Кайзершлахт 1918. Частина Друга.

Вранці 21 березня 1918 року на 100-кілометровій ділянці фронту від Аррасу до Ла Фер німецька армія здійснила масований артобстріл трьома мільйонами снарядів, який тривав 5 годин, після чого почалась атака більше 60 дивізій - кращих ударних з’єднань, які змогла зібрати Німеччина для стратегічного наступу з рішучою ціллю. Так розпочався “Кайхзершлахт” - “Битва Кайзера” - найбільша сухопутна кампанія Великої війни і одна з найважливіших битв в новітній історії людства. Здавалось, Німеччина змогла наблизитись до перемоги ближче, ніж за всю війну, але чим довше йшов наступ, чим більш примарними ставали шанси на кінцевий успіх, тим більше битва перетворювалась на військове божевілля.

Частина 2. “В сталевих грозах”

Диспозиція

З кінця 1917 загроза великого німецького наступу була частою темою обговорення серед воєначальників та штабів Антанти. 7 січня 1918 сер Дуглас Хейг в приватній бесіді з високопосадовими лордами озвучив думку, що внутрішня ситуація в Німеччині примусить Берлін шукати миру до осені. В той же час, він заявив, що:

Через кілька днів Хейг написав своїм співрозмовникам лист, в якому доповнив сказане: насправді він вважає, що в теперішніх умовах Німеччини, наступ з її сторони лише погіршить її військову позицію, але через фанатизм військових еліт вона на нього піде, причому дуже скоро. В січні 1918 розвідка Антанти зафіксувала перекидання у Францію 6 німецьких дивізій з Італії та близько 30 зі сходу, і це число продовжувало збільшуватись, що не залишало сумніву в майбутніх німецьких планах.

Найголовнішим питанням для Антанти було де саме німці збираються нанести удар. Хейг і Петен в цілому погоджувались, що стратегічною метою німців буде оволодіння Парижем, але їх думки розходились в питанні яке місце фронту слід додатково підсилити. За наказом Людендорфа, німецька армія вела демонстративні приготування до наступу навіть на тих ділянках, де він не планувався, і робила це дуже переконливо — французи до останнього очікували головного німецького удару в Шампані.

Як покажуть подальші події, ключовим провалом Антанти і коренем всіх проблем, з якими стикнулись англійська та французька армії на початку німецького наступу, стала неспроможність лідерів воюючих держав та їх військових вождів створити єдине командування, яке об’єднало б зусилля обох армій в підготовці до майбутньої битви згідно єдиної спільної стратегії. Таке командування пропонував створити начальник французького Генерального штабу Фердинанд Фош, але у Великої Британії та США знайшлись вагомі аргументи цього не робити. Французька сторона наполягала, що командувати має француз, проти чого виступили і політичне, і військове керівництво Британії. Перше мислило категоріями післявоєнного переділу сфер впливу, а друге, в обличчі сера Дугласа Хейга, вважало французьких генералів некомпетентними.

Одночасно з цим, на фоні великих втрат і розчарувань, у Франції почав проявлятись рессентимент по відношенню до Британії. І політики, і військові Франції все частіше дозволяли собі висловлювання в дусі, що їх країна доклала більше всіх зусиль в цій війні та принесла найбільше жертв, поки Британія лише робить вигляд, що воює. Генерал Еміль Файоль, який командував французькою 6-ю армією в Битві на Соммі, висловився, що “Британія є головним бенефеціаром війні та як завжди стоїть осторонь, поки європейські нації ріжуть один одному горлянки”. Наприкінці 1917 року полковник ГШ Франції Albert Roure зробив аналітичну доповідь, в якій вказав, що Англія мобілізувала на 20% менше чоловіків на 1000 чоловік населення, ніж Франція, і “ховає від війни” 1 млн чоловіків на військових заводах, в той час як у Франції не воювали лише 45 000 робітників. Зрозуміло, що для британців після Сомми і Пашендейла слухати такі звинувачення було абсурдним. Подібними маніпуляціями французи натякали британцям, що було б непогано, якби ті провели більш тотальну мобілізацію і поставили на фронт ще більше дивізій, адже французькі поповнення були на межі.

На фоні цієї спрямованості думок, французький уряд восени 1917 звернувся до британського з вимогою розподілити смугу відповідальності військ “більш чесно” і розширити лінію фронту британської армії на південь до річки Уаза. В усій британській історичній літературі цей крок визнається найбільш помилковим і суперечливим, але з політичних міркувань уряд Ллойд Джорджа тоді на нього погодився.

Другою пропозицією Фоша було створення спільного англо-французького резерву для протидії німецькому наступу, але без єдиного командування і через різне бачення двох головнокомандувачів, Хейга та Петена, ця ідея була мертвонароджена. 2 березня 1918 Хейг в офіційному листі написав, що він вже розмістив всі наявні у нього війська на фронті, і виділення 6–7 дивізій вимагатиме повної перестановки його бойового порядку, що було неможливим. Диспозиція та стан британських військ в цей період підтверджують, що Хейг мав всі підстави для такої відмови.

Напередодні німецького наступу, Петен дав Хейгу зрозуміти, що стратегічною метою французьких військ буде оборона всіма силами напрямку на Париж. Сер Дуглас Хейг у свою чергу вважав питанням життя та смерті утримання портів на березі Ла Маншу, оскільки через них надходила більшість постачання британських військ. Тому більше половини діючої армії Хейг тримав північніше Арраса, не допускаючи навіть думки відступити у Фландрії хоча б на метр — від передової до основних баз постачань було всього 50 миль, і підхід німців навіть на дистанцію артобстрілу ніс за собою смертельні ризики. Максимум, до чого дійшли при спільній зустрічі Хейг та Петен — це усна домовиленість, що у разі атаки їх секторів фронту вони виділять один одному по 6 дивізій коли напрям головного удару стане очевидним.

Що стосується французької армії, то з 99 французьких піхотних дивізій, присутніх на Західному фронті, 60 стояли на передовій і 39 — в резерві. При цьому, французька армія розміщувалась на фронті згідно стратегічного бачення свого командування і думала про допомогу британцям в останню чергу. Так, 15 резервних дивізій стояли в Вогезах, 20 в тилу свого центрального фронту в готовності протидіяти потенційному наступу німців на Шампань, і лише 4 дивізії були потенційно готові до негайної передислокації в британську смугу - переміщення більшої кількості військ потребувало значного часу та складних логістичних зусиль.

Через відсутність єдиного полюса волі, який би спрямовував синергію обох армій та розподіляв спільні резерви відповідно до верховного стратегічного задуму, англійська та французька армії опинились в ситуації, коли їх командувачі фактично готувались до двох окремих битв і залишались сам на сам зі своїми проблемами.

Як було досліджено в минулій частині, в цей період Британська армія вела одночасно дві війни — зовнішню проти Німеччини, і свою внутрішню, яка виражалась в нескінченних інтригах на тлі конфлікту між генералітетом та політиками. Гризня у високих кабінетах стала прямим наслідком допущених в ході війни помилок і була неочевидним супутником загального виснаження. Найгірше, що вона відбувалась в період підготовки до генеральної битви.

Головною віссю внутрішнього конфлікту було протистояння консервативного генералітету в обличчі сера Дугласа Хейга та прем’єр-міністра Девіда Ллойд-Джорджа, який після Сомми і Пашендейла вважав Хейга м’ясником і втратив всяку довіру до його планів. Після Пашендейла Ллойд Джордж доклав зусиль, щоб відправити у відставку Хейга і його найближче оточення. Так, посад позбулись начальник Генерального штабу Уільям Робертсон і Начальник штабу BEF Ланселот Кіггель, давні друзі і соратники Фельдмаршала. В січні 1918 Ллойд-Джордж відправив у Францію спеціальну комісію барона Моріса Хенклі та генерала Яна Сметса з метою підібрати серед воєначальників Західного фронту заміну самому Хейгу, але вони такої не знайшли.

Хейг вважав, що кращою обороною є наступ, і на німецький удар пропонував відповісти наступом на іншій ділянці, подібно 1916 року на Соммі, але, через недовіру уряду до його дій, не отримав достатньо поповнень ні для наступу, ні для оборони. Більше того, через вимоги Франції, на які Ллойд-Джордж дав згоду проти волі та переконань Хейга, британська армія була змушена подовжити свій правий фланг ще на 28 миль, розтягуючи по фронту свої і без того неукомплектовані дивізії, хоча Головнокомандувач до останнього виступав проти цього рішення і як міг його відтягував.

Напередодні німецького наступу Британські експедиційні сили налічували 1.828 млн чоловік, з яких 1.293 млн були в бойових підрозділах, з яких 616 000 були піхотинцями. Сумарно британці мали 5902 гармати, 3000 мінометів, 4000 кулеметів, 372 танки та 1039 літаків. Британці мали 50 піхотних дивізій в арміях та 8 піхотних і 3 кавалерійські дивізії в резерві Генерального Штабу (GHQ).

З півночі на південь британські війська були розподілені наступним чином. Лівий фланг британців біля узбережжя прикривали бельгійські війська на чолі з королем Альбертом I, останнім великим монархом Європи, які налічували 10 дивізій. Іпрський виступ тримала Друга британська армія на чолі з генералом Гербертом Плюмером, яка мала 12 дивізій при 1648 гарматах на 21 милю фронту. Під час боїв за хребет Мессін та Пашендейл Плюмер проявив себе як талановитий та поміркований генерал, який користувався повагою своїх військ і в якому був впевнений особисто Хейг.

Фронт від річки Ліс до Арраса тримала Перша армія генерала Генрі Хорна з 12 дивізіями та 1450 гарматами на 33 милі. В кінці 1917 ця ділянка була додатково посилена Португальським експедиційним корпусом у складі 2-х дивізій. На жаль для британців, португальські солдати не були мотивовані воювати у війні, яку вважали безглуздою авантюрою свого уряду. Не маючи достатньої підготовки та досвіду, португальці несли порівняно більші втрати та були менш стійкі у бою, але без резервів з дому британські генерали були раді і такому підкріпленню.

Від Арраса до Перонна тримала фронт Третя армія генерала Юліана Бінга, що мала 14 дивізій при 1120 гарматах на 28 миль фронту. Генерал Бінг, в минулому командир Канадського корпусу, проявив себе як вольовий воєначальник — саме він командував знаменитим штурмом хребта Вімі в квітні 1917 та наступом на Камбре в грудні 1917. В результаті останнього, британці вклинились в німецьку “Лінію Гінденбурга” і, попри німецькі контратаки, змогли утримати невеликий виступ, в британській літературі відомий як Flesquieres Salient. Цей виступ мав велике значення в очах Хейга як плацдарм для майбутніх атак, а також як великий символ, за який вже було пролито стільки крові.

Нарешті, П’ята британська армія тримала найдовшу смугу у 42 милі, маючи всього 12 дивізій при 1684 гарматах. Командував 5-ю армією сер Х’юберт Гоф, найбільш одіозний британський генерал, що отримав в історії Великої війни більше критики, ніж сам Хейг. Післявоєнні історики ставили Гофу в провину випадок 1915 року під Артуа, коли через поспішний наказ пустити отруйний газ проти напрямку вітру були отруєні кілька сотень британських солдат. Саме Гоф командував арміями наступу в Битві на Соммі та в Третій Битві на Іпрі, в яких Британія понесла основні втрати у війні. У післявоєнній британській літературі стала популярною думка, що Гоф отримував від Хейга підвищення та відповідальні ролі в його найбільших операціях не через високі здібності Гофа як професіонала, а через його особисту вірність Хейгу та готовність виконувати його накази за будь-яку ціну. Тепер, напередодні німецького наступу, саме Гоф очолював британські війська на найбільш важкій та найбільш загрозливій ділянці. Не важко помітити, що з усіх британських армій, П’ята мала найменшу щільність військ на таку протяжність території.

Резерв Головного командування був рівномірно розподілений по фронту: по 2 піхотні дивізії в тилу кожної з армій.

