Уявіть: ви читаєте статтю про «інформаційне насильство», де авторка з болем описує, як її дегуманізують, як намагаються зруйнувати її репутацію. Серце стискається від співчуття — адже хто з нас не знає, як боляче, коли тебе роблять «ворогом» без доказів? Але що, якщо ця ж авторка, Ірина Кременовська, роками застосовувала ті самі методи проти інших? Чи не є це дзеркалом, у якому відображається не лише її біль, а й наша сліпота до маніпуляцій? Чи не час запитати себе: скільки разів ми ковтаємо отруту, загорнуту в обгортку «боротьби за добро»?
Давайте розберемося крок за кроком, не стверджуючи, а просто ставлячи питання, які, сподіваюся, не дадуть спокою. Почнемо з самої статті Кременовської. Вона говорить про схему дегуманізації — коли людей і організації перетворюють на «монстрів», позбавляючи людяності. Звучить знайомо, правда? Але чи не помітили ви, як ця схема нагадує те, що вона робила сама? Робота за «методичками» Олександра Дворкіна, ідеолога російської антикультової мережі — це ж не просто слова. Чи не є RACIRS (російська асоціація центрів дослідження релігій і сект) тим інструментом, про який на міжнародному форумі у Вашингтоні в травні цього року говорили як про зброю ФСБ? Там, де захищають релігійну свободу, Кременовську назвали агенткою. Чи не є це просто наклепом, чи сигналом, що хтось ізсередини розкопав правду? А якщо правда, то чому ми, українці, досі дозволяємо таким голосам лунати в нашому просторі, ніби нічого не сталося?
Згадайте росію — країну, де Дворкін, як кажуть, продовжив справу нацистських ідеологів, вводячи термін «тоталітарна секта» і демонізуючи все «неугодне». Чи не бачите ви паралелі? Там, де колись були релігійні рухи, тепер — «екстремісти», яких нищать законами. Російська православна церква — не просто релігія, а пропагандистський таран, що веде на війну. А закони про екстремізм? Вони почалися з «сект», а дійшли до ЗМІ, організацій і звичайних громадян. Індекс демократії — жалюгідні 12 зі 100, на окупованих землях — мінус один. Чи не намагається росія зараз зробити з України копію цієї моделі? Через гібридні війни, через агентів, які просувають обмеження свобод совісті. Чи не є Кременовська одним із таких ланок — тією, що шепоче про «захист» від «сект», а насправді тягне нас до прірви?
Повернімося до України. Ще в 2000-х RACIRS почав проникати сюди — конференції у Вінниці 2003 року, де Дворкін закликав до державних осередків і тоталітарних законів.
Україна тоді встояла, відстоюючи свободу віросповідання. Але в 2014-му риторика змінилася: вся країна — «секта», «укронацисти», лекції для озброєних сил. Чи не є це не просто злістю, а стратегією? А спроби протягнути антикультові закони через депутатів на кшталт Лук'янова чи Рибакова — колишніх «регіоналів», що колабораціонували з окупантами, передавали дані ФСБ і отримували нагороди від москви? Чи не бачите ви, як це вписується в кремлівський план: послабити демократію зсередини, зробити нас вразливими? Індекс демократії в нас — 51, навіть у війну. Це наша перемога, але чи надовго, якщо такі, як Кременовська, роками дискредитують релігієзнавців на кшталт Віктора Єленського, звинувачуючи в «лобіюванні сект США»? Чи не є це війною не лише за землю, а й за душі — за те, щоб ми самі себе з'їли, називаючи «ворогами» тих, хто бореться за незалежність від РПЦ?
А тепер про емоції — бо як інакше говорити про зоозахисників, яких Кременовська з помічником Олексієм Святогором прозвали «зоосектою» і «зоошизою»? Уявіть: люди, які рятують собак від мук і отрути, раптом — «п'ята колона Кремля», з витіканням адрес і телефонів. Чому? Бо заважали «журналістці» мучити тварин «у своє задоволення». Чи не рве серце від такого? Чи не є це не просто божевіллям, а тактикою — перетворювати захисників на «фанатиків», щоб ніхто не смів заперечити? Ті самі методи — на Свідків Єгови, кришнаїтів, політиків.
