Зима. Потяг. Поруч зі мною — моя сім’я, однокласники, знайомі. Ми сміємось і радіємо поїздці. Усе повинно тривати декілька тижнів — чудовий відпочинок.
Старі динаміки повідомляють, що поїзд вирушає. Ми чуємо, як шумить двигун. Цифра швидкості на екрані блискавично змінюється. До вагону заходить провідниця, щоб нагадати правила. Оглянувшись навколо, розумію: її ніхто не слухає. Я теж не слухала. Поїзд рухався далі.
Ніч. За вікном не було нічого видно. Під колихання нашого тимчасового залізного дому я занурилася у сон.
Прокинулась від почуття руху навколо й побачила, що людей стало менше — мабуть, вийшли на проміжній станції.
Знову заснула — вже під музику, яка заглушала спотворені, занадто часті оголошення водія.
Друге пробудження викликали слова мами — вона повторювала ті самі правила. Виявилося, вона їх усе ж слухала. І тепер, коли почула їх я, зрозуміла: вони не типові для такої короткої подорожі.
З відчиненого вікна пахло теплим літнім повітрям.
Дорога зайняла більше часу, ніж усі думали. Тепер усі сидять із пристебнутими пасками безпеки.
Я ніяк не можу знайти свою бабусю й дідуся. За вікном падають останні пожовклі листочки.
Зупинка. Ми вийшли з вагону. З’їли забагато морозива.
Світ навколо рухається, але ми не можемо вийти далі станції.
Приїхав новий потяг. Він повинен забрати нас додому — до світу, що далі рухається.
Знову звук двигуна. Знову багато людей.
Я засинаю.
Прокидаюсь від колотнини. Вагон зруйновано. Мама веде мене з сестрами в інший.
Всі інші пасажирів залишаються позаду. Ми їдемо до моєї сестри. Може, мій дім там?
Ця частина дороги була нестерпно довгою й водночас — розгублююча та стрімка.
А потім я довго стояла. Стояла на місці й спостерігала. Пробувала розбити скляну стіну, за якою світ.
Розбила тільки свої руки — до крові.
Знову їду. Цього разу лише я. Знову — зима. Цього разу точно додому.
Стіна потроху почала танути. Можливо, це було не скло. Виходить, її треба було весь цей час просто нагріти.
Я майже приїхала. У вагоні зібралось чимало людей.
Але — технічна зупинка.
На сусідньому пероні інший потяг. Він їде в якесь дуже гарне місце.
Поїзд не зупинився, тож я мусила вирішувати швидко. Я застрибнула на нього.
Я познайомилася з машиністом. Він узяв мене своїм помічником.
Цей поїзд їхав швидко й неоднозначно. Проте за вікном — так гарно.
І місце, куди ми їдемо, таке гарне. Хоч я там ніколи не була, але так каже машиніст.
Може, там мій дім?
Я з усіх сил допомагаю нам дістатися до того місця.
Проте поїзд постійно змінює маршрут. Схоже, я роблю щось не так.
Машиніст з цим погоджується. Я пробую щось виправити — і все стає гірше.
Це все збиває з пантелику. І не лише мене.
Машиніст каже, що вже сам не знає, де цей пункт призначення.
Каже, що цього місця, можливо, не існує.
Каже, що й дорога вся була помилкою.
Каже, що ми туди не дістанемося разом.
Каже, що це місце не таке, як він казав.
Каже, що він не може зупинити потяг, тому рішення тільки одне.
Машиніст викидає мене на ходу.
Смак піску у роті.
Я не знаю, де я є.
Ми їхали всю весну.
