Кожен з нас народився із кинджалом у серці – кинджалом смерті.
Промайнуть і любов, і твій труд, і печаль – і будуть стерті.
Розпадуться піском всі возведені кам’яниці.
Обернуться на порох і книги твої і полиці.
Забагато нудьгуєш, чекаєш дзвінка з останньої пари.
Ніби потім спочинеш, уникнеш і призу, і кари.
Ніби знову втечеш від боргів, віддавшись в Петрові руки.
Мов попереду – тиша, і темрява, й вічність розлуки.
Та тебе повернуть у той день, коли ти відібрав машинку,
Наступив на жука в запереченні тяжкості вчинку.
І байдуже, недбало обрав ти не той факультет,
І не тій посміхався, не тій дарував букет.
Коли ти не пішов, не поїхав, трохи ще полежав на дивані.
Коли ти відвернувся, щоб не бачити іншого рани рвані.
Коли ти по пір’їні сам обдер свої крила легкі.
Коли ти обманув, не згадав, у біді не подав руки.
Будеш все виправляти, допоки не виправиш все.
Лиш потому побачиш, куди течія несе.
Будеш вічним студентом – у Всесвіту безмір часу.
Поки сам не доб’єшся переводу до іншого класу.
Не пробачать нічого – жодної з помилок.
Будеш в пеклі цьому, аж поки засвоїш урок.
Будеш вічність блукати – одні і ті самі події й обличчя,
Поки власного раю не збудуєш по довгих сторіччях.
