П’єр Бель (саме Бель, а не «Бейль»; не ведіться на російську кальку, максимум можна говорити «Байль» відносно сучасної французької) унікальний мислитель. Він чи не найвідоміший філософ-кальвініст. Але Белю не пощастило, бо він жив в епоху Короля-сонця, котрий в 1685 році відмінив Нантський едикт (саме сей закон ґарантував свободу віросповідання для французьких протестантів в період 1598-1685 рр.). Вже через рік П’єр Бель пише «Про толерантність», або «Про терпимість». Саме в цій статті він, спираючись на свої міркування щодо метафізики, психолоґії (у філософському сенсі) та християнської теолоґії, пояснює, що ґвалт по відношенню до іновірців се абсурд.
Ся стаття є фраґментом «Філософського коментаря щодо слів Ієсуса Христа». Умовно сей пасаж прийнято називати «Про терпимість» (« De la tolérance »), хоча тема толерантности далеко не є суттю твору і не через неї він представляє інтерес, але стаття представляє інтрес для тих, хто цікавиться філософією реліґії, метафізикою, філософською антрополоґією та етикою.
Я не заперечую шляхів обмеження, окрім зовнішніх рухів тіла, котрі є звичайними ознаками внутрішньої реліґії, котрі, також, ніц не продукують в розсудливій душі і в порухах волі, але се не має ніякого стосунку з Богом, але має стосунок з ауторами обмеження. Ми судимо про них, що їх варто побоюватися, і ми їх насправді боїмося; але ті, що раніше не мали належних ідей божественності, або ті, що не відчували належним чином поваги, любові і страху, не набувають ані цих ідей, ні цих почуттів, коли примус від них вимагає зовнішніх рис реліґії. Ті, хто раніше мав певні судження щодо Бога і ті хто вірив, що Його слід шанувати лише певним чином, на відміну від того, на користь якого здійснюється ґвалт, також не змінюють свого внутрішнього стану щодо Бога. Усі їхні нові думки закінчуються страхом перед переслідувачами та бажанням берегти тимчасові блага, які вони погрожують відібрати. Так, обмеження не мають нічого спільного з Богом, бо внутрішні акти, котрі вони здійснюють, Його не стосуються. І, щодо зовнішнього, всі знають, що вони не можуть адресуватися Богу, допоки вони не супроводжуються цими внутрішніми душевними диспозиціями, котрі є есенцією реліґії, що дає підстави збирати всі докази таким чином.
Природа реліґії — се бути певного переконання душі по відношенню щодо Бога, котре продукує у волі любов, повагу та страх, яких заслуговує се вище буття, і в частинах тіла відповідні знаки цьому переконанню та цій диспозиції волі. Так якщо зовнішні ознаки без внутрішнього станку душі, котра на них реагує, або з внутрішнім станом душі, який їм суперечить, вони є актами лицемірства, або недобросовісності, або невірності, і бунтом проти совісти.
Значить, якщо ми хочемо діяти у відповідности до природи речей і відповідно до цього порядку, що правильна рація та суверенна Рація самого Бога повинні радитися, ми не маємо ніколи себе використовувати задля встановлення реліґії. Те, що ми не можемо, з одного боку, переконати розум і вселяти в серці любов та страх Божі, є більш ніж спроможною; з іншого боку, продукувати в членах тіла зовнішні акти, котрі не є ознакою реліґійної диспозиції душі, або котрі є опосередкованим знаком у внутрішній диспозиції душі.
Справа в тому, що ґвалт, з одного боку, не здатний переконати розум та викарбувати в серці любов та страх Божі, а з іншого — більш ніж спроможний продукувати в наших тілах зовнішні акти, котрі не супроводжуються жодною внутрішньою реальністю, або котрі є знаками внутрішньої диспозиції, яка дуже відрізняється від того, що ми насправді маємо, себто те, що ці зовнішні акти є або лицемірством та недобросовісністю, або бунтом проти совісти.
Тому, очевидно, що ця річ (ґвалт) протирічить здоровому глузду, природньому світлу, загальним принципам рації, або, одним словом, примітивному та початковому правилу розрізнення правди й хиби, доброго й поганого.
Тоді ясні та виразні ідеї, які ми маємо про есенції деяких речей непереможно переконує нас, що Бог не може нам відкрити того, що б протирічило цим речам (наприклад, ми дуже впевнені, що Бог не може нам розкрити, що ціле менше від його частини, що чесно віддавати перевагу ваді перед чеснотою, що треба віддати перевагу своєму псу перед усіма рівними, всіма своїми друзями і своєю вітчизною, що для того, аби перейти по морю з одного місця в інше, треба ґалопом бігти що є сил на коні, що треба добре підготувати ґрунт, аби отримати добрий врожай, то його не слід чіпати) очевидно, що Бог нам не велів в своєму Cлові палицями примушувати, або, користуючись іншою ґвалтівною методою, приймати Єванґеліє, та якщо ми знайдемо пасаж в Єваґелії, котрий примушує нас до обмеження, належно розуміти нам, що се в метафоричному та не буквальному сенсі; се те ж саме, якби ми знайшли пасаж у Святому Письмі, який наказав ставати дуже обізнаними в мовах, та у всіх видах здібностей без навчання, ми б думали, що се треба розуміти фіґурально; радше ми повіримо, що сей пасаж фальсифіковано, або що ми не розуміємо усіх визначень термінів ориґіналу, або що се є таємниця, котра нас не стосується, але інші люди котрі прийдуть після нас, та котрі не будуть схожі на нас, або, нарешті, що ся заповідь дана в стилі східних народів, себто за допомогою емблем, симболічних та загадкових образів, ми б повірили, кажу я, що замість того, щоб переконати нас, що мудрий Бог, яким Він є, наказав створінням, таким як людина, буквально і належним чином мати глибокі знанні без вивчення.
Єдина річ, котра може бути мені протиставлена, се те, що ми заявляємо, що ми використовуємо ґвалт не як пряму і безпосередню методу встановити реліґію, але як непряму та опосередковану. Себто, ми погоджуємося зі мною, що природний та леґітимний шлях надихати реліґію – се просвітити розум/дух за допомогою правильних індоктринацій та очистити волю любов’ю, якою він натхнений до Бога, але, аби реалізувати сей шлях, іноді необхідно насильство над людьми, тому що без сього насильства вони б не прагнули отримати настанови і звільнитися від своїх упереджень; що, таким чином, ґвалт служить лише для усунення перешкод навчання, після чого хтось використовує законний шлях, хтось повертається до порядку, хтось навчає людей, хтось діє згідно з примітивними світлами, які я відстоюю, як суверенний трибунал, або як комісар, який повинен переглянути одкровення, щоб відкинути ті, які не мають його характеру.
Я стримаюсь від того, аби спростувати в іншому місці сей виняток, який є дуже видовищно перекрученим зловживанням (шиканою) та ґеніальною ілюзією, та я сподіваюся його спростувати настільки повно, що він зможе служити лише тим письменникам Пізньої імперії, тим сільським місіонерам, котрі ніколи не соромляться висувати одні й ті ж самі заперечення, не пропонуючи відповідей, котрі їх знищили знизу доверху.
Перекладач: Стефан Заремба
Редакторка: Катерина Ведмеденко
Ілюстраторка: Катерина Ведмеденко
