Кайзершлахт 1918. Частина Перша.

Після важкої кампанії 1917 року, тотальної мобілізації армії та економіки, всіх понесених втрат в минулі роки, німецьке Верховне командування дійшло висновку, що Німеччина досягла критичної точки, після якої слідує лише поступова загибель її останніх резервів та поразка. Генерал Еріх Людендорф вирішив, що єдиним шансом перемогти залишився наступ з рішучою ціллю нанести Антанті непоправної стратегічної поразки на полі бою. На початку 1918 року німецька армія почала готуватись до великого наступу на Західному фронті, який увійде в історію як “Кайзершлахт” - “Битва кайзера” - остання відчайдушна спроба переломити хід історії та виграти війну. У своєму останньому наступі Німеччина кине в бій свої кращі війська, всі свої новітні тактичні напрацювання, передові технології вбивства та останні людські і моральні сили армії.

Частина 1. “На Західному фронті без змін”

Наступ останнього шансу

Восени 1916 року, під час битви на Соммі, генерал Герман фон Кюль зробив прогноз, що з подібним темпом стирання німецької армії, Німеччина може не пережити наступний рік. Тим не менш, тотальна мобілізація німецького суспільства, запроваджена Верховним командуванням, дозволила встояти у важких битвах 1917 року, але подальші перспективи війни залишались не менш похмурими.

З другої половини 1916-го року можна впевнено говорити про встановлення в Німеччині режиму військової диктатури, оскільки кайзер Вільгельм передав в руки Верховного командування (OHL) настільки широкі повноваження, що з часом військові взяли під свій контроль всі аспекти суспільного життя - адміністрування територій, мобілізацію населення в армію та на заводи, планування економіки, розподіл хліба, цензуру і пропаганду. І хоча за посадою армію очолював Начальник Генерального штабу Пауль Гінденбург, за розробку стратегічних концепцій та їх втілення в життя фактично відповідала інша людина - Перший генерал-квартирмейстр Еріх Людендорф, мозок німецької армії. Про особливості німецької військової диктатури та генерала Людендорфа ми детально говорили в минулій частині. Фактично, від особистих переконань і волі цієї людини в один момент почали залежити всі головні питання війни та миру.

Політика “Тотальної війни” Людендорфа дозволила Німеччині пережити 1917 рік та дочекатись внутрішнього розпаду одного з найсильніших ворогів - Росії. 7 листопада в Петрограді стався більшовицький переворот, а 8 листопада більшовики видали “Декрет про мир”, за яким Росія самоусувалась від війни.

Втома від війни вже в 1916 році змусила воюючі сторони шукати шляхи закінчити її мирним договором. В кінці 1916 за посередництвом США відбулась спроба укласти угоду між Антантою та Центральними державами, яка провалилась через надмірні вимоги німецької сторони - Людендорф наполягав на визнанні статусу Бельгії як німецької маріонетки, приєднання нових колоній в Африці та грошових репарацій від Антанти. У своїх мемуарах Людендорф пояснює свою позицію тією високою ціною, яку вже заплатила німецька армія. До того ж, німецьке політичне та військове керівництво було всерйоз переконане, що розпалювачем війни є Антанта, і саме Німеччина є стороною захисту, а отже має на своїй стороні моральне право компенсації. Відмова Антанти навіть обговорювати німецькі пункти була сприйнята Людендорфом як вимога капітуляції, на яку можна було відповісти лише тотальною війною.

В липні 1917, під впливом подій початку року - “бруквенної зими”, Лютневої революції в Росії та поразки наступу Антанти, німецький Рейхстаг прийняв так звану “Мирну резолюцію”, в якій проголосив “мир без анексій і контрибуцій” офіційною метою Німеччини у війні. Така позиція цивільної влади йшла всупереч поглядам військової еліти та призвела до політичної кризи. Людендорф поставив кайзеру ультиматум - або йде у відставку він, або канцлер, який не здатний вплинути на уряд. Кайзер прийняв сторону військових, канцлер Бетманн-Гольвег склав свої повноваження, а Німеччина остаточно зайняла непримириму позицію. 31 липня 1917 розпочався великий британський наступ на Іпрі.

В літературі можна знайти згадки про спроби переговорів, які велись таємними каналами включно до 1918 року, частково про такі згадує сам Людендорф. Позиція Людендорфа залишалась незмінною - ніякий мир не був можливий без визнання завоювання Бельгії.

Така непримирима позиція, крім виховання військової еліти в ідеях пангерманізму та експансії, мала і серйозну матеріальну сторону. Щомісячно ведення війни коштувало Німеччині 3 мільярди марок на місяць. Станом на початок 1918 року, Німеччина витратила вже 111 мільярдів. Для розуміння масштабів, 3 мільярди марок складали всі видатки німецького бюджету за фіскальний рік в 1913-14. Вже в 1918 інфляція сягнула 235% в порівнянні з 1913 роком. Зупинка війни на цьому етапі поставила б Німеччину перед фактом розорення, відновлення після якого мало зайняти не одне десятиліття. При цьому, глобальне протистояння з Антантою нікуди б не ділось, оскільки мирна угода, досягнена через виснаження сторін, не могла вирішити конфлікт. Виправдати всі затрати могло лише таке завершення війни, яке б давало Німеччині більший ресурс, ніж вона мала до початку. Без економічно прийнятного договору, часи післявоєнної депресії обов’язково б поставили питання - заради чого були всі жертви?

Тотальна війна зробила армію і промисловість взаємозалежними, тому військова еліта у своїх рішеннях завжди враховувала інтереси еліти промислової. Про це красномовно свідчить випадок генерала Вільгельма Грьонера, керівника Військового офісу та головного адміністратора “Програми Гінденбурга”, якого Людендорф відправив командувати піхотною дивізією після того, як його компромісна політика до профсоюзів стала впливати на прибутки промислових картелів. Війна казково збагатила німецьких промисловців, які в ході “Програми Гінденбурга” отримали від держави безліч замовлень, але їх фінансовий успіх тримався виключно за рахунок здатності німецької держави надавати їм ресурси - оплату в стабільній національній валюті, мобілізовану робочу силу, сировину з завойованих територій. Бельгія, наприклад, була одним з головних джерел європейського вугілля, без якого німецька промисловість не могла розвиватись, тому вимоги її приєднання звучали з німецької сторони на кожних переговорах.