В цей період британська армія по всьому фронту вела серйозні роботи по укріпленню своєї лінії оборони згідно новій оборонній доктрині — в три ешелони, з упором на основну оборону в глибині. Армії, яка готувалась весь час наступати, доводилось не тільки укріплювати існуючі, але і створювати в тилу другу та третю лінії оборони, які мали стати основою для Battle та Rear Zone. В короткий час виконати цю задачу однаково добре на всіх ділянках було неможливим через колосальний об’єм робіт і Генеральному штабу доводилось обділяти деякі ділянки. Найгірше в інженерному відношенні була підготовлена оборона саме П’ятої армії, яка прийняла позиції у французів і часто була змушена вести роботи з нуля. Оскільки П’ята армія тримала фронт в місцевості, яку німці спустошили в ході планового відходу в кінці 1916 року, значні сили доводились виділяти на облаштування логістичних шляхів на випаленій землі. Так, напередодні наступу німців, замість траншей основної Battle Zone П’ятої армії, місцями існувала лише їх розмітка.

Німецький план “Міхаель” передбачав нанесення головного удару як раз в смузі британських Третьої та П’ятої армії. Сумарно на 100-кілометровій ділянці від Аррасу до Ла-Фер німці сконцентрували 67 дивізій проти 26, які мали на цій смузі британці, не рахуючи резервів Верховного командування, які Людендорф мав змогу додатково вводити в бій в ході наступу.

Початковий концепт операції “Міхаель”, якого ми теж торкались в попередній частині, коротко зводився до наступного. Фронт наступу був розділений між двома основними групами армій — “Кронпринц Руппрехт” і “Кронпринц Вільгельм”. На першому етапі, ГА “Кронпринц Руппрехт” силами 17-ї армії Отто фон Белова та 2-ї армії Георга фон Марвіца мала зрізати британський виступ під Камбре, після чого розвинути атаку в напрямку міста Альбер (дивіться карти). Замислом цієї атаки було розрізати сполучення англійців та французів: через Альбер проходила залізна дорога від Арраса до міста Ам’єн, яке було вузловою точкою всього Західного фронту, що зв’язувала французькі та британські армії. Оскільки Людендорф на початку не розраховував взяти Ам’єн через велику відстань та випалену землю, що відділяла його від вихідних позицій, Альбер був обраний як більш реалістична ціль. Після виходу на лінію Альбер-Бапом (Bepaume), 17-та армія мала розвернутись на північний захід і розвивати прорив далі в британський тил, в бік Ла-Маншу. 2-га армія мала укріпитись вздовж річки Сомма і прикривати фланг 17-ї.

Щоб підтримати поворот 17-ї армії, Верховне командування мало на готові план операції “Марс”, що передбачав фронтальний наступ частини 17-ї та 6-ї армій в районі Арраса, який мав перешкодити британцям гнучко реорганізувати свій фронт або відійти в глибину, поки основні ударні з’єднання фон Белова будуть виходити на оперативний простір в їх тилу на заході. В цей же час ГА “Кронпринц Вільгельм” мала підтримувати наступ з півдня силами 18-ї армії Оскара фон Гутьєра і захищати основний напрямок від потенційного контрудару французьких підкріплень у фланг. Передбачалось, що після виходу 17-ї армії до Альбера, 18-та мала подовжити свій фронт далі на північ і стати в оборону. З цієї точки зору, Людендорф вважав логічним передати цю армію у відповідальність саме ГА “Кронпринц Вільгельм”, яка тримала фронт проти французів і якій було б зручніше самостійно робити перестановки великої кількості дивізій, якби цей фронт подовжився.

Паралельно з цим, за наказом Людендорфа 4-та та 6-та німецькі армії готувались до наступальної операції у Фландрії - в залежності від розвитку “Міхаеля”, Людендорф планував активізувати і північну ділянку фронту. При плануванні генерального наступу, саме удар на півночі розглядався деякими німецькими генералами як єдина можливість нанести британцям беззаперечну стратегічну поразку з розгромом її основних сил. Натомість, мінлива погода в цьому регіоні та море бруду, по якому мали йти війська, робили негайну атаку тут неможливою. Верховна задача, яку ставив Людендорф на Весняний наступ, полягала в тому, щоб розбити британську армію до того, як прибуде в повній силі американська. Тому Людендорфу було важливо атакувати якомога раніше і досягти успіху перш ніж прибудуть основні американські резерви.

Нова німецька наступальна доктрина визначала головну роль в наступі за штурмовими дивізіями — Angriff-divisionen. Такими німецьке командування визнало ті дивізії, які на четвертому році війни зберегли найкращий рівень виконавчої дисципліни на фоні всієї іншої армії. Перед генеральним наступом на Заході вони отримали максимум поповнень піхоти, в тому числі за рахунок масового переведення з тилових підрозділів, та парку коней, на яких трималась логістика і яких був жахливий дефіцит. Слідом за штурмовими дивізіями, в ділянку прориву мали заходити так звані “траншейні” Stellung-divisionen, що мали стати на завойованій території в оборону.

17 армія, яка за оригінальним замислом операції “Міхаель” мала наносити основний удар, мала 17 штурмових та 4 траншейні дивізії на 20-кілометровому фронті; 2-га армія — 12 штурмових і 7 траншейних на 40 км фронту; 18-та армія — 21 штурмову і 6 траншейних дивізій на 42 км фронту.

Німецькі дивізії мали вводитись в наступ трьома ешелонами. В 1-му ешелоні в смузі всіх трьох атакуючих армій німці мали 21 штурмову і 12 траншейних дивізій, в другому — 17 штурмових і 3 траншейних, в третьому — 12 штурмових і 3 траншейних. Як і в оборонній кампанії 1917 року, в наступі 1918-го німецька армія застосувала принцип Vollmacht — при вводі в бій дивізії 2-го ешелону, вона потрапляла у підпорядкування командира дивізії 1-го ешелону, який знав обставини бою краще, ніж корпусний штаб в тилу.

Таким чином, німецька армія перед наступом забезпечила собі перевагу на основному напрямку щонайменше у 2.5 рази, а враховуючи реальну заповненість піхотою британських траншей, в смузі британської Третьої армії атакуюча сторона в деяких місцях мала перевагу в людях 4 до 1, а в смузі П’ятої — 8 до 1.

Що стосується артилерії, то 17 армія мала у своєму розпорядженні 2234 гармат і 1197 траншейних мінометів, 2-га — 1751 гармату і 1080 мінометів, 18-та — 2623 гармати і 1257 мінометів. Тобто, лише на напрямку головного удару німці зібрали 6608 гармат і 3534 міномети, що сумарно переважало всю британську артилерію на Західному фронті — феноменальний результат тотальної мобілізації німецької економіки.

З цифр видно, що 18 армія Гутьєра, яка мала виконувати допоміжну задачу в наступі, з самого початку була сильнішою і по людях, і по артилерії, ніж 17-та, яка мала наносити головний удар. Настільки серйозно німці оцінили перспективу зустрічного бою з французькими резервами, що мали прибути з півдня. Значною мірою саме таке розподілення сил визначило фактичний хід німецького наступу.

У своїх спогадах Еріх Людендорф (як і інші німецькі автори) робить висновок, що така вигідна конфігурація військ на основному напрямку склалась завдяки тому, що через колосальні німецькі зусилля з маскування та імітації діяльності на інших ділянках фронту британці до останнього не розпізнали німецький задум і тому за три місяці не зробили нічого вагомого для посилення загрозливої ділянки. Парадокс в тому, що інформація про підготовку німецького удару саме в зоні операції “Міхаель” була відома англійцям задовго до її початку.

3 лютого 1918, на основі даних про ворожі підрозділи навпроти, Х’юберт Гоф озвучив своїм корпусним командирам, що майбутній німецький удар буде нанесений по Третій та П’ятій арміям. Своє бачення Гоф доніс Головнокомандувачу і в тому ж лютому, за власним свідченням, неодноразово звертався до Хейга з проханням посилити його армію резервами. Хейг не міг виділити жодної британської дивізії, і Гоф отримав інструкцію, що у випадку ворожого наступу в разі необхідності він має відходити вглиб своєї зони, здійснюючи місцеві контратаки, допоки не надійдуть дивізії від французів, але утримувати в цей час будь-якою ціною місто Перонн та зв’язок з Третьою армією. Знаючи стан фортифікацій в глибині своєї оборони, Гоф просив Хейга виділити додаткову робочу силу з допоміжних підрозділів для дооблаштування позицій, але не отримав її в достатній мірі. На початку березня 1918 Хейг об’їхав фронт трьох армій та написав у щоденнику, що дуже задоволений готовністю їх оборони, але при цьому не завітав у П’яту армію.

Цікаво, що вже в перших числах березня начальник розвідки Британського Генерального штабу Едгар Кокс на основі даних агентури та аеророзвідки зробив висновок про підготовку великого німецького наступу в секторі Сен-Кантен, а з допитів полонених, захоплених в траншейних рейдах в різних ділянках, визначив навіть його точну дату — 21 березня. Французька розвідка також була впевнена, що атака почнеться в смузі армії Гофа, але на додачу зробила висновок про підготовку ще одного німецького удару в районі Реймса.

Після війни генерал інженерних військ Джеймс Едмондс, що працював в Історичній секції Комітету імперської оборони, очолив колектив авторів, в який входили офіцери та генерали Великої війни, та впродовж багатьох років досліджував на основі архівних документів всі обставини минулих операцій. Результатом стала багатотомна праця Official History of the Great War, один з томів якої був присвячений німецькому наступу 1918 року. Це фундаментальна робота, яка навіть на сьогодні є одним з основних джерел по історії Першої світової війни.

В книзі The German March Offensive and its Preliminaries замисел Хейга пояснюється наступним чином:

Аналізуючи всі відомі прогнози Хейга стосовно ходу німецького наступу, Едмондс пише, що Хейг вважав, що оскільки військові еліти Німеччини бачать в атаці останній шанс раз і назавжди вийти з війни переможцями, то основний фокус їх атаки буде спрямований в місці, втрата якого була б смертельною для сторони оборони, а для Хейга таким місцем були порти Ла Маншу. Згідно цих міркувань, Хейг і тримав більшу щільність військ саме на півночі, і докладав більше зусиль саме для укріплень позицій Другої та Першої армій.

У свою чергу, Х’юберт Гоф вже після війни написав в листі Джеймсу Едмондсу своє бачення ситуації, яке до цього він не озвучував публічно:

Сам Дуглас Хейг у своєму Dispatch від 20 липня 1918 про обставини німецького наступу лише в загальних реченнях підкреслив, що з самого початку оборона була значно ускладнена через розтягнутий фронт, що було політичним рішенням, а не військовим.

Натомість, прем’єр-міністр Ллойд Джордж у своїх післявоєнних мемуарах звинувачує Хейга в тому, що він приділив недостатньо зусиль для укріплення фронту П’ятої армії, чим свідомо підставив її під удар через власну впертість та роздратування, стосовно чого наводить суперечливі, але цікаві роздуми.

Ллойд Джордж пояснює всі проблеми одержимістю Хейга ідеєю наступати у Фландрії та обороняти здобутки минулих боїв за будь-яку ціну.

Сучасні історики, такі як Tim Travers і David Zabecki, вважають помірковані висновки “Офіційної Історії” Едмондса “обгрунтуванням постфактум” помилок, які допустило британське Головне командування, але обгрунтуванням постфактум можна вважати і версію Ллойд-Джорджа про впертість фельдмаршала Хейга, яку він використовував для відбілення власної ролі. На жаль, сер Дуглас Хейг не залишив мемуарів з розгорнутим поясненням своїх рішень і ніяк не упередив своїх посмертних критиків. Як це завжди буває після невдач, визначити окремо ступінь винуватості когось з відповідальних осіб майже неможливо.

В більш широкій перспективі очевидно, що ключовою проблемою всіх військ Антанти напередодні німецького наступу була відсутність єдиного командування, за що несуть колективну відповідальність всі причетні маршали та міністри. Єдиним беззаперечним фактом є те, що через неузгодженість в таборі Антанти на підготовчому етапі битви, у більш вигідній позиції опинились Людендорф та німецька армія.

