Оригінально публікація на ЖЖ від 24.04.2020; Переклад польської статті 2017 року
У лютому минулого року «Нова Фантастика» оголосила конкурс на оповідання до «Тридцятиріччя Відьмака». З грудня найліпші твори можна прочитати на сторінках журналу. Пізніше, запевне, буде видана антологія.
Тут не уникнути порівнянь з іншою відьмацькою антологією, котру свого часу видав «Солярис». Головна відмінність у тому, що цього разу маємо справу з текстами польських аматорів чи письменників-початківців. Натомість тексти для Соляриса приготували знані російськомовні автори. Як показали себе наші на тлі представників Сходу?
Антологія Соляриса як ціле є досить посередньою, але це по виходу середньою, яку дуже занижують тексти Андрія Бєляніна (помірне перенесення Геральта та Єннефері у сучасні часи) і Сергія Легези (банальне і слабо виконане перенесення у гру). Частина текстів пристойна, але тільки натхнена роботами Сапковського (чергове оповідання Володимира Висильєва з циклу про Відьмака з Великого Києва чи – навіть файне – чергове перенесення у близькі нам часи пера Олександра Золотька).
З дуже «сапковських» оповідань заслуговує уваги «Веселий, простодушний, безсердечний» Володимира Аренєва – дія відбувається через кількасот літ після смерті Геральта, а натхнене Пітером Пеном. Перлиною збірки є «Лютня і таке інше» Марії Галіної – дуже жіноче, на позір далеке від стилю Сапка, але заразом дуже відьмацьке. Галіна, пишучи «по-своєму», найліпше передала дух оригіналу.
А зараз, як показали себе польські аматори на тлі російських і українських професіоналів. Конкурс НФ виграв Пйотр Єдлінський; Акурат про нього сказати «аматор» то замало, а «професіонал» – забагато. Раніше він дещо створив для всесвіту Метро-2033. Його оповідання – «Край чудес» – опубліковано в грудневому номері «Нової Фантастики».
Так рекламує його текст представник редакції на форумі katedry.nast:
Конкурувати з текстами Анджея Сапковського, особливо оповіданнями, одними з найліпших в історії польської фантастики взагалі, то виклик, котрий для більшості може видатися щонайменше, хм, абсурдним, самогубним і шаленим. Єдлінський виходить з того зі щитом, малюючи дуже «сапковську» історію зі захоплюючою фабулою, виразними героями і недурним, радше гірким, ніж солодким посланням. Розсіяне по тексту підморгування любителям прози А.С. надає додаткового смаку, що орнаментує читання. Заслужене гран-прі!
Признаю, що маю дещо інші відчуття. Пйотр Єдлінський направду приклався до мовного шару – його мова чи не більш «сапковська», ніж та, котрою послуговується сам А.С. А може навіть занадто «сапковська». Творець Відьмака застосовував делікатну архаїзацію, помішану зі сучасною науковою мовою. Пйотр Єдлінський – таке склалося враження, я не лічив – вплів ще більше слів, як архаїчних, так і «новочасних». Але не на якомусь разючому рівні. Авторові вдалося також добре передати товариське почуття гумору Сапковського.
Натомість складається враження, що зосередившись на красномовному письмі, він забув про інші необхідні елементи, тобто про фабулу і героїв. Дія попросту слимакова. Маємо довгі описи, довгі фрагменти з праці Яскора (Любистка), діалоги, котрі дають змогу продемонструвати мову, але поза тим вносять небагато. Оповідання побудоване виразно по-сапковському: заворушення у місті, проблема – пропозиція, від якої не можна відмовитися (очевидно розправа з потворою), моральні дилеми Геральта. Більше нічого.
Під час читання мені спав на думку академічний живопис – чудовий технічно, але без серця, без душі.
Після прочитання замислився: певно, такі були вподобання журі; оцінили непогану імітацію, а серед нижче оцінених, може, були твори, написані менш «по-сапковському», зате які щось привносили. Тому я купив наступний номер НФ, в котрому було оповідання Пшемислава Гуля «Урок самотності». Боже… Проте спочатку реклама з уже згаданого форуму katedry.nast:
В оповіданні, окрім виразних героїв, невимушеного гумору, гіркого дотепу, є також щось, що в текстах А.С. отримало лише згадку. Ті, хто хотів дізнатися більше про битву на Пагорбі Чотирнадцяти, зараз мають на те шанс.
Це оповідання представляє рівень фанфіків і націлене на ностальгічних читачів. Дочитав до кінця тільки для того, щоби написати цю нотатку, – інакше на половині послав би до диявола. Шкода, що в НФ не підкреслили фрагменти з виразністю героїв, невимушеним гумором і гірким дотепом – якось мене це оминуло. Зазначу, дотеп був, але вельми інфантильний.
Зрештою, може бути, таким був намір автора – написати Відьмака для «бурси». І може навіть, що в такому вигляді йому це вдалося – з огляду на вік не мені це оцінювати. Відвадили мене від тої «праці» нескінченне кепкування підлітків та довженний герець зі Шелоб’ю – чи якимось її кузеном. Коротесенькі абзаци на великих сторінках НФ – через них твір видається хаотичним.
Чи щось мене спонукало до рефлексії? Так, смолоскип зроблений із кістки – цікаво, чи автор колись пробував підпалити кістку? Бо я так – забрав колись у пса гомілкову кістку, щоби він не подавився, і кинув у піч. Наступного дня витяг незгорілу. Але хто магу заборонить – як захоче, то навіть камінь смолоскипом зробить.
І ще на кінець, хтось повинен звернути увагу зарівно, як автора, так і редактора НФ, що бібліотеку не можуть «посідати» гриби, щури і миші. Я знаю, що це слово нещодавно зробило дивовижну кар’єру – на одній з поліцейських сторінок прочитав навіть, що засуджений «посідав чинну заборону на керування транспортом». Але ця хиба не привід засмічувати мову в літературному часопису.
Підсумовуючи, у двобої з росіянами й українцями наразі наші на щиті. Подивимося на наступні оповідання (вже повідомлено, що наступне буде в лютневому номері НФ).
Оцінки:
Пйотр Єдлінський, «Край чудес» – 6/10;
Пшемислав Гуль, «Урок самотності» – 4/10.
Автор: Павел М. (seczytam.blogspot.com)