В мемуарах Людендорф констатує, що переговори з Антантою втратили в його очах будь-який сенс ще в 1916-му, і відтепер, як він вважав, у Німеччини був варіант лише перемогти або вмерти. Переконання Людендорфа та його оточення і визначили подальший хід війни, яка мала закінчитись лише беззаперечною перемогою однієї зі сторін.

3 грудня розпочались переговори в Бресті, на яких німецька військова еліта приступила до побудови нового німецького порядку на Сході. Переговори триватимуть всю зиму і закінчаться лише 3 березня, паралельно з операцією “Фаустшлаг” - наступом німецької армії вздовж всього фронту та окупацією значних територій. Нова сфера впливу давала значні економічні та політичні бонуси в перспективі, але через нестабільність нових територій скористатись вигодами від них Німеччина могла лише через деякий час.

З оглядом на ситуацію, Людендорф зробив висновок, що настав критичний момент всієї війни і часу чекати вже не було.

Найголовнішим фактором, який впливав на оцінку ситуації Людендорфом, було розгортання Американських експедиційних сил на Західному фронті.

При оголошенні Необмеженої підводної війни, Людендорф сприйняв військову загрозу США як перспективу дуже примарного майбутнього. Розрахунки Вищого командування флоту переконали його, що за час, поки американська армія стане серйозною бойовою силою, що очікувалось не раніше 1919 року, терор на морі якщо не задушить Англію в блокаді (Людендорф в це не вірив), то болісно вдарить по постачанню англійських військ та їх спроможності наступати - ризики, який ніс наступ Антанти 1917 року були настільки великими, що виграти оборонну кампанію на Заході слід було за будь-яку ціну. Верховне командування було обмануте в своїх розрахунках - попри колосаньну кількість тонажу, який витопили німецькі підводники, Англія не тільки вистояла у війні конвоїв, а і збільшила свій тонаж завдяки зусиллям промисловості, що дозволило їй реалізувати наступ при Аррасі, а пізніше на Іпрі. Ситуацію ускладнив найбільший в історії дипломатії провал німецького МЗС, який дав привід для передчасного вступу США у війну, а отже і мобілізації американської армії раніше очікуваного.

За рік з моменту вступу у війну, США збільшили чисельність своїх Збройних сил з 200 тисяч до 4 мільйонів. Перша американська дивізія прибула у Францію в травні 1917 року, в грудні 1917 їх було вже 7, а до кінця 1918 року очікувалось розгортання на Західному фронті повноцінних американських армій. Майбутнє, якого боявся Людендорф, мало настати вже незабаром.

Армія США страждала від багатьох проблем - створена в короткий термін масова армія не вирізнялась високим рівнем підготовки, а необхідність переправити її через океан і стабільно постачати впиралась в нестачу тонажу кораблів. Але сам факт прибуття на фронт великої кількості військ, яких досі морально не похитнула війна і які мали за собою наймогутнішу в світі промисловість, міг докорінно вплинути на хід потенційного нового наступу Антанти. В той час як найбільше, чого остерігалось німецьке верховне командування - це нової оборонної битви на виснаження, подібної Соммі чи Іпру.

Незважаючи на те, що з 1914 року Антанті, попри чисельні спроби, не вдалось суттєво посунутись на фронті, кожен наступний її удар був помітно болісніше: при підготовці наступу на Соммі англійці витратили 1.5 млн боєприпасів, а вже через рік, перед Іпром - 4.5 млн.

Як це відображалось на полі бою свідчить запис у щоденнику начальника штабу оперативної групи “Messines” 4-ї німецької армії Альбрехт фон Таер в червні 1917 року:

Загальна чисельність солдат в бойових підрозділах, які Німеччина тримала на Заході, сягала 1.2-1.5 млн. При цьому, сумарні втрати лише під Верденом і Соммою перевищили 700 тисяч вбитими, пораненими, зниклими безвісти. В середині 1916 року німецька армія стикнулась з серйозною кризою поповнень, оскільки довоєнний мобрезерв був давно задіяний на фронті, а існуючий призив вже не перекривав втрати. Політика Тотальної війни Людендорфа дозволила до початку 1917 року мобілізувати в армію ще близько 1 млн людей, що було досягнуто за рахунок введення загальної військової та трудової повинності для всіх чоловіків від 17 до 60 років, не зайнятих на критичних підприємствах. Оборонна кампанія 1917 року на заході коштувала Німеччині щонайменше ще 600 тисяч людей.

Всього впродовж війни Німеччина мобілізувала 11 мільйонів чоловіків та втратила 7.2 мільйони (вбитими, пораненими, полоненими). На 1 січня 1918 Німеччина мала більше 2 млн робітників військової індустрії, з яких 1 млн були придатні до військової служби, але відправити їх на фронт Верховне командування не могло без ризику підірвати власну військову економіку. Більше того, в один момент Людендорф був змушений зняти з фронтів 50 000 солдат для роботи у військовій промисловості, що стало своєрідним маркером того, що Німеччина вже мобілізувала всіх, кого могла собі дозволити. Станом на грудень 1917 німецька армія потребувала щомісячних поповнень у 150 000, але отримувала лише 60 000. Загальна чисельність німецьких збройних сил в березні 1918 року складала 3.6 млн солдат і офіцерів на Заході та 1 млн солдат і офіцерів на Сході, включаючи і тилові підрозділи. Загальний некомплект від штатної чисельності складав 650 000 людей. Останнім потенційним резервом Німеччини лишались юнаки 1899-1900 років народження в кількості 637 000 чоловік, яких було можливо призвати не раніше осені 1918.

В усіх великих битвах Західного фронту 1916-17 років втрати сторін були близькі до співвідношення 1:1. Для Німеччини, яка поступалась в чисельності військ і підійшла до межі мобілізаційного потенціалу, така ситуація рано чи пізно загрожувало колапсом.

У своїх спогадах Людендорф доходить до висновку, що на цьому етапі війни стратегічна оборона є програшною формулою бойових дій і набагато швидше сточить моральні і матеріальні сили армії, ніж наступ.

