Тотальна війна

В серпні 1916 року німецьке військове командування дійшло до висновку, що Німеччина уступає у війні на виснаження і, при збереженні існуючого положення речей, неодмінно її програє. Але в березні 1918 року сталась майже неможлива по міркам Першої світової війни річ - німецька армія прорвала Західний фронт, вийшла на оперативний простір і розпочала наступ в бік Парижу. Після 4 років позиційої бійні Німеччина несподівано опинилась ближче до перемоги, ніж за весь попередній час. Після Вердена і Сомми такий поворот подій здавався малоймовірним, але він став можливим завдяки титанічним зусиллям всього німецького суспільства, направленим на війну, та волі військового керівництва, яке змогло ці зусилля спрямувати. Період 1916-1918 років часто називають періодом німецької військової диктатури, адже в цей час Начальник Генерального штабу Пауль фон Гінденбург і Перший генерал-квартирмейстер Еріх Людендорф стали більш впливовмими людьми, ніж сам кайзер. Саме вони взяли на себе трансформацію гігантськрї військової машини та привели всю країну в стан Тотальної війни.

На початку 1916 року німецьке верховне командування було впевнене в своїх силах і здатності виграти війну на полі бою. В цьому їх запевняли результати попереднього 1915 року, за який німці спромоглись відбити грандіозний французький Контрнаступ і здійснити Горліцький прорив на Східному фронті, примусивши росіян до “Великого відступу” з Польщі і західної Білорусі. Начальник генерального штабу Еріх фон Фалкенхайн вважав, що німецька армія в стані нав’язати Антанті битву на виснаження, в якій розмін людських життів буде кратно на боці Німеччини, що має позбавити і без цього виснажену Францію її останніх резервів. Реальність виявилась більш суворою. Німці недооцінили те, що за два роки держави Антанти кратно збільшили випуск боєприпасів та військової продукції загалом, Англія рекрутувала мільйонну армію, а Росія, отримавши оперативну паузу, поступово позбувалась снарядного голоду і приводила свої війська в порядок. До кінця своєї каденції Фалкенхайн помилково вважав, що під Верденом французи несуть втрати у співвідношенні 5:2, що мотивувало його проводити нові і нові атаки на французькі форти. В своїх мемуарах він називає “великим успіхом” кожну операцію, де німцям вдавалось взяти висоту чи село, які і без цього переходили з рук в руки кілька разів.

Німеччина кидала у Верденську м’ясорубку неймовірну кількість боєприпасів та людей, чим знекровила свої резерви та послабила інші напрямки. В червні 1916 розпочався грандіозний російський наступ на Східному фронті, який був названий “Брусилівським проривом”. 31 липня 1916 розпочався наступ Антанти на Соммі. 6 серпня розпочався Шостий італійський наступ на Ізонцо. 27 серпня у війну на боці Антанти вступила Румунія, що створило новий протяжний фронт, який було ніким обороняти. Дуже стрімко Центральні держави з усіх сторін опинились під найбільшою атакою супротивника за всю війну і на жодному з напрямків не мали достатньо сил, щоб триматись впевнено. При тому, що поразка на одному з напрямків загрожувала кінцем всього.

Ера Людендорфа

В кінці серпня 1916 в місті Плесс, де знаходився Генеральний штаб, відбулась нарада вищого військового керівництва Німеччини, на якій булв визнаний стратегічний провал і перспективи можливої військової поразки в найближчий час. Над державою Німеччина нависла екзистенційна загроза, і було прийнято рішення надати управління діячам, здатним не до медійних містифікацій, а до logical reasoning. Кайзер звільнив з посади Начальника генштабу Фалкенхайна і викликав зі Східного фронту своїх кращих генералів - Пауля фон Гінденбурга і Еріха Людендорфа, які до цього не раз долали кризи на сході, і тепер мали витягти з кризового положення всю країну. Гінденбург був призначений новим начальником Генерального штабу, а Людендорф - його заступником.

Гінденбург і Людендорф вперше почали працювати в одній команді в серпні 1914 року. Тоді на Східному фронті виникла криза, спричинена російським наступом, яка загрожувала падінням Кьонігсберга. Гінденбурга, якому на той момент було 67 років і який знаходився на пенсії, особисто Мольтке-молодший попросив очолити 8-му армію в Східній Пруссії, і той погодився. В якості начальника штабу він отримав Еріха Людендорфа, який тільки що відзначився при взятті фортеці Льєж. Всього за 6 тижнів їх діяльності, 8-ма німецька армія вщент розбила 1-шу та 2-гу російські в битвах при Танненбергу та в Мазурських болотах, сукупні втрати росіян в яких перевищили 300 000 солдат. Битва при Танненбергу, в якій тільки полоненими було захоплено 92 тисячі при власних загальних втратах у 10 тисяч, об’єктивно є вражаючим досягненням не тільки в масштабах війни, а і військового мистецтва загалом. Гінденбург і Людендорф одразу ж заслужили репутацію серйозних діячів і 1 листопада 1914 Гінденбург був призначений командиром Ober Ost - всього групування німецьких військ на Східному фронті, а Людендорф, відповідно, його начальником штабу. Під їх керівництвом в 1915 році німецька армія здійснила кілька послідовних операцій, які призвели до обвалу російського фронту і Великого відступу російської армії з Польщі, Литви та Білорусі, рахунок втрат в людях і засобах йшов на мільйони. Загалом, війна на Східному фронті мала циклопічний масштаб по кількості задіяних солдат та ресурсів, по ступеню військового божевіння не відрізнялась від війни на Заході і є окремою великою темою для вивчення. Факт в тому, що на момент 1916 року, з усієї німецької армії на всіх театрах військових дій, саме Гінденбург та Людендорф мали найбільший послужний список перемог, в тому числі стратегічних.

В літературі на тему вважається, що в “дуеті” двох воєначальників Гінденбург був автором всіх основних задумів, але “мозком”, який продумував шляхи їх досягнення, був саме Людендорф.

Еріх Людендорф походив з сім’ї бюргера, отримав хорошу освіту і з юних років обрав шлях офіцера. В дитинстві він вважався вундеркіндом - за результатами вступних іспитів до кадетської школи, його зарахували в клас, що був на 2 роки старшим за його вікову групу, і в навіть своєму класі він був першим в усіх дисциплінах.

Людендорф мав хист до точних наук, мав здібність запам’ятовувати і тримати в голові гігантські об’єми інформації, що допомагало йому при постійній роботі з цифрами. При цьому він був важким на характер, майже не мав друзів і рідко спілкувався з людьми не по робочим питанням. Дружина Людендорфа казала, що її чоловік зовсім не мав почуття гумору. В усьому, що він робив, Людендорф керувався виключно принципами військової дисципліни та математичним прагматизмом.