Цікаво, що в приватних розмовах і записках напередодні німецької атаки, сер Дуглас Хейг висловлював величезний оптимізм, незрозумілий для всіх, хто пережив подільші події. Так, 2 березня 1918 він написав у щоденнику:

Впевненість Хейга та існуюча розстановка британських військ, навіть якщо прийняти за істину всю критику в адресу фельдмаршала, виглядає логічно, якщо прийняти той факт, що він очікував, що хід німецького наступу відбуватиметься за сталим шаблоном Західного фронту, коли перед атакою проводиться апокаліптичне бомбардування тривалістю в тиждень. Так починались Друга битва за Шампань і “Наступ Нівеля”, так сам Хейг починав наступи на Соммі, при Аррасі та Іпрі, так починався і німецький наступ на Верден. За інтенсивністю бомбардування, сторона оборони могла зробити аналітичний висновок про напрям основних зусиль ворога і вчасно направити на нього резерви, що і відбувалось всі минулі рази. Якби німецька армія застосувала подібний шаблон, у Хейга дійсно був би час дочекатись французьких підкріплень, спланувати маневри своїх дивізій і перетворити німецький прорив у “звичайну” позиційну бійню, і ніяких питань істориків до первинної диспозиції П’ятої армії навіть би не виникло.

На жаль для британців, німці проявили більшу творчість, ніж ті від них очікували. Коли один з консервативних генералів вимагав від Германа фон Кюля, начальника штабу ГА “Кронпринц Руппрехт”, провести ретельну пристрілку перед атакою, той заявив: “Якщо доведеться пристрілюватись, то група армій наступати не буде”.

В перших числах березня 1918 німецька Ставка в повному складі переїхала в бельгійське місто Спа. 18 березня на Західний фронт приїхали особисто Гінденбург, Людендорф та кайзер Вільгельм, щоб спостерігати за ходом наступу.

Як згадує Людендорф, три дні до атаки відзначились потоком дуже хвилюючих повідомлень в його штаб, які ставили під загрозу всі починання. 18–19 березня кілька німецьких солдат перебігли до противника і повідомили йому точний час і дату атаки, на що англійці та французи відповіли упереджувальним артвогнем на різних ділянках фронту. У своїй відомій книзі Ернст Юнгер розповідає, як за два дні до наступу при висуванні на вихідний рубіж його рота потрапила під кількагодинний артобстріл, під час якого понесла великі втрати, а у самого Юнгера стався нервовий зрив. Крім цього, Людендорф кілька днів поспіль отримував суперечливі прогнози погоди на день атаки, що було вкрай важливо, адже в німецьких планах ключову роль грав обстріл хімічними снарядами. 20 березня ударні дивізії вже були на нульовій лінії, де знаходились у великих скупченнях, очікуючи на ривок. Людендорф вирішив, що перенос чи затримка наступу буде більш небезпечною для військ, і того ж 20 березня о 12 дня був відданий наказ про перехід трьох армій у загальний наступ наступного ранку.

Операція “Міхаель”

21 березня о 04:40 почався ураганний артобстріл більше ніж 10 000 гармат та мінометів по всій ділянці наступу. За методом, який впровадив у німецьку армію полковник Георг Брухмюллер, артпідготовка мала тривати всього 5 годин, без пристрілки, по розвіданим цілям, нанесеним на карту. Вся артилерія була розділена на кілька груп, що мали свої визначені групи цілей. При цьому, весь артобстріл був розписаний похвилинно включно до кожної гармати. Перші 120 хвилин всі батареї неперервно вели загальний раптовий вогонь по розвіданим ворожим батареям, траншейним мінометам, командним пунктам, вузлам зв’язку, укриттям. Первинний артобстріл вівся з упором на хімічні снаряди у співвідношенні 4 хімічних до 1 фугасного. Крім “звичних” удушливих та виїдаючих очі газів, німці активно застосовували “жовтий хрест” - газ, що наносив важкі опіки шкірі та проникав крізь одяг. 3 6:40 кожна артгрупа переходила до своїх індивідуальних вогневих завдань за таймінгом. На деяких ділянках артобстріл почався в інший час, на деяких тривав “всього” дві години.

В цей час на фронті з робочим візитом був присутній британський міністр з озброєнь сер Уінстон Черчиль, який мав можливість спостерігати за німецьким обстрілом зі штабу однієї з дивізій.

Всього за цей день німецька артилерія випустила 3.2 млн снарядів, здійснюючи від 200 до 600 пострілів на однин ствол.

Оскільки британська лінія оборони нового зразка була ешелонована в три лінії, артудар мав чіткий замисел ізолювати передову лінію, відрізати її зв’язок, не дати підрозділам, що її займають, організовано відійти. О 9:35, за 5 хвилин до “часу зеро”, гаубичні та польові батареї починали зосереджувати вогонь на передових британських траншеях, формуючи вогневий вал перед загальною атакою піхоти.

О 9:40 німецька піхота вздовж всього фронту піднялась в атаку, слідуючи за вогневим валом.

В штурмі 21 березня 1918 року серед інших брав участь і німецький лейтенант 19 піхотної дивізії Ернст Юнгер, який залишив об’ємні та детальні спогади про той день.

Пізніше в ході бою Юнгер отримав поранення в груди та голову, через що на кілька місяців залишив стрій.

В ході штурму 21 березня німецька армія в повній мірі застосувала тактику просочування, коли штурмові групи намагались де це можливо обходити вузли спротиву та заходити якомога далі вглиб бойових порядків англійців, фокусуючись на точках в їх тилу, залишаючи добивання та зачистку піхоті другого ешелону.

В хроніках того дня часто згадується густий туман над позиціями, який зіграв на руку німецьким штурмовикам, і вздовж всієї лінії тисячі британських солдат та офіцерів передової зони опинились в обставинах, в яких би не хотів опинитись жоден боєць чи командир.

В книзі історика Jerry Murland “Retreat and Rearguard — Somme 1918: The Fifth Army Retreat” зібрано чимало прикладів і свідчень з британських підрозділів, які першими прийняли німецький удар.

Капеллан 36-ї дивізії Генрі Гілл, який застав німецький наступ південніше Сен-Кантена, так писав у щоденнику:

В масштабах такого бою різні підрозділи бились по-різному, і в цей день німецька армія взяла рекордну кількість полонених за всю війну, але були і ті, хто не здавався до кінця.

Так, в бою за позицію Manchester Hill, названу так на честь полка, який її захопив в 1917 році, в повному складі загинув 16-й батальйон Манчестерського полку. Позиція знаходилась прямо навпроти Сен-Кантена і була одним з основних вузлів оборони 30-ї дивізії. Командир батальйону 29-річний Уілфріт Елстоб , до війни шкільний вчитель, знаходився зі своїми людьми безпосередньо в траншеї, брав участь у відбитті всіх штурмів, був поранений та відповів відмовою на пропозицію здатись, через що був застрелений в упор в ближньому бою. Посмертно Елстоб був нагороджений Хрестом Вікторії. З 627 кавалерів Хреста Вікторії за Першу світову, 30 стали такими за вчинки в ході німецького наступу в березні 1918, 13 з них посмертно.

Зі 168 людей, які були з Елстобом на позиції, лише 17 чоловік на чолі з майором Рупертом Робертсом змогли через два дні вийти з оточення до своїх. Сам майор Робертс, який вивів стількох людей, помер від ран 26 березня.

У своїй книзі сер Уінстон Черчиль наводить кілька найбільш відомих прикладів, коли британські підрозділи чинили опір до останнього набою.

Одна з рот 7 полку 18 дивізії обороняла позицію Vendeuil Fort з 9:45 21 березня до 16:30 наступного дня.

275 солдат та офіцерів 1st Royal Inniskilling Fusiliers обороняли позицію Ricardo Redoubt до вечора 22 березня.

Дві роти 8th Queen`s Regiment 24 години обороняли в оточенні село La Verguier біля Сен-Кантена, поки останні захисники не були взяті в полон після атаки одночасно з трьох сторін за підтримки артилерії.

22 березня о 6 вечора солдати однієї з рот 11 Королівського Шотландського полку 9 дивізії в бою за ферму Ревелон “прикрили відхід основних сил ціною власної загибелі”.

Результати першого дня німецького наступу стали приголомшливими для обох сторін. Британська армія лише за день втратила більше 500 гармат. На сьогоднішній день її сумарні втрати в людях оцінюються у 38 000 чоловік за добу, з яких 21 000 полоненими. Сукупні втрати німецької сторони оцінюються у 40 000. Для Німеччини ці втрати були важчі тим, що їх абсолютна більшість припала на піхоту ударних дивізій, що були кістяком всієї армії. Але слід враховувати, що на момент бою воєначальники обох сторін орієнтувались на неповні донесення та мали лише поверхневе увлення про стан своїх військ, у в той час як кількість загиблих кумулятивно зростала з кожним днем.

В деяких місцях німецька армія досягла найбільшого просування в усій історії позиційної війни на Заході, але загальний оперативний результат виявився не тим, який очікував Людендорф.

По всьому фронту атаки британська передова лінія та підрозділи, що її займали, були фактично приречені, але успіх німецького наступу залежав від того чи вдастся німецькій піхоті подолати одним ривком і Forward Zone, і Battle Zone.

За планом німецького командування, атакуючі дивізії мали не тільки подолати всі лінії укріплень, а захопити позиції артилерії в тиловій зоні та розвинути прорив на 15 км вглиб в перший же день наступу. Між тим, прорвати британську оборону у всю глибину частково змогла лише 18-а армія Гутьєра. Серед усіх британських військ, що не дивно, найгірше просіли позиції 3-го та 18 корпусів 5-ї армії, що знаходились на крайньому правому фланзі та були найбільш розтягнуті. 17 та 2 армії, за якими був головний удар, застрягли перед британською Battle Zone і не змогли просунутись далі. Однією з причин цього провалу, крім протидії британців, також послужила незадовільна взаємодія піхоти та артилерії цих армій. Ернст Юнгер писав з цього приводу:

Основного оперативного задуму першого дня, на якому особливо акцентував увагу Людендорф - зрізати британський виступ під Камбре - не було досягнуто, Третя британська армія продовжувала міцно чіплятись за свої позиції.

Після отримання звітів першого дня, Людендорф опинився перед дилемою. У нього був вибір - посилити резервами свій правий фланг та лишитись послідовним в досягненні оригінального замислу, чи змістити зусилля ліворуч, де війська мали просування, та спробувати розвинути досягнутий успіх. В результаті, Людендорф вирішив розвивати наступ не там, де це було задумано, а там, де це виходило, і ввечері 21 березня наказав зняти з інших ділянок фронту 5 дивізій та надати їх Гутьєру. При цьому, в усіх трьох арміях атаки мали продовжитись наступного дня за визначеними раніше напрямками.

В британському командуванні в цей час панував спокій. Сер Дуглас Хейг отримав доповідь про початок німецького наступу о 8 ранку і у своєму вранішньому листі дружині написав:

Новину про наступ Хейг сприйняв настільки спокійно, що в цей день не став міняти свій графік, провівши зустріч з делегацією армії Сіаму, а після пообідавши з американським Військовим секретарем. Ввечері 21 березня Хейг, на основі доповідей від 3 та 5 армій, відзвітував у Лондон, що британська армія міцно тримається та зберігає контроль над ситуацією, підкресливши успіхи Третьої армії. О 8 вечора Хейг відвідав командний пункт Третьої армії, але командуючому П’ятої армії серу Х’юберту Гофу до самої ночі навіть не дзвонив. Тоді ж Хейг наказав перекинути з Фландрії 5 дивізій, з яких 4 мали надійти Третій армії і лише одна П’ятій. Вступити в бій ці підкріплення могли у кращому випадку через 72 години.

Після війни Гоф писав Джеймсу Едмондсу:

Ввечері 21 березня Гоф наказав своїм 18 та 3 корпусам, які знаходились в найгіршому положенні, відступити за канал Кроза. Хейг погодив рішення Гофа.

Що стосується французів, то 21 березня у французькому командуванні досі не було розуміння чи мають вони справу з головним німецьким ударом, чи з відволікаючим. Поки йшов “Міхаель”, німецька артилерія вела активний вогонь на французькому фронті в Аргонні, а в секторі Четвертої французької армії навіть відбулось кілька штурмів, що дійшли до рукопашного бою в траншеях. Спираючись на ці свідчення, французьке командування очікувало німецький наступ в Шампані.

Вночі 21 березня Петен, у відповідь на запит Хейга, наказав командиру Резервної групи армій генералу Файолю виділити 5 дивізій для негайної відправки в британський сектор, але переміщення більшої кількості військ досі не розглядав і не планував.