Внутрішня ситуація в Німеччині неухильно погіршувалась. Починаючи з 1916 року, на фоні великих втрат та погіршення рівня життя і буквального голоду (“бруквенна зима” 1916/17), в німецькому суспільстві стрімко зростало розчарування у війні та в ідеях експансії, які пропагувала держава. В тилу не тільки закінчився потік добровольців в армію, але почав розвиватись відвертий саботаж - робітники заводів все частіше вдавались до страйків, які набули найбільшої масовості в квітні 1917. Хліб по карткам (в Ельзасі денний пайок хліба за карткою якийсь час складав 40 грам на день) та дитяча смертність виявились не тією ціною, яку більшість німців були готові платити за приєднання Бельгії. На фоні втоми від війни зростала підтримка лівих партій, зокрема соціал-демократів, які агітували в тилу за припинення війни.

1918-й рік почався з хвилі робітничих страйків в Австро-Угорщині, яка перекотилась на Німеччину. З 25 січня по 1 лютого 1918 сотні тисяч робітників в найбільших промислових містах, очолювані лівими агітаторами, вийшли з масовими протестами на вулицю та вимагали від уряду припинення війни, вирішення продовольчої проблеми, припинення військового контролю над фабриками, більших політичних прав для робочого класу. Кількість лише працівників металургії та військових заводів, що брали участь в “Січневому страйку”, оцінюється в 400 000 чоловік - і це в самий розпал війни. Людендорф відреагував на подію гостро - оскільки армія міцно трималась на фронті , держава ще мала достатній запас авторитету, щоб примусити заколотників повернутись до роботи, де можна - переговорами, де треба - силою. 50 000 мітингарів були примусово призвані в армію. На цей раз протест вдалось загасити, але настільки масштабна акція цивільної непокори яскраво сигналізувала, що для Центральних держав йде зворотній відлік.

Іншою проблемою, яка робила довге ведення війни неможливим, було положення країн-союзників Німеччини. Дві великі битви на Галичині - Брусилівський прорив та “Наступ Керенського” показали повну недієздатність австро-угорської армії, чиї солдати масово здавались в полон або відверто переходили на бік ворога. “Лоскутна імперія” потерпала від своїх невирішених внутрішніх проблем, помножених на голод та блокаду. Для Німеччини було вкрай важко утримати Австро-Угорщину від військовї катастрофи та революцій, а головне - від сепаратного миру, адже з моменту своєї коронації, імператор Карл I ініціював мінімум дві самостійні спроби Двуєдиної монархії розпочати мирні переговори. Турецька армія втрачала позиції в Палестині і була не здатна тримати фронт без німецької допомоги. Ентузіазм Болгарії також був під питанням - країна приєдналась до Центральних держав заради втілення своїх імперських амбіцій на Балканах, але виявилась неготовою до війни з усім світом, і відмовлялась посилати війська на будь-які інші театри військових дій, крім Балкан. Кожна з Центральних держав так само страждала від голоду і блокади, але жодна з них не була готова стати на рейки “тотальної війни”, як Німеччина. Будь-яка серйозна невдача на другорядному театрі військових дій або внутрішня криза могли вивести кожного з німецьких союзників з війни в будь-який момент.

Людендорф зробив висновок, що в цих умовах був лише єдиний можливий вихід, який давав Німеччині шанс виграти війну.

Для наступу існували три можливі варіанти - Салонікський фронт на Балканах, Італія та Західний фронт. Після війни у військових колах Німеччини існувала дискусія на предмет того, наскільки вигідніше було навесні 1918 року нанести удар по Італії та вивести з війни в першу чергу її. Під Капоретто Італія понесла надто великі втрати і не мала потенціалу перенести ще один подібний розгром. З мемуарів Людендорфа видно, що він і без цього розглядав цей варіант і розумів його перспективи. Проте, Людендорф вважав, що прорив в Італії заслуговує бути максимум оперативним успіхом, а жоден оперативний успіх не був здатен переломити хід війни. В баченні Людендорфа, досягти корінного перелому було можливо лише примусивши Антанту до переговорів чи капітуляції шляхом розгрому основних сил її ведучих держав та захоплення їх найважливіших життєвих центрів, по можливості в короткий термін, поки американська армія не створить критичної чисельної переваги. Це було можливо лише на Заході.

Планування вирішальної наступальної операції на Західному фронті розпочалось ще в листопаді 1917, коли ще тривали бої на Іпрі. З цього моменту також і почалась підготовка та накопичення сил до майбутньої великої битви, для якої Людендорф почав збирати всі кращі з’єднання з усіх фронтів.

Армія прориву

Німеччина вступила у війну, маючи одну з кращих армій у світі. Цьому сприяли високі стандарти підготовки офіцерів та солдат, розвинена військова промисловість, продумана система мобілізації та ціле покоління професійних військових, виховане в ідеях служіння Німецькій імперії. Перші місяці війни показали, що в лобовому зіткненні середня німецька дивізія інтегрально сильніша за російську чи французьку, і на голову вища, ніж союзна австрійська. В 1914-15 роках більшість боїв закінчувались на користь німецької армії, а там, де фронти Центральних держав просідали, прибуття саме німецьких дивізій вирівнювало становище.

Втім, чим довше йшла війна, чим більші втрати несла німецька піхота в м’ясорубках, тим більше мінявся портрет німецької армії.

Своєрідним переломом став 1916 рік, коли після успішних кампаній на Заході і Сході начальник Генштабу Еріх Фалкенхайн вирішив, що Німеччина може виграти війну, зав’язавши тривалу битву на виснаження проти однієї з ворожих армій. Результатом стала Верденська м’ясорубка, активна фаза якої з лютого по липень 1916 забрала щонайменше 300 тисяч солдат.

Деякі дивізії, які бились під Верденом, за час наступу оновили свій склад кілька разів. Характерний приклад Альпійського корпусу (Alpenkorps) - спеціальної частини, яка була сформована з добровольців і пройшла підготовку для війни в горах. Після бойового хрещення на альпійському фронті, вище командування перекинуло цей підрозділ під Верден, де під час червневого наступу на форт Во і село Фльорі він втратив 70% свого складу, після чого його слід було формувати заново.