Все свідоме життя Людендорф прослужив в армії. В 1904 році він отримав посаду в Генеральному штабі і служив під началом Альфреда Шліффена. Людендорф очолював мобілізаційний відділ і відповідав за підготовку всього необхідного для розгортання нових дивізій та корпусів згідно військового плану свого шефа. Напередодні війни Людендорф мав можливість особисто побувати у місті Льєж та вивчити його форти. Як експерта по бельгійській обороні, в перші дні війни його призначили заступником начальника штабу 2-й армії, яка мала її проривати. Під час штурму Льєжа Людендорф за власною ініціативою виїхав на фронт і взяв на себе роль командира однієї з бригад, коли її минулий командир загинув. Під командуванням Людендорфа ця бригада взяла ключові опорні пункти бельгійської армії, що стало початком великого майбутнього для генерала.

Особливістю прусського військового управління полягала в тому, що на найвищі командні посади в армії призначались особи, які мали велику пошану серед юнкерсько-феодальної спільноти. Зазвичай це були представники правлячих в Німеччині династій, або генерали з величезною вислугою. Ці люди мали велику соціальну вагу, але їх питома вага як спеціалістів була вкрай малою. Вся відповідальна робота, натомість, лягала на їх начальників штабів. Перевагою німецької системи було те, що зберігаючи видимість феодальних традицій, вона допускала допуск до роботи талановитих спеціалістів, не рахуючись з їх віком, походженням чи статками. Протягом чотирьох років війни Гінденбург погоджувався з усіма доповідями Людендорфа і майже не вносив правок в його пропозиції.

При призначенні на посаду заступника начальника Генерального штабу Людендорф наполіг, що в Генеральному штабі має бути тільки один начальник, без заступників. “Я вимагав, щоб вся відповідальність за всі рішення і заходи лежала на мені в тій же мірі. Ніколи ще доля не покладала на одну людину настільки складної задачі” - згадував сам Людендорф, для якого створили окрему посаду - Перший генерал-квартирмейстер.

Треба розуміти, що в структурі німецького Верховного командування (OHL) Начальник генерального штабу був другою після кайзера людиною, наділеною всією повнотою військової влади. Якщо Вільгельм II був Верховним головнокомандувачемем, Гінденбург на ділі викнував обов’язки Головнокомандувача. При тому, що кайзер в командуванні грав більше символічну роль, а Гінденбург покладався на розробки Людендорфа, з точки зору реального Управління, Людендорф фактично ставав першою особою в армії, а згодом і в державі.

Німеччина на межі поразки

На початку вересня 1916 Гінденбург та Людендорф здійснили поїздку на Західний фронт. Якщо ситуація на Сході їм була зрозуміла, то ознайомитись з деталями позиційної бійні за Заході їм довелось вперше. 8 вересня відбулась нарада в Камбре, на якій були присутні командири армій, їх начальники штабів, кронпринц Вільгельм та принц Руппрехт, які керували операціями на Соммі та під Верденом.

Минула стратегія Фалкенхайна на Заході полягала в тому, щоб битись за кожен метр території. Цей метод працював, поки у німецької сторони була перевага або хоча б паритет в артилерії та боєприпасах, як це було в битвах за Артуа та Шампань. Британський же наступ на Соммі показав, наскільки сильний ривок здійснила промисловість Антанти і наскільки зросли її бойові спроможності. При підготовці наступу англійці вистрілили 1 500 000 снарядів, а в ході самого наступу, завдяки взаємодії артилерії та пілотів-корегувальників, подавили німецьку артилерію на ділянці. За місяць німецька сторона втратила на Соммі 1068 з 1208 польових і 371 з 820 важких гармат. На початку вересня в битву з німецької сторони було залучено 29 дивізій, одну з яких кожного дня потрібно було відводити на відновлення і міняти на свіжу. Нові дивізії доводилось брати з інших ділянок фронту. Кронпринц Вільгельм вітав рішення зупинити наступ на Верден, де німецькі війська отримували лише 60% необхідних поповнень.

Ставав гострим снарядний голод. В роки Великої війни розхід снарядів рахувався у потягах - 1 снарядний потяг зі снарядами був стандартною величиною і дорівнював 26 тисяч 77-мм снарядів, 12 тисяч 105-мм снарядів, 6 тисяч 150-мм снарядів. В серпні 1916 німецькі армії Західного фронту вистріляли 587 потягів зі снарядами, а отримали всього 470. Фронт тримався за рахунок піхотних контратак, які стали призводити до пропорційно більших втрат. Сумарні втрати німецької сторони в Битві на Соммі складуть 440 тисяч солдат, з яких 70 000 полоненими.

8 вересня 1916 Герман фон Кюль, начальник штабу групи армій “Кронпринц Руппрехт” написав в щоденнику:

Іншим вагомим фактором, який вів для Німеччини зворотній відлік, була внутрішня ситуація. З початком війни Німеччина опинилась в морській блокаді і була майже повністю відрізана від зовнішньої торгівлі. Німецьке сільське господарство не було здатне прогодувати величезне населення, тому з припиненням зовнішньої торгівлі в Німеччині почався голод. На початку 1915 року були введені картки на хліб, в квітні 1916 - на картоплю, в червні - на масло і цукор, в липні - на м’ясо. На ринках стали продавати ворон та голубів, і з кожним місяцем ситуація з продовольством ставала гірше.

Крім голоду, Німеччина страждала від дефіциту сировини для промисловості. В один момент не стало каучука, селітри, хлопку та багатьох інших стратегічних ресурсів, від яких залежало в тому числі виробництво боєприпасів. Більшість цих ресурсів видобувались в колоніях держав, з якими Німеччина воювала. Купувати ж їх через нейтральні країни було складно, оскільки Британія оголосила Північне море “військовою зоною” і вимагала, щоб всі кораблі нейтрільних країн проходили огляд в британських портах, де з них конфісковувались будь-які товари, потенціально корисні для війни. З проривом у Балтійське море британської підводної флотилії ускладнився навіть імпорт залізної руди зі Швеції. Найбільш серйозна спроба Німеччини прорвати блокаду в травні 1916 закінчилась Ютландською морською битвою і не мала успіху.

Поїздка на Західний фронт переконала Гінденбурга і Людендорфа, що військова перемога при існуючому положенні речей неможлива. Оцінивши масштаби мобілізації в Росії та Англії, Людендорф дійшов висновку, що в 1917 році Антанта чисельно буде вдвічі переважати Німеччину. Вище військове керівництво вирішило, що Німеччина має перейти до стратегічної оборони на всіх фронтах, здійснити спробу закінчити війну дипломатично, а при невдачі - розгорнути Необмежену війну на морі в знак рішучості воювати до кінця. На випадок провалу дипломатії, у Людендорфа був план тотальної мобілізації населення та економіки для ведення Тотальної війни.