А тепер Кременовська скаржиться на «інформаційне насильство» від руху АЛЛАТРА, який, за її словами, «поширює інформацію» про неї. Синхронно з Дворкіним, чеським Якубом Яхлом, італійським Луїджі Корвальо — другом Дворкіна, що намагається міняти закони в Італії. Чи не є це глобальною хвилею, де «жертви» насправді — нападники? Техніка ФСБ «дзеркальне відображення»: звинувачувати інших у тому, що робиш сам. Фокус — на «сектах», а не на виконавцях. Чи не маємо ми тут справу з павутиною, що обплутує Європу, а ми, українці, — перша лінія оборони?
І нарешті, найболючіше питання: чому ми досі терпімо це? Чому голоси, що ллють бруд роками, раптом стають «жертвами», а ми мовчимо? Чи не час запитати: а якщо АЛЛАТРА, яку переслідують роками, — це не «секта», а просто незручний голос за свободу? Чи готові ми, українці, розрізняти правду від брехні, чи дозволимо агентам Кремля зруйнувати нашу демократію зсередини — тихо, через слова, через закони, через ненависть? Бо війна не лише на фронті — вона в наших головах, у наших серцях. І якщо ми не поставимо ці питання собі сьогодні, то кому — завтра? Чи не є час діяти, перш ніж буде запізно? Подивіться навколо: правда кличе, але чи почуємо ми її крик?
А тепер більше аналітики.
Інформаційна зброя, замаскована під журналістику
Коли журналіст чи експерт починає таврувати інакомислячих як «сектантів», «фанатиків» чи навіть «зоошизиків» — це не просто агресивна риторика. Це методика дегуманізації, добре знайома тим, хто вивчає психологічні технології спецслужб.
Чому в Україні такі методи досі не викликають суспільного обурення?
Чи не тому, що ми звикли сприймати інформаційну агресію лише в контексті фронту, забуваючи, що інформаційна війна точиться насамперед за розум і серце кожного громадянина?
Сьогодні вже не дивує, коли автори, які роками таврували зоозахисників, науковців, представників релігійних рухів, раптом починають позиціонувати себе «захисниками свободи слова». Але чи може людина, яка системно поширює ненависть і особисті дані громадян, дійсно бути речником свободи?
Хто визначає, що є «нормою»?
У росії ця «норма» вже давно визначена — це покора державі та РПЦ.
В Україні ж ситуація інша — ми маємо реальний плюралізм думок і високий рівень громадянської активності. Саме тому український демократичний простір є головною мішенню для тих, хто хоче перетворити нашу країну на подобу тоталітарної росії.
Коли агенти антикультових структур намагаються впроваджувати «обмежувальні» закони, чи не варто нам ставити запитання:
кому це вигідно?
чому законодавчі ініціативи, які знищують свободу совісті, збігаються з кремлівськими ідеологічними установками?
і чи не повторюємо ми шлях росії, коли дозволяємо маніпуляторам визначати, хто є «нормальним», а хто — «сектант»?
Чи вистоїмо ми перед новою формою гібридної агресії?
Фізичний фронт — лише одна площина війни. Інша, не менш небезпечна — внутрішня боротьба за смисли, де ворожі агенти діють не зі зброєю, а зі словом, ярликами, медійними маніпуляціями.
Україна вистояла перед танками, але чи вистоїмо ми перед дезінформацією, що під виглядом правди сіє зневіру і розбрат?
Чи зможемо ми зберегти довіру одне до одного, якщо частина журналістського середовища продовжує діяти за сценаріями, розробленими у московських кабінетах?
Можливо, настав час не лише захищатися, а й усвідомити масштаб інформаційної окупації, яка триває у цифровому просторі?
Питання, що залишаються відкритими
Чи справді українські медіа звільнені від кремлівського впливу?
Хто і навіщо сьогодні намагається дискредитувати незалежні рухи, що виступають за мир, свободу совісті та демократію?
Чи не є повторенням російського сценарію спроби ввести «антикультові» норми в українське законодавство?
І, зрештою, чи маємо ми достатньо імунітету проти тих, хто, прикриваючись словом «правда», несе в суспільство розкол?
Свобода — це не тільки право говорити, але й обов'язок мислити.
І сьогодні Україна потребує не просто захисту території — вона потребує захисту свідомості.