Сточивши свої резерви, Німеччина виявилась не готовою до наступу Антанти на Соммі. Протягом 5 місяців, 50 німецьких дивізій відбивались від 51 британської та 48 французьких, втративши 440 тисяч людей проти 620 тисяч загальних втрат у Антанти.

Одним з факторів, завдяки яким Німеччина перемагала в 1914-15, була її перевага в артилерії та боєприпасах. В умовах блокади це досягалось ефективним менеджментом ресурсів Департаментом Військової Сировини (KRA), а також успіхами німецьких промисловців в синтезі матеріалів (процес Габера-Боша). Але в 1916 зусилля військової промисловості Антанти не тільки подолали снарядну кризу 1915 року, а і забезпечили більший випуск, ніж в Німеччині. Хоча артобстріл перших днів Битви на Соммі був визнаний неефективним, протягом кілької місяців британська артилерія завоювала перевагу на полі бою, винищивши 1068 з 1208 польових і 371 з 820 важких гармат, наявних у німців на початку битви. З цього моменту для німецької армії стала реальністю перевага ворога в боєприпасах і матеріальних засобах, яка лише зростала.

Кронпринц Руппрехт Баварський, командир німецької північної групи армій, писав:

Підполковник Альбрехт фон Таер, на той момент начальник штабу 9-го резервного корпусу, 7 серпня 1916 року зробив запис у щоденнику:

Треба розуміти, що в битвах Великої війни з озвучених сотень тисяч втрат, абсолютна їх більшість припадала саме на піхотну компоненту, тому навіть якщо у відсотковому співвідношенні вони виглядали не смертельними на фоні загальної чисельності армій, для кожної зі сторін втрата цих людей мала більш серйозне значення, ніж чисто математичний рахунок.

Під час Битви на Соммі кронпринц Руппрехт переконав вище командування в необхідності ротацій дивізій, які стояли в обороні, аби не сточувати їх основний кістяк. Британський історик Джон Бофф пише, що в середньому такі ротації тривали 14 днів, за які дивізія в середньому втрачала 3000 солдат, тобто третину своєї піхоти. 1916-й рік гостро поставив питання поповнення піхоти та відновлення втомлених частин.

Через що доводилось проходити звичайному німецькому піхотинцю в цих умовах краще всього ілюструє альбом гравюр Отто Дікса “Війна”.

Ще за досвідом Другої битви за Шампань, полковник Фріц фон Лоссберг, на той момент начальник штабу Третьої армії, визначив, що середній час доставки повідомлення від передньої лінії до штабу дивізії складає 8-10 годин, а до штабу корпусу чи армії ще довше. Під час артпідготовки телефонні кабелі зазвичай були перебиті, і часто зв’язок зі штабами підтримувався за рахунок піших кур’єрів з числа солдат, за умови якщо вони виживали. За час, поки підрозділ тактичної ланки отримував зворотню відповідь чи новий наказ, обстановка могла кардинально змінитись. В німецькій армії Першої світової мала місце практика в окремих випадках надання так званого Vollmacht - повноваження обраних Верховним командуванням офіцерів віддавати накази суміжникам в обхід звань та ланок управління. Лоссберг дійшов висновку, що найкращий спосіб гнучко реагувати на динамічну обстановку - масштабувати цю практику і надати командирам передових батальйонів повний контроль над їх секторами. Командир батальйону отримував управління над будь-якими підкріпленнями, які надсилались в його сектор, незалежно від їх розміру та звання їх командира, та повноваження віддавати накази резервним батальйонам свого полку, які стояли в другому чи третьому ешелоні за ним. Роль командира полку в цій схемі зводилась до адміністративних функцій.

Найголовніше, батальйонний командир отримував право на свій розсуд відступати на запасні позиції (в німецькій армії такі обов’язково готувались), та здійснювати контратаки силами резервів. Самі контратаки були поділені на Gegenstoß - негайний контрудар протягом 12 годин, та Gegenangriff - ретельно спланвана операція протягом 24-48 годин. З огляду на обстановку, командир батальйону мав самостійно визначити, чи достатньо йому сил здійснити Gegenstoß, чи потрібно було більше сил - в цьому випадку операцію брало в свої руки дівізійне командування і готувало Gegenangriff .

На початку Битви на Соммі Лоссберг був переведений в Другу армію начальником штабу, де в повній мірі застосував свої напрацювання, які стали основою оборонної доктрини всієї німецької армії в наступні роки. Сам Лоссберг отримав репутацію “пожежного Людендорфа” та прізвісько Der Abwehrlöwe - “Лев оборони” - в моменти великих наступів Антанти Людендорф переводив його в ті армії, які піддавались нападу, та надавав йому Vollmacht - право віддавати накази в обхід командирів армій та груп армій.

Досвід та масштаб втрат на Соммі гостро піднімав питання змін підходів до війни в масштабах всієї армії. 1 грудня 1916 Верховне командування видало мануал Grundsätze für die Führung in der Abwehrschlacht - “Принципи управління в оборонній битві”, в якому сформулювало принцип еластичної оборони, який допускав при ворожому наступі покидати першу лінію траншей, щоб зберегти людей від попереднього кількаденного артобстрілу, і приймати основний бій в глибині, допускаючи втрату території всупереч консервативним підходам триматись за кожен метр землі. Тримати війська на першій лінії у великому скупченні перестали, залишаючи там мінімальну кількість солдат. В 1917 році, після боїв у Фландрії, Людендорф для збереження піхоти радив військам взагалі скоротити гарнізони передових траншей до кількох спостережних пунктів на роту, озброєних кулеметами і готових вести кругову оборону.

На відстані 1-2 км від передової спостережної лінії починалась основна полоса оборони, яка могла складатись з 2 чи 3 ліній вглиб, так само віддалених на 1-2 км одна від одної. Цей простір називався Kampfzone - основною зоною бойових дій. Німецька стратегія також передбачала ешелонування і в більшу глибину. За цим принципом в тилу існуючої лінії оборони почалось будівництво нової, із залученням колосальної кількості бетону та сотень тисяч робочих рук. Найбільш міцний сегмент нової лінії став відомий як “Лінія Гінденбурга”, яка була на свій час найбільш просунутим і дороговартісним оборонним комплексом в історії. Будівництво нової лінії оборони в кінці 1916 року дозволило німецькій армії організовано відійти на більш вигідний рубіж і зламати плани Антанти на весняний наступ 1917 року. Роль “Лінії Гінденбурга” та хід весняної “Бійні Нівеля” було розглянуто в попередніх статтях циклу.