В тому ж вересні 1916 року канцлер Теобальд фон Бетманн-Гольвег розпочав роботу з розробки пропозицій мирного договору. Гінденбург та Людендорф наполягали, що навіть в цих умовах Рейх має говорити з позиції сили, оскільки Німеччина все-таки знаходилась на історичному максимумі своєї військової могутності, її війська тримали під контролем значні території, вели важкі бої і армія просто б не зрозуміла великих поступок, якби такі відбулись. Але перш ніж вступити в переговори, необхідно було вирівняти ситуацію на фронті.

Незважаючи на складність положення на Заході, німецькі армії змогли втримати лінію, хоч і ціною великих втрат, і станом на вересень активні дії на Соммі і під Верденом на якийсь час припинились. Втім, здатність німецької армії витримати ще один подібний наступ була під серйозним питанням.

Одночасно з цим, наступ Брусілова на сході, що тривав з червня 1916, значно знекровив австро-угорську армію - тільки полоненими двуєдина монархія втратила 300 тисяч солдат. Наслідки наступу росіян могли бути ще більш катастрофічними, оскільки за планом він мав відбуватись по всій лінії зіткнення за участю всіх трьох російських фронтів. Проте, перед безпосереднім ударом командир Західного фронту генерал Еверт змінив рішення і повідомив Ставку та царя, що наступати на таку міцну лінію оборони, яку збудували німці, він не вважає можливим. Дивізії Еверта, які мали наступати, частково перекинули на допомогу Брусілову, але це дало можливість і німецькому командуванню перекинути резерви з інших ділянок. Німецькі та російські резерви вступили у зустрічний бій під Ковелем, де Брусилівський прорив перетворився в чергову позиційну м’ясорубку.

Втомившись від недієздатності австро-угорської армії, Гінденбург та Людендорф перейшли до радикальних мір, встановивши прямий контроль над нею. Австрійське командування було змушене погодитись прийняти в склад військ німецьких офіцерів, які стали відповідати за підготовку та управління з’єднаннями.

Значну загрозу для всього ходу війни створив вступ у війну на боці Антанти Румунії, яка сподівалась посилити успіхи Брусилівського прориву і приєднати до себе Трансильванію. Втім, Румунія явно переоцінила свої військові спроможності і румунська армія не змогла досягти значних просувань до моменту появи на її фронті німецьких резервів. В жовтні-листопаді німецькі воєначальники Август фон Макензен та Еріх фон Фалкенхайн, тепер в ролі командира армії, спланували та здійснили удар по Румунії з кількох напрямків, який закінчився майже повним розгромом її військ та окупацією 90% її територіїї. Румунську операцію часто називають “Румунським бліцкригом”, оскільки німецька армія проявила велику винахідливість в маневренній війні, застосовуючи мобільні моторизовані групи та частини спеціального призначення, такі як Альпійський корпус, які здійснювали глибокі вклинення та сміливі операції у ворожому тилу. Румунській операції приділяється значна увага в книзі Джеймса Корума “Корені Бліцкригу”. В моменті ж війни, вона мала велике моральне та військове значення. Зокрема, росіяни були змушені розтягнути свої резерви по новій ділянці фронту, що не дало їм сконцентрувати сили для нового наступу.

Результати кампанії 1916 року на Заході однаково викликали як опасіння німецького командування перспективами нового наступу Антанти, так і вселили в командування Антанти впевненість, що Німеччину можливо перемогти в бою вже в наступному році. Тим паче, що 1916-й рік символічно закінчився двома успішними французькими контратаками під Верденом, в яких був відбитий форт Дуомон і захоплена велика кількість полонених. Між тим, внутрішня ситуація спонукала Союзників так само шукати швидкого закінчення війни - важкий економічний тягар для населення, великі втрати в минулих битвах та відсутність видимих перспектив закінчення цього божевілля вже підводив суспільства Франції та Росії до межі відмови продовжувати воювати. Між тим, новий французький головнокомандувач Робер Нівель публічно обіцяв, що у нього є дієвий план перемогти на полі бою. Антанта готувалась до наймасштабнішого наступу з усіх попередніх, який за планом мав покласти край німецькій армії.

Здатність Німеччини відбити цей наступ залежала від її спроможності ефективно використати свій внутрішній ресурс.

“Програма Гінденбурга”

Починаючи з вересня 1916, Гінденбург та Людендорф розробили велику кількість заходів з мобілізації людських та економічних ресурсів Німеччини, які стали відомі як “Програма Гінденбурга”. Програма мала на меті вдвічі збільшити випуск військової продукції: гармат, мінометів, кулеметів, літаків, боєприпасів, та мобілізувати максимум людей в армію та промисловість. Щоб це стало можливим, Верховне командування вважало за потрібне взяти військове виробництво під особистий контроль.

1 листопада був створений Oberste Kriegsamt - Головний військовий офіс, який очолив генерал Вільгельм Грьонер. Військовий офіс перейняв деякі основні функції Військового міністерства і навіть забрав звідти деякі департаменти, але різниця була в тому, що цей орган підкорявся напряму Верховному командуванню армії (OHL), тобто Гінденбургу-Людендорфу. Kriegsamt мав у своєму складі:

1. Управління трудовими резервами, яке відповідало за забезпечення військової промисловості достатньою кількістю робочих рук.

2. Управління закупівель озброєння та боєприпасів, яке складало план виробництва зброї згідно потреб армії та розподіляло замовлення між підприємствами військової галузі.

3. Управління військової сировини, яке займалось контролем запасів та розподілом стратегічних ресурсів між підприємствами.

4. Відділ імпорту та експорту, який займалась контролем зовнішньої торгівлі.

5. Продовольчий відділ, який забезпечував розподіл їжі за приорітетом між армією, працівниками військової промисловості та населенням.

Фактично, це був перехід до планової економіки в умовах війни. На перших порах Kriegsamt вів складну роботу з тим, щоб увійти у взаємодію з представниками цивільної бюрократії, великим бізнесом і навіть з профспілками для максимізації об’ємів випуску. В 1916 році Військовий офіс мав виконати грандіозну задачу - організувати і розподілити трудові ресурси, які Німеччина отримала з введенням загальної трудової повинності.

Головною ідеєю Людендорфа було мобілізувати всю німецьку націю для війни шляхом введення загальної трудової повинності для всього населення, включно з жінками.

6 грудня 1916 німецький парламент прийняв “Закон про допоміжну службу Батьківщині”, згідно з яким вводилась трудова повинність для всіх чоловіків від 17 до 60 років, що не служили в армії та не працювали на критичних підприємствах. Такі люди в обов’язковому порядку мали пройти комісію і отримати довідку про придатність або до служби в армії, або до роботи на виробництві.

