Історія Перших визвольних змагань 1917–1921 років — це суворий геополітичний розтин трьох доріг, якими українська еліта намагалася вивести свій народ із руїн імперії. Кожна з цих доріг мала своє обличчя, свою логіку і свій фінал.
Дорога перша. Українська Центральна Рада
Доба Української Центральної Ради (1917–1918 роки) у сучасній пам’яті часто постає крізь призму романтизму та безгрішного патріотизму, де кабінетні вчені на чолі з Михайлом Грушевським відчайдушно намагалися врятувати молоду республіку. Проте за величними гаслами та мітинговою ейфорією ховалася сувора й трагічна реальність: брак професіоналізму, партійний егоїзм та сліпий лівий догматизм лідерів УНР. Намагаючись побудувати “ідеальну фортецю соціалізму” і задобрити більшовицьку Москву, керівництво держави власноруч ліквідувало регулярну армію, розпустило боєздатні кадри й скасувало приватну власність на землю, налаштувавши проти себе мільйони українських господарів.
У 1905 році в Російській імперії була заснована Українська соціал-демократична робітнича партія, яку очолили Володимир Винниченко, Симон Петлюра, та інші. Партія визнавала марксистську ідеологію, і від Російської соціал-демократичної робітничої партії її відрізняло тільки відношення до українського питання; також за столипінської реакції вона виступала разом з єврейським “Бундом” і меншовиками.
Програмою партії була автономія України у складі федеративної Росії, а далі партія розділялася на дві фракції — ліву і праву. Ліва виступала за організацію радянської влади в Україні та встановлення диктатури пролетаріату, а права виступала за “трудову демократію” і повільну соціалізацію головних галузей народного господарства.
(В 1920 році ліве крило відділилося і створило Українську комуністичну партію, голова — Антін Драгомирецький, праве залишилося есдеками.)
Другою великою українською організацією в Російській імперії було засноване в 1908 році Товариство українських поступовців, яке очолювали Михайло Грушевський, Сергій Єфремов та інші.
Політичною платформою ТУП теж була вимога автономії України в складі Росії, вони бажали українізації народного шкільництва, викладання української мови, літератури й історії в середній і вищих школах України, допущення української мови в громадських установах, судах і церквах.
В 1917 році ТУП перейменувалося в Союз Українських Автономістів-Федералістів, а згодом на Українську Партію Соціалістів-Федералістів.
Проте ця гуманітарна програма під керівництвом Михайла Грушевського мала компромісний та боязкий характер. Замість рішучої державної українізації наявних імперських інститутів, прийшовши до влади, ліві лідери Центральної Ради взялися будувати паралельний, декоративний світ.
Вони панічно боялися конфліктів із російською професурою та звинувачень у “насильстві над культурою”, тому навіть Київський університет Святого Володимира так і залишився повністю російськомовним гігантським центром русифікації, а український уряд натомість тулив поруч окремий “Український народний університет” у трьох орендованих кімнатах (де вчили гримучу суміш із національної історії за Грушевським та лівих соціалістичних теорій українською мовою).
Розпорядження Центральної Ради про мову в школах мали лише рекомендаційний характер, дозволяючи відкривати українські класи виключно за “бажанням батьків”. В умовах зрусифікованих міст імперський бюрократичний апарат на місцях ці м’які прохання просто ігнорував.
Грушевський бачив українців виключно як селянську масу, яку треба “вчити грамоти” за допомогою просвітницьких брошур, але виявився ментально неспроможним діяти як жорсткий архітектор держави й запровадити мову як обов’язковий державний ценз для чиновників, суддів та армії. Більше того, Грушевський категорично блокував українізацію військових частин.
Коли російський цар у березні 1917 року зрікся престолу і влада в російській імперії перейшла до Тимчасового уряду, який в Україні поставив своїх губернаторів, власне ці дві соціалістичні сили скликали Всеукраїнський з’їзд, утворили Українську Центральну Раду і
23 червня 1917 року проголосили автономію в складі Росії — I Універсал (декларацію) — “не відділяючись від усієї Росії… народ український повинен сам керувати своїм життям”.
Головою Центральної Ради став Михайло Грушевський.
16 липня 1917 року Українська Центральна Рада проголосила IІ Універсал -
- Центральна Рада повинна поповнитися представниками інших народів, що проживають в Україні;
- Поповнена Центральна Рада утворює Генеральний Секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий уряд;
- Центральна Рада починає розробку закону про автономний уклад України, який повинен бути затверджений Всеросійськими Установчими Зборами. До утвердження даного закону, УЦР зобов’язується не здійснювати автономію України;
- Формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового уряду.
7 листопада більшовики вчинили переворот в Росії.
Українська Центральна Рада не визнала центральною владою в Росії утворену більшовиками Раду народних комісарів і 20 листопада 1917 року проголосила IІІ Універсал, яким
була проголошена Українська Народна Республіка з визначеною територією, але у складі федерації вільних народів Росії.
(УНР наполягала на утворенні федеративного уряду в Росії з представників усіх територій, що самовизначилися.)
Прем’єром став Володимир Винниченко.
Більшовики спробували вчинити в Києві переворот, але 12 грудня 1917 послані ними відділи 2-го гвардійського корпусу, що їхали з фронту на захоплення Києва, були роззброєні 1-м українським корпусом Павла Скоропадського (не дочікуючись наказу з Києва) біля Жмеринки, і відправлені до Росії.
Ленін, що незліченну кількість разів говорив про Україну, як про поневолену націю в царській Росії — “тюрмі народів”, заперечити цього не міг, і 17 грудня 1917 року Раднарком Радянської Росії у “Маніфесті до українського народу” формально визнав Українську Народну Республіку, — але звинуватив Українську Центральну Раду в “нечуваній зраді революції”, заявляючи, що вона веде двозначну буржуазну політику, відмовляється від скликання Всеукраїнського з’їзду Рад, який один може засвідчити її повноваження.
Також більшовицький уряд Росії оголосив Центральній Раді ультиматум, в якому були поставлені вимоги:
- утримувати спільний з Росією фронт, відмовитися від створення окремого Українського фронту.
- не пропускати через Україну “білі” військові частини з фронту на Дон та інші регіони, де встановилася влада, ворожа більшовицькій Раді народних комісарів Росії.
- пропускати більшовицькі війська на Південний фронт для боротьби з Військом Донським.
- припинити роззброєння більшовицьких полків та червоногвардійських загонів в Україні.
У разі невиконання умов протягом 48 годин “Рада народних комісарів Росії вважатиме Центральну Раду в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії та Україні.”
На противагу ультиматуму, скликаний у Києві Всеукраїнський з’їзд Рад селянських, солдатських і робітничих депутатів продемонстрував протилежний результат — понад 2 тисячі делегатів висловили “цілковите довір’я і свою рішучу підтримку Української Центральної Ради”, змусивши нечисленних більшовиків ганебно втекти до Харкова.
Отримавши таку колосальну підтримку мас, Українська Центральна Рада відкинула ультиматум. Керівництво УНР ніколи не вірило в російсько-українську війну, до неї не було готове, і відкидало всі аргументи інших патріотів, які вказували, що війна неминуча, адже Росія ніколи не погодиться навіть на автономію України.
І більшовицька армія почала наступ на Україну. Уже 22 грудня 1917 року червоногвардійські загони під командуванням Володимира Антонова-Овсієнка захопили Харків. За два дні, 25 грудня, більшовики провели там альтернативний Всеукраїнський з’їзд Рад. Вони проголосили створення маріонеткової Радянської УНР (згодом УСРР) зі столицею в Харкові, оголосивши законну київську Центральну Раду нелегітною. Наступного дня більшовицькі ешелони рушили вглиб України.
Створення паралельного радянського уряду в Харкові стало першим в історії прикладом “гібридної війни”: це дало змогу Радянській Росії формально заявляти про своє невтручання, маскуючи окупацію України під внутрішній “громадянський конфлікт” між Києвом та Харковом.
Київська влада заспокоювала себе ілюзіями, що прихід радянських військ в Україну викликаний виключно потребою їхнього транзиту українською залізницею для боротьби проти бунтівного козацького Дону.
Але більшовики не збиралися зупинятися. На базі місцевих загонів вони екстрено організували Червону гвардію Донбасу, яка налічувала до 25 тисяч бійців. Вони послідовно зайняли стратегічні міста регіону: Луганськ, Горлівку, Макіївку, Краматорськ, Дружківку, Костянтинівку, Маріуполь, Алчевськ, Лозово-Павлівку та Дебальцеве. Станом на 31 грудня 1917 року Радянська Росія вже окупувала й контролювала значні частини сучасної Харківщини, Луганщини та Донеччини.
На цьому тлі збройні сили самої УНР танули на очах:
З майже 300 тисяч війська, яке було прихильним до Центральної Ради ще влітку 1917 року, до січня 1918 кількість військ, вірних та вмотивованих захищати УНР зменшилася до близько 15 тисяч на всю країну. Інші були демобілізовані, заявили про нейтралітет або, піддавшись пропаганді, перейшли на сторону більшовиків, а також значна частина вояків поїхала додому ділити поміщицьку землю за закликами лівих партій УНР.
