Я не належу до людей, які реагують на кожну резонансну подію миттєвими емоційними дописами. Майже завжди намагаюся дати собі час, аби відділити емоції від фактів, проаналізувати контекст і лише тоді сформулювати власну позицію. Саме тому цей текст не є реакцією "на гарячу голову", це результат тривалих роздумів над процесами, які я досліджую із студентських років. Вважаю, що маю моральне право висловитися не лише тому, що в моєму родоводі є польські корені, а й тому, що з 2019 року одним із напрямів моїх історичних досліджень є польсько-українські відносини. Безумовно, мій науковий доробок не можна порівнювати з працями провідних українських чи польських істориків, однак я також вклав свою працю у вивчення цієї складної теми. Саме тому мені важко дивитися на нинішню ситуацію лише крізь призму емоцій або політичної кон'юнктури.
Останні події не виникли зненацька, і це, мабуть, найголовніше, що сьогодні варто зрозуміти. Те, що багато українців сприйняли як різке погіршення польсько-українських відносин, насправді є апогеєм процесу, який триває щонайменше останнє десятиліття. Він не почався ні з останніх виборів у Польщі, ні з ексгумацій, ні з окремих заяв польських політиків - це набагато довша історія. Ще у другій половині 2010-х років стало очевидно, що історична пам'ять у Польщі дедалі більше перестає бути сферою академічної дискусії і дедалі активніше перетворюється на інструмент державної політики. Прийняття резолюції польського Сейму щодо Волинської трагедії у 2016 році, систематичне нищення українських місць пам'яті на території Польщі, які так і не були відновлені, криміналізація окремих історичних інтерпретацій, політичний тиск на істориків, що виходили за межі офіційного наративу, поступове витіснення академічної дискусії політичними деклараціями - усе це були окремі етапи одного й того самого процесу.
Особливо болючим для мене є те, що в Україні про ці речі почали говорити на загальному рівні лише зараз. Десять років тому про них говорило дуже вузьке коло істориків, політологів та профільних дослідників. Коли українські пам'ятники зазнавали актів вандалізму, коли польська сторона роками не відновлювала українські поховання, водночас вимагаючи від України дедалі нових поступок, коли історична проблематика дедалі активніше ставала елементом внутрішньої польської політики, суспільний інтерес до цього був мінімальним. Україна ж переважно відповідала односторонніми жестами доброї волі, сподіваючись, що взаємність виникне сама собою. На жаль, цього не сталося.
Сьогодні ми бачимо вже наступний етап. Історична політика дедалі частіше переходить у сферу зовнішньої політики. Коли окремі польські чиновники дозволяють собі називати українські території "Східною Малопольщею", коли знову актуалізуються міфи про "креси", коли історичні суперечки використовуються як аргумент у питаннях підтримки України чи її європейської інтеграції, це вже не лише дискусія про минуле. Саме тому мене насторожує не окрема заява чи окремий закон, мене турбує тенденція. Адже історія неодноразово показувала, що коли минуле починає виконувати функцію політичної мобілізації, воно дуже швидко перестає бути історією і стає інструментом боротьби за владу. У такому випадку історична пам'ять уже не примиряє суспільства, а навпаки - легітимізує конфлікти.
При цьому було б великою помилкою переносити відповідальність за ці процеси на весь польський народ. Польща не є монолітною, там працюють блискучі історики, інтелектуали, журналісти й громадські діячі, які десятиліттями виступали за українсько-польське порозуміння. Я завжди із захопленням читав спадщину Єжи Ґедройця, Яцека Куроня, Юзефа Лободовського, Єжи Стемповського, Юліуша Мєрошевського та інших представників тієї "іншої Польщі", яка вірила, що без незалежної України не може існувати безпечна й демократична Польща. Проте необхідно чесно визнати й інше, уже понад десятиліття ця традиція дедалі більше відходить на периферію польського політичного життя. Вона залишається важливою для польської інтелектуальної культури, але значно менше впливає на практичну державну політику. Сучасний польський політичний консенсус щодо багатьох історичних питань формується зовсім іншими силами та іншою логікою.
Саме тому сьогодні апелювати виключно до спадщини Ґедройця означає певною мірою апелювати до Польщі, яка вже не визначає політичний порядок денний. Це не означає, що його ідеї втратили свою цінність. Навпаки, вони залишаються одним із найкращих дороговказів для майбутнього українсько-польського порозуміння. Але самих лише моральних авторитетів уже недостатньо, якщо політична реальність дедалі більше формується логікою виборчої боротьби, історичного популізму та національного егоїзму. Не менш небезпечним видається те, що українська реакція нерідко коливається між двома крайнощами. З одного боку - мовчання і готовність погоджуватися майже на будь-які умови заради збереження добрих відносин. З іншого - спокуса відповісти дзеркальною радикалізацією, перетворивши історію на інструмент політичної помсти. Але жоден із цих шляхів не є правильним.