В ніч на 22 березня, після того як переправились всі, хто встиг, британські інженери підірвали три мости через канал Кроза, але один з них не був пошкоджений вибухом. Вранці зав’язались важкі бої за переправи, які тривали протягом двох діб, в ході яких 18 армія змогла продавити британську оборону і захопити плацдарм на тому березі.

В цей же час німецькі атаки з тією ж силою продовжувались по всьому фронту. Вдень 22 березня штаб Хейга надіслав до Військового кабінету в Лондоні телеграму:

Між тим, на другий день німцям вдалось продавити і лівий фланг П’ятої армії, створивши загрозу вже для правого флангу Третьої армії.

Ввечері 22 березня Гоф доповів Хейгу, що німці прорвали його Резервну лінію оборони. Хейг наказав П’ятій армії відходити на річку Сомма, зберігаючи контакт з Третьою армією, та тримати будь-якою ціною плацдарм біля міста Перонн. Одночасно з цим Хейг очікував німецький удар на Аррас, навпроти якого німці дійсно вели підготовку до операції “Марс”, тому не спішив перекидати на південь нові війська. Петен в цей же вечір направив на допогу британцям ще 2 дивізії

Вранці 23 березня генерал Бінг наказав 5 корпусу залишити виступ під Камбре. У своїй книзі Джеймс Едмондс критикує Бінга за впертість, яку той проявив, чіпляючись за цей виступ до останньої можливості, хоча мав чітку інструкцію залишити його одразу після початку ворожого наступу, щоб не ризикувати оточенням військ. У відповідь на критику, Бінг написав Едмондсу, що не залишив виступ в перший день з опасінь, що відхід з позицій, завойованих ціною великих зусиль, підірве мораль його військ, які в грудні витримали важкий бій, щоб утримати кожен метр цих позицій.

Між тим, відхід 5 корпусу пішов не за планом і відбувався у великому хаосі, в ході якого контакт з суміжними дивізіями П’ятої армії був втрачений. Скориставшись плутаниною у британців, німці прорвались на стику двох армій.

23 березня на деяких ділянках німецькі війська просунулись вперед на 15-20 кілометрів, що для Першої світової було небаченим результатом. Під кінець дня частини 18 та 2 армії вийшли на річку Сомма.

В цей день Хейг нарешті зустрівся з командиром 5-ї армії, і в ході їх бесіди для Головнокомандувача нарешті стало зрозуміле справжнє положення речей. У своєму щоденнику Хейг констатує, що не очікував, що у 5-ї армії справи були настільки погані. О 16:00 відбулась зустріч Хейга з Петеном, з ходу якої можна зробити висновок про шоковий стан, в якому перебував британський воєначальник - Хейг вимагав у Петена негайної відправки ні багато ні мало 20 дивізій на ділянку прориву. Петен не став надавати стільки військ, адже досі очікував німецького наступу в Шампані. Натомість, Петен запропонував зайняти частину фронту британської П’ятої армії 6-ма дивізіями Третьої французької, та передати П’яту армію під оперативний контроль французької Резервної групи армій Файоля, якому таким чином було б ефективніше координувати дії резервів між Уазою і Перонном. Хейг погодився. Того ж вечора Хейг наказав зняти 3 дивізії з Фландрії, про що він відкидав саму думку лише два дні тому.

О 17:00 Хейг віддав наказ:

Акцентуючи увагу на важливості Перонна, одного з найбільших міст на східному березі Сомми, Хейг додав: “Ніякого відступу з цієї лінії не має бути”.

Але на момент виходу наказу Перонн вже був втрачений. Діра між двома арміями лише зростала.

Вдень Людендорф провів зустріч з начальниками штабів обох груп армій, на якій заявив, що значна частина британських сил розбита. Разом з цим Людендорф вирішив остаточно модифікувати первинний план операції. 17 армія отримала наказ атакувати на північний захід в напрямку Сен-Поль - міста на 35 км на захід від Арраса; 2 армія - наступати по обох берегах Сомми в напрямку Ам’єна; 18 армія - наступати на південний захід в бік Нойону, після чого спільно з 7 армією продовжити тиснути на французів на південь в бік річки Ена. Замисел Людендорфа полягав в тому, щоб атакою 18 армії не дати французам закрити діру в британській обороні і розбити в бою їх резерви, стрімким просуванням 2 армії розірвати зв’язок між британцями і французами, а силами 17 армії нанести смертельний удар “залишкам” британської армії. Атака 17 армії мала супроводжуватись допоміжними ударами на Аррас - операціями “Марс” та “Валькюренрітт” (“Політ Валькірій”).

Проти цього замислу висловився кронпринц Руппрехт. Якщо оригінальний план передбачав перенесення після прориву оборони основного важеля наступу в тил Аррасу, то тепер три армії мали наступати по трьом розбіжним напрямкам, при тому що розвиток наступу 18 армії в іншу сторону збільшував об’єм задач для 2-ї та 17-ї. Але відданий наказ вже не підлягав оскарженню.

24 березня став одним з найгірших днів для Антанти. 18 армія значно відкинула британський правий фланг, а 2 та 17 значно посунулись вже в смузі британської 3-ї армії та обійшли Бапом.

В цей же день перші французькі резерви, відправлені 21 числа, почали прибувати в смугу 5-ї армії і вступати в бій. Один з останніх живих французьких ветеранів, Рене Спонуер (1893-1994), що брав участь в цих подіях, згадував, що французьке командування часто відправляло батальйони в атаку без розвідки, навмання, не знаючи дійсного положення ворожих військ, а бої мали такий накал, що піхотні роти втрачали 70-80% людей. Замість ешелонованої оборони, французькі війська опинились посеред дезорганізованого відходу союзників і були змушені вступати в бій без жодного розуміння обстановки, побатальйонно, без підтримки своєї артилерії, часто зустрічаючи німців в чистому полі. За подальший тиждень французька армія втратила 20175 вбитими та зниклими безвісти та 37278 пораненими, більшість з яких - в зустрічних боях з німецькими ударними дивізіями.

Атака 18 армії в південно-західному напрямку, проти якої і були задіяні перші французькі дивізії, справила на французьке командування несподіване враження. Доповіді командирів з місць про важкість боїв, рівень втрат та складнощі в стабілізації оборони змусили його думати про загрозу охоплення та обходу французьких з’єднань з перспективою отримати діру на ділянці фронту, найбільш наближеної до столиці.

Паралельно з атакою по фронту, німецька армія намагалась вплинути на противників психологічно. Щоб увага французів була більше прикована до Парижа, німці задіяли монструозну залізничну “Гармату Кайзера Вільгельма”, відому як “Паризька гармата”. Цей виріб Круппа мав калібр 211 мм, радіус стрільби 130 км і був виготовлений для конкретної задачі — обстрілу французької столиці в ході фінальної битви. Через великий розкид снарядів, точна стрільба була апріорі неможлива, і саме призначення гармати, крім задоволення его німецьких генералів, зводилось виключно до терору, що мав викликати паніку серед населення, та як побічний ефект  —  змусити французьке військово-політичне керівництво в критичний момент прийняття рішень думати про Париж та його проблеми. Перші обстріли спричинили стихійну евакуацію парижан, пресою почали ширитись чутки про новий вид Цеппелінів. 29 березня, у Страсну п’ятницю, один зі снарядів влучив у переповнений людьми собор St-Gervais-et-St-Protais, забравши 91 життя і поранивши 68 людей. Зрештою, французька аеророзвідка змогла виявити три вогневі позиції “Паризької Гармати”, по одній з яких в районі Лаона французи відпрацювали зі своїх 340-мм залізничних гармат Modèle 1912, але безрезультатно. Всього за 6 місяців роботи “Паризька Гармата” випустила по французькій столиці від 320 до 356 снарядів, вбивши 250 і поранивши 620 людей.

У своїх післявоєнних спогадах Пауль фон Гінденбург поділився своїми фантазіями щодо застосування гармати для обстрілу Англії через Ла-Манш:

Після війни розвідка Антанти намагалась знайти “Паризьку гармату”, по крихтам збираючи будь-яку інформацію про неї, але німцям вдалось таємно її знищити разом з усією технічною документацією.

Обстріли “Паризької гармати” супроводжувались нічними нальотами стратегічних бомбардувальників Gotha.

Того ж 24 березня Філіп Петен видав наказ командирам армій, який визначав головною метою цього етапу битви утримання зв’язку між французькими військами, не допущення втрати контакту Резервної групи армій з рештою військ і, якщо це можливо, не втратити з’єднання з англійцями.

Ввечері відбулась ще одна зустріч двох Головнокомандувачів, на якій Петен заявив Хейгу, що французька армія буде допомагати англійській до тих пір, поки буде зберігатись цілісність французького фронту. Більше того, Петен попередив, що у випадку можливої загрози Парижу, французька армія буде спрямовувати всі зусилля в першу чергу для оборони столиці і буде змушена відкликати резерви з британської ділянки фронту, якщо в цьому виникне необхідність.

Для Хейга це був удар і привід приймати важкі рішення. Після війни Джуліан Бінг, командир Третьої армії, писав:

Історик Тім Траверс трактує це рішення Хейга так, що Головнокомандувач морально змирився з загибеллю П’ятої армії, яка тепер мала лишитись сам-на-сам зі своєю долею, і тепер перед Головнокомандувачем постало питання життя чи загибелі всії Британських експедиційних сил. Для цієї мети Хейг був змушений змиритись з загибеллю рештки армії Гофа та здійснити єдиний маневр, який здавався йому правильним - відступити для захисту портів.

Фердинанд Фош дав наступну оцінку ситуації:

Тоді ж, 24 березня, Фош з власної ініціативи зустрівся з прем’єр-міністром Франції Клемансо, якому пояснив ризики існуючого положення і переконав того, що уряди обох країн мусять негайно прийняти рішення, що врятує коаліцію та підтвердить спільність її інтересів. Цим рішенням мало бути створення вищого органу управління на чолі обох союзних армій.

24-25 березня німецька армія дійшла до старого поля бою на Соммі. Унтер-офіцер 77 резервної дивізії Домінік Ріхерт згадував:

На фоні успіхів Людендорф знову змінив основний замисел і 24 березня наказав 17-й армії атакувати не на північний захід, а на захід, в напрямку Дуллана (Doullens). Разом з цим, Людендорф наказав ГА “Кронпринц Руппрехт” здійснити серію атак вздовж всього британського фронту, щоб остаточно розгромити англійців. Наказ Людендорфа передбачав 27 березня старт операції “Марс-Південь” на Аррас, 28 березня - “Марс-Північ” на хребет Вімі, 29 березня - “Політ Валькірій” в районі Ленса і “Кляйн-Георг” у Фландрії. На думку американського генерала та історика David T. Zabecki, автора профільного дослідження “The German Spring Offensives: A Case Study in the Operational Level of War”, операції “Марс”, які являли собою лобовий удар по ешелонованій обороні, втратили військовий сенс як зі зміною загального плану операції “Міхаель”, так і з рішенням Людендорфа змінити напрям наступу 17 армії. Крім цього, німецький Генштаб явно перебільшував нанесені британцям втрати і на цьому етапі явно переоцінив свої можливості - кінцевою метою операції “Політ Валькірій”, для прикладу, був вихід до порту Булонь на Ла-Манші.

Велика кількість полонених, переможні донесення про рекордні одноденні просування створювали в німецькому інформаційному полі атмосферу завчасно виграної битви, преса святкувала успіхи німецької армії. 24 березня Людендорф отримав від кайзера Великий хрест Залізного хреста - найвищу ступінь цього ордену, який за всю війну отримали лише 5 чоловік. 25 березня кайзер нагородив Пауля Гінденбурга Зіркою Великого хреста Залізного хреста - унікальною нагородою, якою за всю німецьку історію була нагороджена всього одна людина - фельдмаршал Блюхер за перемогу над Наполеоном під Ватерлоо.

Наближалась критична точка всієї битви. 26 березня 17 армія взяла Альбер - важливий залізничний вузол, який постачав Аррас. Одночасно з цим 18 армія вибила французів з Нойона та ще більше занурила в хаос південний фланг Антанти - між французькою Третьою та британською П’ятою арміями утворився розрив у 12 миль.