І був ще один корпус — близько 50 тисяч солдат.
Ще в липні 1917 року командуючий 34-й корпусом Російської імператорської армії генерал Павло Скоропадський повністю українізував його і перетворив на Перший український корпус.
Попри те, що за умовами II Універсалу армія мала підпорядковуватися Тимчасовому уряду, у листопаді 1917 року Скоропадський офіційно визнав зверхність Центральної Ради і виконував лише її накази.
Скоропадський на той час не займав ніякої політичної позиції, а обмежував свою діяльність лише турботою про боєздатність свого військового підрозділу. Тим не менше генерал зіткнувся з холодним ставленням до себе з боку Центральної Ради, яка була занепокоєна його великою популярністю і чинила йому перешкоди в керівництві корпусом: припинялися або затримувалися надходження до 1-го українського корпусу озброєння, одягу, харчів, хоча склади в Києві були переповнені.
Ситуацію остаточно добила урядова криза. Прем’єр УНР Володимир Винниченко дійшов абсурдного висновку: у збройному конфлікті з Леніним винен військовий міністр Симон Петлюра, оскільки він виступав за збереження старої кадрової армії та професійного офіцерства. Винниченко щиро вірив, що відставка Петлюри допоможе уникнути великої війни з Радянською Росією, а регулярне військо слід негайно замінити “народною міліцією”.
Отож 31 грудня 1917 року Симон Петлюра був відправлений у відставку. Новим військовим міністром призначили Миколу Порша — лівого українського соціал-демократа, чия кандидатура мала продемонструвати Леніну готовність Києва до компромісів з Леніним.
Наслідки цієї кадрової політики виявилися фатальними. 6 січня 1918 року Павло Скоропадський після того, як Порш вчергове категорично відмовив у постачанні українського корпусу, — який зимував напівголодний в холодних вагонах, — склав із себе повноваження командувача. Корпус було остаточно розформовано, що знищило останню велику регулярну заслону на шляху більшовиків до Києва, поглибивши анархію, хаос та деморалізацію в залишках українського війська.
16 січня Рада ухвалила закон “Про народну армію”, який регламентував засади створення мілітарних підрозділів. Уже наступного дня, 17 січня, новий міністр Микола Порш видав фатальний наказ: про негайну демобілізацію залишків українських частин регулярної армії, розпуск кадрових підрозділів та ліквідацію офіцерських чинів. Все це робилося для того, щоб показати Леніну революційність і миролюбність уряду УНР.
А більшовики продовжували стрімкий наступ. У Києві відкрито заговорили про неминучу здачу столиці червоним загонам Михайла Муравйова. На тлі повної катастрофи своєї політики прем’єр-міністр УНР Володимир Винниченко подав у відставку.
22 січня 1918 року (фактично в ніч на 25 січня) Українська Центральна Рада оприлюднює історичний IV Універсал. Цим документом Українська Народна Республіка нарешті проголошувалася самостійною, ні від кого незалежною, вільною і суверенною державою українського народу.
Для затримання майже 4-тисячного більшовицького угруповання Муравйова, яке сунуло залізницею на Київ, уряд не мав у розпорядженні регулярних військ. Напереріз ворогу було кинуто зведений загін із близько 500–600 бійців: курсантів 1-ї Української військової школи, добровольців Студентського куреня та бійців Вільного Козацтва.
29 січня 1918 року на залізничній станції Крути ці юнаки прийняли свій героїчний бій. Маючи на озброєнні лише 16 кулеметів та одну гармату на залізничній платформі, вони ціною власного життя стримали більшовицький авангард на 4 дні, що дало можливість Українській Центральній Раді безпечно евакуюватися і вислати делегацію в Брест-Литовський, де проходили мирні переговори з Центральними державами.
9 лютого 1918 року УНР підписала Берестейський мирний договір із Центральними державами. За його умовами, Німеччина та Австро-Угорщина зобов’язалися надати Центральній Раді пряму військову допомогу для вигнання більшовиків. Натомість УНР взяла на себе важкі зобов’язання поставити цим державам величезну кількість продовольства та сільськогосподарської сировини.
Внаслідок договору Українську Народну Республіку офіційно визнали Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Османська імперія, а згодом, за умовами того ж Брестського миру, її незалежність була змушена формально визнати й Російська Соціалістична Федеративна Республіка.
Натомість країни Антанти (Франція та Велика Британія), які до цього виявляли інтерес до Києва, розірвали відносини з УНР через її сепаратний союз із Берліном і переорієнтувалися на підтримку білогвардійської армії Денікіна з його поглядом на те, що Україна — це територія Росії.
Через кілька днів після підписання угоди в Брест-Литовську німці з австрійцями розділили Україну на сфери впливу і ввели на її територію свою могутню армію, що налічувала понад 450 тисяч вояків. За якихось три тижні більшовики, які вже встигли встановити в Києві криваве царство терору (лише за цей короткий період від рук загонів Муравйова в місті загинуло близько 3 тисяч жителів), були змушені панічно тікати.
2 березня 1918 року Українська Центральна Рада під прикриттям німецьких багнетів повернулася в Київ. Та народ зустрів її без ентузіазму.
Центральна Рада, сформована переконаними соціалістами, апелювала до тих самих класових цінностей, що й більшовики. У Києві продовжували відкрито діяти численні більшовицькі комітети, але Українська Центральна Рада вважала їх своїми ідейними товаришами і не перешкоджала їхній діяльності.
Водночас будь-які несоціалістичні, консервативні чи ліберально-демократичні сили фактично усувалися від політичного життя та оголошувалися “ворогами трудового народу”.
Голова УЦР Михайло Грушевський відверто заявляв: “українська держава — не мета, а лише засіб для майбутніх соціалістичних перетворень. Хочемо зробити нашу Україну твердою кріпостю соціалізму. Будуємо республіку не для буржуазії, а для трудящих мас України і від цього не відступимо”.
Українські соціалісти фактично змагалися з російськими більшовиками у радикалізмі перетворень, хіба що намагалися діяти менш кровожерливо. Їхня програма копіювала радянські лекала: розбудова системи Рад Селянських, Солдатських і Робітничих депутатів (“Країна Рад”), диктатура пролетаріату, контроль над банками, експропріація (“реквізиція”) коштів у заможних міщан, державна монополія на торгівлю, а також соціалізація великих житлових будинків у містах. Поміщики та підприємці позбавлялися виборчих прав, а їхнє майно тотально націоналізувалося.
Чи був народ цим задоволений?
В країні панував хаос і беззаконня.
Найбільше від доктринерства Центральної Ради постраждало українське селянство, яке після скасування кріпацтва в XIX столітті встигло міцно стати на ноги. Україна була аграрною країною, і основу її суспільства становив міцний середній клас — заможні господарі (яких соціалісти презирливо охрестили “куркулями”) та середняки. Вони складали більшу частину українського селянства.
Новий земельний закон УНР запроваджував так звану “споживчу норму”: селянину заборонялося мати землі більше, ніж його родина могла обробити самотужки без залучення найманої праці. У тих, хто мав більші наділи, землю просто конфісковували.
Але навіть малоземельні селяни були розчаровані: під час хаотичного розподілу колишніх поміщицьких земель вони прагнули отримати ділянки у приватну та недоторканну власність, а ліві міністри УНР пропонували їм лише статус “користувачів” загальнонародної землі без права її продажу чи передачі в спадок. Політика Центральної Ради руйнувала саму основу селянського добробуту.
“Робітнича газета” надрукувала велику аналітичну статтю з підрахунками, які доводили, що впровадження земельного закону зачіпає економічні інтереси 16 мільйонів селян.
Прийшла весна, і селяни бойкотували через це посівну компанію.
А Українська Центральна Рада зобов’язалася за послуги німецької армії платити їй збіжжям.
Не дивно, що німці вмішалися і видали наказ засівати, а українську владу назвали “наївними доктринерами, далекими від реального життя” і що замість повномасштабних соціалістичних перетворень на перший план варто поставити питання державного будівництва: зміцнення центральної влади, утворення дієвої адміністрації на місцях, розбудову збройних сил та й узагалі відновлення в Україні нормального життя. (Ця критика Центральній Раді дуже не сподобалася і вона розцінила це як втручання у внутрішні справи країни.)
Щоб виправити ситуацію, єдина несоціалістична партія України — Українська демократично-хліборобська партія — скликала селянський з’їзд у Лубнах.
Селяни засудили аграрну політику влади, вимагали повернути право власності на землю, дозволити вільну діяльність несоціалістичних партій і назвали політику влади невдалою копією російського більшовизму.
З’їзд відправив делегацію до Центральної Ради. Коли ж селяни прибули до Києва, Грушевський відмовився з ними зустрічатися. Їм також не дозволили виступити на пленарному засіданні, назвавши їх ворожою українській революції силою.
