитися за залишки біологічного, або ж виправдати зовнішніми факторами, які вимагають химеризації. Цей же блок радше виводить проблему кіборга на інший рівень, віртуалізує його як на рівні соціальних, економічних та психологічних функцій людини, так і на рівні технологій, які доступні вже зараз або потенційно будуть доступними колись.
Зараз такі ситуації є абстракцією, намаганням зрозуміти, чим є людина: набором інформації, зашифрованої в її свідомості, яка просто відбивається на її тілесному, що є зовсім непотрібним, або ж комбінацією біологічного та духовного, якої не можна позбуватися. Відтак, Жан Бодріяр у праці «Екстаз комунікації» стверджує: «Це тіло, наше тіло, часто виявляється просто зайвим, загалом непотрібним у своїй протяжності, різноманітності і складності своїх органів, тканин та функцій, оскільки сьогодні все сконцентровано в мозку та генетичному коді, які повною мірою підсумовують операційне визначення буття» [7, с.129].
Звісно, він не закликає відмовитися від тіла буквально, проте він відкидає потребу в тілесності, яка виникає внаслідок появи єдиної віртуальної реальності, де тілесні рухи та органи можна замінити на електронні команди та вивести процеси на мікрорівень, зменшити їхні масштаби до розміру чіпу.
Віртуальне тіло
Проте ідея буквальної відмови від тіла також не є новою. В сучасній масовій культурі бачимо багато прикладів перетворення кіборгів на андроїдів, перенесення свідомості в комп’ютерні технології чи прив’язку душі до неживих об’єктів, які мали б слугувати тілом.
Крім цього поняття «віртуального тіла» активно експлуатується, переноситься в практичну площину, його намагаються реалізувати, хай поки це не вдається через недостатнє розуміння того, чим є людська свідомість, та примітивізм технологій. Відтак, той же Скотт-Морган створив віртуальну копію себе, надав їй повну інформацію на себе, назвав «Пітером 2.0» та помістив у свій комп’ютер, щоб, за його словами, жити вічно. В його випадку «віртуальне тіло» є не просто метафорою чи Бодріярівською концепцією переваги інформації над тілом. Це буквальне намагання побороти смерть, створення істоти нового штибу, яка не є ні людиною, ані кіборгом, не є ані живою, ані мертвою. Звісно, це не повноцінна свідомість, проте хтозна, до чого врешті може дійти людина в найближчому майбутньому, бажаючи вийти за межі.
Як стверджує Гомілко: «рух у віртуальній реальності заміщує досвід чуттєвого контакту, торкання, тілесного переживання й реагування» [2, с. 275]. Якщо розглядати питання віртуального тіла як метафору, як опис соціальної взаємодії, до прикладу, в соціальних мережах, то тут йдеться про небажання, неспроможність сучасної людини отримати досвід тілесного переживання, де перевага надається віртуальній взаємодії. Проте, якщо зануритися в фантастичну площину та проаналізувати образи масової культури, то можемо побачити, що досвід чуттєвого контакту продовжує бути надзвичайно важливим навіть при буквальній відмові від тіла. Людині потрібен аватар в мережі, кіборг чи поміщена в неживий предмет душа істоти в більшості сюжетів жадібно шукає власне тіло, їй потрібне це тіло, інакше вона намагається компенсувати відсутність природної тілесності або повністю змінюється, віддаляючись від людського.
В такому випадку відповідь на питання «якщо всі складові частини вихідного об'єкта були замінені, чи залишається він тим самим об'єктом» досить проста. Така істота вже не буде навіть кіборгом, адже і фізично, і в контексті сприйняття, свідомості перетвориться на андроїда — механічний чи електронний автомат у формі людини, а то й взагалі втратить оболонку, повністю змінивши форму буття.
Врешті до питань третього блоку людству ще далеко. Ймовірно, ще багато десятиліть буквальна повна відмова від тіла буде недосяжною, проте вже зараз важливо окреслити становище кіборгів, адже, як стверджує Гаравей, «це радикальне питання, відповідь на яке є справою виживання» [4, с. 166]. Вона наголошує на небезпеці, пов’язаній з цим явищем, називаючи свій міф про кіборгів міфом про «порушені кордони, потужне злиття та небезпечні можливості, які могли б досліджуватися прогресивними людьми в рамках необхідної політичної роботи» [4, с. 167].
Небезпеки явища
Проте небезпечною не є сама кіборгізація як така. Розвиток технологій та інтеграція їх в людське життя, в сферу людської тілесності може значно покращити умови для нашого існування. Людина та постлюдина може існувати паралельно, особливо в світі, основною тенденцією якого є перерозподіл відмінностей та ідентичностей.
Тривогу викликають самі структурні перебудови, нашарування, що виникають замість вирішення проблем ідентифікації, різке збільшення найрізноманітніших напрямків думки, перевага технології, що врешті може призвести до витіснення людини як такої, перетворення її на інструмент або ж повної втрати людської ідентичності.
Список використаних джерел
1. Cyborg [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://dictionary.cambridge.org/dictionary/english/cyborg.
2. О. Гомілко/ Метафізика тілесності: концепт тіла в філософському дискурсі. — К.: Наук. думка, 2001. — 340 с.
3. Haraway D. A Cyborg Manifesto: science , technology , and socialist - feminism in the late twentieth century.
4. Гаравей Д. Маніфест кіборгів: наука, технології та соціалістичний фемінізм / Донна Гаравей // Політична критика / Донна Гаравей.. – С. 163–171.
5. Cyborg Foundation [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://www.cyborgfoundation.com/
6. Mind over Matter: The man who turned himself into a cyborg to overcome ALS [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу: https://www.calcalistech.com/ctech/articles/0,7340,L-3849578,00.html
7. Baudrillard J. The Ecstasy of Communication / J. Baudrillard // The Anti-Aesthetic: Essays on Postmodern Culture / [ed. By H. Foster]. – Port Townsend : Bay Press, 1983. – 159 p.