Про стан справ у П’ятій армії, яка в цей час боролась за виживання, красномовно свідчить історія генерала Джеймса Сенділендса, командира 104 бригади 35-ї дивизії, який застав 21 березня у відпустці та був змушений терміново повертатись у війська. Генерал прибув в штаб армії в Ам’єн опівночі 25 березня та провів майже весь день в пошуках хоч когось, хто знав де шукати його бригаду.

Зрештою, генералу все ж вдалось визначити місцеположення своєї частини та прийняти нею командування, але на це пішла майже доба.

Документи того часу також добре ілюструють тодішній “туман війни”. Так, у зведенні по втратам 5-ї армії на 26.03.18, зробленому на основі існуючих донесень, містяться дані про 824 загиблих, 3993 поранених і 3450 зниклих безвісти. При цьому, в полях біля багатьох підрозділів стоять або прочерки, або аномально низькі цифри як для п’ятого дня великої битви. Від 66-ї дивізії, наприклад, були верифіковані дані лише про 17 загиблих, 84 поранених і 1 зниклого. Лише коли битва закінчилась і підрозділи змогли порахувати свої втрати, в 66-й дивізії констатували сумарні втрати у 372 офіцери та 6939 солдат.

Таким чином, в момент подій, в штабі армії могло бути дуже поверхневе уявлення про те, в якому стані знаходиться той чи інший підрозділ і чи існує він взагалі на даний час як організована одиниця.

26 березня послідував новий наказ німецького Верховного командування. Людендорф остаточно визначив взяття Ам’єна основною метою операції, яка мала бути досягнута ударом ГА “Кронпринц Руппрехт”, при цьому саме місто мала взяти 2 армія - найслабша з трьох. Супутні операції “Марс” було вирішено провести в один день 28 числа. 18 армія отримала наказ наступати далі на південний захід в стик між французами і британцями, але не щоб допомогти з півдня 2-й армії у взятті Ам’єна, а щоб своїм правим флангом охопити французькі війська - оперативною метою для ГА “Кронпринц Вільгельм” було визначено місто Комп’єнь в зовсім іншій стороні від Ам’єна.

На цьому етапі швидкість німецького просування визначалась не силою спротиву сторони обороні, а швидкістю пішого просування піхоти - відступаючої англійської та наступаючої німецької. Слід зазначити, що і англійські, і німецькі дивізії, силами яких неперервно велись бойові дії протягом 5 днів, знаходились на піку фізичного виснаження. Через брак сну, довгі піші марші, необхідність постійно окопуватись чи приймати бій де доведеться, солдати буквально валились з ніг. Від втоми люди стали частіше здаватись в полон, причому з обох сторін. Також були частими ситуації, коли німецька піхота зупинялась при найменшому спротиві британців і не рухалась вперед до підходу артилерії. Артилерія при цьому часто відставала.

Чим далі німецька армія просувалась від своїх тилових баз, тим більше вона відчувала на собі суворий диктат логістики. Навіть тієї кількості коней, яку вдалось зібрати для фінального кидка, виявилось недостатньо, щоб забезпечити сталий потік вантажів вслід за наступаючими дивізіями. Ситуацію ускладнювало те, що наступ йшов по спустошеній території, яку німецька армія свідомо перетворила на випалену землю в 1916 році під час відступу на “Лінію Гінденбурга”. Справдились і опасіння німецьких генералів стосовно старого поля бою на Соммі, просування по якому було також сповільнене великою кількістю воронок від снарядів. Як писав у щоденнику німецький офіцер Рудольф Біндінг: “Навіть руїни тут зруйновані”. По тиловим колонам і обозам, які ледве плелись по весняному бруду, активно працювала британська авіація.

Того ж 26 березня в місті Дуллан відбулась конференція, в якій взяли участь головнокомандувачі армій та перші особи Англії і Франції. З огляду на критичне становище, було прийнято рішення запровадити єдине командування арміями коаліції, яке очолив генерал Фердинанд Фош. Будь воно прийняте раніше, Антанта змогла б уникнути більшості проблем, які спричинив німецький наступ, але глибоке усвідомлення екзистенційної загрози настало лише після прориву фронту і десятків тисяч жертв. З іншого боку слід віддати належне, що на це пішло лише 5 днів, і ситуацію ше можна було змінити.

Першим кроком Фоша було узгодження з Петеном і Хейгом спільних дій зі збереження тісної взаємодії двох армій між собою. Директива Фоша номер 1 наказувала обом арміям об’єднати спільні зусилля навколо оборони Ам’єна. Петен відмінив свої попередні інструкції щодо прикриття Парижа, наказав генералу Файолю утримувати контакт з британськими військами та розпорядився перекинути з інших напрямків ще 10 дивізій та 4 артилерійські полки.

В цей час 6 французьких дивізій 1-ї армії генерала Ежена Дебені, що були відправлені на ділянку прориву днями раніше, прибули в Ам’єн і почали розгортання. В обхід головнокомандувачів армій, Фош наказав Гофу будь-якою ціною тримати лінію, яку займає П’ята армія, а Дебені - якнайшвидше замінити втомлені дивізії Гофа і “будь-якою ціною забезпечити захист Ам’єна”.

27 березня 18 армія здійснила великий ривок в розрив між британськими і французькими військами і взяла Монтдідьє. На фронті інших армій значних успіхів не сталось, 17 армія просунулась максимум на 1.5 км і була зупинена.

Через відсутність результатів в смузі 17-ї армії, на яку з самого початку покладалась основна роль в прориві фронту, Людендорф неодноразово дзвонив в штаб ГА “Кронпринц Руппрехт” з доганами до всіх причетних генералів за те, що їх війська, замість зарекомендувавшої себе тактики просочування, продовжують “атакувати в надто тісних формаціях”.

Приклади німецьких атак щільним строєм можна знайти і у свідченнях сторони оборони. Історик Glyn Harper у своїй книзі про бойовий шлях Новозеландських військ наводить приклад бою, який дали наступаючим німцям частини 4-ї австралійської бригади та New Zealand Rifle Brigade біля ферми Ла-Сіньї на старому полі бою на Соммі. По мірі прибуття новозеландських та австралійських дивізій з півночі, британське командування негайно застосовувало їх як “пожежні команди”. 26 березня згадані підрозділи зайняли панівні висоти на старому полі бою та протягом дня окопувались і маскували позиції. Вранці 27 березня відбулась німецька атака:

Несподіваним, але вагомим фактором, який стримав німецький натиск, стало масове мародерство солдат в захоплених британських тилах. Німеччина довгий час знаходилась в стані буквального голоду, який відображався і на армії. Щоб не дати впасти духу солдат в таких умовах, німецька пропаганда довгий час підтримувала легенду, що німецька підводна кампанія змушує британських солдат голодати в тій же мірі. Легенда була зруйнована коли німецькі солдати особисто пройшлись по великій кількості британських позицій і бліндажів та побачили на свої очі наскільки краще у англійців було і з харчуванням, і з предметами побуту. В цей момент для рядових солдат здобич стала більш важливою, ніж наступ і війна. Коли ж в руки наступаючих військ потрапили повні склади та цілі логістичні хаби британської армії, як в Альбері, мародерство стало нестримним. Учасник наступу офіцер Рудольф Біндінг писав у щоденнику:

Незважаючи на успіхи 18 армії на півдні, через 2 дні з моменту взяття Альбера стало очевидно, що німецькі війська втратили вікно можливостей здійснити прорив на північному фасі “Міхаеля”.

28 березня мала початись операція “Марс” - фронтальний наступ на Аррас, який за задумом Людендорфа мав дати “Міхаелю” друге дихання. Крім того, що британці укріплювали в цьому місці оборону ще з 1916 року, вони мали у своєму розпорядженні мережу підземних ходів і каменоломень, в яких могли ховати резерви і маневрувати ними. На додачу, Третя британська армія, що тримала цю ділянку, мала міцний і неперервний зв’язок з суміжною Першою. Прорвати фронт в цьому місці мали 9 дивізій все тієї ж 17-ї армії, з яких ударними, тобто укомплектованими людьми і транспортом приблизно на рівні штату, були лише 5.

За день до операції кронпринц Руппрехт попросив три дивізії з резерву Верховного командування для підсилення “Марсу”. Зняти дивізії з інших напрямків Руппрехт вже не міг, оскільки ті або готувались до інших операцій, або вже були зняті наказами Людендорфа та задіяні в “Міхаелі”. На своє прохання Руппрехт отримав відмову, а коли дізнався, що ці 3 дивізії були відправлені на південь до 18-й армії Гутьєра, написав у щоденнику: “Тепер ми програли війну”.

Операція “Марс” розпочалась 28 числа о 3 ранку артпідготовкою 1250 гармат за схемою Брухмюллера, яка у виконанні артилеристів 17 армії виявилась неефективною. О 7:30 в атаку пішла німецька піхота. Навіть в німецьких офіційних джерелах зазначається, що цей конкретний наступ вівся без жодного натяку на тактику інфільтрації, і піхота атакувала в щільних шикуваннях людськими хвилями, як в минулі роки. Виявилось, що доктрини Верховного командування, так ретельно розроблені для вирішального наступу, були проігноровані багатьма корпусними командирами. Наступ перетворився на бійню - німці понесли величезні втрати від вогню кулеметів і вже о 14:00 Верховне командування визнало поразку плану “Марс”.

Через розгром “Марсу” Людендорф був змушений відмінити операцію “Політ Валькірій” і взагалі зупинити наступ 17 армії, якій був відданий наказ відтепер вести лише турбуючі атаки та сприяти наступу 2-ї армії на Ам’єн. Так, фронт “Міхаеля” звузився майже вдвічі і його результат став залежати від того, чи зможуть введені в бій німецькі резерви перемогти у зустрічному бою резерви англо-французькі.

Людендорф не міг змиритись з поразкою і вирішив зробити все можливе, щоб максимально розхитати весь фронт Антанти новими ударами там, де він став слабше. Людендорф звернув увагу, що сер Дуглас Хейг зняв значну кількість дивізій з Фландрії, послабивши цей напрям. 29 березня о 23:45 Людендорф наказав ГА “Кронпринц Руппрехт” підготувати у Фландрії операцію “Жеоржетта”. Це була зменшена копія плану “Георг”, яка передбачала розгром північного флангу британців, який би змусив Антанту ще більше розпилити свої резерви по фронту та створити умови для нового наступу в секторі “Міхаеля”. Людендорф твердо і чітко вирішив розгромити Британські експедиційні сили всіма наявними засобами Західного фронту.

Завдяки рішенню Фоша перекинути максимум дивізій для захисту стику з британськими військами, за кілька днів прорив 18-ї армії на півдні був зупинений - французи виставили проти Гутьєра 23 дивізії та відновили сполучення з британцями. 31 березня німці взяли село Морьої (Moreuil) та переправились через річку Авр, але не змогли суттєво розширити плацдарм. Ні про яке глибоке охоплення французького флангу вже не було мови, і 18 армія поступово теж перейшла до обмежених атак і стримуючих дій. Взяті нею села Морьої та Кантіньї (Cantigny) стали крайніми точками просування всієї німецької операції. Іронічно, що далі всіх просунулась та частина німецьких сил, якій на початку відводилась допоміжна роль прикривати фланги основного удару. Подібне станеться в німецькій військовій історії мінімум ще один раз, під час Битви в Арденнах.

Зусилля обох сторін стали зосередженими у вузькому дефіле між річками Сомма і Авр, де лежав прямий шлях на Ам’єн, від якого німецьку армію відділяли лише 25 км. До вузлової точки всієї битви вела одна дорога, збудована в цьому місці ще римлянами, і останнім форпостом Антанти стало село Віллер-Бретонне (Villers-Bretonneux), де поспіхом готувались до бою британські резерви, що прибули з півночі.

Для Антанти мала значення кожна хвилина, тому свіжі дивізії виставлялись на позиції побатальйонно по мірі їх прибуття. Кістяком оборони в секторі Віллер-Бретонне стали батальйони австралійців, загальне керівництво якими в цих сумбурних умовах було доручене командиру 3-ї автралійської дивізії Джону Монашу, одному з найбільш результативних дивізійних командирів війни.

В обороні Віллер-Бретонне австралійці застосували принцип, схожий на той, що застосовували німці в битві на Соммі, коли в динамічній і складний обстановці управління підрозділами всієї бригади делегується командиру того батальйону, який безпосередньо тримає смугу і чий КСП знаходиться ближче до передової, ніж бригадний чи дивізійний штаб.