Відмова однієї партії дослухатися до думки інших, прагнення одноосібно керувати українською державою — це позиція російських більшовиків, запозичена українською владою…
“Робітнича газета” знову опублікувала лист із критичною оцінкою дій уряду, який відійшов від принципів послідовної демократичної політики. Вони вказували на цензуру, утиски преси, нехтування думкою профспілок і робітничих організацій.
Диктатура робітників та селян, яку проголошувала Українська Центральна Рада, перетворилася на диктатуру правлячої верхівки.
І в цьому нема нічого дивного, що коли селяни-хлібороби, вільні козаки та колишні офіцери й солдати 1-го Українського корпусу проголосили генерала Скоропадського гетьманом Української Держави, на захист Центральної Ради не встав ніхто.
Так політичні ілюзії, наївна віра у “російську демократію” та копіювання більшовицьких економічних лекал крок за кроком руйнували українську державність зсередини, призвівши до трагедії під Крутами та закономірного фіналу.
Дорога друга. Українська Держава
Коли армія Муравйова захопила Київ і влаштувала там кривавий терор, уряд УНР панічно втік на Захід. Згідно договору, німецькі багнети допомогли вибити більшовиків і повернути Грушевського та Центральну Раду до столиці.
Навесні 1918 року, повернувшись до звільненого Києва, Грушевський і Винниченко продовжили гратися в соціалізм. Вони ухвалювали закони про соціалізацію землі, які селяни бойкотували і не хотіли сіяти хліб.
Це паралізувало економіку та зірвало виконання Берестейського договору, за яким Україна за військову допомогу мала поставити Німеччині мільйон тонн зерна, десятки тисяч тонн м’яса, цукру та іншої сировини. Німецьке командування дедалі більше дратувала управлінська безпорадність “київських доктринерів”. Атмосфера в столиці була розпечена до межі, крах Центральної Ради залишався питанням часу.
Остаточним каталізатором, який підірвав легітимність влади в очах німецьких союзників, став гучний кримінальний детектив, у який виявилася втягнутою вища верхівка республіки.
Членом фінансової комісії Центральної Ради був мільйонер та голова Російського банку для зовнішньої торгівлі Абрам Добрий. Саме через цю фінансову установу йшли всі ключові грошові операції Центральної Ради з німецьким Рейхсбанком, які стосувалися забезпечення окупаційних військ.
У ніч з 24 на 25 квітня 1918 року він був викрадений з власної квартири в Києві.
Згодом з’ясувалося, що акцію організував чиновник особливих доручень Міністерства внутрішніх справ УНР Осипов. Він таємно вивіз банкіра до Харкова, зачинив у номері “Гранд-Готелю” і зажадав викуп у розмірі 100 тисяч карбованців. Проте найстрашнішим виявилося те, що прямими замовниками цього кримінального злочину були вищі посадовці держави:
міністр внутрішніх справ Центральної Ради Михайло Ткаченко,
військовий міністр Центральної Ради Олександр Жуковський і
прем’єр-міністр українського уряду Всеволод Голубович.
Цей інцидент остаточно переповнив чашу терпіння німецького командування в Україні. Побачивши, що уряд європейської республіки займається банальним рекетом та викраденням людей, Берлін остаточно переконався в тотальній некомпетентності лідерів Центральної Ради.
В цей час Союз землевласників та Партія хліборобів-демократів закликали провести у Києві 29 квітня 1918 року з’їзд хліборобів. Несподівано прибуло аж біля 8 тис. чоловік — і це було найбільше з часів Хмельницького народне віче.
Делегати з’їзду представляли інтереси 7–8 мільйонів селян-землевласників з 9-ти губерній України.
Усі доповідачі критикували політику Центральної Ради та її уряду, а найбільше земельний закон, “котрий вніс на селі стільки руїни та анархії”. Головною тезою виступів хліборобів була вимога: “Всі розпорядження уряду повинні відповідати інтересам народу”.
Оскільки цивільна влада продемонструвала повну неспроможність навести лад, делегати запропонували радикальний крок — обрати Гетьмана України, який залізною рукою врятував би країну від хаосу та беззаконня.
Кандидатами були генерал П. Скоропадський, лікар і член партії соціалістів-самостійників І. Луценко та наказний отаман Вільного Козацтва І. Полтавець-Остряниця.
З’їзд одностайно обрав Павла Скоропадського гетьманом.
Присутні встали і вітали його як людину, якій випала доля взятися до керування країною у складний для неї час.
Після цього учасники з’їзду рушили на Софійський майдан для урочистого молебню, де Скоропадський отримав благословення від архієпископа Никодима.
Німецьке командування теж підтримало кандидатуру Скоропадського.
Ще напередодні, 28 квітня 1918 року, німецький військовий загін увійшов до приміщення, де засідала Центральна Рада, обшукав присутніх та заарештував кількох урядовців, підозрюваних у викраденні банкіра Доброго.
А 29 квітня Рада зібралася востаннє, поспіхом ухвалила Конституцію УНР та символічно обрала Михайла Грушевського президентом, після чого німці зайшли до будинку і чемно попросили звільнити приміщення, що було виконано без найменшого спротиву. Державні інституції УНР були ліквідовані без найменшого спротиву.
На захист Ради не став ніхто.
Глибоко ображений Володимир Винниченко сказав, що “переворот був здійснений руками захлялого поміщицтва, пощипаного фабриканства, зажуреною за хабарами бюрократією і нахабно-льокайським офіцерством…”
Проте Винниченко свідомо ігнорував той факт, що Скоропадського обрало саме селянство-хлібороби, які становили абсолютну більшість населення країни. Називати це “військовим переворотом” не можна — це була легітимізація влади через масове народне віче.
Натомість те, що сама Центральна Рада у 1917 році прийшла до влади як самопризначений орган без загальнонаціональних виборів, ліві лідери до уваги не брали.
Павло Скоропадський проголосив створення Української Держави.
Того ж дня він видав “Грамоту до всього українського народу”, де заявляв, що тимчасово взяв на себе всю повноту влади, та чітко окреслив нові засади державного устрою:
- Центральна Рада й усі земельні комітети розпускалися, міністрів та їх товаришів звільняли з посад, а рядовим державним службовцям належало продовжувати роботу.
- було відновлено недоторканне право приватної власності як фундамент здорової економіки.
- анонсувалося ухвалення закону про вибори до Українського Сейму (парламенту).
- обіцяно “забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці”.
- до скликання Сейму в Україні мали діяти “Закони про тимчасовий державний устрій України”, видані того ж дня. У них визначалися головні напрями діяльності Гетьмана в політичній сфері, організації державного управління, надані гарантії громадянських прав населенню, оголошено про встановлення Української Держави замість Української Народної Республіки.
- нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах.
- уся влада на перехідний період зосереджувалася в руках Гетьмана.
Гетьман намагався шляхом поміркованих і виважених реформ ліквідувати руйнівні наслідки радикальних соціалістичних експериментів у земельному питанні та відновити стабільність у суспільстві. Але з перших днів його зусиллям жорстко протидіяли українські есери, соціал-демократи та соціалісти-федералісти та інші партії, які раніше підтримували Центральну Раду і тепер прагнули реваншу.
Попри саботаж лівої опозиції, Скоропадський сформував уряд із технократів та професіоналів. 10 травня 1918 року Головою Ради Міністрів був призначений Федір Лизогуб — відомий земський діяч, великий меценат, який походив зі старовинного українського козацько-старшинського роду.
Українізація
Новий уряд негайно перейшов від боязких гуманітарних реформ Центральної Ради до жорсткої державної українізації зверху. На відміну від Грушевського, Скоропадський своїми Законами та Наказами зробив українську мову обов’язковою для всіх чиновників, суддів та військових офіцерів. Мова стала суворим інструментом суверенітету та державним цензом.
Для цього для службовців відкривали відкривалися примусові мовні тримісячні курси, а ті, хто відмовлявся або не складав іспит, підлягали звільненню з посад.
Було ухвалено закон, який переводив усе діловодство новоствореного Державного Сенату (найвищого суду країни) та місцевих судів виключно на українську мову. Судді, які не володіли мовою, мали або терміново її вивчити, або залишити службу.
Військове міністерство Гетьмана видало жорсткі накази про те, що офіційною мовою командування, статутів, документації та навчання в армії Української Держави є виключно українська. Офіцери царської армії, які масово йшли на службу до Скоропадського, були змушені вчити команди та термінологію українською мовою.
Дипломатія та зовнішня політика
Завдяки професійному управлінню, Українська Держава здійснила колосальний прорив у всіх сферах. Українську державу визнано 30 державами, в Києві розташовувалися постійні представництва 10-ти з них; а сама Україна відкрила свої дипломатичні місії у 23 країнах.
Встановивши дипломатичні зв’язки з Німеччиною, яку гетьман відвідав з офіційним візитом у вересні 1918 року й де він провів успішні переговори з кайзером Вільгельмом II, Україна здобула більшу свободу дій у своїй зовнішній політиці, зокрема згоду на розбудову повноцінної регулярної української армії.