Україна сьогодні об'єктивно не має достатніх важелів впливу на ці процеси. Також наш голос у Європейському Союзі чи НАТО поки що не здатний змінити польський політичний консенсус - це реальність, яку необхідно тверезо визнавати. Показовим прикладом цього стала й остання резолюція Європейського парламенту щодо прогресу України на шляху до членства в Європейському Союзі. Попри те, що документ загалом підтвердив підтримку європейської інтеграції України, до нього було включено положення, ініційоване польськими євродепутатами, у якому критично оцінюється рішення про присвоєння одному з підрозділів Сил спеціальних операцій імені Героїв УПА та міститься заклик до «деескалації» у відносинах із Польщею. Для мене ця історія є важливою не стільки через зміст самого формулювання, скільки через те, що вона вкотре демонструє якісно новий рівень політизації історичної пам'яті. Якщо ще кілька років тому історичні суперечки залишалися переважно предметом двостороннього діалогу між Києвом і Варшавою, то тепер ми бачимо спробу перенести їх на рівень інституцій Європейського Союзу та інтегрувати до офіційних документів, що стосуються європейського майбутнього України.
На мою думку, причини нинішнього ставлення значної частини польського політичного класу до України значно глибші, ніж може здатися на перший погляд. Було б надто просто пояснити все діяльністю окремих політиків, виборчою кампанією чи тимчасовими електоральними настроями. Насправді ми спостерігаємо накладання одразу кількох процесів. З одного боку, у Польщі дедалі сильніше проявляється прагнення захистити власний економічний і політичний статус усередині Європейського Союзу в умовах майбутнього вступу України, яка за своїми масштабами, людським потенціалом та економічними можливостями неминуче стане одним із найвпливовіших членів об'єднаної Європи. З іншого боку, історична пам'ять дедалі частіше використовується як інструмент легітимації цієї політики. Саме тому питання Волині, УПА чи історичних суперечок настільки часто з'являються у дискусіях, які насправді стосуються зовсім інших речей: конкуренції на аграрному ринку, розподілу європейських фондів, майбутнього впливу в Центрально-Східній Європі або місця України в архітектурі європейської безпеки. Історія у цьому випадку стає не причиною конфлікту, а мовою, якою його пояснюють суспільству.
Водночас нам слід тверезо оцінювати перспективи майбутнього. Українське членство в Європейському Союзі та євроатлантичних структурах навряд чи буде позбавлене подібних суперечностей. Європейська історія знає чимало прикладів, коли питання минулого ставали інструментом політичного впливу на країни-кандидати. Достатньо згадати багаторічний конфлікт між Грецією та Північною Македонією через назву держави або болгарсько-македонські суперечки щодо історії, мови та національної ідентичності. В обох випадках історичні питання використовувалися як механізм уповільнення або блокування інтеграційних процесів. Було б наївно вважати, що Україна повністю уникне подібних викликів. Навпаки, є всі підстави припускати, що питання історичної пам'яті ще неодноразово з'являтимуться під час переговорів про вступ до ЄС, а окремі політичні сили намагатимуться використовувати їх як важіль впливу на Київ.
Саме тому я дедалі частіше замислююся над тим, наскільки обмеженим є вплив історичного діалогу на реальну політику. Протягом багатьох років українські та польські історики проводили конференції, працювали в межах спільних комісій, організовували круглі столи, видавали збірники документів та намагалися вибудувати простір для порозуміння. І ця робота була потрібною та важливою. Проте слід чесно визнати, що її результати так і не перетворилися на загальнонаціональний консенсус ні в Польщі, ні в Україні. Академічне середовище може створювати умови для діалогу, але воно не здатне самостійно визначати суспільні настрої чи політичний порядок денний. Політичні міфи завжди мають простішу мову, ніж історична наука, а тому часто виявляються значно ефективнішими в боротьбі за увагу виборця. Можливо, саме тут і прихована одна з головних трагедій польсько-українського діалогу останніх десятиліть. Історики нерідко знаходили спільну мову швидше, ніж політики. Дослідники вчилися працювати зі складністю, визнавати неоднозначність минулого, бачити трагедії обох народів і відмовлятися від чорно-білих схем. Проте результати цієї праці часто залишалися в межах академічних кіл, тоді як суспільний простір дедалі більше наповнювався спрощеними наративами, історичними образами та політичною доцільністю. Саме тому сьогодні ми спостерігаємо ситуацію, коли десятиліття діалогу між науковцями виявилися недостатніми для того, щоб запобігти новій хвилі взаємного непорозуміння.
