Ще дуже давно пан Кислотний написав статтю “Атака Титанів: Трагедія Єґеризма” яку я, тоді ще не знайомий із сюжетом твору, сприйняв доволі позитивно.
Чому ж я беруся за таку присипану пилом статтю, вже два роки як написану, вже ознайомившися з аніме? Бо на жаль, і стаття, і її сліпий та пристрасний сентимент, і сама трагедія Ерена Єґера лишаються актуальними у нашому бутті.
В світі відбувається російсько-українська війна, пав Нагірний Карабах, і тисячі вірмен лишилися домівок, а Ізраїль ледь не буквально вирішив влаштувати Сектору Ґази Гуркіт землі... Питання яке ставить епілог в сучасному світі, нажаль, як ніколи виявилося актуальним: хто ж в цій історії є правим.
Опустимо доречність подібного порівняння — воно могло б бути підведено і краще, але крім війни тут у нас, пан Кислотний не буде займатися алегоріями. Цікавішим є те, що питання в епілозі ніколи не стояло як “хто був правий”
Що ж насправді є в епілозі? Після того, як Ерена поховали під деревом у Щиганщині, життя йшло своїм чередом. Але мир, яким би довгим він не був, не тривав вічно. Острів знову опинився у війні. РСЗВ і літаки трощили місто, і коли воно і так було побито, по місту прилетіла ядерка.
Ось він, посил — не в тому, щоб розсудити, чи були праві єгеристи, елдійці, або марлійці. Посил в тому, що війна була і буде, і як каже Армін, що якщо хтось і мусить боротися, то лише щоб покласти боротьбі кінець.
А чи справді все однозначно?
Наш пан Кислотний вирішує зайти із саркастичної ремарки.
Я думаю почату цю розмову треба із невеликих дир в сюжеті. Практично всю історію атака була шьоненом, де були погані Титані і хороший Ерен, який можливо не найбільш вправний, проте віддано бореться зі злом. І от в самому кінці історії, виявляється, що все зовсім не так. Титани, яких всі ці роки елдійці успішно утилізовували виявляються їх замордовані марлійціями соплемінники.
Таке уявлення могло б сформуватися, якби глядач не спробував поставити під питання природу титанів. Так, перший сезон залишає небагато простору для уяви. Навіть у першому сезоні в нас є Ханжі, що намагається дослідити, чим є титани, в нас є Енні та Райнер, що вже показали себе як розумні титани, такі самі як Ерен. Але вже другий сезон показує нам село Ракуґо, з якого походить Конні, і нам явно дають зрозуміти, що всі звичайні титани — це теж колись люди, кимось позбавлені волі та перетворені на гарматне м’ясо. Село спустошене і зруйноване титанами, але крові нема — ніхто не був з’їдений. Матір Конні, обернена на титана, впізнає і вітає свого сина.
Самі марлійці роками переживали гноблення, і от коли вони повстали і змогли збудувати власну державу, вони не придумали нічого кращого ніж влаштувати колишнім гнобителям геноцид.
Кислотний підходить дуже близько до розуміння ідеї твору — що насилля циклічне, що геноцид — це не вихід, принаймні тому, що відповіддю на нього буде інший геноцид проти потомків, які старого гріха ніколи і не застали, але…
Про що, звісно, марлійці згадувати не дуже люблять, і коли постає питання як же ж так сталося, що колишніх могутніх елдійців залишилось всього нічого, щоб заселити відносно невеликий острів, ще й не до кінця, в кінці-кінців нащо ви зараз їх закидуєте безмізкими тварями, вони відбиваються чимось накшталт «ви самі начали».
Якщо слова до того створювали враження, що пан Кислотний переглянув лише перший і четвертий сезон, то тепер виникають сумніви в тому, а чи бачив він четвертий. Протягом дев’ятнадцяти століть, елдійці завойовували та винищували інші країни та народи.