Також було встановлено політичні та економічні відносини з Доном, Кубанню та Кримом; велися реальні переговори про входження цих територій до складу України на федеративних засадах.
12 червня 1918 року було підписано прелімінарний мирний договір із Радянською Росією, яка була змушена офіційно визнати суверенітет Української Держави.
Наука та освіта
Гетьман Скоропадський не бавився в паралельні аматорські гуртки та “кімнатні університети”. Замість цього він спрямував колосальний фінансовий ресурс держбюджету на системне будівництво інтелектуального фундаменту нації. Завдяки його Законам та Грамотам в Україні вперше в історії було створено монументальну державну систему вищої науки та масової освіти, покликану виховати нову українську еліту українською мовою:
Українська академія наук, яку очолив В. Вернадський;
Два державні університети: у Києві (повна українізація) та Кам’янці-Подільському;
Архітектурний інститут (Київ);
Клінічний інститут (Київ);
Політехнічний інститут (Одеса);
Сільськогосподарський інститут (Одеса);
Історико-філологічний факультет у Полтаві;
150 українських гімназій.
Також для забезпечення навчального процесу випущено друком кілька мільйонів примірників українських підручників.
Культура, медицина та релігія
Було засновано:
Національний архів,
Національну галерею мистецтв,
Національний історичний музей,
Національну бібліотеку Української Держави (нині — Бібліотека ім. Вернадського),
Український театр драми та опери,
Українську державну капелу,
Державний симфонічний оркестр.
На початку травня 1918 року Павло Скоропадський одним із перших у Європі розпорядився створити окреме Міністерство народного здоров’я та опіки.
Також було ухвалено Закон про автокефалію Української Православної Церкви, що мало назавжди вирвати українське православ’я з-під підпорядкування Москві.
Збройні сили України
Чимало труднощів виникло в гетьмана при спробі створити збройні сили Української Держави замість демобілізованих військових підрозділів Центральної Ради. З попереднього періоду боєздатною та нерозформованою залишалася лише знаменита Запорізька дивізія, яка надійно обороняла північно-східні кордони України від більшовиків.
Незважаючи на жорсткі обмеження німецького командування, Скоропадський розпочав системне військове будівництво:
У липні 1918 року було створено елітну Сердюцьку дивізію (5 тисяч вояків), яку комплектували виключно з синів заможних українських селян-хліборобів.
У серпні почалося формування Окремого загону Січових стрільців.
Окремою Грамотою Гетьмана було відновлено історичний стан українського козацтва як міцного військово-оборонного та землевласницького прошарку суспільства.
Крім того, створено Генеральний штаб та штабні структури у восьми територіальних корпусах. До збройних сил намагалися залучати лише тих громадян, які продемонстрували “безумовну відданість ідеї незалежної України”.
Влітку 1918 року в армії Української Держави офіційно ввели погони, розробили нову форму та військові звання, а також категорично заборонили будь-яку політичну діяльність у військах. Було забезпечено чіткий перехід до класичної європейської схеми підготовки офіцерських кадрів: кадетський корпус — загальна козацька військова школа — Академія Генерального штабу.
Земельна реформа та врегулювання конфліктів
Для підготовки нового аграрного закону й полагодження конфліктів між землевласниками й селянами було створено губернські й повітові комісії. “Тимчасові правила про земельні комісії” зобов’язували селян повернути розкрадене поміщицьке майно.
Водночас готувалась масштабна та прогресивна земельну реформа, яка мала ввестись в дію на початку наступного року. Її стратегічною метою було формування широкого й міцного класу середніх землевласників — хребта держави. Проєкт реформи передбачав:
- Примусовий викуп державою великих латифундій за ринковою ціною.
- Подальший безвідсотковий розподіл та продаж чи оренду цих земель малоземельним селянам.
- Встановлення жорсткого ліміту володіння — не більше 25 десятин на один двір, що унеможливлювало повернення до колоніального всевладдя великих магнатів.
Ця реформа задовольнила б усі прошарки українського села.
Державне хлібне бюро
Павло Скоропадський став заручником Берестейського договору, який до нього підписали представники Центральної Ради Михайла Грушевського.
За цим документом Україна зобов’язалася поставити Німеччині та Австро-Угорщині колосальні обсяги продовольства. Гетьман намагався виконати ці умови легальними та системними методами, щоб зберегти міжнародний авторитет України, але зіткнувся з жорстокою реальністю.
Він створив Державне хлібне бюро і намагався викуповувати зерно у селян за твердими цінами. Але селяни, підбурювані соціалістами, ховали врожай і відмовлялися його продавати новій владі.
Коли графіки постачань почали зриватися, німці втратили терпіння. Вони почали самовільно заходити в українські села і забирати хліб силою, що дало соціалістам козир для пропаганди. Тепер гетьмана почали називати “німецьким ставлеником”, хоча він просто намагався виконати міжнародні зобов’язання держави, які підписав уряд Грушевського.
Незважаючи на колосальні зусилля, Україна змогла поставити лише близько 20% від запланованих обсягів продовольства. Цього виявилося замало, щоб врятувати Центральні держави від голоду та військової поразки, але цілком достатньо, щоб налаштувати українське селянство проти гетьмана.
Економічне піднесення
Сучасники Павла Скоропадського та новітні історики одностайно констатують факт стрімкого економічного піднесення України цього періоду, що здавалося дивом на тлі руїни в сусідній Радянській Росії. Стабілізації та процвітанню сприяли:
- повне відновлення приватної власності та запуск судово-правової системи для її захисту,
- активна державна підтримка вільного підприємництва та приватного капіталу,
- можливість промислових, фінансових та торгівельних кіл (як-от організації Протофіс) безпосередньо впливати на економічну політику влади, залучаючи найкращих технократів,
- гарантований та широкий збут українських товарів і сировини до Німеччини та Австро-Угорщини, що забезпечило притік твердої валюти й швидку стабілізацію українського карбованця.
У цей критичний час уряду Лизогуба вдалося повністю налагодити грошовий обіг, удосконалити фінансову систему, вперше сформувати реальний державний бюджет, відкрити кілька провідних українських банків та заснувати нові акціонерні компанії.
Поступово і в повному обсязі було відроджено стратегічний залізничний рух.
Шість місяців — з травня по жовтень — Української Держави — це період соціального й громадського спокою та економічного розквіту.
Дивлячись на ці списки та цифри, неважко уявити, яких висот досягла б Україна, йдучи цим елітарним, прагматичним капіталістичним шляхом.
Але не судилося.
9 листопада 1918 року зрікається престолу німецький кайзер Вільгельм ІІ, а за два дні, 11 листопада 1918 року, — австрійський цісар Карл І, які були гарантом стабільності Української Держави. Понад 450 тисяч німецьких та австрійських багнетів надійно тримали українські кордони, не залишаючи більшовикам жодного шансу на реванш. Листопадова революція в Берліні та розпад Австро-Угорської імперії в одну мить ліквідували цю міцну зовнішню опору української влади.
У цій ситуації Скоропадський спробував апелювати до країн-переможниць у Першій світовій війні.
Але Франція, Велика Британія, США та Італія (Антанта) висунули жорстку й цинічну умову: Україна отримає військову та дипломатичну допомогу Заходу лише в разі оголошення офіційного курсу на федерацію з “білою” (небільшовицькою) Росією.
Західна дипломатія марила відновленням колишньої Російської імперії і відмовлялася бачити в Україні самостійного гравця.
Опинившись у безвиході, Гетьман зважився на відчайдушний і, як показав час, фатальний крок. 14 листопада 1918 року в “Грамоті до всього українського народу” Павло Скоропадський урочисто зобов’язався в майбутньому об’єднати Україну з новою, небільшовицькою російською державою на федеративних засадах. Новим прем’єр-міністром замість Лизогуба став прибічник “білого” російського руху Сергій Гербель.
Насправді ця Грамота була суто тактичним маневром і дипломатичним блефом Скоропадського, спрямованим виключно на задобрення переможної Антанти. Гетьман чітко прописав формулу: федерація з майбутньою білою Росією, якої на той момент взагалі не існувало, адже в Москві панували більшовики. Скоропадський намагався кинути Парижу порожній папірець, щоб отримати військову допомогу, але при цьому зберегти реальну українську незалежність, власну валюту та армію.
Цей крок виявився для Гетьмана політичним самогубством: від Антанти жодної реальної військової допомоги на захист Києва так і не надійшло, а українські ліві партії дістали ідеальну та безпрограшну нагоду звинуватити Скоропадського у “зраді незалежності” та “русифікації”.
Це було вершиною політичного цинізму — за якихось пів року свого правління Гетьман зробив для розбудови українських державних інститутів, культури, науки та реальної українізації значно більше, ніж попередній уряд Центральної Ради, який більше року був абсолютно зосереджений на марксистських теоріях.
Та й оголошений Скоропадським курс на федерацію з майбутньою, на той момент ще не існуючою небільшовицькою Росією фактично був звичайним поверненням до правового поля III Універсалу самої Центральної Ради.
