Ця книга не є надто відомою. Більшість читачів навіть не здогадуються про її існування, особливо в Україні, бо український переклад “Заімленого Луду” відсутній. З цієї ж причини я не знаю, як влучніше перекласти назву українською.
Шукаючи інформацію про цю новелу, можна зустріти такий її опис - це фентезійний твір, у якому письменниця торкається тем життя та мистецтва, впливу на них людського сприйняття світу. У декораціях чарівного світу вона ненав’язливо та майстерно зображає те, як забобони, упередження та застарілі традиції, чиї витоки вже ніхто не пам’ятає, змінюють саме бачення світу. Це книга про свідомість, кругозір, здатність бачити красу та життя. Книга про звільнення від упереджень та те, як вони викривлюють світ людини - внутрішній та зовнішній.
Ніл Ґейман так висловився про цю книгу: виключно найкрасивіший, найповніший, неземний та несправедливо забутий роман ХХст… Маленьке золоте диво у книзі.
“Заімлений Луд” є дійсно цікавим та унікальним явищем у літературі, й однозначно недооціненим. Мова Г. Мірліз та стиль, у якому написана книга, створюють враження, наче її написала не людина, а чарівна істота - фейрі. Те, якими словами авторка описує пейзажі та характеризує людей, сповнене загадковості, чарів та таємничої чуттєвості. Асоціації, які вона викликає в уяві, є особливими та неочікуваними, через що й сам створений нею світ здається неземним. Там ріка виглядає заквітчаною, вбрана у барвисті відображення квіткових клумб, дерев та ясного неба. Там по осені дерева, після довгого мовчання, знову починають говорити жовтим і червоним. Там жовті алеї нагадують позолочені стежки, що ними простує Деміург серед темного хаосу. Й навіть у столиці казкової країни Дорімару, Заімленому Луді, що стоїть на двох річках, замріяні рудоволосі мешканці люблять співати та танцювати.
Така цікава, особлива манери опису мені ще не зустрічалася в жодної іншої письменниці (чи письменника). Мова авторки не є стилізацією під казку чи легенду, у якій би проглядали клішовані вирази зі спорохнявілим запахом штучної давнини, це радше відчувається поглядом чужими очима, що мають своєрідне бачення. Гоуп Міррліз змушує читача трошки інакше поглянути не лише на сповнений див Дорімар, а й на власний світ. Написані нею рядки відрізняються від звичної манери письменників викладати події так само як модернізм відрізняється від романтизму. Можливо, якби “Заімлений Луд” був не книгою, а картиною, то був би намальований у стилі наївного мистецтва.
Тож цю книгу буде цікаво почитати не тільки поціновувачам притч, гарного фентезі та завуальованої філософії пізнання, а й тим, кому цікаво знайомитись з різноманітними способами самовираження письменників та спостерігати за багатством мови тих, хто має свій унікальний стиль.
Сюжет “Заімленого Луду” є не тим, чим здається. І це речення є попередженням про спойлери.
Це казка, яка не є казкою. Фентезі, яке розповідає про реальний світ та людей більше, ніж про вигаданий. Історія про фейрі, в якій немає фейрі, або ж вони є не тим, чим здаються. Ця книга пашіє магією, що обертає думки не до далеких казкових країв, а до глибин власного серця.
“Заімлений Луд” - це не просто назва столиці, це опис самого міста та його жителів. Відмовившись від казок, мрій, пісень та танців, зав’язнувши у матеріальному прагматизмі та ув’язнивши себе бюрократичною системою, мешканці Луду неначе заблукали в імлі. Їхній світ став сірим та обмеженим, життя - занадто реалістичним. Відмовившись від магії, якою є сама природа, що народжується та помирає, квітне та відцвітає, вбирається у барви та купається у сонячному світлі, вони втратили ту частину себе, яка походить із природи. Без мрій та фантазій мистецтво у Луді почало занепадати, а людей почало лякати усе, що виходило за межі практичного.
“Заімлений Луд” - це книга про те, що люди не можуть жити без мрій. Що навіть запроваджуючи Закон, ним послуговуються наче чарами - боючись казати вголос будь-що, пов’язане з Фейрі, вони створюють власну законну ілюзію. Наприклад, плоди фейрі за законом є тканинами, а тому судді можуть тижнями вирішувати, які саме “тканини” розповсюджувала обвинувачена особа - шовк, оксамит чи льон. Чи були вони вишиті золотими нитками, чи срібними.
Фейрі в уяві лудівців є одночасно примарною країною, куди за повір’ями відправляють небіжчики замість смерті, щоб орати чарівні поля, де уся худоба має синюватий колір і квітнуть лише червоні квіти, і разом з тим цілком реальними сусідами, що живуть по той бік гірського кряжу. Лудівці пам’ятають, що ще двісті років тому між Лудом та Фейрі панували злагода та торгівля, що фейрі привозили їм в дар свої плоди та пісні. Багато лудівців мають руде волосся, що вважається ознакою фейрівської крові, а деякі їхні корови є блакитнявими. Та тепер фейрі вважають ворогами, а їхні плоди - жахливою отрутою, що позбавляє розуму.
І хоч на початку історії може здатися, що головним героєм має стати ексцентричний та замріяний син мера, маленький Ранульф Шантиклер, що бачить недосяжне іншим, справжнім рушієм подій стає його батько - п’ятидесятирічний Натаніель Шантиклер. Геть не романтичний, повновидий та розбещений заможним аристократичним життям. Але він є тим, хто ще у юності почув Ноту, ту саму Ноту, що породила музику в його серці.
В цій книзі немає епосу, але є простий повсякденний героїзм людей, що вчиняють по совісті та є добрими до оточення. Немає чарів фейрі, але є буденні життєві дива. Немає казкової країни, адже Луд є звичайною столицею з цегляними будинками, проте казка чаїться у кожному багряному по осені листочку та у всіх зірках на небі. Вона про те, як люди прогнали казку з себе та своїх життів, але вона все одно повернулася.
Мені неймовірно сподобалась ця книга, від неї просто неможливо було відірватися. Мова авторки - суцільна насолода. Вона змальовує в уяві насичені та дивовижні пейзажі, від яких стискається серце та хочеться втекти від міської буденності, щоб хоч день провести серед цієї казки - природи. Такої знайомої, але такої звичної, поки вмілі слова письменниці не пробудять тугу за нею.
Мені сподобалося й те, що авторка написала книгу про фейрі, де вони є лише спогадом, мріями, повір’ями. Кожна сторінка пронизана фейрі, але вони не втручаються у сюжет. До самого кінця,навіть після прибуття до Луду армії Фейрі, вони лишаються загадкою. Вони немов є не лише народами, що сусідують з доримарцями, а й втіленням їхньої уяви, мріями, що ожили. Фейрі - це сама магія, сама фантазія, усе грайливе, чарівне та загадкове, що відрізняє життя від існування. Дуже поетичний образ цих істот, яким поділилась авторка.
Книгу було легко, приємно та цікаво читати. Гадаю, я ще перечитаю цю книгу і, можливо, вона стане однією з моїх улюблених.