В своїх мемуарах Людендорф критикує цей закон, адже він не зачіпав жінок, які на його думку могли замінити чоловіків на виробництві, що б дало армії ще більше резервів. Тим не менш, він вітав його прийняття, адже

В реалізації “Програми Гінденбурга” армія спиралась на співпрацю з великими німецькими промисловцями, які і отримували нові робочі руки по трудовій мобілізації. Паралельно з мобілізацією на заводи розпочалось масове будівництво цих самих заводів - частково за рахунок субсидій держави, частково за гроші самих корпорацій, які розраховували на великі замовлення.

На перших порах Військовий офіс намагався вплинути на промисловців, щоб замінити некваліфікованих робітників на підлітків або жінок, а їх мобілізувати на фронт. Між тим, німецька промисловість до кінця війни відчувала нестачу гостру нестачу робочих рук - з моменту прийняття закону виробники найняли на роботу близько 1 млн визнаних придатними до служби, і військовий офіс був змушений це прийняти. З часом, дефіцит робочої сили штовхнув Німеччину до використання рабської праці полонених та чоловіків з окупованих територій.

Що стосується військового призиву, “Програма Гінденбурга” допомогла на початок 1917 року призвати на фронт додаткого близько 700 тисяч солдат. Однією з головних задач, яка займала розум Людендорфа при підготовці до нового наступу Антанти, було поповнення втрат та створення нових дивізій - поїздка на Західний фронт переконала його в необхідності частої ротації частин на передовій, щоб запобігти стиранню в нуль їх бойового кістяка. В німецькій армії вже тоді існувала дискусія стосовно доцільності створення нових дивізій в умовах, коли до вже існуючих дивізій, в яких вже давно була налагоджена робота, поповнення доходили за залишковим принципом, але позиція Людендорфа була вирішальною. До початку 1917, Людендорф створив 22 нові дивізії, збільшивши армію до 179 дивізій. Крім розширеного призиву, це було досягнено зокрема шляхом масового переведення з тилових частин в піхоту - Людендорф вважав, що “придатні до гарнізонної служби” були так само придатні до служби на передовій.

Одним з найбільших здобутків “Програми Гінденбурга” став мегапроект з будівництва нової лінії оборони на Західному фронті.

Проаналізувавши досвід Битви на Соммі, німецьке верховне командування дійшло висновку, що в умовах такої переваги супротивника в боєприпасах тактика чіпляння за кожний метр території не є ефективною, а існуюча лінія оборони не є достатньою - артилерія Антанти за тиждень бомбардувань знищувала вщент всі укріплення першої лінії, і основний бій відбувався на запасних позиціях. Людендорф прийняв рішення збудувати в тилу вже існуючої лінії оборони нову, яка буде відповідати новому баченню оборонної тактики. Так, у випадку великого наступу, війська мали лишити першу лінію, яка приречена на зруйнування, і зайняти оборону на другій. Проміжок між 1 і 2 лініями став офіційно називатись Grosskampfzone - “територія великого бою”. Оборона другої лінії мала спиратись на бетонні бункери та укріплені траншеї, які могли неперервно тягнутись десятки кілометрів.

До січня 1917 року німці збудували нову лінію оборони вздовж всієї лінії зіткнення на заході. Найбільш сильний сегмент цієї лінії довжиною 140 км, що знаходився по центру фронту, на який пішло найбільше бетону, був названий німцями Siegfriedstellung, але увійшов в історію як “Лінія Гінденбурга”. Для її будівництва було задіяно 370 000 робочих рук, в які входили робітники з Німеччини та Бельгії, місцеві жителі та декілька тисяч російських військовополонених на примусових роботах. Витрати на проект були колосальні, але саме будівництво зайняло лише кілька місяців.

Слід зазначити, що попри колосальні інвестиції в бетонні споруди, головним фактором успіху в обороні Людендорф вважав бойові якості та підготовку тієї піхоти, яка мала тримати лінію та здійснювати контратаки. Більш детально принципи Людендорфа у війні в обороні та роль “Лінії Гінденбурга” розглянуті в нашій статті “Тотальна оборона”.

Поряд з очевидними успіхами “Програми Гінденбурга”, не обійшлось і без значних помилок. Зокрема, помилки на етапі планування призводили до типової для командної економіки кризи перевиробництва в деяких напрямках.

Іншим побічним ефектом “Програми Гінденбурга” стала транспортна криза - німецька транспортна система не справлялась з таким об’ємом замовлень, який на неї стрімко звалився, і підприємства могли чекати місяцями доставки стратегічно важливих ресурсів, здійснити яку було нічим.

Гінденбург і Людендорф дійшли вірного висновку, що ключ до стратегічної стійкості Німеччини лежить в мобілізації її економіки. Але, будучи кадровими військовими, вони підійшли до економічних та соціальних питань єдиним відомим їм способом - як в армії, тому в усій країні неминуче стало як в армії. Наприклад, в кінці 1916 під мобілізацію потрапив великий відсоток шахтарів і працівників видобувної промисловості. В купі з транспортною кризою, це стало однією з причин вугільної кризи, яка боляче вдарила по енергетиці і сповільнила все виробництво. Людендорф був змушений повернути з фронту 125 тисяч солдат назад у видобувну галузь - безпрецедентний крок, враховуючи характер війни.

Джеральд Фельдман в книзі “Army, Industry and Labor in Germany 1914-18” констатує провал економічної частини “Програми Гінденбурга”. Наприклад, згідно з Програмою, Німеччина мала вийти на виробництво 14 000 тон пороху на місяць, тоді як в квітні 1917 було виготовлено лише 7000 тон, а в липні 1917 вдалось вийти лише на 9400. Навіть при повній мобілізації всіх, кого можна, Німеччина не могла виробляти більше, ніж це дозволяла її сировинна база.

Втім, попри численні помилки “Програми Гінденбурга”, слід віддати належне - це був захід перш за все шокової терапії, який вперше в історії здійснювався в подібних масштабах. Очевидно, що помилки були неминучі. Питання було в тому, яка буде на ці помилки реакція. Як покажуть подальші події весни 1917, “Програма Гінденбурга” дала Німеччині на якийсь час ресурс, достатній щоб стримати грандіозний наступ Антанти, а отже на певному відрізку виконала свою верховну задачу. Що, в свою чергу, переконувало німецьке військове керівництво в правильності всього, що воно робить.