Миттєво зорієнтувавшись в ситуації, два давні суперники — Володимир Винниченко та Симон Петлюра — об’єдналися і створили альтернативний уряд під назвою Директорія УНР. Вони порозсилали відозви до народу, де пообіцяли: “Гетьманський закон скасовується, ми заберемо землю у поміщиків і безкоштовно віддамо її вам”.
Та мізерна кількість селян, що затаїли образу на Скоропадського через те, що мусили повернути захоплені наділи колишнім власникам, почула те, що хотіла. З цілої України до добровольців Петлюри записалося біля 80 тисяч. Вони йшли не стільки за абстрактну УНР, скільки за свій обіцяний майбутній земельний наділ.
Іронія долі полягає в тому, що українізацією армії гетьман виростив своїх же майбутніх ліквідаторів. Окремий загін Січових стрільців під командуванням Євгена Коновальця та Сірожупанна дивізія, почувши про союз з білими, без жодних вагань піддалися пропаганді Директорії.
Для цих ідейних підрозділів Грамота про федерацію стала ідеальним емоційним тригером: ліва опозиція легко перетворила їхню романтичну відданість Україні на спровоковане, штучно роздмухане обурення проти “гетьмана-зрадника”. Саме ці професійні, озброєні самим же Скоропадським багнети у вирішальному бою під Мотовилівкою зрештою і вирішили долю Києва (ті самі Січові стрільці та УГА, що скинули гетьмана за мнимий союз з білими, рівно за рік, у листопаді 1919-го, самі добровільно підуть під крило Денікіна).
Здавалось, Денікін мав би поспішити новоспеченому “союзнику” на допомогу? Але ж ні. Генерал Денікін та його оточення, засліплені ідеєю “єдиної та неподільної Росії”, чудово розкусили гру Гетьмана. Вони розуміли, що ця декларація нічого не значить, і свідомо не поворухнули й пальцем, щоб допомогти Скоропадському придушити лівий бунт. Білий генерал дав “українським сепаратистам” знищити один одного у міжусобній війні, щоб потім легко прийти на руїни.
21 листопада всі повсталі війська Петлюри повністю оточили Київ. Після тривалих і напружених переговорів з німецьким командуванням, метою яких було забезпечити мирну евакуацію іноземних військ, 14 грудня 1918 року німецький гарнізон залишив місто, забравши зі собою гетьмана Скоропадського.
Того ж дня сили Директорії тріумфально ввійшли до Києва й проголосили відновлення Української Народної Республіки.
Та революційне свято тривало недовго. Обіцяна соціалістами “воля” миттєво перетворилася на безконтрольну анархію, отаманщину та тотальний розвал фронту. Країна остаточно потонула в кривавому хаосі, відкривши пряму дорогу для наступної кривавої навали російських більшовиків.
Дорога третя. Директорія.
Повалення Гетьманату Павла Скоропадського в грудні 1918 року під гаслами “повернення волі трудового народу” обернулося для України миттєвою катастрофою. Щойно німецькі та австрійські війська залишили територію України, як з усіх боків посунули вороги. Зі сходу розпочався другий повномасштабний наступ російських більшовиків. З півдня насувалася білогвардійська армія Денікіна, яка спиралася на підтримку країн Антанти. А із заходу на українські землі штурмом ішло польське військо.
Із цим колосальним тиском петлюрівська армія, яка гонорово скинула Гетьмана і повалила професійний апарат Скоропадського, впоратися не могла. На додачу, всередині країни панувала тотальна отаманщина: по всій Україні воювали анархістські загони Нестора Махна та сотні інших самоврядних зелених партизанських ватажків.
На тлі цього хаосу, 26 грудня 1918 року Директорія оприлюднила свою офіційну Декларацію. Уряд запевняв, що зможе встановити баланс між радикальними революційними реформами та правопорядком. Проте реальні кроки нової влади знову продемонстрували копіювання більшовицьких лекал:
- Аграрний популізм: Декларація обіцяла негайно конфіскувати (експропріювати) всі державні, церковні та великі приватні землеволодіння для безкоштовного перерозподілу серед селян.
- Класовий терор: уряд офіційно проголосив себе представником виключно “робітників, селян і трудової інтелігенції”, повністю позбавивши виборчих прав і громадянського голосу земельну та промислову буржуазію.
- Радянська модель: вищим законодавчим органом відновленої УНР проголошувався Трудовий Конгрес України, який мав формуватися за зразком “Країни Рад” — виключно делегатами від трудових мас, робітників та селянства.
Іронія та трагізм ситуації вражали: у той час, коли з усіх боків наступали ворожі армії, держава танула на очах, а уряд УНР продовжував перейматися виключно теоретичними соціалістичними реформами.
Ситуацію остаточно паралізував внутрішній ідеологічний конфлікт між двома лідерами Директорії — Володимиром Винниченком та Симоном Петлюрою:
- Винниченко наполягав на впровадженні в Україні точної копії більшовицького радянського устрою. Він вважав, що якщо УНР сама запровадить диктатуру пролетаріату, це позбавить Леніна ідеологічних аргументів та приводів для завоювання України.
- Петлюра тримався думки, що під час війни треба тимчасово зупинитись з соціалістичними реформами, і зосередитися на розбудові регулярної армії, жорсткої вертикалі влади та інших класичних інститутів держави.
Поки в Києві тривали ці нескінченні теоретичні дебати, Антанта зробила свій хід на геополітичній шахівниці. У грудні 1918 року французькі та грецькі війська (загалом близько 60 тисяч вояків) висадилися в Одесі та інших чорноморських портах України. Офіційним приводом було прагнення зупинити поширення більшовизму в Європі. Захід зробив ставку на “білу” армію генерала Денікіна, яка категорично заперечувала саму ідею існування незалежної України.
У Директорії спалахнули чергові безконечні дебати.
Винниченко затято наполягав на союзі з більшовиками, прагнучи “ощасливити” народ новими радикальними соціалістичними перетвореннями, тоді як його опоненти схилялися до угоди з Антантою. Попри внутрішні суперечки, Директорія все ж відрядила до Москви офіційну делегацію на мирні переговори. Проте у цей самий час більшовицька Росія без оголошення війни захопила Харків, вдруге створивши там маріонетковий радянський уряд України, який у січні 1919 року очолив Християн Раковський.
А протиставити більшовикам не було що.
Вояки Петлюри, виконавши свій патріотичний обов’язок, — вигнавши зі столиці Гетьмана Скоропадського (якого ліва пропаганда змальовувала як головну загрозу благополуччю українців), просто розійшлися по домівках. Селяни поспішали повернутися в села, щоб устигнути схопити свій шматок під час чергового переділу землі. Уряд УНР знову наступив на ті самі граблі лівого популізму: за лічені тижні грізна 100-тисячна армія, що скидала Гетьмана, розбіглася і перетворилася на знекровлене 25-тисячне військо. Але й навіть ці залишки Петлюра контролював дуже слабо через тотальну анархію та свавілля місцевих отаманів.
22 січня 1919 року Директорія підписала Акт Злуки Української Народної Республіки з новоутвореною в Галичині Західноукраїнською Народною Республікою, задекларувавши єдину соборну державу, — чим пізніше скористався Петлюра. ЗУНР перейменувалася в ЗОУНР (Західна область Української Народної Республіки).
Військова катастрофа розгорталася стрімко. Вже 2 лютого 1919 року Директорія панічно залишила Київ, евакуювавшись до Вінниці, а 5 лютого українську столицю майже без опору зайняли більшовицькі війська. Після низки нищівних поразок уряд УНР заледве утримував невеличку смугу території навколо Кам’янця-Подільського. Саме тоді в народі народилася гірка й крилата приказка: “У вагоні Директорія, під вагоном — територія”.
Лишилася остання надія — Антанта. Щоб задобрити західні демократії (насамперед Францію), які вимагали очистити владу від комуністичних елементів, Директорії довелося поспіхом попрощатися з радикальним соціалізмом: Винниченко пішов у відставку, а уряд переформатували на більш поміркований.
Але дорогоцінний час був безповоротно втрачений.
Поки українські ліві лідери весь 1917 та 1918 роки захоплено займалися марксистськими теоріями та мітингами, поляки та “білі” росіяни провели блискучу дипломатичну роботу. Вони переконали Англію та Францію, що Директорія — це ті самі більшовики, тільки з українськими прапорами, до того ж сепаратисти.
Тож коли Петлюра звернувся по допомогу, Антанта відповіла холодною відмовою. На початку квітня 1919 року, Антанта повністю евакуювала свої війська з Півдня України (зокрема з Одеси), вирішивши остаточно не втручатися в цю війну і залишивши УНР сам на сам із трьома ворожими арміями.
До червня 1919 року більшовики окупували майже всю територію України. З Москви сюди негайно надіслали так звані “продовольчі загони” — понад 3 тисячі російських робітників, які силою відбирали зерно в українських селян (цю жорстоку акцію Ленін цинічно назвав “хрестовим походом за хлібом”). На додачу, окупанти почали примусово утворювати колгоспи (комуни), заганяючи селян у новітнє радянське кріпацтво. Слідом за реквізиціями прийшов кривавий терор ЧК: каральні органи свавільно заарештовували й масово страчували “класових ворогів” та незадоволених селян.