Причина, чому ж їх ледве вистачає, щоб заселити острів проста — у розпал громадянської війни, король Фріц разом із вірними йому людьми переселився на Парадіз. Далеко не всі елдійці пішли разом із ним, і можливо навіть не більшість. Зрештою, хтось би мав залишитися в гетто і служити як бездумне гарматне м’ясо для марлійців.
Разом зі своїми людьми (причому із них же), король Фріц звів стіни, як загрозу всьому світу та гарант ненападу. Ці стіни, немов ядерна зброя — загроза, здатна винищити увесь світ, і створена лише щоб ніколи не бути застосованою.
Емпатія в боротьбі бобра з ослом
Хадзіме Ісаяма, автор манги, намагається замінити клішейну сагу про добро і зло, на складний екзистенційний конфлікт. Для цього він намагається збудувати емпатію по відношенню до двох сторін. І от тут і почалися проблеми.
Та ні ж-бо. Атака Титанів ніколи не була історією про англійського джентельмена і його прийомного брата з кам’яною маскою. Та що і казати, навіть ДжоДжо згодом перестає бути такою чорно-білою історією, а Атака Титанів чорно-білою історією ніколи й не була.
У початку історії немає боротьби добра зі злом — є титани, що не мають ні розуму, ні волі, ні уявлення про мораль, і є Ерен, що хоче винищити титанів за будь-яку ціну. Є просто боротьба на виживання.
Першим противником з будь-яким моральним компасом є Енні Леонхарт. І що б ви думали, попри все, що вона вчинила, останнє, що нам показує сюжет перед тим, як її закувати в лід — це її бажання повернутися додому. І до, і після усіх боїв з Енні, Ісаяма дає пробудитися емпатії.
Це не зупиняється на Енні, смерть Бертольда виглядає так само жахливо. Попри ядерний вибух, що забрав життя багатьох розвідників, попри знищення Щиганщини руками Бертольда дев’ять років тому, смерть Бертольда від рук Арміна страшенно шокує Ерена і його друзів.
Спільний ворог об’єднує
Сюжет постійно троху гайдає, з’являються дуже дивні сцени, де от марлійці при контакті з елдійцями, в пориві гніву готові один одного вбити, і от відразу нам виводять мораль, проте що це не марлійські солдати винні в тому, що в мене вирізали всю сім’ю, і половину друзів, іноді буквально їхніми ж руками.
Іронічно, але саме у цій сцені Єлена проводить розбор польотів. Так, є вина Енні у знищенні Штогессу, є вина Арміна у знищенні порту в Ліберіо — ніхто з них не чистий душею. Елдійці та “марлійці” щиро ненавидять одне одного, Енні та Мікаса взагалі мало не повбивали одна одну на місці, але зараз ціль у них одна — зупинити Ерена та його ходячі стіни.
Особливо помітно це в арці «Ніч Кінця», де марлійці з елдійцями обговорюють історію, починають сратися і разом приходять до висновку «что нам дєліть, ето всьо політіка». В аніме про політику, блять.
А що їм ще, пробачте за мою французьку, нахуй, залишається робити? Перерізати одне одному горлянки із криком “За родіну”? Зібрані тут елдійські солдати (Мікаса, Амін, Ханжі та Жан) вже зрадили своїй державі тим, що не підтримали єгеристів. Вони вже були налаштовані проти війни та геноциду всього живого за межами острова, і уявити, що вони в цьому доєднаються до марлійців, що хочуть врятувати свою країну або хоча б решту світу, не так вже і складно.
Хто чийого предка згодував титанам два тисячоліття тому — дуже цікава і красива історія для будівництва національного міфу. Національний міф об’єднує, в тому числі і з метою послати молодь вмирати на фронті, але чи справді ця історія важлива зараз? Ніхто з них не того застав, а застали вони лише гетто та титанові штурми стін. Після того, як ненависть тривала поколіннями, вже не важливо, хто її розпалив першим — винуватці вже давно на тому світі, в той час як потомки чомусь несуть відповідальність за те, чого вони не вчиняли.