Ключовими діями німецьких військ в оборонній операції мали бути контрудари з глибини оборони - озвучені Gegenstoß та Gegenangriff. За своїм функціоналом, підрозділи були розділені на траншейні дивізії (Stellung-дивізії), та ударні дивізії, передбачені для контратак (Eingreif-дивізії). Дивізії, які мали здійснювати контратаки і стояли в резерві, почали проходити специфічну підготовку, заточену на штурмові дії, та вчились наступати під прикриттям вогневого валу.

Звідси виходить, що яка б колосальна увага не приділялась німецькою стороною оборонним спорудам в ході всієї війни, в німецькій оборонній стратегії вони слугували лише допоміжним інструментом для того, щоб стримати перший ворожий удар. Основою успішної оборони залишалась в першу чергу піхота - злагоджена, озброєна та підготовлена як тримати позиції, так і відбивати їх у зустрічному бою.

*Всі три прийомні сини Людендорфа дійсно воювали. Двоє - Еріх і Франц Пернет в 1917 році перевелись з піхоти в авіацію, обидва загинули.

У своєму щоденнику кронпринц Руппрехт з сумом констатував, що через великі втрати бойові якості середнього піхотинця значно впали. Порівнюючи своїх теперішніх солдат з солдатами 1914 року, Руппрехт доходить до висновку, що таких бійців як раніше у нього вже не буде.

Першим фактором занепаду німецької піхоти була погана військова підготовка. Якщо солдати та резервісти 1914 року мали за плечима 3 роки служби, за які вони встигали вивчити всі основні бойові навички та навчитись діяти в складі свого рідного підрозділу, то призивники 1916-1917 років мали в кращому випадку 1-3 місяці загальної підготовки, після яких вони негайно потрапляли на найгіршу у відомій історії людства війну. База, яку давали новобранцям, була недостатньою в нових умовах і в розпал великих битв замість вбитих і покалічених ветеранів, виснажені дивізії отримували натовп людей, не готових ні морально, ні фізично. Ситуація ускладнювалась тим, що кращих офіцерів та сержантів з навчальних центрів давно перевели на фронт. Німецькі командири знайшли вихід в тому, що в більшості дивізій стали готувати новоприбулих бійців своїми силами, виділяючи для цього спеціальні команди офіцерів та сержантів, які проводили заняття в ближньому тилу. Практика підготовки поповнень силами самих дивізій покращувала ситуацію з бойовими навичками, але в міру компетентності самих дивізій.

Іншим індикатором падіння стійкості бойових підрозділів стало збільшення випадків несанкціонованого відходу з позицій, відмови йти на позиції, випадки масової здачі в полон. З 440 тисяч загальних втрат під час битви на Соммі, полоненими німецька армія втратила більше 70 тисяч. Багатоденні артилерійські бомбардування, жахлива їжа та умови Західного фронту, описані в численній літературі, були важким випробуванням для людської психіки. 13 жовтня 1916 року 15-та піхотна дивізія відмовилась в повному складі виходити на позиції.

Перші дні великих наступів зазвичай закінчувались масовою здачею в полон оборонців передових траншей. В умовах скорочення кількості людей в передових траншеях в 1917 і початку епохи траншейних рейдів, здача в полон була частою “реакцією на контакт” - в нагородних листах солдат тієї епохи сотні епізодів, коли малі рейдові групи брали велику кількість полонених.

Загальна втома від війни і падіння моралі суспільства повною мірою відображались і на моралі військ. Особливо це проявилось коли в ході масової мобілізації в армію потрапили сотні тисяч людей, які цього не хотіли.

Ситуацію загострювала зростаюча кількість дезертирів, особливо з піхоти. Як згадував про цей час єфрейтор 16-го Баварського піхотного полку:

Станом на 1917 рік вже мало хто вірив в кінцеву перемогу, і єдиним бажанням солдат та цивільних було якнайшвидше вийти із війни. Найбільш характерним прикладом є Східний фронт. З весни 1917 року в російській армії почали діяти комітети солдатських депутатів, які з часом отримали або присвоїли собі повноваження в обхід офіцерів приймати військові рішення. В результаті, по всьому фронту солдати почали вступати з ворогами у неформальне перемир’я, яке часто переростало в дружні зустрічі на “нічийній землі”, розпиття алкоголю, масові братання. Російську армію заполонили ліві агітатори, які під час таких зустрічей вели бесіди і з німецькими солдатами. Попри зусилля командування, протидіяти цьому явищу системно не вдавалось.

Рано чи пізно розкладені пропагандою війська Східного фронту мали стати поповненням для Західного.

Досвід солдата, який воює з-під палки, добре описаний в книзі Домініка Ріхерта “Beste Gelegenheit zum Sterben” (Краща можливість померти). Ріхерт, призивник з Ельзасу, воював в піхоті з серпня 1914. З кожною сторінкою книги видно, як наростає зневіра і розчарування у військових ідеалах не тільки у автора, а і у його солдатського оточення.

Книга Ріхерта показує моральний портрет значної кількості солдат, з якими німецькому командуванню доводилось мати справу на цьому етапі війни. З моменту, коли Ріхерт наприкінці 1917 року дізнався, що його полк перекидають зі Східного на Західний фронт, єдиним його бажанням було здатись в полон.

Для проведення стабільних ротацій на фронті Німеччині банально не вистачало військ. Щоб підготуватись до оборонної кампанії 1917 року, їй довелось скоротити фронт, відступивши з дуже великої ділянки території під Нойоном, що дало вивільнити 14 дивізій (Операція “Альберіх”). В подальшому, оборонні операції зводились до того, щоб перекидати до загрозливих ділянок дивізії з більш спокійних, послаблюючи їх, що в ряді випадків могло призвести до локальних поразок. Тому, одним з перших рішень Людендорфа восени 1916 було формування 22 нових дивізій, які за задумом мали стати тими самими резервами для ротацій. Втім, ситуація на фронті не дала реалізувати цей задум - в спробах подолати чергову кризу на фронті, нові підрозділи часто вводились в бій разом з уже задіяними. Формування нових дивізій тривало і в 1917 році.