Реакція не забарилася. Нестор Махно, який раніше підтримував червоних, підняв масштабне повстання проти радянської влади. До кінця літа 1919 року всю Україну охопило полум’я селянських бунтів.
У цей самий час витіснена поляками 50-тисячна Українська Галицька Армія (УГА) здійснила легендарний Чортківський наступ, але через брак набоїв була змушена відступити за річку Збруч — на територію УНР. Об’єднавшись з рештками армії Петлюри, галичани почали визвольний похід на Київ.
Хвиля антибільшовицьких повстань допомогла українським силам, і до кінця серпня вони звільнили від червоних більшу частину Правобережжя.
30 серпня 1919 року передові частини УГА під командуванням генерала Антона Кравса тріумфально здобули Київ. Наступного дня Директорія на чолі з Петлюрою вже готувалася до офіційного параду у звільненій столиці.
Тим часом більшовики поспіхом ліквідували свій другий маріонетковий радянський уряд і залишили місто без бою. Вони панічно боялися оточення, адже в цей самий час зі сходу та донських степів стрімко наступала біла армія генерала Антона Денікіна, яка вже вибила червоних із більшої частини Лівобережжя. 31 серпня білогвардійці увійшли в Київ із лівого берега Дніпра і на Софійській площі зіткнулися з галицькими частинами. Галичан вони вважали чужоземцями.
Денікін ненавидів “соціалістичного авантюриста” Петлюру так само, як і більшовиків. “Цей край є російським, російським, російським… ми не поступимося ним ні перед зрадниками-українцями, ні перед катами-євреями”, — говорив ідеолог білих Шульгін.
Але до галичан денікінці поставились нейтрально, дали наказ солдатам не чіпати галичан і викликали командування УГА на переговори. Переговори закінчились ультиматумом — галичани до ранку 1 вересня повинні покинути Київ, інакше будуть розгромлені.
Генерал УГА Кравс, зваживши, наскільки нерівні сили — галичани вже втратили більшу половину вояків і мали мізерну кількість боєприпасів, дав наказ залишити Київ.
Обурений Симон Петлюра вже 2 вересня 1919 року видав офіційне звернення до українського народу, у якому де-факто визнав стан війни з денікінцями. Військове керівництво галичан опинилося під шквалом звинувачень. Командувача УГА, генерала Мирона Тарнавського, за спроби знайти компроміс заради порятунку армії Петлюра віддав під військовий трибунал (який, втім, повністю виправдав генерала, визнавши його дії єдино можливими в тих умовах).
Становище українців ставало ще гіршим. З одного боку їх атакували білі, з іншого — більшовики, в тилу чатували агресивні поляки й вороже настроєні румуни. Територія України невпинно звужувалася. В жовтні виснажені, голодні, позбавлені постачання й притулку українські армії вразила епідемія тифу.
Україна, яка влітку 1918 року була єдиним ситим, стабільним та культурним островом посеред бурхливого океану колишньої імперії, за якийсь рік перетворилася на тифозне пекло, затиснуте в”чотирикутник смерті”.
За якихось кілька тижнів велика кількість солдатів померла. В галицькій армії залишилося 4 тис. солдатів, в Петлюри ж було всього 2 тис. бійців. Ті, що лишилися живими, рятувалися, як могли.
У чотирикутнику смерті стався об’єктивний стратегічний розкол, продиктований геополітикою. Армія УГА та Армія УНР опинилися в різних політичних умовах: у них були різні вороги і різні союзники.
Для Польщі: Тарнавський і УГА — ворог №1. Війна за Львів і Галичину тривала 8 місяців, закінчилась перемогою поляків, і для поляків галичани були головною загрозою.
Петлюрівці ж були для поляків майже нейтральні, не воювали з Польщею й виглядали потенційними союзниками проти більшовиків.
Для “білих” Денікіна: УГА не була ворожою. Галичина не була в їх розумінні “російською землею”.
А от Петлюра і Армія УНР — ворог №1. “Самостійники”, “мазепинці”, “зрадники Росії”. Білі не визнавали УНР і не визнавали української державності взагалі.
Звідси — два різні шляхи виживання:
УГА могла врятуватися тільки у білих. У поляків, як і у більшовиків, УГА чекали розстріли. Білі — єдина сила, яка не мала до галичан претензій.
Петлюра міг рятуватися тільки у поляків. У білих, як і у більшовиків, петлюрівців чекали розстріли. Поляки — єдина сила, яка не мала до петлюрівців претензій.
6 листопада 1919 р. командувач УГА, галицький генерал Мирон Тарнавський, підписав сепаратну угоду з Денікіним і перевів своїх бійців під командування білих за умови, що вони не будуть боротися проти інших українців і що їм дадуть можливість поновити сили.
***
Історичний рикошет або іронія долі:
У листопаді 1918 року Скоропадський видає Грамоту про федерацію з неіснуючою білою Росією як дипломатичний блеф, щоб отримати допомогу Антанти. Обурені цим “проросійським розворотом” Січові стрільці (галичани) та ліві сили скидають Гетьмана під гаслами порятунку незалежності від Росії.
Минає рівно один рік (листопад 1919-го). Ті самі галицькі військові, які розгромили Гетьмана через Грамоту, опиняються в тифозному пеклі “чотирикутника смерті”. І щоб просто вижити, вони роблять те саме, у чому звинувачували Скоропадського — офіційно йдуть під командування Денікіна.
Тільки Скоропадський пропонував федерацію на папері як сильний лідер, а УГА прийшла до білих у статусі знекровленого, вмираючого прохача. Вони знищили його Українську Державу, щоб у результаті стати гарматним м’ясом для білогвардійців.
***
З переходом УГА до білих чотирикутник смерті перестав існувати, ця територія стала зоною контролю білих. Ізоляція була знята, і це врятувало тисячі життів. УГА отримала доступ до ліків, медичної допомоги і перепочинку. Тиф зупинився.
А Петлюра з Директорією перейшов на територію Польщі.
Перебуваючи у Варшаві, він видав нову редакцію Конституції УНР (Закон про тимчасове верховне управління та законодавство в УНР). Цим документом Головний Отаман затвердив себе єдиним джерелом верховної влади, наділивши свою посаду необмеженими законодавчими, адміністративними та судовими повноваженнями. Парадоксально, але лідери УНР, які роками панічно боялися військової диктатури професійних кадрових генералів, зрештою добровільно встановили одноосібну цивільну диктатуру Симона Петлюри, який фактично став диктатором.
Тим часом більшовики зібрали свіжі сили, розбили денікінців (які утримували Київ лише до 16 грудня 1919 року) і втретє встановили в українській столиці радянську владу. Далі червоні війська стрімко просунулися на Поділля. Усе Правобережжя аж до річки Збруч опинилося під контролем Москви (третя радянська окупація).
УГА в складі білої армії відбиває наступ більшовиків і разом із білими відходить на південь (частина — до Одеси, частина — до Криму). Усе Правобережжя до Збруча стає більшовицьким (третя радянська окупація).
21 квітня 1920 року Симон Петлюра укладає з Юзефом Пілсудським доленосну політичну конвенцію, відому як Варшавський договір (пакт Пілсудський-Петлюра) . Щоб отримати примарний шанс на реванш, Головний Отаман офіційно відмовився від будь-яких територіальних претензій на Західну Україну, добровільно передавши Східну Галичину та Західну Волинь до складу Польщі.
Варшавський договір фактично анулював Акт Злуки і став найбільшою трагедією та компромісом для українського руху. Галицькі українці сприйняли цей крок як катастрофічну й підлу зраду соборності.
Ключовим пунктом пакту став негайний спільний українсько-польський наступ проти більшовиків. У квітні-травні 1920 року українсько-польські війська почали швидко просувались вглиб українських земель.
На жаль, польські війська поводилися з місцевим населенням, на відміну від німецьких військ зразка 1918 року, як мародери. Відбувалися самочинні безконтрольні реквізиції збіжжя, цукру, фуражу, коней і худоби. Скарги населення залишалися без наслідків, і це призвело до напружених взаємовідносин між українцями й поляками.
6 травня союзницькі сили здобули Київ. Петлюра накінець тріумфально повернувся до Києва, але цей тріумф виявився недовгим і став останнім подихом УНР.
Вже у червні 1920 року радянське командування перегрупувало сили і перейшло у нищівний контрнаступ. 12 червня 1920 року в ході Київської операції більшовики остаточно й безповоротно захопили Київ, змусивши польські війська та рештки петлюрівців панічно відступати на захід.
Польсько-українські війська продовжували відступати під нищівними ударами червоних. На початку липня 1920 року більшовики окупували майже всю Правобережну Україну й вийшли до річки Збруч — тогочасного кордону між УНР та Польщею. Слідом за цим, 15 липня 1920 року, Москва проголосила на загарбаних землях створення маріонеткової Галицької Соціалістичної Радянської Республіки (ГСРР) й рушила залізним маршем далі на Захід — прямо на Варшаву.
