Яка чудова пора доби — день. Ні, справді. Тільки подумайте: немає часу як слід порозмислити, обдумати навіть те, що прямо перед очима.
Толком ні на що немає часу, а під вечір можна з чистою совістю втомитися, випити й не думати про те, що ще один день минув даремно.
А ось позаду залишається черговий місяць, ось уже й новий рік, день народження... і ось минуло 5 років, 10... Позаду залишаються нескінченні пости, нескінченна музика, кава, «хотілки», порожні ночі, порожні розмови та випадкові зв'язки.
Ситуація змінюється, коли позаду залишаємося ми самі.
Учора тобі було 20, ти знав модні пісні, у тебе була купа друзів. А сьогодні на тебе дивляться як на динозавра і не знають, як поводитися у твоїй присутності.
Ти намагаєшся бадьоритися: «Вони нічого не тямлять у житті, а я ще ого-го!» Витримуєш дикий ритм, ще нічого не болить, а втома... ну, всі втомлюються, це ж нормально, чи не так?
Але потім тобі потрібно більше відпочинку. Потім ще більше. Потім ти вже не тягнеш навантаження. Людей, які називають тебе на «Ви», стає все більше. Динаміка дня сповільнюється.
Здавалося б, тут і виділити час на щось інше. Обдумати те, що було, що є і що буде. Але ні. Ми не звикли до цього. Нам потрібна динаміка. І її відсутність викликає найпримітивнішу реакцію — ми озлоблюємося.
Динамічні, діяльні люди дня стають озлобленими старими. Це не єдиний шлях, але як багато таких людей навколо?
Хоча, це ж треба стільки часу, щоб відповісти на це запитання. Та й на читання цього поста потрібен час. А пост нудний. Ну його