З’являється немало сцен, де нам говорять, що «пиздити не можна бо всі люди, всі браття на землі» в хлам забуваючи, що сцену тому всі прийшли до висновку, що на «жидів, татар, масонів, негрів, білорусів і марлійців» дане правило не поширюється.
…
Критику цієї цитати (хай вона і не належить авторові, будучи взятою з п’єси Подерев’янського) я залишу на совісті читача. Але від себе скажу, що я щиро не розумію, яке їй місце в контексті. Чи хоче автор сказати, що іноді расизм та навіть геноцид виправданий? Не знаю, можливо не хоче.
Україна титанів
Ні, друзі, це так не працює, в реальному світі подібні розмови, особливо серед солдат, закінчуються в кращому випадку «пішли нахуй», в гіршому поножовщиною. Камон, особливо марлійці, ви місяць тому за ці ідеї готові були влаштувати геноцид.
Так знову ж таки, це не бійці на лінії фронту. Поножовщина буде самогубством, і якщо вчорашні вороги не об’єднають зусилля проти єгеристів, то і поножовщину влаштовувати не буде кому.
Як сказав один чувак, критику якого я читав перед написання статті, це щось накшталт, якби хтось вирішив написати книгу про другу світову, і в рівній мірі симпатизував би і ссср, і третьому рейху.
Хуйню сказав чувак.
В таких обережностях і недомовках як правило і проростає пропаганда. Замініть елдійців і марлійців на українців і росіян, і вийде щось по арестовичу.
А чи не проростає пропаганда ненависті та гучних промовах? Чи не є ще явнішою пропагандою колупання старих тисячолітніх ран, яких ніхто з нині живих не застав? Проблема постановки цього питання в українській війні полягає і в цьому — ніхто, навіть Єлена, не засуджує острів’ян за те, що вони опиралися марлійському десанту.
Проблема ж не в поточній війні, а в старих образах. Якщо ми вже і будемо натягувати сову титанів на глобус війни в Україні, то це якби 24 лютого Україна випустила ядеркою по кожному російському місту одразу після промови Зеленського, мовляв, “це вам за 1932”.
Ми просто не можемо замінити елдійців і марлійців на українців і росіян, хоча б тому що українці не ведуть геноцид росіян. Спільна мета дезертирів у лісі — це зупинити Ерена і його марш смерті.
Флока з його метою “смерть ворогам” теж можна зрозуміти. Коли проти тебе весь світ, найлегше рішення — це грозити ядерною їлдою, або навіть прямо застосувати її. Ніхто не хоче домовлятися, тож навіщо навіть намагатись?
Його можна зрозуміти, але навряд виникає бажання стати на його сторону. Геноцид видається надто непростимим злом, щоби виправдати його війною чи старішими геноцидами.
Про націоналізм
В 2021му році корейський історик Цзє-хьон Лім написав вже відому роботу «Жертовність націоналізму». Якщо взяти і почитати національні історії, то там можна обов’язково знайти страшних ворогів минулого, яких ми або перемогли, або віддано перемогаємо.
Загалом — так. Національний міф, а разом із ним і націоналізм, будуються на ресентименті, на пошуку спільного ворога, і якщо спільного ворога нема, ворога починають шукати всередині. Така ціна безумовного об’єднання — завжди потрібен ворог, і ніхто не хоче опинитися ним.
Бачите, націоналізм, який сповідують приверженці милосердної смерті і націоналізм з якого виріс Єґеризм це абсолютно два різних націоналізма, що збудований на абсолютно різному баченні історії, і абсолютно в різному підході розділу хто жертва, а хто не жертва… Це теж саме, як взяти і зараз об’єднати дві Кореї, як жителі півночі здивуються.