Бої за Віллер-Бретоне відзначились крайньою запеклістю з обох сторін. Для німців це був останній шанс дістатись Ам’єна, а для Антанти було важливо не пустити німців ні на метр, щоб не дати німецькій артилерії дістати до залізничного вузла. Сторона оборони чіплялась за кожну рощу, посадку, висоту чи групу будинків навколо Віллер-Бретонне, які німці безперервно штурмували з 31 березня по 4 квітня.

4 квітня в ході атаки з трьох напрямків німецьким військам майже вдалось продавити оборону австралійців. З трьох батальйонів, які стояли в місті, два були відправлені на фланги, і єдиним підрозділом, що лишився в місті. став 36-й австралійський піхотний батальйон. Частини 9 баварського піхотного полку почали заходити в місто через залізницю і командир 36 батальйону, підполковник Джон Александр Мілн, прийняв найменш очевидне та інтуїтивно прийнятне в цих умовах рішення - атакувати баварців всіма силами в лоб. Для атаки Мілн зібрав всіх батальйонних тиловиків та весь свій штаб, що надихнуло піхоту, і особисто очолив штикову атаку, в ході якої німецький авангард було відкинуто на 2 кілометри. Німці не наважились перейти в контратаку, і виграні атакою Мілна години дозволили підійти в село британській кавалерійській дивізії. Бій було виграно і сторона оборони змогла закріпитись.

12 квітня, через 8 днів після своєї атаки, підполковник Мілн загинув від влучання снаряду та був похований в 20 метрах від місця своєї загибелі.

Разом з невдачею під Віллер-Бретонне, 4 квітня підійшла до кінця і вся операція “Міхаель”.

Прорив у нікуди

За два тижні, за рахунок концентрації зусиль майже всієї боєздатної частини армії, німцям вдалось здійснити неможливу по міркам Великої війни річ - прорвати статичний фронт, вийти на оперативний простір та повернути до життя “війну маневру”. Німецька армія просунулась на 60 км вглиб, захопила 90 000 полонених та 1300 гармат - колосальні цифри, що свідчать про високі тактичні досягнення на полі бою. Територіальні результати були приголомшливі - за два тижні німецька армія захопила 3100 квадратних кілометрів.

Але у Великій війні, яку сторони вели на тотальне виснаження, територіальні здобутки мали дуже відносне значення у порівнянні з їх ціною. Сумарно в ході “Міхаеля” Антанта втратила 254 000 чоловік: 70 тисяч французів та 177 тисяч англійців вбитими, пораненими та полоненими/зниклими безвісти. Німецькі війська понесли загальні втрати у 240 000 чоловік. Для Німеччини ці втрати в масштабах війни були гіршими тим, що більша їх частина припала на ударні дивізії - кращі з’єднання німецької армії, готові виконувати найважчі завдання командування. На цьому етапі війни втрату цих солдат вже не можна було компенсувати нічим. В плані загального співвідношення сил на Західному фронті, “Міхаель” ніяк не покращив становище Німеччини, адже тільки за березень у Францію прибули 329 000 американських солдат.

Стратегічно “Міхаель” виявився провалом, адже німецька армія не змогла досягти жодної поставленої задачі - попри втрати 5-ї британської армії, Британські експедиційні сили не були розгромлені; створити розрив між британськими і французькими військами не вдалось; Ам’єн, визначений основною ціллю вже в ході операції, взятий не був.

Ще до початку операції Людендорф проголосив верховенство тактики над оперативним мистецтвом і при виборі напрямку головного удару керувався тактичними можливостями військ перемагати не на карті, а на реальній місцевості. В ході операції Людендорф часто зміщував важіль основних зусиль туди, де війська фактично мали просування. Але оскільки “Міхаель” не досяг жодної основної мети, в момент завершення він тільки погіршив оперативне становище німецьких військ. Якщо раніше німецька армія займала чудово укріплену “Лінію Гінденбурга”, тепер вона отримала великий нежиттєздатний і не підготовлений до оборони виступ, утримання якого вимагало більшої кількості дивізій, при тому, що їх постачання відтепер велось через спустошені території зі зруйнованими дорогами та переправами, без нормального залізничного, автомобільного, а на фоні великих втрат у конях - навіть кінного сполучення. Дивізії, що знаходились на вістрі атаки, тепер перебували в стані крайнього виснаження, але щоб відійти до найближчих зон відпочинку, мусили здійснювати піші марші по 40 км за день, в той час як авіація Антанти постійно наносила удари і по тиловим районам, через що “відновлення” було досить сумнівним.

Вразливість німецької армії на виступі, що утворився в ході “Міхаеля”, чудово зрозумів Фердинанд Фош. Планомірно французька армія наростила свої сили на північ від річки Уаза до 38 піхотних дивізій при 1344 гарматах та 700 літаках, і у своїй Директиві номер 2 Фош наказав негайно підготувати контрудар південніше Сомми щоб відкинути німецьку армію якнайдалі від Ам’єна та залізничної гілки. Початок французького контрнаступу було призначено на 12 квітня, але йому не було дано збутись, адже 9 квітня німецька армія почала новий великий наступ у Фландрії. На якийсь час це відволіче французькі резерви, але хитке положення німецьких дивізій на свіжозайнятих територіях ще зіграє свою роль.

Оскільки німецький Весняний наступ 1918 року став однією з поворотних подій війни, над причиною його невдач розмірковувала велика кількість авторів.

Найбільш детальний фаховий аналіз причин провалу “Міхаеля” можна знайти у вже згаданих роботах історика та генерала David T. Zabecki. В книзі “The General`s War: Operational Level of Command on the Western Front in 1918" серед ключових помилок німецького Верховного командування Забеккі виділяє:

• неправильно визначене місце зосередження основних сил: перед “Міхаелем” найбільше дивізій та артилерії отримала 18 армія, що мала виконувати допоміжний удар, а не 17, яка крім основного удару ще й відповідала за допоміжну операцію “Марс”;

• порушення принципу єдинства командування, коли управління наступаючими силами було розділене між штабами двох груп армій, які думали як вести свою битву окремо і не могли вплинути один на одного;

• те, що Людендорф до останнього ігнорував значення Ам’єна як важливого логістичного вузла, і визначив його метою операції лише в ході подій. Якби взяття Ам’єна було визначене основною ціллю ще на початку, вся операція мала бути спланована і здійснена по-іншому;

• постійне прагнення Людендорфа розвивати тактичні успіхи призвело до того, що з плином часу німецькі армії стали наступати за напрямками, що розходяться;

• те, що Людендорф кілька разів змінював напрямки атаки, що потребувало від військ раз за разом робити складні трудоємкі маневри та перебудовувати на ходу логістику, що віднімало дорогоцінний час.

Загальну риску підвів у своїх мемуарах генерал Фріц фон Лоссберг: “В поразці наступу винні не солдати, а вище керівництво”. Втім, як видно з ходу операції, відповідальність за провал наступу несло не тільки Верховне командування, а і весь офіцерський корпус загалом. Ті дивізійні та корпусні командири, яких обійшов увагою прискіпливий мікроконтроль старшого начальства, провалили серйозний пласт підготовки ввірених їм військ до тактичних реалій п’ятого року війни, при тому що Верховне командування зі своєї сторони провело велику роботу по розробці та впровадженню і нової піхотної тактики, і нових методів роботи артилерії.

Сама по собі підіймається велика тема ролі особистості генерала Людендорфа та його безпосереднього контролю над ходом операції.

У біографії кронпринца Руппрехта історик Джонатан Бофф неодноразово акцентує увагу на тому, що крім постійних нових вводних, які Людендорф надсилав в штаб групи армій в ході наступу, часто він віддавав накази командирам армій напряму, в обхід військової ієрархії, не ставлячи групу армій до відома, в результаті чого Руппрехт і фон Кюль дізнавались про рішення Верховного командування від своїх підлеглих. 5 квітня 1918 кронпринц Руппрехт написав у щоденнику:

Операції такого масштабу несли велике психологічне навантаження на всіх її учасників, і командири не були виключенням. Під час операції “Міхаель” Людендорф пережив втрату свого прийомного сина, який в чині молодшого офіцера авіації загинув в повітряному бою. В часи підготовки до операції “Марс”, офіцер штабу ГА “Кронпринц Руппрехт”, капітан Вільгельм фон Леєб (майбутній фельдмаршал) писав:

Такою була реакція на стиль командування Людендорфа, який він застосовував роками і який описав генерал Фріц фон Лоссберг, один з небагатьох офіцерів, яких Людендорф щиро поважав:

В цей час Людендорф часто дзвонив в штаб ГА “Кронпринц Руппрехт” з нищівною критикою її офіцерів. Зокрема, в розпал операції Людендорф вимагав негайно відсторонити начальника штабу 17-ї армії Конрада фон Делльмензінгена за те, що його піхота атакує щільним строєм і загалом не має просувань. Цікаво, що після операції Делльмензінген був переведений командувати корпусом та заодно був підвищений у званні.

Але сам Людендорф завчасно випередив на сторінках своїх мемуарів всіх можливих критиків та експертів:

Зі словами Людендорфа важко сперечатись, враховуючи той факт, що в літературі з німецької сторони, навіть якщо в ній є оціночні судження особистості Людендорфа, майже відсутня критика його військових рішень. Книга генерала фон Кюля, наприклад, має відверто компліментарний характер та посилається на мемуари Людендорфа як на офіційну версію подій - навіть після війни німецькі генерали не оскаржували авторитет Людендорфа. Причиною цього є те, що в момент прийняття рішень, в німецькій армії не було жодної людини, яка мала б стільки ж впевненості у своїх здібностях та готовності взяти на себе стільки ж відповідальності, скільки взяв на себе Людендорф. З цієї ж причини більшість критичних зауважень та “власних думок” залишились на сторінках персональних щоденників для істориків, а не були озвучені публічно, коли для цього був час.

Перша світова має дуже багато прикладів інерції, з якою розвивались великі події. З моменту усвідомлення провалів чи руйнівних наслідків того чи іншого військового замислу могло пройти дуже багато часу, перш ніж військове чи політичне керівництво вирішить від нього відмовитись. Начальник штабу Східного Фронту Макс Хофманн, давній соратник Людендорфа в його найважливіших кампаніях на Сході, у своїй книзі “Війна втрачених можливостей” (1923) писав:

Але ні про яке закінчення війни не могло бути мови.

Кайзер Вільгельм як людина, яка не розбирається глибоко у військових питаннях, цілком полягав на рішення своїх воєначальників. Друг і придворний Вільгельма II, адмірал Георг фон Мюллер, у своєму щоденнику відмітив, що кайзер ще 21 березня публічно проголосив, що Німеччина вже виграла війну. Після “Міхаеля” його було легко переконати в неминучості успіху, адже німецька армія взяла багато полонених та зайняла велику територію - захоплені квадратні кілометри в його очах були свідченням того, що все йде за планом.

Як видно з тексту спогадів Начальника генштабу Пауля фон Гінденбурга, формально першої людини в армії, на хід наступу він дивився більше як сторонній глядач, мало приймав участь в розробці планів та задовільнявся “красивими картинками” - доповідями про полонених, вогнем “Паризької гармати”, випадковими розповідями “офіцерів з передової”.

Таким чином, фактичне управління всіма справами війни продовжувало знаходитись в руках Еріха Людендорфа, який категорично заперечував можливість домовитись з Антантою і все ще вважав, що Німеччина зберігає шанси перемогти на полі бою, а “Міхаель” запустив імпульс, який дозволить розбити ворожі армії.

Із закінченням “Міхаеля” не закінчувалась війна, і подальші кроки німецької сторони все ще залежали від сили волі та одержимості однієї людини. Щоб втілити свої переконання в життя, Людендорф був готовий наступати і далі до останньої можливості та до останнього солдата.