Щоб знайти нових людей і для поповнення існуючих, і для створення нових підрозділів, Людендорф провів масу заходів. По-перше, був скорочений штат піхотних дивізій - з 4-х полків до 3-х. Перехід до “трикутних” дивізій в ході війни спіткав майже всі воюючі армії. По-друге, в рамках політики Тотальної війни Людендорфа, все чоловіче населення заново пройшло через призивні комісії для визначення придатності до війни чи роботи на військових заводах. При цьому, обмежено придатних лише до гарнізонної служби було прирівняно до придатних до служби фронтової. На цьому фоні було здійснено масове переведення солдат з тилових частин на фронт, в піхоту. Всі ці процеси не були одномоментними і займали тривалий час, тому німецька армія відновлювала сили дуже поступово.

Одним із наслідків падіння моралі та боєздатності військ стало розслоєння німецької армії на умовно слабкі та умовно сильні дивізії, яке відбулось паралельно з їх розділенням за функціоналом. На дивізії, які німецьке командування вважало слабшими і менш надійними, покладалась задача тримати фронт, більш стійкі та надійні перекваліфіковувались в Eingreif-дивізії та використовувались як пожежні команди.

Розвідувальний відділ Американських експедиційних сил у своєму аналізі розділив німецькі дивізії на 4 умовні класи, де дивізії 1 класу мали найбільші бойові спроможності, а дивізії 4 класу - найменші. Станом на 1918 рік розподілення виглядало наступним чином:

1 клас - 45 дивізій

2 клас - 61 дивізія

3 клас - 72 дивізії

4 клас - 43 дивізії.

Таке ділення співвідносилось і з німецькою оцінкою бойової спроможності своїх військ, адже в 3 та 4 класи потрапили переважно ті самі траншейні дивізії, від яких вимагалось стояти на місці і тримати удари. Кращі дивізії поступово отримали приорітет у ротаціях, відпочинку, поповненні та постачанні. У своїх спогадах Людендорф називає таке явище явно негативним, але визнає, що станом на 1917-18 роки це був єдиний спосіб мати у своїх руках хоча б якісь підрозділи, здатні виконувати накази.

На фоні падіння загального рівня піхоти, найбільш надійною опорою німецького командування на передовій стали штурмові батальйони.

Ідея створення окремих штурмових з’єднань народилась в усіх воюючих арміях приблизно одночасно після перших спроб прорвати позиційний фронт. В 1915 році в німецьких дивізіях за власною ініціативою синхронно почали формуватись ударні загони з числа саперів. Влітку 1915 року з саперів 8-го армійського корпусу був сформований “Штурмовий батальйон Nr. 5 Рор” - перший штурмовий батальйон німецької армії. Саме ці люди стали новаторами штурмової тактики з упором на дії малих автономних груп, основною зброєю яких були агресія та ручні гранати. В штурмовики відбирали переважно молодих людей, які горіли війною, що забезпечувало їх перевагу в боях. Найбільш вагомим успіхом німецьких штурмовиків стало взяття 26 лютого 1916 року стратегічно важливого форту Дуомон силами двох груп по 10 чоловік.

Під час свого візиту на Західний фронт в серпні 1916 року, Людендорф був вражений успіхами батальйону “Рор” і наказав сформувати окремий штурмовий батальйон при кожній армії. З часом, загальна кількість окремих штурмових батальйонів досягла 17, а в штат кожної піхотної дивізії була введена окрема штурмова рота.

На перших порах в штурмові батальйони відбирали неодружених чоловіків до 35 років, які проходили інтенсивний курс підготовки під їх специфічні задачі. З масштабуванням штурмових загонів вимоги до кандидатів мінялись в залежності від місця, але до кінця війни ці підрозділи залишались головним осередком пасіоніріїв німецької армії. Під час кризових ситуацій на фронті, німецьке командування використовувало ці підрозділи для “гасіння пожеж” на найбільш загрозливих ділянках.

Досвід масового застосування штурмових підрозділів у великих операціях підказав німецькому командуванню і більш ефективний спосіб їх використання. Якщо на початку їх застосовували для брутальних атак на дуже важливі точки на карті, то в умовах 1916-17 у військах вже сформувалась тактика просочування, коли штурмовикам передбачалось подолати слабко заповнений передній край і атакувати не вузли спротиву, а командні пункти, позиції артилерії, пости зв’язку, ворожу логістику, вносячи хаос в управління ворожим переднім краєм. Бойові навички подолання “нічийної землі” і ворожої оборони штурмовики відпрацьовували в траншейних рейдах, які були їх основною роботою коли не велись наступи.

Все ж, основну роботу в атаці виконували лінійні піхотні з’єднання. Як і в усіх воюючих арміях, в німецькій основним прийомом в наступі була атака за вогневим валом артилерії. Як вона відпрацьовувалась на полігонах від самого початку можна подивитись в хроніці того часу, наприклад в фільмі Bei unsere Helden an der Somme (1917).

Вагомим фактором, який впливав на боєздатність військ, було їх матеріальне забезпечення. Попри хаотичність та помилки “Програми Гінденбурга”, завдяки мобілізації німецької промисловості на початку 1918 німецька армія в цілому подолала дефіцит озброєння та боєприпасів. Станом на березень 1918 Німеччина накопичила запас у 2840 потягів снарядів, в жовтні 1918 у неї навіть залишався запас у 1632 потяги. План виробництва артилерійських систем було значно перевиконано, через що його скоротили з 3000 гармат на місяць до 750. Щомісячно вироблялось 75 000 гвинтівок та 6000 кулеметів. Верховне командування приділяло велику увагу збільшенню вогневої міці піхоти, масово випускались траншейні міномети, важкі та ручні кулемети, вогнемети, протитанкові рушниці Mauser T-gewehr, гранати, інженерне обладнання. В кінці 1917 у військах почав з’являтись автомат MP-18 конструктора Хуго Шмайссера.