Військова економіка

Головним невивченим уроком Першої світової є те, що жодна зі сторін не підготувалась до неї належним чином. Так, перші місяці війни показали, що фактичний розхід боєприпасів значно перевищував довоєнні розрахунки, а перемога вимагала мобілізації ще більших армій. Конкретно Німеччина на додачу опинилась відрізана від імпорту критично важливих ресурсів. Стратегічних запасів яких перед війною ніхто не створив, розраховуючи на швидку перемогу.

В серпні 1914 німецький підприємець Вальтер Ратенау, засновник і власник “Німецької електричної компанії “ (AEG) - найбільшого на той момент виробника електроенергії - звернувся до Пруського військового міністра Еріха фон Фалкенхайна з пропозицією створити при військовому міністерстві орган, який би контролював запаси стратегічних матеріалів та встановлював приорітети їх розподілення. Пропозицію прийняли, і був створений “Відділ військової сировини” (він же KRA), який очолив сам Ратенау. Ратенау укомплектував службу групою обраних ним вчених і промисловців і провів огляд близько 900 компаній, які виробляли військові матеріали. Дослідження Ратенау показало, що Німеччина має запас імпортної сировини не більше ніж на півроку війни. Якийсь час німцям допомогли протриматись запаси комерційних виробників, захоплені в портах та на складах бельгії та Франції.

В цих умовах відомство Ратенау взяло під контроль весь обіг стратегічних ресурсів та прийнялось жорстко регламентувати постачання підприємств сировиною, встановлюючи обов’язкові ціни та квоти. Міри, прийняті Ратенау, сприяли тому, що в умовах нестачі всього Німеччина подолала снарядну кризу 1914-го і успішно провела кампанії 1915-го за Заході і на Сході. Робота KRA була визнана настільки критично важливою для війни, що при введенні “Програми Гінденбурга” Людендорф вважав за необхідним перевести його в пряме підпорядкування армії.

Не можна не відзначити великі зусилля німців у налагодженні штучного синтезу недоступних їм матеріалів. Так, до війни для виробництва азотної кислоти Німеччина імпортувала селітру з Чилі. Німеччина легко б опинилась без власного пороху, якби німецький підприємець та хімік Фріц Габер не відкрив процес синтезу аміаку, названий процесом Габера-Боша. Потужності фірми Габера BASF впродовж війни допомогли Німеччині забезпечувати себе порохом хоча б на мінімальному рівні, але до кінця війни ресурсна криза продовжувала бути супутником німецької економіки.

Побічним ефектом тотальної війни стало те, що більшість найважливіших промислових потужностей Німеччини, як і більшість всіх прибутків, що генерувались на війні, опинились в руках найбільших промисловців. Коли стало очевидним, що війна буде тривати не до Різдва, політичне керівництво прийняло рішення про примусову картелізацію всіх компаній, пов’язаних з військовим виробництвом - будь-яка конкуренція в сфері військової промисловості була заборонена. Всі підприємства, які не були в складі картелів, були примушені в них вступити на умовах засновників картелю. В подальшому Військове міністерство, а пізніше Військовий офіс OHL, розподіляло між ними замовлення та окремі виробничі задачі, щоб досягти максимального об’єму виробництва. Нюанс був тому, що працівниками цих органів були безпосередньо самі німецькі промисловці або їх довірені особи, які фактично робили замовлення самі собі.

Не менш цікаво поглянути на фінансові показники Тотальної війни.

Ведення війни коштувало Німеччині вкрай дорого. За фіскальний рік 1913-1914 сумарні видатки бюджету Рейху склали 3 мільярди марок. За фіскальний рік 1914-15 - вже 9 мільярдів марок, 1915-16 - 26 мільярдів марок, 1917-18 - 52 мільярди марок. Сумарно, в період з квітня 1914 по березень 1919 імперський уряд витратив 159 мільярдів марок. З усіх країн-учасниць Першої світової війни Німеччина витратила найбільше грошей на військові потреби, навіть більше ніж США. Основна маса витрат йшла на фінансування оборонних замовлень німецьким же підприємцям. Чистий прибуток одного тільки концерну Круппа за війну склав 800 мільйонів марок, що було в 2.5 рази більше, ніж вартість всіх його активів до війни. Загалом по країні частка виробництва, пов’язаного з війною, зросла з 15% в 1914 до 53-57% в 1917.

Суми, які витрачались на війну були колосальними і не могли бути перекриті ніякими внутрішніми податками чи тарифами. Війна велась за кредитні гроші, і чим довше йшла війна, тим більше грошей позичала держава. На грудень 1918 сума внутрішнього боргу тільки центрального уряду Німеччини складала 130 мільярдів марок. Щоб забезпечити економіку грошима, уряд здійснював емісію грошей - з 1914 по 1918 монетарна маса в обігу збільшилась на 400%.

Прямим результатом всіх цих заходів стала жахлива інфляція - на 1918 рік тільки офіційно індекс цін по відношенню до 1913 року склав 235%, але слід враховувати, що в умовах дефіциту всього існував чорний ринок зі своїми правилами обміну. На фоні масового закриття дрібних підприємств і тотальної мобілізації, у середньостатистичного німця було лише два шляхи себе прогодувати - в армії та на військовому заводі. При цьому, зарплатня робітників впродовж війни навіть близько не встигала за темпами інфляції, що створювало додаткову напругу в суспільстві.

У випадку Німеччини дорожнеча війни зумовлювала і її тотальність - чим більше ресурсів вона поглинала, тим більш бажаною ставала перемога, в яку було стільки проінвестовано і яка єдина могла окупити такі витрати.

Традиційно, головним “замовником” експансіоністської політики німецької держави був саме великий бізнес. Пруському дворянству чи бюргерам були не потрібні африканські колонії чи бельгійські вугільні копальні, але вони були потрібні промисловим гігантам як джерело сировини. Багато німецьких промисловців брали участь в діяльності Пангерманського союзу, який пропагував територіальне розширення Німеччини. Промислові магнати Гуго Стіннес (видобуток копалин, металургія), Карл Дуйсбург (хімія), Густав Крупп (металургія, виробництво озброєнь), Герман Шмітц (видобуток копалин, машинобудівництво, торгівля сировиною), Еміль Кірдорф (металургія Рурського басейну) до війни виступали за територіальну експансію, під час війни стали монополістами в своїх галузях та заробляли надприбутки.

Велика війна була справжнім тріумфом великого бізнесу, який водночас опанував всі ключові галузі, підім’явши під себе всі підприємства середньої руки. Великий бізнес вітав введення “Програми Гінденбурга”, яка кратно збільшила потік замовлень. По мірі її просування, Військовий офіс взяв на себе повноваження визначати які приватні підприємства треба примусово закрити за непотрібністю для війни, щоб перенаправити їх працівників на більш приорітетні заводи.