В таборі Антанти закінчення “Міхаеля” дало привід провести “розбір польотів”. Тільки що британська армія пережила один з найгірших ударів та ледве уникнула військової катастрофи, і хтось мав понести за це відповідальність. Провал в підготовці до німецького наступу став причиною не одного політичного скандалу, які триватимуть ще довгі місяці, але винуватий мав бути знайдений вже тут і зараз. Розмови про відставку сера Дугласа Хейга стали найбільш серйозними, ніж за всю попередню війну, але на початку квітня 1918 посаду Хейга врятував військовий секретар Едвард Стенлі, лорд Дербі, який переконав Ллойд-Джорджа, що крім Хейга нема генералів, здатних довести війну до переможного кінця. Хейг лишився з британською армією і продовжив командувати нею і в години втрат, і в години тріумфу.

“Козлом відпущення” було призначено командира П’ятої армії сера Х’юберта Гофа, який був знятий з посади на початку квітня та відправлений у резерв, ставши найбільш ненависним генералом в усій армії. Невідомо про що говорив зі своїм колишнім протеже сер Дуглас Хейг під час прощального обіду 8 квітня, але в цей момент вони явно перестали бути друзями. Після війни Гоф був реабілітований та призначений на командну посаду, але дискусії щодо його лідерських якостей та компетентності триватимуть роками - з часом історикам в більших деталях відкриється його роль в битвах на Соммі та Іпрі. Своє бачення подій березня 1918 Гоф викладе в книзі “The Fifth Army”, де звинуватить Верховне командування (Хейга) в недостатніх зусиллях покращити становище його військ.

Великі втрати, які понесла і без цього недоукомплектована британська армія, змусили політичне керівництво терміново шукати нових людей в піхоту. Десятки тисяч робітників промисловості втратили бронювання, були переглянуті допуски призивників по здоров’ю, і навіть було розширено обов’язковий призив на територію Ірландії, що викликало додаткове обурення в цій і без цього нестабільній провінції Імперії, що мало свої важкі наслідки в майбутньому. Але в моменті британська армія все ще знаходилась в найгіршому стані за всі попередні роки та відчувала брак людей на всіх, навіть найбільш захищених напрямках.

Операція “Жеоржетта”

Фландрія, північний фланг Британських експедиційних сил, давно розглядався німецькими генералами як місце, в якому має бути вирішена доля війни. У випадку прориву фронту, німці розраховували нанести британцям стратегічної поразки на тій же підставі, на якій британці боялись втратити тут хоча б метр території - близькість до основних портів постачання.

Оскільки Людендорф при плануванні Весняного неступу не хотів чекати сухої погоди в квітні і обрав головним ударом “Міхаель”, план “Георг”, що передбачав атаку на півночі силами 55 дивізій, був понижений до допоміжного удару та скорочений до плану “Кляйн-Георг”, який включав вже 35 дивізій. З ходом операції “Міхаель” та по мірі перекидання на її користь дивізій з півночі, у німецького командування залишилось лише 26 дивізій для атаки на цій ділянці. План атаки цими силами отримав назву “Жеоржетта” - своєрідний тевтонський гумор.

Найважливішими географічними об’єктами в цій місцевості було місто Азбрук (Hazebrouk) - найбільший залізничний вузол британської армії в цьому районі, через який вантажі з трьох основних портів на півночі розходились по мільйонній армії, та Мессінський хребет - ланцюжок висот, з яких відкривався вид на десятки кілометрів навколо. Найбільшими висотами були Mont des Cats (158 метрів), Mont Cassel (158 метрів) та Mont Kemmel (156 метрів). Сторона, яка володіла цими висотами, отримувала беззаперечну тактичну і оперативну перевагу - з Mont Cassel, для прикладу, було напряму видно Дюнкерк, і взяття цієї висоти було головною ціллю оригінального плану “Георг”.

В операції “Жеоржетта” основною ціллю було визначено захоплення міста Азбрук. Основний удар мав наноситись по найкоротшому шляху - вздовж долини річки Ліс - силами Шостої німецької армії; Четверта німецька армія мала підтримати наступ допоміжним ударом по Мессінському хребту, але кінцева мета її просування в цьому плані, за висловом німецьких документів, “залежала від загальної ситуації”. Шоста армія мала у своєму розпорядженні 18 дивізій (з них 9 ударних) в три ешелони на 27 км фронту, Четверта - 8 дивізій (з них 3 ударних) на 17 км фронту. Наступ мали підтримувати сумарно 1686 гармат.

Генерали-мемуаристи (Лоссберг, Руппрехт) та історики (Забеккі) підкреслюють, що при підготовці та подальшому проведенні “Жеоржетти”, Людендорф намагався контролювати кожен аспект, який вважав важливим, та вимагав від ключових офіцерів звітувати йому напряму в обхід військової ієрархії, як він це робив і в ході “Міхаеля”.

Щоб атака точно вдалась, Людендорф відрядив на цю ділянку фронту Георга Брухмюллера для координації артпідготовки за його методом, який ефективно проявив себе в перший день “Міхаеля”. Як і перед “Міхаелем”, ключову роль в прориві фронту мала зіграти артпідготовка з упором на ізоляцію поля бою за допомогою хімічних снарядів “Жовтий хрест”, які створювали на позиції отруйну хмару на 24 години.

За час “Міхаеля” британські війська в цьому районі теж значно “схудли”. Велика кількість дивізій були перекинуті на південь або зняті в резерв Головного командування. В Першій армії генерала Хорна залишилось 4 дивізії на фронті та 2 в резерві, в Другій армії Плюмера - 5 дивізій на фронті та 1 в резерві. Сумарно в обох арміях лишалось 511 гармат.

Таким чином, перед початком операції атакуюча сторона мала перевагу у співвідношенні 2.2 до 1 в людях і 3.3 до 1 в артилерії.

В цей час Сер Дуглас Хейг та генерал Фош всерйоз очікували новий німецький удар північніше Арраса. В цьому випадку розвідка Антанти вскрила німецьке накопичення сил для операції “Валькюренрітт”, але Хейг не міг знати, що Людендорф вже тиждень як її відмінив. Саме для протидії цій нездійсненній операції Хейг зосередив у тилу цього району 7 дивізій в якості резерву. Підготовка наступу на півночі стала очевидною надто пізно - 8 квітня генерал Хорн доповів Хейгу, що очікує сильну атаку проти його армії наступного дня. Хейг негайно попросив Фоша виділити йому 4 французькі дивізії щоб поставити їх в район Пашендейла та вивільнити звідти британські дивізії, але отримав відповідь, що це неможливо - Фош готував контрнаступ в районі Ам’єна.

Британське командування не очікувало німецького удару настільки, що вирішило провести в ці дати ризиковану ротацію на найбільш загрозливій ділянці. 50-та британська піхотна дивізія мала замінити Португальський корпус, який вважався найменш боєздатним з’єднанням на всьому фронті. 5 квітня 1-ша португальська дивізія відійшла в тил, і її позиції зайняла 2-га португальська, яка тим самим подовжила свій фронт вдвічі. За планом, британці мали зайти на її позиції та провести остаточну заміну 9 квітня.

О 4:15 9 квітня 1918 року німецькі гармати відкрили ураганний вогонь, який за методом Брухмюллера тривав 4.5 години. За цей час було випущено 1.4 млн снарядів, і о 8:45 німецька піхота пішла в атаку за вогневим валом.

Найбільш нищівною німецька атака виявилась очікувано на португальській ділянці. Диявольський артвогонь зламав мораль і без того деморалізованого підрозділу, і фронт 2-ї португальської дивізії був прорваний. До кінця дня дивізія втратила майже 2000 чоловік убитими, 5000 пораненими та майже 7000 полоненими, перевши існувати як організована одиниця, що утворило діру в британській обороні. Символічно, що прорив відбувся біля села Нев-Шапель, яке було відбито англійцями великою кров’ю ще навесні 1915, під час одного з перших наступів сера Дугласа Хейга. Натовпи полонених португальців стали багатим матеріалом для німецької преси.

В цих умовах честь португальської армії несподівано врятував простий солдат. Через три дні після початку битви, з німецького оточення вийшов 23-річний кулеметник Анібал Мільяіш, який не тільки виніс із собою свою зброю, кулемет Льюіса, а і врятував на шляху пораненого майора британської армії. Врятований майор засвідчив великий героїзм португальського солдата, який отримав від свого командування найвищі військові нагороди. Зрозуміло, що чим більше подробиць про розгром 2-ї дивізії ставали відомі на батьківщині, тим більш видатними ставали подвиги Мільяіша і тим більш космічною в статтях і розповідях ставала кількість німців, вбитих з його кулемета. Але як би там не було, в розпал бою Мільяіш зробив те, чого в тих же обставинах не змогли тисячі інших, за що один з генералів справедливо прозвав його “Солдатом на мільйон”.

В новому німецькому наступі в мініатюрі повторювались всі ті речі, які відбулись в “Міхаелі”. В перший день наступу просування німців досягло 6 миль - вагомий результат, враховуючи, що півроку тому британській стороні для такого ж просування знадобились три місяці та чверть мільйона життів. Але навіть попри це, жодна з цілей першого дня німецької операції не була досягнута - німецькі атаки впирались у відчайдушну оборону британської піхоти. Особливо добре себе проявила британська 55 піхотна дивізія на крайньому південному флангу битви - вона не тільки відбила всі атаки в районі Festubert - Givenchy, а і відновила кілька позицій, втрачених португальцями.

На цей раз сер Дуглас Хейг одразу зрозумів істинне положення речей і звернувся до Фоша з проханням негайно надіслати французькі підкріплення. Саме в цей момент Фош відмовився від ідеї великого контрнаступу під Ам’єном і вирішив спершу виграти бій в обороні. Проте, він не спішив реагувати на кожен емоційний запит на підкріплення і вирішив дочекатись поки не стане очевидним основний напрямок німецького удару. Фош наказав Хейгу всіма силами тримати існуючу лінію, але заявив, що негайна відправка підкріплень неможлива, адже він очікує, що основний удар німці нанесуть північніше Арраса.

10 квітня німці ввели в бій Четверту армію, яка через брак достатньої кількості артилерії наполягла на початку свого наступу на день пізніше. За підтримки 700 гармат, дивізії 4-ї армії вранці взяли Мессін та Вітшате - оперативно значимі висоти, які британська армія відбила влітку 1917 в ході складної операції. Вдень Південноафриканська бригада контратакою відбила Мессін, але згодом втратила його знову. На півдні німці розвинули свій успіх та почали обхід британського вузла оборони в Арментьєрі. 11 числа британці залишили місто, уникнувши оточення, але німці продовжували йти на Азбрук. На цей момент німецька армія захопила 11 000 полонених та 146 гармат.

Герман Бальк, на момент подій - лейтенант, командир роти Альпійського корпусу, згадував:

Критичними для ходу кампанії стали події 11 та 12 березня. Німецька 6 армія активно просувалась на півдні і вже підійшла на відстань польоту снарядів до Азбрука. Хейг вкотре звернувся до Фоша за підкріпленнями для Фландрії, але знову отримав відмову. Натомість, Фош вкотре заборонив Хейгу здійснювати будь-який самовільний відхід з позицій. Разом з цим, Фош наказав 10-й французькій армії, що мала 4 дивізії, висунутись в британську смугу на північ від Аррасу для протидії потенційному німецькому удару, який там досі очікували. Це дало можливість Хейгу зняти звідти 4-ту австралійську дивізію та перекинути її в Азбрук. В черговий раз за війну саме австралійці мали відновити критичне положення.

Тоді ж Хейг видав свій найвідоміший наказ “Backs to the wall”, який вимагав від кожного солдата битися до кінця.

TO ALL RANKS OF THE BRITISH ARMY IN FRANCE AND FLANDERS

Three weeks ago today the enemy began his terrific attacks against us on a fifty-mile front. His objects are to separate us from the French, to take the Channel Ports and destroy the British Army.

In spite of throwing already 106 Divisions into the battle and enduring the most reckless sacrifice of human life, he has yet made little progress towards his goals.

We owe this to the determined fighting and self-sacrifice of our troops. Words fail me to express the admiration which I feel for the splendid resistance offered by all ranks of our Army under the most trying circumstances.

Many amongst us are now tired. To those I would say that Victory will belong to the side that holds out longest. The French Army is moving rapidly and in great force to our support.

There is no other course of action open to us but to fight it out. Every position must be held to the last man ; there must be no retirement. With our backs to the wall and believing in the justice of our cause each one of us must fight on to the end. The safety of our homes and the Freedom of mankind alike depend upon the conduct of each one of us at this critical moment.