Людендорф сприяв розвитку авіації як нового роду військ і попри важкий дефіцит сировини, наполягав на збільшенні виробництва літаків. В червні 1917 Верховне командування розпочало так звану “Американську програму” (Amerikaprogramm), згідно якої Німеччина мала компенсувати збільшення людської сили ворога в обличчі американських дивізій своєю перевагою в засобах знищення, а саме в літаках. Було прийнято рішення про формування в найшвидші терміни 40 винищувальних ескадрилій та 17 авіаційних полків, для чого був встановлений план виробництва у 2000 літаків та 2500 двигунів на місяці, який, втім, ніколи не був виконаний. Станом на березень 1918 німецька армія мала на Заході 3670 літаків проти 4500 літаків Антанти.

Вагомою проблемою Німеччини став транспорт. Темпи операцій Великої війни визначала швидкість руху піхотних дивізій та швидкість прибуття резервів до поля бою. Якщо залізнична система Німеччини всю війну лишалась відмінною і армію обслуговували більше 10 000 потягів, то з дивізійним транспортом були проблеми. Через дефіцит стратегічних ресурсів та палива німецька армія станом на 1918 рік мала лише 30 000 вантажівок проти 100 000 у Антанти. Логістика все ще залежала від коней, але їх теж не вистачало - в грудні 1917 німецька армія мала дефіцит у 43 000 коней з 690 000 необхідних. Щомісяця армії були потрібні 15 000 нових коней на заміну загиблих чи травмованих.

Матеріальна криза змушувала Верховне командування жорстко визначати приорітети у виробництві. При появі на полі бою танків, Людендорф відмовився від їх масового використання. По-перше, їх виробництво на рівні з Антантою було неможливе через нестачу ресурсів. Вантажівки отримали більший приорітет. По-друге, на Людендорфа не справило враження застосування танків під час військових навчань, які він відвідав - швидкість та ТТХ машин тієї епохи ще не робили їх засобами прориву. Більшість танків, які використовували німці, були трофейні англійські. Попри велику кількість експериментальних машин, спроектованих німецькими інженерами, була випущена лише обмежена серія танків A7V в кількості 20 штук, які теж мали бути задіяні у фінальній битві.

В чому в повній мірі відобразилась матеріальна криза, так це в побуті солдат. З кожним роком погіршувалась якість форми, а отримати новий комплект було вкрай складно через її відсутність - на 1918 рік в Німеччині вже не було матеріалів навіть для одягу. Навіть відомі пікельхельми вироблялись з картопляних очисток. Зарплатня солдат всю війну залишалась нижчою, ніж у фабричних робітників, що дуже впливало на мораль. Голод на батьківщині відобразився і на армії - солдатський пайок зменшився з 3100 калорій до 2500. Втім, харчування було єдиним привілеєм, який відчували на собі солдати - в тилу добова норма споживання в 1918 впала до 1000 калорій на день. Поживна цінність раціону при цьому досягалась за рахунок ерзац-продуктів - хліба з опилками, ковбаси з тваринних відходів, ерзац-кави зі смаженого вівса. Дорослій людині не складно пережити такі труднощі разово, але для солдат Великої війни це тривало роками, і на момент подій ще не було відомо як скоро закінчиться війна.

Поганий побут вбивав мораль військ швидше, ніж інші жахіття війни - під час битви при Камбре фіксувались тривожні випадки, коли німецькі піхотинці безоглядно кидались грабувати кинуті позиції та трупи англійців, що призводило до зриву бойових задач. Втім, військова пропаганда робила великі зусилля, щоб переконати солдат, що їх вороги потерпають ще більше, ніж вони.

Про матеріальні складнощі і дилеми, які стояли перед Верховним командуванням, промовисто говорить епізод з книги генерала Макса Гофманна, Начальника Штабу Східного фронту:

Тим не менш, на фоні всіх проблем, в другій половині 1917 року на фронтах, крім виграних битв при Аррасі, Ені та Іпрі, відбулось кілька подій, які доводили серйозний потенціал німецьких військ в наступі та переконали Верховне командування в тому, що військовий успіх в цих умовах залишався можливим.

Першою знаковою подією стало взяття німецькими військами міста Рига 1-5 вересня 1917 року. Це була складна операція, підготовка до якої тривала кілька місяців. Складність полягала в необхідності форсувати річку Двина, всі переправи через яку добре охоронялись росіянами. План німецького командування спирався на несподіваність - штурм мав бути короткий і стрімкий, місце головного удару було обране в неочевидному місці, а саме в 30 км на сході від Риги там, де річка була найбільш широкою. Німецькі ударні частини мали переправитись на човнах, після чого взяти основні опорні пункти росіян, і розширити плацдарм, щоб німецькі інженери встановили понтони. Сама задача вимагала високої автономності малих піхотних з’єднань, яким доведеться битись на тому березі, тому за кілька місяців до цього командир 8-ї армії Оскар фон Гутьєр організував в своїх дивізіях посилену підготовку піхотних батальйонів з упором на тактику малих груп.

Великі операції Першої світової зазвичай починались з апокаліптичних бомбардувіань артилерії, які могли тривати по 7, в деяких випадках по 10 днів неперервно із застосуванням мільйонів снарядів. Це було зумовлено нормативами артилерії по розходу снарядів для знищення цілей - наприклад, знищення 1 ворожої гармати потербувало 100 150-мм снарядів. Такі бомбардування були здатні знищити укріплення та велику кількість солдат на першій лінії, але їх масштаб раніше часу розкривав противнику місце нанесення головного удару, після чого до поля бою стягувались резерви і битва переростала в позиційну м’ясорубку.

Щоб уникнути цього, полковник Георг Брухмюллер, на той момент начальник артилерії 8-ї армії, розробив план вогневого ураження передових ворожих позицій, який мав зайняти вього 5 годин. Подібне він застосував в битві на озері Нароч навесні 1916 та при відбитті Тернополя в липні 1917, командуючи 134-ма артбатареями. Метод Брухмюллера передбачав подавлення ворожих цілей комбінованим обстрілом газових та фугасних снарядів з поступовим перенесенням вогню. Іновацією Брухмюллера було об’єднання визначених ним артбатарей різних дивізій в окремі групи, кожна з яких мала свою окрему задачу. В цій системі кожна окрема батарея отримувала конкретне вогневе завдання з визначеними конкретно для неї цілями і детальним часовим графіком їх ураження. Артпідготовку Брухмюллер ділив на окремі фази: вогневий наліт на командні пункти, подавлення артилерії, подальший обстріл в глибину піхотних позицій. Відмова від аннігіляції цілей на користь їх подавлення мала забезпечити бажаний ефект несподіванки перед стрімким піхотним штурмом. Брухмюллер приділяв велику увагу взаємодії з піхотою і ретельним чином ознайомлював піхотних командирів з планом роботи артилерії.