Бо 100 років взаємної ізоляції відокремили ці два, колись єдині, народи. Націєтворення — це завжди активний процес, а не статичний стан речей.
І от, що у нас виходить. Під соусом кінця вічної боротьби і страждань, вічної війни за право хто більше жертва нам продають дилему вагонетки, де на одній стороні рельс елдійці, правда вбиті максимально гуманно, а на іншій вщент розтопчені марлійці, разом зі своїми ж, ліс рублять, щепи летять.
Та ні. Сама по собі дилема є фікцією. “Парадіз або всі інші” — це саме те, що хочуть сказати і почути єгеристи, та іронічно, решта світу також. Іноземці бажають будь-що скинути острівних чортів (і забрати їхнє викопне паливо), в той час як самі мешканці Парадізу радо приймають на себе облик чортів, бажаючи знищити тих, хто до них прийшов з мечем.
Так ми знову вернулися до вибору яку мораль нам взяти, патріотичну чи ліберальну і головна трагедія, як раз в тому, що вибір в рамках цих проєктів надається суто бінарний.
В тому і прикол! Вибір ніколи і не був із двох зол. Ерен міг не знищувати світ, але таким був його вибір. Імір могла покласти край силам титанів, але вона натомість обрала помститися світу, що перетворив її життя на пекло, і зробив посмертні 2000 років рабством перед її ж нащадками.
Я більше про це розпишу в останній главі статті, але поки я просто скажу — Гуркіт був вибором не лише національним, але і персональним. Можна було зробити інший вибір, але ті, за ким право вибору стояло, вчинили інакше.
Націоналізм люблять розділяти на етнічний і громадянський. При тому часто про другий люблять говорити як про милосердний, а перший це обов’язково їхав гітлер через гітлер. Давайте чесно, ми забуло, що громадянський націоналізм, це не тільки няшна Америка. Це ще і робесп’єрівська франція і така потороч як совєтскіє люді.
Так чого, оглядаючись на 2025, Америка цілком собі етнічна. Просто етноси між західноєвопейцями в США не розділяють — є білі люди (зокрема англійці чи голандці), є трошки менш білі, як слов’яни, італійці чи ірландці, є “коричневі” люди як мексиканці, а є чорні. Так, всі вони американці, але всі чорні вважаються одним етносом, як і всі білі (окрім ірландців та італійців). Знаючи політику Донні Козиря, націоналізм там цілком етнічний.
До того ж, а що не так із совком? Ні, ми знаємо, що було поганого там, але в чому конкретна проблема, що релевантна до теми націоналізму, і що саме робить радянський національний проект потороччю?
Громадянський націоналізм прийнято сприймати як вибір. Нація це щоденний плебісцит, казав Ернест Ренан. Однак складно придумати, щось більш не підходяще під плебісцит як нація. З нацією тобі у спадок приходять мова, культура, цінності. Навіть етнічні націоналісти давно вже не міряють черепи.
Ось у тому і прикол. Якщо на вашому референдумі не можна проголосувати проти, а мовчання — знак згоди, то вітаю! Ви — Пиня.
Коли Ерен і друзі приносили присягу вони клялися на честь всього людства. Однак тут виявилося, що людство це щось більше. І от питання, а де ж проходить ця межа. Для Ерена це Парадіз, в той час, як всі елдійці Марлії… Що ж, упокой господь їхні душі.
Та ні, він просто змінив свої погляди на життя і вже не слідував присязі. Він мав ціль захистити не лише людей на острові в цілому, але і близьких йому людей. Про це теж буде обговорено ближче до кінця.
Але у промові Ерена, де він оголошує Гуркіт, він попереджує про нього усіх підданих Імір (себто елдійців), даючи їм шанс евакуюватися завчасно. Він дав їм таку фору, яку тільки міг, і частина людей (наприклад батько Енні) таки справді врятувалися. Але це так, моя побічна дойобка мимо суті.