Саме в цей критичний момент, під Замостям, більшовицький авангард (а саме славнозвісну Першу кінну армію Будьонного) стримала 6-та Січова стрілецька дивізія Армії УНР під командуванням полковника Марка Безручка. Цей героїчний український опір дав змогу польському командуванню виграти дорогоцінний час: реорганізувати оборону столиці та дочекатися масштабної військово-технічної допомоги від Антанти.
У результаті польські війська за допомогою французької військової місії генерала Максима Вейгана виграли вирішальну битву під Варшавою, яку назвали “Чудом над Віслою”.
Далі почався переможний похід польсько-української армії. Більшовики відступали по всьому фронту.
Але, щойно вийшовши на лінію польсько-українського кордону, умовлену раніше в пакті з Петлюрою, Юзеф Пілсудський несподівано для української сторони 9 листопада 1920 року уклав із більшовиками сепаратне перемир’я.
Коли українські дипломати обурено запитали, чому представники УНР не беруть участі у мирних переговорах, Варшава та Москва дали цинічну відповідь: мовляв, ніякої Української Народної Республіки взагалі не існує, оскільки Україна вже є радянською державою (УСРР), яка перебуває в союзі з Росією і бере разом із нею участь у перемовинах у Ризі.
Східноукраїнську армію УНР, яка щойно рятувала Варшаву, поляки примусово роззброїли та інтернували, запроторивши колишніх побратимів у спеціально облаштовані табори для військовополонених.
У березні 1921 року в Ризі між Польською Республікою з одного боку та РСФРР і маріонетковою УСРР з іншого було підписано доленосний Ризький мирний договір, який остаточно закріпив новий радянсько-польський кордон. За цим документом до складу Польщі відійшло понад 180 тисяч квадратних кілометрів споконвічних українських та білоруських земель (Західна Україна та Західна Білорусь).
У договорі не зазначено, чому ні Україна, ні Білорусь, які безпосередньо межують із Польщею, не були представлені окремими делегаціями, тоді як підписант Росія кордону з Польщею взагалі не мала.)
Війна закінчилася.
Симон Петлюра емігрував до Польщі, потім — до Франції, де організував видання тижневика “Тризуб” і продовжував виконувати обов’язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР.
Був вбитий в 1926 році у Парижі Самуїлом Шварцбардом, нібито як помста за єврейські погроми (хоча вина Петлюри в погромах не доведена).
Пізніше працівник КГБ Петро Дерябин, який 1954 року перейшов на бік американців, засвідчив, що вбивство Петлюри було операцією радянських спецслужб.
Похований у Парижі.
Михайло Грушевський зблизився з більшовиками і в 1924 році повернувся в Київ, був професором історії в Київському державному університеті, а в 1931 переїхав до Москви.
Наприкінці 1934 року Грушевський відпочивав у санаторії в Кисловодську і несподівано захворів на карбункул. Його прооперували в місцевій лікарні, а через три дні Грушевський помер від зараження крові.
Похований в Києві.
Павло Скоропадський емігрував до Берліну, де організував “Союз гетьманців-державників”, заснував Український науковий інститут при Берлінському університеті, що зіграв велику роль у розвитку української науки та культури.
Гетьман не підтримував нацизм, але був змушений ставитися до нього лояльно.
Не зважаючи ні на що, Скоропадський завжди відстоював перед офіційними колами Рейху й серед громадськості інтереси українців. Наприклад, коли угорські війська окупували в 1939 році Карпатську Україну, гетьман виступив в обороні її незалежності.
Заходам Павла Скоропадського завдячують звільненням з німецьких концтаборів Степан Бандера, Андрій Мельник, Ярослав Стецько та інші.
Протягом 1938–1941 років Скоропадський намагався згуртувати всі українські сили в діаспорі. Він не поділяв надій деяких груп емігрантів, що нацисти відновлять українську державність.
Під час бомбардувань англо-американською авіацією 1945 року перебував в Баварії і там був смертельно поранений, і помер.
Похований в Баварії, в альпійському містечку Оберстдорф.
Епілог
Історія Перших визвольних змагань 1917–1921 років — це суворий геополітичний розтин трьох доріг, якими українська еліта намагалася вивести свій народ із руїн імперії. Кожна з цих доріг мала своє обличчя, свою логіку і свій фінал.
Дорога лівого романтизму (Михайло Грушевський та Центральна Рада) спиралася на марксистські доктрини, мітингову ейфорію та наївну віру в те, що з “демократичною Росією” можна домовитися на засадах чесного федералізму. Разом із Володимиром Винниченком вони панічно боялися регулярної армії, вбачаючи в ній загрозу соціалістичній революції, й власноруч ліквідували боєздатні кадри. Такий самий боязкий, компромісний характер мала й уся гуманітарна політика Грушевського. Так само Така мляво і беззубо виглядала його “українізація”. Ця дорога привела країну до повної беззахисності, кривавого терору Муравйова та трагедії під Крутами — коли за ідеологічні ілюзії уряду своїми життями довелося платити непідготовленим хлопчакам.
Дорога прагматичного державництва (Павло Скоропадський та Українська Держава) продемонструвала протилежний підхід — капіталістичний кризовий менеджмент, повагу до закону, відновлення приватної власності та залучення професійних еліт. За якісь сім місяців Гетьманат розгорнув дипломатичну мережу у 30 країнах світу, запустив фінансову систему та збудував монументальну державну інфраструктуру науки і культури. Це був час безкомпромісної українізації повністю зрусифікованої України.
Але Скоропадський повністю програв інформаційну війну. Ця дорога була зруйнована внутрішнім лівим популізмом, адже ліва опозиція маніпулювала масами через гарячі й зрозумілі гасла.
Дорога воєнної отаманщини (Симон Петлюра та Директорія) стала спробою поєднати радикальний лівий популізм із потребою військової оборони. Знісши інститути Скоропадського, Директорія миттєво втратила контроль над армією — солдати розбіглися ділити поміщицькі наділи. Втративши інституційний хребет, держава перетворилася на “чотирикутник смерті”. Відчайдушний крок Петлюри — Варшавський пакт із Польщею — пожертвував соборністю (Галичиною і Волинню) заради примарного союзу, який зрештою завершився цинічною зрадою у Ризі.
Чому Скоропадський забутий, а Грушевський всюди?
Сучасна Україна на офіційному рівні досі віддає перевагу лідерам-романтикам, які програли державу, замість того, щоб підносити лідерів-державників прагматичного, елітарного типу. Перші роки відновлення незалежності у 1990-х роках створили викривлений міф, у якому кабінетного вченого Михайла Грушевського підняли на п’єдестал як безгрішного “батька нації”, а прагматика Павла Скоропадського очорнили як “німецького прихвосня” та буржуя.
Парадокс полягає в тому, що Грушевський із Петлюрою залишили по собі лише руїни та радянську окупацію. Натомість Скоропадський за 7 місяців збудував такий міцний інституційний фундамент, що навіть комуністична влада не змогла його знищити — створені ним структури (включаючи Академію наук та університети) тримають інтелектуальний хребет України й досі. Державницька модель Гетьмана — з регулярною армією, професійними кадрами та повагою до приватної власності — мала значно більше шансів на виживання, ніж пацифістські експерименти Центральної Ради.
Для нинішнього забуття Скоропадського та всеприсутності Грушевського є дві чіткі історичні причини:
Емігрантський міф: Після поразки Революції саме ліві соціалісти (лідери Директорії та Центральної Ради) написали більшість перших емігрантських мемуарів та підручників. Намагаючись виправдати своє безглузде повстання проти Гетьмана, яке зрештою відкрило шлях і більшовикам, і всім подальшим трагедіям, вони свідомо звинувачували Скоропадського у “зраді”, “русифікації” та “антинародній політиці”, щоб зняти історичну відповідальність із себе. Саме ці викривлені тексти згодом стали основою для формування академічної історії.
Радянський спадок 1990-х: Сучасна українська політична та культурна еліта сформувалася у перші роки незалежності вихідцями з радянської партійної та номенклатурної системи. Ментально вони залишилися лівими соціалістами. Колишнім комуністам психологічно й ідеологічно кабінетний марксист Грушевський виявився значно ближчим, зрозумілішим та ріднішим, ніж аристократ Скоропадський. Тому й замовчується факт, що українські соціалісти власноруч дезорганізували та знекровили націю перед обличчям смертельної загрози.
Чому мовчала Європа?
В Олександра Олеся є вірш:
“Коли Україна в нерівній борьбі вся сходила кров’ю і слізьми стікала
І дружної помочі ждала собі, Європа мовчала.”
Але Європа мовчала не тому, що була байдужою, а тому, що ліві лідери УНР самі залякали її своїми комуністичними гаслами. Європа панічно боялася комунізму, і її мовчання мало абсолютно прагматичні причини.