Як покажуть події літа 1917, стратегічна роль, яку грали німецькі промисловці, зумовила і збільшення їх політичної ваги в державі до рівня, коли їх воля вести війну диктувала політичні задачі війни навіть в найважчих умовах. Протягом всієї війни ці задачі лишились незмінні і полягали в анексії нових територій, що не лишало жодного шансу на компроміс в тотальній війні.

Ще однією особливістю німецької військової економіки, яку не можна не згадати, було застосування рабської праці.

Попри мобілізацію всіх чоловіків згідно з Законом про допоміжну службу, в Німеччині так і не знайшлось достатньої кількості робочих рук, якими можна було заповнити всі заводи, відкриті за “Програмою Гінденбурга”. Логіка Тотальної війни підказувала застосувати примусову працю чоловіків з окупованих територій та військовополонених.

Примусову депортацію населення для роботи в полях німці застосовували ще до призначення на посади Гінденбурга і Людендорфа. Так, до 1916 року у німців була обмежена практика примусової відправки відносно невеликої кількості людей з Франції та Польщі для роботи в сільському господарстві. З прийняттям “Програми Гінденбурга”, Людендорф наполягав на максимальному застосуванні “ресурсу” окупованих територій. З жовтня 1916 по лютий 1917 з Бельгії було примусово вивезено 60 000 чоловіків для примусових робіт. Сама депортація відбувалась з великою жорстокістю, а умови, в яких розмістили бельгійців, нічим не відрізнялись від ув’язнення. Більшість депортованих бельгійців працювали на заводах Круппа - за рахунок цієї рабської праці, приватні підприємства заощадили колосальні суми на зарплатні.

Вважається, що за всю війну німці примусово депортували 160 000 бельгійських робітників, 9000 з яких померли від побиття, голоду та епідемій. Саме застосування примусової праці дозволила німцям збудувати в короткий термін “Лінію Гінденбурга”.

Іншим джерелом робочої сили стали полонені. Тільки на вересень 1914 Німеччина захопила 125 тисяч французів і 94 тисячі росіян. В 1915 сумарна кількість полонених під час успішних кампаній сягнула 625 тисяч. Поява їх у великій кількості лягла важким тягарем на економіку, яка була нездатна прокормити і своє населення, не кажучи вже про ворожих солдат, тому їх застосування в економіці тотальної війни було більш ніж логічним. Станом на 1917 рік, з 1 450 000 полонених солдат Антанти, 750 000 були задіяні в сільському господарстві і 350 000 в промисловості.

Суспільство на грані

Успіх в Тотальній війні, в яку крім армії було залучене все суспільство, залежав в першу чергу від моральної витримки та волі цього суспільства перемогти.

Гінденбургу та Людендорфу довелось прийняти командування в умовах максимального падіння моралі та віри в перемогу за всю війну. Ейфорія перших місяців війни давно зникла, як і зникли черги добровольців в армію - в мемуарах Людендорф акцентує на масовому явищі ухилення від військової служби.

Після Великої війни Психологічна секція Американського генерального штабу в ході дослідження про вплив пропаганди на суспільну мораль склала на основі своїх досліджень графік зміни інтегрального рівня моралі німецького суспільства впродовж війни. З середини 1916 можна побачити стрімке падіння моралі, пов’язане з ситуацією на фронті, а головним чином - з голодом всередині країни.

Ситій людині важко зрозуміти думки та приорітети того, хто живе в стані голоду постійно. Але тема голоду відгукувалась в народній пам’яті німців ще довгі роки після війни. Наприклад, в фільмі Westfront-1918 (1930) голод в тилу показаний як причина морального занепаду всіх німців, коли з черги за продуктами буденно виштовхували вдову загиблого солдата, або коли жінки солдат лягали в ліжко з сусідом за палку ковбаси. Крім щоденних страждань, голод спричиняв надмірну смертність новонароджених, поширення епідемій серед ослабленого населення, хвилеподібне зростання злочинності. Найважчим періодом стала “бруквенна зима” 1916/1917, коли через неврожай картоплі Німеччина була змушена закуповувати в Швеції кормові культури для тварин - турнепс і брукву, названу “ананасом Гінденбурга”. В романах письменника Ганса Фаллади про суспільство військових років, сучасником якого він був, голод слугував однією з головних причин розчарування населення у війні.

Тотальна війна була важким екзаменом для держави і сама собою ставила під питання ті засади, на яких стояло німецьке суспільство. Голод був лише одним з факторів, який вселяв в людей зневіру. Інфляція часів війни дуже швидко знецінювала всі доходи громадян і ще більше поглибила прірву між найманими робітниками і тими, хто володів капіталом. Німецькі ж підприємці не спішили підвищувати зарплати, особливо на фоні “Закону про допоміжну службу”, який зобов’язував мобілізованих працювати на їх заводах.

Генерал Вільгельм Грьонер, який очолював Військовий офіс і відповідав за реалізацію “Програми Гінденбурга”, раніше інших зрозумів, що тил легше переносить навантаження війни, якщо держава дотримується принципу справедливості. Саме тому при плануванні роботи підприємств, Грьонер активно вступав в перемовини з профспілками, які на його думку мали не менший вплив на робітників, ніж роботодавці. Так, на підприємствах, на яких працювало більше ніж 50 людей, було дозволено створювати комітети, через які робітники могли вступати в переговори з роботодавцем щодо умов праці та зарплатні. Профспілки та робітничі ради були одночасно і мішенню, і розсадником лівої пропаганди, що робило дії Грьонера неприйнятними в очах Людендорфа і OHL. Втім, поки дії Грьонера сприяли зростанню військового виробництва, Людендорф мирився з його методами. Чого Грьонеру не пробачили - це пропозиції обмежити корпоративні прибутки від військових замовлень для німецьких підприємців, що закономірно викликало протест найбільших промисловців. Не бажаючи падіння військового виробництва через конфлікт з великим бізнесом, який був стрижнем військової економіки, Людендорф звільнив Грьонера з посади і відправив командувати дивізією. Розлом в суспільстві за всю війну так і не вдастся подолати.

Диктатура армії

За формою правління Німеччина була Конституційною монархією, при якій у монарха зберігалась величезна кількість повноважень, головною з яких було призначати основних посадових осіб імперії, а допустима ступінь його втручання і впливу на всі гілки влади обмежувалась лише його власною зацікавленістю і волею.

Найважливіше, кайзер був Верховним Головнокомандувачем і призначав вище керівництво армії, зокрема Начальника Генерального штабу. Але, незважаючи на весь військовий пафос, яким Вільгельм II оточував себе все життя (більшість його фотографій - в формі, з великою кількістю орденів), в роки війни він щоразу самоусувався від питаннь реального управління армією. Дуже показовими є його мемуари, в яких він прямо зізнається, що не є експертом у військових питаннях, і на сотнях сторінок розповідає про що завгодно, крім справ війни, головної події свого правління.