Один прихильники милосердної смерті теж не настільки вже готові приймати нових членів своєї спільноти. Ключовим епізодом тут є той, де Габі стріляє в голову Ерену, знаючи, що для Парадізі це смерть. Так, острівні монстри, такі ж елдійці як і вона, і той факти що не такі вони і монстри, виявляються все таки не настільки важливими, як наші мальчікі.
І знову мої улюблені пересмикування. Ні, острівні чорти — це не ті самі елдійці, що і в гетто в Ліберіо. Сторіччя взаємної ізоляції зробило їх іншими, хоча і ненавидять їх через одну й ту саму причину. Ґабі вважає, що вона “одна із хороших”, щиро вірячи, що її лояльність забезпечить їй життя. Вона вірить, що можна адаптуватися до життя на марлійському материку, що якщо вона стане до бою проти острівної нечисті, то марлійці не виріжуть її народ як тільки артилерії і танки зроблять титанів тактично застарілими.
Так, Ґабі вірна своїй країні, але пан Кислотний знову робить кислотну (пробачте за каламбур) ремарку в найгіршому дусі 2014. Бо, бачте, вона не на правильній стороні барикад. Але ми не в романі Роулінг, тут належність до однієї зі сторін не робить тебе кращою або гіршою людиною. Загалом, Ісаяма через слова Арміна доносить до нас, що поняття “хороша людина” дуже суб’єктивне, якщо взагалі не беззмістовне. З цією думкою можна не погоджуватися, але здається очевидним, що хороші люди можуть опинитися і на поганому боці історії.
Із провини, яку насаджували Елдійцям виросло переконання в тому, що прави стати хоч не рівним, але членом суспільство треба заслужити. Але хіба це не схоже на громадянський націоналізм? Марлійський національний проєкт виявився набагато більш відкритішим до інших, най разом із дискримінацією і іншими приколами. Але іншого ані Зік, ані Елена просто не бачили.
Відкритішим за що? Так, марлійці дали своїй елдійській меншині шанс на виживання, але в якому місці цей націоналізм відкритий чи не етнічний? Жоден інший народ не вимушений іти в армію просто щоби бути членом суспільства як такого. Більше того, щоби отримати рівність хоча б у паперових правах, тобі потрібно не лише доєднатися до взводу найкращих, але і успадкувати одного з дев’яти титанів. Після чого жити тобі залишиться ще 13 років максимум.
Але це все на папері! Тебе і твою родину емансипують і урівняють у правах з марлійцями, видадуть червону пов’язку на руку, але немайнових прав, наприклад таємниці особистого життя, права жити за межами гетто, або навіть банальної гідності, тобі не бачити, як своїх вух.
У етнічних все просто. Земляк, один етнос – значить свій, в той час як громадянськимзавжди приходиться вигадувати всякі конструкції для того, щоб впізнати свого. Якщо етнонаціоналісту навіть зрадник – просто свій зрадник, то для громадянського зрадник просто перестає бути своїм.
Що має означати термін “свій зрадник”? Зрадник і не може бути “не-своїм”, на те він і зрадник, а не ворог. А головне, чим ставлення до “свого зрадника” має відрізнятися від чужинця?
Коли Ерена питають чому він не намагається спинити спроби скасувати гуркіт, він відповідає, що вони вільні робити, що завгодно. Дуже різниться із пропозицію всім колективно відмовитеся від дітей заради спільного блага, який вони самі визнали єдиноправильним.
Пан Кислотний, спеціально чи ні, ігнорує контекст. Це право вибору було дано їм не як противага плану Зіка, а як противага можливості переговорів. Армін та Мікаса хотіли домовитися з Ереном, але він хотів дати показати, що а) не хоче переговорів, і б) дасть їм можливість його вбити. Він сказав, що дає своїм друзям право вибору, але цю свободу він дав лише як частину свого плану, останньою ланкою якого була смерть від рук найближчих йому людей.