Ми досі наосліп підносимо лідерів Центральної Ради та Директорії, не замислюючись над тим, що ці “будівничі держави” мали занадто багато спільного з… Володимиром Леніним. Якщо на мить прибрати прапори — червоний та синьо-жовтий, — то між Леніним, Грушевським, Винниченком та Петлюрою виявиться колосальна ідеологічна й ментальна спорідненість:
Спільна ліва колиска: Усі вони були радикальними соціалістами, вихованими на марксистських доктринах. Вони щиро вважали капіталізм злом, а приватну власність — буржуазним пережитком. Саме тому Грушевський на початку взагалі не мислив України поза межами Росії та без своїх петербурзьких лівих партнерів.
Кабінетне минуле: Жоден із них до 1917 року не мав досвіду реального державного управління, фінансів чи командування військами. Вони були теоретиками, публіцистами та мітинговими ораторами, які роками писали статті в підпільних газетах та палко дискутували в емігрантських кав’ярнях Женеви, Парижа чи Відня.
Партійна гординя: Усі чотири лідери страждали на синдром єдиних носіїв абсолютної істини. Вони категорично не вміли й не хотіли йти на компроміси, натомість із задоволенням нищили будь-яку внутрішню опозицію.
Усі вони вважали, що народ — це пластилін, із якого вони, як великі деміурги, мають зліпити ідеальне суспільство за своїми книжковими рецептами.
Різниця між російськими більшовиками та українськими соціалістами полягала лише в одному, але найважливішому моменті — в наявності чи відсутності державного інстинкту та безжальності. Ленін миттєво відкинув рожеві теорії, повернув у армію царських офіцерів і створив ЧК, поставив виживання своєї влади вище за будь-який гуманізм. Українські ж лідери до кінця залишилися заручниками свого кабінетного доктринерства, панічно боячись “заляпати руки” регулярною армією та жорсткою дисципліною.
Проте для капіталістичного Заходу (країн Антанти) ця різниця була занадто тонкою та непомітною. Французькі, англійські та американські генерали не збиралися розбиратися в нюансах відтінків лівої ідеології. Вони бачили лише зовнішні, агресивні маркери: офіційні відозви УНР про ліквідацію капіталу, скасування права власності та експропріацію земель.
Для Парижа та Лондона і Київ, і Москва виглядали однаково небезпечними ліворадикальними вогнищами, що загрожували європейському правопорядку. Антанта бачила в лідерах УНР лише “більшовицьких агентів” з українськими паспортами й логічно ухвалила рішення не допомагати республіці, яка сама руйнувала свій капіталістичний та інституційний хребет.
Європа мовчала не через байдужість до України — вона просто відмовилася рятувати український соціалістичний експеримент, який власноруч підпалив її власну хату.
Чому Антанта допомагала Польщі?
На відміну від лідерів УНР, Начальник відродженої Польської держави Юзеф Пілсудський володів бездоганним державним інстинктом. Його політична біографія починалася в тій самій лівій, революційній підпільній “колисці”, що й у Леніна чи Винниченка. Він очолював Польську соціалістичну партію, друкував нелегальні газети й навіть організовував експропріації царських поїздів, щоб дістати гроші на революцію.
Але прийшовши до влади у 1918 році, Пілсудський продемонстрував фундаментальну прагматичність, яка врятувала його країну. Він сформулював це у своїй знаменитій фразі: “Товариші, я їхав червоним трамваєм соціалізму до зупинки “Незалежність”, але на цій зупинці я з нього зійшов”.
Пілсудський вчасно зрозумів головне правило великої геополітики: щоб отримати колосальну військову та фінансову допомогу від переможного капіталістичного Заходу, потрібно розмовляти із Заходом його мовою. Поки Грушевський та Винниченко намагалися “ущасливити народ” ліквідацією приватної власності та копіюванням більшовицьких порядків, залякуючи Антанту червоною загрозою, Пілсудський миттєво згорнув марксистські догми.
Польська держава не стала відбирати майно у промисловців чи запроваджувати соціалістичні “споживчі норми” на землю. Пілсудський зберіг приватну власність, капітал та залучив до будівництва республіки польську буржуазію і поміщиків. Більше того, він негайно оголосив тотальну мобілізацію і створив жорстку, дисципліновану регулярну армію, беручи туди професійних кадрових офіцерів без жодних перевірок на “лівизну” чи “соціалістичність”.
Для Франції та Великої Британії така Польща виглядала зрозумілим, прогнозованим та надійним партнером. Захід побачив у Варшаві не черговий революційний хаос, а міцний, капіталістичний антибільшовицький форпост. Саме тому, коли у 1920 році Червона армія посунула на Захід, Антанта без вагань надіслала Пілсудському танки, літаки, мільйони набоїв та найкращих військових радників на чолі з генералом Вейганом.
Роль українського села
Критики Павла Скоропадського дуже часто виправдовують падіння Гетьманату нібито невдалою аграрною політикою — мовляв, селяни масово розлютилися через повернення поміщицьких наділів і підняли всенародне повстання. Але статистика свідчить про протилежне. Земельним законом Центральної Ради про “соціалізацію” та скасування приватної власності були незадоволені понад 16 мільйонів українських селян, а на популістське повстання Петлюри “за безкоштовну землю” відгукнулася мізерна меншість — заледве 80 тисяч осіб, переважно з-поміж малоземельних бідняків та наймитів.
Українські соціалісти сліпо спиралися на російські реалії, повністю заплющуючи очі на колосальну цивілізаційну різницю між українським та російським селянином. Вони сліпо вірили в марксистську догму про те, що “пролетаріат і селянство скрізь однакові”, повністю проігнорувавши національний характер, культуру та багатовікові традиції власного народу.
Так, якщо б Скоропадський спробував провести свою реформу в Росії, це справді був би миттєвий крах. Російське село століттями жило в умовах колективної “общини” (миру), де земля належала всьому селу й постійно примусово переділялася — там панував культ зрівнялівки, безініціативності та заздрості. Панська земля для російського общинника була ласим шматком, який прагнули просто загарбати й поділити порівну.
Але український селянин — це історично озброєний власник, козак. Він століттями виборював право одноосібно господарювати на своїй землі, і почуття приватної власності було основою його світогляду. Українське село історично трималося на цій культурі.
Більшість українського селянства становив міцний середній клас і заможні господарі — саме ті люди, яких згодом радянська влада почне масово нищити й таврувати як “куркулів”. Це і були ті 16 мільйонів власників, у яких Грушевський своїм лівим декретом забрав “надлишки” землі, перетворивши їх із вільних господарів на безправних користувачів загальнонародної власності. І саме ці селяни-хлібороби на своєму масовому з’їзді одностайно обрали Скоропадського Гетьманом.
Але і для малоземельних чи безземельних селян Скоропадський готував прогресивну реформу європейського зразка, яка передбачала примусовий викуп державою великих поміщицьких латифундій і продаж їх селянам дрібними наділами (до 25 десятин в одні руки) для створення мільйонів нових приватних фермерів.
Проте пропаганда Директорії виявилася сильнішою за документи. Загравши на інстинктах малоземельної бідняцької меншості обіцянками негайного “халявного” переділу, Петлюра та Винниченко спровокували на селі внутрішній розкол. Міцні господарі-середняки не пішли воювати за Директорію, бо панічно боялися її соціалістичних гасел, але й не встигли стати на захист Гетьмана.
Цим паралічем українського селянства миттєво скористалася Москва, загнавши згодом і бідняків, і середняків у реальне радянське кріпацтво — колгоспи й Голодомор.
Замість післяслова
Сто років тому Україна мала все для перемоги: мільйони вмотивованих людей, колосальні економічні ресурси, блискучих військових стратегів та видатних учених.
Не вистачило лише одного — здатності почути іншу думку. Справдилися пророчі й гіркі слова Гетьмана Івана Мазепи, написані ще за два століття до цих подій:
“През незгоду всі пропали, самі себе звоювали”.
І Грушевський, і Петлюра воліли бачити навколо себе не команду фахівців, а слухняних однопартійців, а політичний егоїзм змушував їх нищити внутрішніх опонентів із більшим завзяттям, аніж зовнішнього ворога. Замість того, щоб об’єднати зусилля і створити державні інститути, українські діячі захопилися класовою боротьбою, власноруч розчистивши дорогу безжальній московській машині.
Ліва верхівка Центральної Ради страждала на синдром монополії на істину. Вона вважала свій соціалістичний курс єдино правильним, передовим, відмовляючись слухати селян-хліборобів, кадрових військових чи самостійників, тавруючи будь-яку конструктивну критику як “контрреволюцію”.
А може лідери не могли домовитися не тому, що були “гарячими патріотами”, а тому, що вони будували три абсолютно різні й несумісні між собою проєкти?
Скоропадський будував незалежну, капіталістичну європейську інституцію — Державу.
Грушевський втілював в життя марксистську теорію — Соціалізм.
Петлюра на першому місці тримав амбіції вождя — власну Кар’єру.
© O. Berezowska, 2026