Призначивши Начальника генштабу, кайзер повністю довіряв йому управління військами і повністю покладався на його рішення. Який вплив на Вільгельма II мало його оточення найкраще всього показала Верденська Битва. Тодішній начальник Генштабу Еріху фон Фалкенхайну переконав кайзера в правильності наступу за будь-яку ціну настільки, що коли його власний син Кронпринц Вільгельм, командир 5-ї армії і виконавець операції, намагався донести безглуздість всього задуму, то отримав від батька різку відповідь і наказ в усьому слідувати вказівкам свого начальника штабу генерала фон Кнобельсдорфа, людини Фалкенхайна і одного з ідеологів “Верденської м’ясорубки”.

Коли стратегія Фалкенхайна привела до катастрофи, кайзер передав всю повноту військової влади двом живим легендам армії, довіривши їм робити все, що вони вважають за потрібне, добровільно погодившись бути в тіні їх рішень.

Введення “Програми Гінденбурга” означало встановлення прямого контролю армії (OHL) над економікою - безпрецедентна міра, на яку кайзер погодився.

Як вже було сказано вище, в реалізації своєї “Програми” Верховне командування спиралась на підтримку великого бізнесу, який крім надприбутків, мислив великими амбіціями територіальних завоювань. Людендорф спокійно ставився до збагачення і без цього багатих промисловців, адже вони були здатні при цьому посилити армію зброєю та засобами - інше його не хвилювало. Покоління, до якого належали німецькі старші офіцери, було виховане на ідеї “об’єднання німецьких земель залізом і кров’ю”, а їх вчителями були переможці війн епохи Бісмарка - Гінденбург взагалі воював у Франко-Прусській війні молодим лейтенантом. Для нього, як і для більшості генералітету, перемога у головній війні в історії Німеччини була справою честі та життєвим призначенням.

Так, у Великій війні німецька армія та промисловість опинились у взаємній залежності, і в момент кризи спільність їх амбіцій перемогти за будь-яку ціну почала вже відкрито диктувати і зовнішню, і внутнішню політику німецької держави.

В січні 1917 року, після Румунської операції, Німеччина за посередництва президента США Вільсона розпочала з Антантою мирні переговори, обставини та умови яких детально описані в мемуарах Людендорфа. Попри озвучене в вересні 1916 бажання досягти миру, форма миру мала для Людендорфа вирішальне значення - він не бажав повертатись до status quo. Людендорф пише, що умови, з якими виступила Німеччина, диктувало канцлеру безпосередньо німецьке верховне командування. Так, серед вимог Німеччини були наступні:

Не дивно, що таку пропозицію Антанта, яка от-от мала перейти в наступ, навіть не стала розглядати.

Таким чином, у випадку Німеччини аксіома Клаузевіца “Війна є продовженням політики” змінилась на “Політика є продовженням війни”.

Позбувшись остаточної надії на можливість досягти миру, 31 січня 1917 Німеччина розпочала Необмежену підводну війну. Командування флоту на основі математичних розрахунків переконувало, що німецькі підводні атаки повністю паралізують британське судоплавство через 6 місяців, чим відріжуть Англію від світу і поставлять її на грань поразки.

Німеччина вже проводила подібну кампанію в 1915 році і була змушена її згорнути через масову загибель громадян США при потопленні парохода “Лузитанія” та численні морські інциденти, коли німецькі моряки порушували гарантії свого ж уряду і атакували нейтральні кораблі. Відмінність підводної кампанії 1917 року полягала в тому, що тепер Німеччина офіційно оголосила, що буде топити в тому числі і кораблі нейтрільних країн, які будуть ходити в британські порти. Це був акт терору і маніфест для всього світу, що Німеччина прагне досягти перемоги всіма доступними їй засобами.

Початок 1917 року ознаменував себе кількома подіями, які значно змінювали хід війни та варіанти її закінчення. Рішення про початок Необмеженої підводної війни кілька разів обговорювалось в парламенті і військовому командуванню довелось провести немало дискусій з рейхсцанцлером фон Бетманн-Гольвегом, який виступав проти. Бетманн вважав, що це обов’язково спровокує США вступити у війну. Людендорф навпроти, не вважав це загрозою: американській армії потрібен був час, щоб провести мобілізацію, а їх економічна підтримка Антанти і так була на рівні участі у війні. 2 квітня 1917, розлючені німецькою кампанією і Телеграмою Циммермана, США оголосили Німеччині війну.

В лютому 1917 сталась революція в Росії, яка призвела до зречення царя.

9 квітня розпочався грандіозний наступ Антанти, до якого всі так довго готувались. Німеччина, ціною великих втрат та зусиль, змогла його відбити і на англійській, і на французькій ділянці, причому поразка французького удару призвела до масових бунтів у французькій армії - французькі солдати вимагали від уряду, в тому числі, мирних переговорів.

Між тим, внутрішня ситуація в Німеччині погіршувлась. Країна пережила “бруквенну зиму”, а в квітні 1917 в найбільших містах Німеччини відбулись страйки десятків тисяч робітників, спричинені голодом та чутками, що запаси продовольства, якими володіє держава, розподіляються неефективно і зовсім не на користь робочого класу. Страйки вдалось вгамувати шляхом перемовин і обіцянок збільшити пайки, але така масова акція непокори в часи війни сама собою створювала запит на “сильну руку”.

6 місяців після початку Необмеженої війни на морі стало очевидним, що вона не виконала своєї продекларованої мети і навіть близько не наблизила Англію до капітуляції. В суспільстві зростав запит на швидкий мир і росла популярність лівих партій, які були проти війни з самого початку. В Лютневій же революції в Росії більшість сприйняла можливість до скорого укладання миру. Піком пацифістського сентименту стало слухання Рейхстагу 19 липня 1917, на якому була прийнята “Мирна резолюція” - Німеччина відмовлялась від територіальних претензій і проголошувала бажання миру “без анексій і контрибуцій”.

Для Людендорфа це було на рівні державної зради і удару в спину воюючій армії.

Людендорф вважав, що досягнення бажаного результату на війні залежало від того, наскільки швидко уряд офіційно проголосить, що у Німеччини нема шляху крім “війни до останнього”.