Тут зійшлися не просто Елдія і Марлія, тут зійшлося два національні проєкти: померти самим, але моральними людьми, не допустивши гуркіт землі, і вирішать це декілька людей за мільйони, або смерть мільйонів заради того щоб настала свобода і мир на кістках. Що ще може бути страшніше?
Знову ця хибна дихотомія. Або ти за Ерена, або за Зіка. Скажіть це Леві Акерману, який обох презирає до глибини кісткового мозку. Вже не стане ніяких національних проєктів, якщо помруть усі, і саме порятунок якнайбільшого залишку людства став ціллю команди Арміна.
Про що ж була Атака Титанів?
На мою думку, Атака Титанів, хай і має політичний елемент, передусім є персональною історією, радше ніж політичною.
Гуркіт міг врятувати острів від знищення, ціною знищення всього іншого, але Ерен мав інший мотив для Гуркоту. Він цінував світ довкола, та небезпека, яку цей світ чинив для близьких для Ерена людей, вимагала втручання. Це можна було розв’язати, не проливаючи кров 80% людства, але таким був його вибір. Це була ціна, яку він був готовий заплатити і таки заплатив.
Він любив своїх друзів, і був готовий заради них буквально на все. Двоє людей, яких він любив понад усе, Армін і Мікаса, якраз і були тими, хто вбив Ерена, і цим вони, як Тайбури сто років тому, отримали світове визнання. Мета Ерена була принести себе та 80% людства у жертву заради безпеки жителів острова. Щоби його народ мав шанс на виживання, а його близькі люди — шанс на життя.
Атака титанів — це історія про людей. Як би по-арестовецьки це не звучало, про маленьких людей. Про людей, які просто не можуть чинити влади над усім світом, але які здатні робити світ трошки краще, даючи щастя тим, кого вони люблять.
Інша Імір, спадкоємиця титана-щелепи показує це, як ніхто інший. Вона сильна духом, і вона не найгірша з розвідників. Вона прикидається неприступною та егоїстичною, але насправді самовіддано кохає свою дівчину Хісторію. Але після втечі Райнера і Бертольда, її життя швидко добігло кінця. Останнє, що вона встигла зробити — це надіслати вже королеві Хісторії любовного листа, якого Бертольд доставив вже по смерті Імір.
Але навіть у смерті, Імір залишається важливою. Не для світу загалом, але для людей, чиї життя вона змінила.
Імір-засновниця, попри свої божественні здібності, теж є не більш і не менш, ніж людиною. Вона мала своє життя, але вся королівська родина ставилася до неї як до інструменту. Той Фріц, що перший король стін, наказав їй стерти пам’ять усім елдійцям та зліпити з піску безліч титанів-стін, Зік наказав їй стерилізувати елдійців, всі нащадки Імір їй щось наказували, і вона корилася, але…
Ерен був першим за ці дві тисячі років, хто поставився до Імір, як до людини. Як до рівної. Ерен сказав Імір, що вона не рабиня, і не богиня. Вона просто людина. Королівська родина наказувала Імір, що робити, бо вони бачили в ній інструмент. Ерен же побачив людину. Він дав їй вибір, і вона обрала помсту, вона обрала насильство, і це був її перший за такий довгий час свідомий вибір.
Можливо, маленькі люди не здатні змінити увесь світ. Але хіба не диво, що ми взагалі живі? Осліплені ненавистю, ми так легко забуваємо, що жити варто заради себе і заради тих, хто нам небайдужий. Ми думаємо про нації, про кров і ґрунт, ми обманюємо себе високими матеріями замість того, щоб просто жити.
І це, дорогий читачу, місце, де я хочу закінчити мою довгу доповідь. Живи. Просто живи. Якщо в житті і треба боротися, то лише, щоби покласти кінець боротьбі.