ВСІМ ЧИНАМ БРИТАНСЬКОЇ АРМІЇ У ФРАНЦІЇ ТА ФЛАНДРІЇ

Три тижні тому ворог розпочав свої жахливі атаки проти нас на фронті протяжністю п'ятдесят миль. Його метою є відокремити нас від французів, захопити порти Ла-Маншу та знищити британську армію.

Незважаючи на те, що він вже кинув у бій 106 дивізій і пішов на найбезрозсудніші жертви людських життів, він все ще не має значного прогресу у досягненні своїх цілей.

Ми завдячуємо цьому рішучій боротьбі та самопожертві наших військ. Мені бракує слів, щоб висловити своє захоплення чудовим опором, який чинять всі підрозділи нашої армії в найскладніших умовах.

Багато хто серед нас втомився. Цим людям я хочу сказати, що Перемога буде за тією стороною, яка протримається найдовше. Французька армія швидко і великими силами рухається нам на підтримку.

У нас немає іншого вибору, крім як битися. Кожна позиція повинна бути утримана до останнього солдата; ніякого відступу. Стоячи спиною до стіни і з вірою у справедливість нашої справи, кожен з нас повинен битися до кінця. Безпека наших домівок і свобода людства залежать від поведінки кожного з нас у цей критичний момент.”

Для кращої якості управління, Хейг прийняв рішення передати оперативне керівництво всією загрозливою ділянкою в руки командира 2-ї армії Герберта Плюмера, якого справедливо вважав одним зі своїх кращих генералів. Єдина координація військ на стику 2-ї та 1-ї армій допомогла британським дивізіям в критичний момент не втратити зв’язок із суміжниками і діяти спільно в межах єдиного замислу.

Паралельно з боями, в тилу йшла підготовка до екстренного підриву портової інфраструктури Дюнкерка і Кале на випадок німецького успіху.

Хейг зрозумів, що йому не вистачить існуючих сил для утримання лінії фронту, і в цих умовах прийняв найбільш неочікуване і не властиве для себе рішення. 12 квітня Хейг віддав Плюмеру наказ лівому флангу 2-ї армії залишити позиції під Пашендейлом, відійти на річку Іпр та перекинути бригади, що вивільнились від скорочення фронту, на південь. Ті кілометри випаленої землі, за які з такою люттю і одержимістю пролилось стільки крові, були віддані за один день без жодного пострілу. Перед німецькими військами, які знову зайняли ці території, відкрилось жахливе видовище тисяч мертвих тіл, що продовжували лежати просто неба без поховання, назавжди лишившись зниклими безвісти.

12 березня Людендорф вирішив посилити “Жеоржетту” ще 7-ма дивізіями, довівши таким чином загальне число німецьких військ до 31 дивізії проти 13 британських. Проблема була в тому, що ці підкріплення вже встигли взяти участь в “Міхаелі” і були не в кращому стані. Разом з цим, Людендорф прийняв рішення не ризикувати надмірно, і замість стрімкої атаки на Азбрук вирішив перестрахуватись і зосередити основні зусилля на взятті міста Баллей.

Тоді ж Людендорф наказав ГА “Кронпринц Руппрехт” почати підготовку до операції “Новий Міхаель” на кінець квітня. Новий удар мав набагато менше сил, але був спрямований у бік Ам’єна і у випадку успіху міг серйозно зашкодити комунікаціям Антанти на всьому півночі Франції.

13-15 квітня німецька армія почала наступ в напрямку Баллей, але моментум всієї операції виявився втраченим. Тих нечисленних резервів, які Хейг зумів перекинути з інших ділянок, виявилось достатньо для стримання німецьких атак, а 4 австралійська дивізія міцно стала в оборону під Азбруком. Вагому роль зіграли і бельгійські підрозділи, які король Альберт на прохання Фоша надіслав на допомогу британцям - ці люди бились за останні кілометри своєї батьківщини і вже не відступали назад.

За кілька днів німецька армія видохлась і від стрімкого прориву перейшла до тактики послідовних операцій з обмеженими цілями. ерез втому дивізій 6-ї армії, Людендорф залишив замисел взяти Азбрук і вирішив перенести основний важіль наступу на висоти Фландрії. Кінцевою метою операції було визначено взяття висоти Mont Kemmel. В період з 15 по 23 квітня німецька армія здійснила кілька обмежених атак зі значними паузами між кожною, кожен раз просуваючись на 1-2 кілометри, поступово просуваючись до завітної висоти. Перед безпосереднім штурмом Mont Kemmel було вирішено взяти оперативну паузу в кілька днів для кращої підготовки. В один момент Людендорф опинився в тому ж положенні, в якому був Хейг в часи Пашендейла: стрімкий прорив виявився нездійсненним, і битва перетворилась в методичні атаки на розмін людського ресурсу.

Вже після відносної стабілізації фронту, Фош прийняв рішення замінити втомлені британські дивізії відносно свіжими французькими, і у Фландрію нарешті були направлені 4 французькі дивізії, які були розміщені як раз навколо висоти Кеммель, тобто на напрямку основного удару.

Цікаво, що після війни в офіційній британській історії не було жодних ревнощів на тему того, що в критичний момент бою британські війська бились одні, і генерал Джеймс Едмондс в “Офіційній історії” погоджується, що стриманість Фоша в перекиданні резервів за першим покликом була дійсно виправдана стратегічними інтересами війни в цілому. Через деякий час саме холодний розум Фоша стане одним з факторів, завдяки яким Антанті вдастся встояти у вирішальний момент.

Паралельно з великою битвою у Фландрії, на фронті відбулось декілька інших знакових подій. 20 квітня відбувся перший великий бій американської армії у війні. Поки англійська і французька армії вели важку кампанію, три американські дивізії були розміщені на відносно спокійній ділянці фронту під Верденом та Сен-Міхелем. В один момент німецьке командування вирішило провести показову “каральну операцію” і атакувати позиції 26-ї американської дивізії в селі Сешпре. Згідно американського нарративу, німці атакували силами трьох штурмових батальйонів, які стрімкою атакою зайняли село. В цей же день американці здійснили контратаку і відновили позиції. Американська сторона втратила 81 чоловік вбитими, 434 пораненими і 130 полоненими, загальні втрати німців американці оцінили у 600 чоловік.

21 квітня, під час бойового вильоту в районі Во-Сюр-Сомма під Ам’єном, загинув Манфред фон Ріхтгофен, знаменитий Червоний Барон, що за життя став легендою авіації. Піхотинці з обох сторін ненавиділи ворожих пілотів, часто не брали їх в полон, а серед фотографій Великої війни часто трапляється позування над розбитими літаками і згорівшими трупами льотчиків. Але оскільки Ріхтгофен мав репутацію шляхетної людини, яка дотримується звичаїв війни, англійці та новозеландці влаштували йому урочистий похорон з почесним караулом. Труну Червоного барона несли британські пілоти.

23 квітня британський флот здійснив рейд на німецьку морську базу в Зебрюгге. За замислом, британці мали під покровом ночі затопити три старі списані крейсери на виході з каналу, що вів до німецької бази підводних човнів, і через який ті виходили в море. Рейд відбувся дуже важко, один з крейсерів був затоплений не в тому місці, вогнем берегових батарей було потоплено есмінець прикриття, а морська піхота, що висадилась на берег, потрапила під щільний вогонь кулеметів та опинилась посеред бійні. Британська сторона втратила 227 чоловік вбитими та 356 пораненими, але рейд був визнаний успішним. Лише з часом з’ясувалось, що німці змогли відновити прохідність каналу для підводних човнів всього за кілька днів і рейд не наніс їм ніякої шкоди.

24 квітня масштабну операцію здійснила Друга німецька армія. 10 дивізій в першому ешелоні та 4 в другому, за підтримки 1208 гармат та 710 літаків, мали задачу взяти Віллер-Бретонне, Бланжи і Тронвіль, та посунути фронт безпосередньо до околиць міста Ам’єн. Після годинного артобстрілу, німецька піхота пішла в атаку о 8 ранку. До обіду німцям вдалось повністю захопити Віллер-Бретонне, але о 22:00 в ході контратаки австралійців та британців вони були відкинуті назад на вихідні позиції. Наступного дня німецька армія повторила атаку, але втратила за день 8000 чоловік та не мала жодних просувань. 26 квітня операція була зупинена.

Крім своєї запеклості, Друга битва за Віллер-Бретонне відзначилась першим в історії епізодом зустрічного танкового бою. В штурмі Віллер-Бретонне німці задіяли 13 танків A7V. В одному з епізодів, німецький танк з власною назвою “Nixe”, яким командував мобілізований вчений-хімік Вільгельм Блітц, стикнувся в бою з трьома британськими Mark IV. Два з них були варіанту “самка”, тобто мали на озброєнні ліше кулемети, і екіпаж Nixe легко їх підбив, але з третім танком лейтенанта Френка Мітчелла, який мав дві гармати, зав’язалась довга дуель. Замість 8 чоловік по штату, екіпаж британського танку мав лише 4 - інші постраждали від хімічної атаки напередодні. Два танки стріляли один в одного на ходу, і британцям вдалось влучити в німця тричі. Екіпаж A7V був змушений покинути підбиту машину, і вогонь британських кулеметів добив 9 з 18 його членів екіпажу. Після дуелі танк Мітчелла вів бій проти німецької піхоти і, як згадував сам Мітчелл, після повернення в тил траки його машини були повністю в крові.

В кінці дня на полі бою лишились три A7V. Nixe був підірваний німецькими саперами, і в руки британців потрапили відносно цілими дві машини. Танк Elfriede перевернувся в ході маневру, а Mephisto застряг і був покинутий екіпажем. Австралійці, які захопили Mephisto, вирішили його зберегти і відвезли в якості трофея в Австралію. Сьогодні він зберігається в музеї і є єдиним аутентичним німецьким танком Великої війни, який зберігся до наших днів.

Завершувалися останні приготування до штурму Mont Kemmel, взяття якого мало стати символічним закінченням операції “Жеоржетта”. Основну роль у штурмів мав зіграти Альпійський корпус, елітна частина гірських стрільців. Лейтенант Альпійського корпусу Герман Бальк згадував:

Локальні бої у Фландрії тривали до 29 квітня, але із взяттям Монт-Кеммель операція “Жеоржетта” фактично закінчилась. Сумарні втрати Англії склали 82 000 чоловік, Франції - 30 000, разом 107 000. Німецькі втрати склали 86 000 чоловік. В німецькій післявоєнній історії операцію подавали як приклад блискучих тактичних досягнень, але, як і “Міхаель”, вона не досягла жодної поставленої цілі. На всьому Західному фронті настала тривала оперативна пауза.

Війна продовжується

Так підійшла до кінця перша фаза німецького Весняного наступу. Операція, яка мала закінчити війну, стала черговою бійнею на розмін людського матеріалу. За трохи більше ніж місяць німецька сторона втратила більше 325 000 солдат, Англія - 260 000, Франція - 107 000. Хоча німецька сторона в наступі понесла чисельно менші втрати, в стратегічному масштабі розмін відбувся не на її користь. Німецький офіцер Рудольф Біндінг писав:

Ернст Юнгер, який через кілька місяців після поранення проїжджав по території, де відбувався “Міхаель”, залишив таку замітку:

Підполковник Альбрехт фон Таер, який на момент подій працював в штабі OHL, після війни згадував свою розмову з Гінденбургом та Людендорфом, яка відбулась на початку травня 1918. На слова Таера про жахливий стан німецьких військ на передовій, Гінденбург відповів: “Мій дорогий фон Таер, ваші нерви, безсумнівно, постраждали від останніх жахливих тижнів, які ви пережили. Я думаю, що гарний настрій у Верховному командуванні армії незабаром приведе вас до ладу.” Людендорф був більш категоричним:

Сам Людендорф писав:

Другий варіант явно був не для Людендорфа. Ще до офіційного завершення “Жеоржетти” Верховне командування почало роботу над планом нового наступу. Час і можливості уходили з-під ніг, і новий удар Людендорф задумав здійснити з не меншою силою, ніж “Міхаель”. Та послідовність операцій, яку розробив німецький генштаб, мав стати найбільш масштабною стратегічною комбінацією всієї війни.

Продовження в третій частині.