Головним винуватцем у розгулі внутрішнього пацифізму Людендорф вважав рейхсканцлера Беттманн-Гольвега. На його думку, через його бажання подобатись одночасно всім, хто має протилежні погляди, а також черз відсутність чіткої власної позиції, той допустив втрату політичної єдності в парламенті. Гінденбург та Людендорф вимагали від кайзера призначення нового канцлера, який був би здатен протистояти лівим та тримати такий політичний курс держави, який би задовільняв Верховне командування. В протилежному випадку вони погрожували власною відставкою. В цей час активно йшов новий британський наступ на Західному фронті, подібних якому за масштабом ще не було. Від здатності його стримати залежала позиція країни у війні, і на думку кайзера лише діюче Верховне командування було здатне з ним впоратись. Тому кайзер пішов на ультиматум військових і призначив рейхсканцлером Георга Міхаеліса - маріонеткову фігуру, який тим не менш взявся за посилення консервативних партій та об’єднання їх в ідеї вести війну як це вимагав Людендорф.

Таким чином, можна стверджувати, що з літа 1917 в руках Верховного командування опинились всі можливі інструменти управління державою та суспільством, як і повна свобода вести Тотальну війну так, як воно вважало правильним.

Влітку 1917 Людендорф ініціював велику пропагандистську кампанію в газетах, радіо та кіно, а також ввів обов’язкові заняття з патріотичного виховання в армії. Через всі існуючі засоби поширення інформації Верховне командування спробувало донести населенню 4 тези:

1. Війна, яку веде Німеччина, є справедливою, адже вона захищається від нападу найбільших імперій світу, і програш у війні означатиме трудове або боргове рабство для всього населення.

2. Перемога у війні рано чи пізно настане.

3. Для перемоги важливе єдине лідерство над армією, цивільною адміністрацією та індустрією.

4. Противник так само потерпає від війни і не здатен перемогти на полі бою.

Незважаючи на те, що кампанія ніяк не збільшила військовий ентузіазм населення, вона показала, що для ведення Тотальної війни необхідна єдина ідеологія, яка б об’єднувала всіх німців навколо ідей війни і давала відповіді на всі питання.

В січні 1918 Німеччиною прокотилась хвиля страйків, які залучили 400 000 чоловік і перевищили за масштабами всі, що були в минулому. Крім галасу навколо нестачі їжі, демонстранти та їх комуністичні агітатори вимагали припинення військового контролю над фабриками та негайного укладення миру. Демонстрації закінчились частково переговорами, частково брутальним розгоном, а 50 000 їх учасників були примусово призвані в армію.

Січневі страйки показали, що повністю виправити внутрішню ситуацію попри всі старання Верховного командування неможливо, що спонукало його шукати беззаперечної військової перемоги. “Правильні слова - це виграні битви, і неправильні слова - програні битви”, як висловився Людендорф в одній з приватних розмов. Перемога у війні була єдиним, що могло погасити соціальний конфлікт та виправдати всі принесені жертви, і взимку 1918 року Людендорф був твердо впевнений в можливості її досягти шляхом рішучої стратегічної наступальної операції, в якій мали бути задіяні всі сили імперії.

Чи були шанси?

Історія може здатись лінійним шляхом, який неминуче вів від однієї події до іншої, але Велика війна показала, що шанси програти були однаково великі для обох сторін.

За планом Антанти, 1917-й рік мав стати роком її рішучої перемоги, але так ним і не став. Завдяки менеджменту німецького командування та новим принципам оборони, кампанія 1917 року була стратегічно виграна німецькою стороною - ні в битві при Chemin des Dames, ні в Третій Битві на Іпрі, ні в Битві при Камбре німецький фронт не був прорваний. Натомість, мораль французької армії була підірвана масовими бунтами, а втрати англійців на Іпрі ставили під сумнів можливість Британії здійснити стратегічний прорив тими силами, що в неї лишились.

Восени 1917 Німеччина змогла зібрати достатньо ударних з’єднань, щоб провести наступ на напрямку, де його не очікував ніхто. 24 жовтня 1917 німецькі гірські стрільці з Альпійського корпусу прорвали італійський фронт під Капоретто, а подальший наступ призвів до повного розгрому італійських армій на Ізонцо-фронті - більше 300 тисяч італійців здались в полон чи дезертували, що суттєво міняло баланс сил не на користь Антанти.

Жовтнева революція в Росії, окупація німцями значних територій колишньої Російської імперії та створення на них власних сателітів за Брестським миром відкривало для Німеччини нові можливості у війні. Отримавши доступ до українського зерна, Німеччина могла розраховувати на кінець продовольчої блокади та голоду. Хоча українське господарство було знесилене війною та потребувало багатьох років на відновлення, німецьке Верховне командування було налаштоване отримати від нових протекторатів максимум ресурсу. В умовах Тотальної війни останнє, що збиралось робити німецьке Верховне командування - це жаліти українських селян - українські врожаї мали стати основою стратегічної витривалості німецької військової машини.

Стратегічний успіх на Сході дозволяв Німеччині повністю сфокусуватись на війні проти Англії та Франції. Вивільнення значної кількості військ дозволяло їй обирати, де нанести наступний удар. Ситуація всередині країни підводила до того, що цей удар мав бути настільки сильним та рішучим, щоб з однієї спроби досягти стратегічних результатів, для чого сили були. Навесні 1918 Людендорф вперше з 1914 року зміг досягти чисельної переваги на Західному фронті, зібравши 1.6 млн солдат проти 1.2 млн з боку Антанти.

Таким чином, заходи з тотальної мобілізації армії та економіки, які здійснили Гінденбург та Людендорф, попри численні помилки та недопрацювання, дали Німеччині той запас міцності, який дозволив їй витримати генеральний наступ Антанти та підготуватись до наступу самій. Навесні 1918 року результат війни напряму залежав від того, наскільки майстерно цей наступ буде сплановано і здійснено, і чи зможуть армії Антанти витримати бій.

Література

Таку тему як “Тотальна війна” неможливо ні викласти в масштабах статті, ні осмислити за один підхід. З вивченням історичного досвіду Німеччини в її конкретних історичних обставинах допоможе

Перш за все, це дослідження “Army, Industry and Labor in Germany 1914-18” By Gerald D. Feldman. Мабуть найбільш інформативна книга про німецьку військову економіку, “Програму Гінденбурга” та зміни в німецькому суспільстві, спричинені війною. Доповненням до цієї книги може бути Great War, Total War: Combat and Mobilization on the Western Front 1914-1918”, в якій розглядаються окремі аспекти Тотальної війни.

Далі - мемуари безпосередньо Людендорфа, які найкраще допомагають зрозуміти образ думки та дій полководця. В інтернеті можна знайти переклад скороченої та розширеної версії мемуарів російською, виконаний посередньо, тому раджу до читання англійський переклад. Перу Людендорфа також належить трактат “Тотальна війна”, написаний ним в 1930-х роках, але мені його знайти не вдалось.

Окрема тема - роль німецьких промисловців у світових війнах. Вступом в неї може бути книга Walter Rathenau: His Life and Work by Count Harry Kessler.

Наступна стаття циклу буде присвячена останній спробі Німеччини переломити хід війни на свою користь.