Що нам робити із цим в сьогоднішніх умовах? Прозвучить банально, але насамперед ми повинні набагато краще знати власну історію. Не для того, щоб створювати власні міфи чи виправдовувати будь-які злочини, а для того, щоб перестати дивитися на українсько-польські відносини виключно через призму чужих інтерпретацій. Наше минуле значно складніше, ніж його часто намагаються подати, у ньому були трагедії, взаємне насильство, колоніальна політика, дискримінація, боротьба за державність, нерівність і помилки обох сторін. Проте український досвід має таке саме право бути почутим, як і польський.
Водночас українська дипломатія повинна значно чіткіше реагувати на випадки використання колоніальної термінології, історичних маніпуляцій чи відверто антиукраїнських заяв представників польської влади. Не мовчати, але й не відповідати мовою образ, натомість спокійна, аргументована і принципова позиція держави значно ефективніша за взаємне нагнітання емоцій. Найголовніше не допустити, щоб історичні конфлікти стали інструментом тих сил, які зацікавлені у стратегічному розриві між Україною та Польщею, адже від цього найбільше виграє Росія. Це не означає, що ми повинні мовчати про проблеми. Це означає, що говорити про них потрібно чесно, професійно й без істерики.
Водночас я не вірю у примирення будь-якою ціною. Примирення не може будуватися на замовчуванні, нерівності чи постійних односторонніх поступках. Воно можливе лише тоді, коли обидві сторони визнають право одна одної на власну історичну пам'ять, відмовляться від політичної інструменталізації минулого та повернуть історію історикам, а не політикам. Україна заплатила надто високу ціну за право бути незалежною державою, щоб сьогодні погоджуватися на роль об'єкта чужої історичної політики. Ми повинні навчитися не лише захищати свої кордони, а й захищати власну історичну пам'ять, власну гідність і право самостійно визначати, ким були наші герої, якою була наша боротьба і як ми осмислюємо власне минуле.
Я не знаю, якими будуть польсько-українські відносини через десять чи двадцять років, але хотілося б вірити, що здоровий глузд знову переможе політичну кон'юнктуру, а взаємна повага візьме гору над історичними ресентиментами. Проте незалежно від того, як розвиватимуться події, ми повинні зробити висновки вже сьогодні. Вони полягають у тому, що національна пам'ять, як і державний суверенітет, не може бути предметом торгу, а історична правда не повинна залежати від політичного календаря чи результатів виборів. Зрештою, історія є не лише пам'яттю про минуле, вона є одним із фундаментів державності. Народ, який не здатний спокійно, аргументовано і впевнено захищати власне історичне право на себе, дуже швидко починає втрачати право визначати і власне майбутнє. Саме тому сьогодні для України боротьба за історичну правду є не менш важливою, ніж боротьба за політичну суб'єктність, адже і в першому, і в другому випадку йдеться про одне й те саме. Про право бути господарем на власній землі, у власній історії та у власному майбутньому.
P.S.
І все ж, попри все сказане вище, хочу звернутися до тих поляків, які здатні дивитися на українсько-польські відносини ширше за політичні гасла, виборчі кампанії та історичні стереотипи. До тих, хто розуміє, що справжня повага між народами починається з готовності чути одне одного, а не лише вимагати визнання власного болю. До тих, хто не шукає у минулому приводів для нових конфліктів, а прагне зрозуміти його складність і суперечливість. Повірте, в Україні таких людей завжди цінували і цінують сьогодні. Ми не очікуємо від вас відмови від власної пам'яті чи власної правди. Ми лише сподіваємося на взаємність, на готовність побачити український досвід таким самим важливим і трагічним, як польський. Адже справжній діалог починається не тоді, коли одна сторона говорить, а інша слухає, а тоді, коли обидві сторони готові чути. І я щиро вірю, що попри всі нинішні труднощі, у Польщі досі є багато людей, для яких взаємна повага, чесність і відповідальність перед історією важливіші за політичну кон'юнктуру та швидкоплинні емоції. Будьмо єдині перед справжньою загрозою, яка знову, як і в усі часи загрожує нашій свободі у вільній Європі.