Німецька атака, що розпочалась 1 вересня, закінчилась повним успіхом - німецька артилерія подавила російську, і піхота змогла форсувати річку та здолати спротив на іншому березі. 5 вересня Рига була взята, 60 000 німців відкинули 190 000 росіян, захопивши 9 000 полонених. Цьому сприяв жахливий стан, в якому знаходилась російська армія після півроку революції та діяльності солдатських комітетів, але найголовніше, що були перевірені і обкатані в бою нові методи німецької армії. Ризька операція принесла славу її виконавцям і стала моделлю для майбутніх наступальних операцій.

Другою вагомою подією стала німецька операція на Італійському фронті. Восени 1917 Людендорф виділив на допомогу австрійцям 6 дивізій зі свого стратегічного резерву, які стали кістяком 14-ї австро-німецької армії на чолі з генералом Отто фон Беловим. 24 жовтня армія фон Белова нанесла удар на півночі Ізонцо-фронту в районі Капоретто. Наступ почався з короткої артпідготовки, яка супроводжувалась хімічною атакою та підземними підривами. Штурмові загони паралізували управління переднім краєм завдяки тактиці просочування, а дивізії, які довгий час займались на полігонах, атакували вслід за вогневим валом як єдиний механізм, чітко витримуючи таймінг.

В умовах війни в горах, в повній мірі проявили себе і гірські стрільці Альпійського корпусу, які змогли подолати неприступні на думку італійців схили і вийти в їх тили. Зокрема, в наступі відзначились молоді лейтенанти Фердинанд Шорнер та Ервін Роммель - в двох окремих епізодах несподівана поява їх рот в тилу італійців змусила тих думати, що фронт вже прорваний і вони в оточенні. Здобутки одного лише Роммеля при взятті гори Монте-Матаюр оцінюють в 9000 захоплених полонених. Успіх під Капоретто дозволив австрійській армії прорвати фронт і вперше за всю війну вийти на оперативний простір. Італійська армія втратила більше 400 000 людей, 2500 гармат, величезну кількість військового майна і була змушена відкотитись на 50 кілометрів назад, поки не закріпилась на річці Піаве.

Нарешті, третьою подією, яка укріпила віру німецького командування в успіх можливого наступу, стала Битва при Камбре. З британської перспективи ця битва цікава досвідом масованого застосування танків при прориві лінії оборони. З німецької - досвідом масштабної контратаки піхотних з’єднань. Британський наступ 20 листопада за участю 474 танків створив небезпечне вклинення в “Лінію Гінденбурга”. Після тижня боїв німецьке командування зібрало під Камбре групування з семи Eingreif-дивізій, які після ретельного планування здійснили контрудар (Gegenangriff) на флангах англійців під прикриттям більше 1000 гармат. Артпідготовка тривала всього 1 годину, після чого розпочався масштабний штурм. Бої велись всередині втрачених кілька днів тому траншей і британці чинили запеклий спротив. В цих боях взяв участь лейтенант 73 ганноверського полку Ернст Юнгер, якому довелось рятувати з поля бою свого пораненого брата та отримати два поранення самому. Боям при Камбре Юнгер присвятив кілька глав своєї книги.

В ході дводенного контрнаступу німці повернули не всі, але більшість втрачених позицій, що відродило у німецького командування віру в перевагу німецьких дивізій в зустрічному бою. З 54 000 загальних німецьких втрат при Камбре, в контрударі вони втратили 14 000.

Отриманий в цих боях досвід значно вплинув на розвиток німецької військової думки та став основою при підготовці великої битви на Заході.

Німецька армія зразка 1918 року дійшла до тієї точки, коли пік могутності було давно перейдено, і подальше ведення війни не робило її сильніше, а неухильно її послабляло, чому Верховне командування не бачило шляхів вирішення в майбутньому. З іншого боку, Німеччина все ще мала працюючу в повну силу військову промисловість і певну кількість боєздатних з’єднань, які могли досягти серйозних оперативних успіхів в наступі, і німецьке командування отримало змогу сконцентрувати їх для більш масштабної військової акції.

На фоні тих проблем, які мали противники Німеччини, така акція в моменті мала серйозні шанси на успіх.

Сторона оборони

З самого початку Велика війна відбувалась для країн Антанти під знаком Тотального наступу - починаючи з Битви за Кордони та Битви на Марні 1914 року, французька армія спільно з британською здійснили чимало спроб прорвати німецький фронт в бажанні виграти війну одним рішучим ударом, поки навесні 1917 не стався “Наступ Нівеля”, провал якого завів всю війну в глухий кут.

Солдатські заколоти 1917 року у французькій армії є однією з ключових подій Західного фронту, які прямо вплинули на всі подальші військові кампанії. В травні 1917-го по одній з дивізій 5-ї армії генерала Манжена стався випадок масової відмови солдат йти на черговий штурм Краоннського плато, яке французька армія за планом мала взяти за один день, але атакувала його раз за разом вже майже місяць. Дуже швидко хвиля непокори охопила майже всі задіяні в наступі війська, а через тиждень майже половина французької армії була паралізована бунтами солдат.

Солдатський гнів, який спалахнув в один момент як сірник, не виник на порожньому місці, а накопичувався роками. Так Франція пожинала наслідки непродуманого ведення війни. В 1916 році письменник Анрі Барбюс, що був списаний з армії після поранення, випустив книгу Le Feu (“Вогонь”), в якій дуже жорстко описав реалії війни та служби у французькій армії. Думки солдатської маси концентровано викладені в главі “Великій гнів”, а закінчується книга главою-маніфестом, що закликає покласти край війні, яка ведеться мільйонами в інтересах одиниць. Популярність, яку набула книга, як і сам факт її виходу ще у військові роки, свідчить про близькість подібних думок у французькому суспільстві, виснаженому війною. Подібні інтенції можна знайти і в спогадах французького солдата Луї Бартаса, який брав безпосередню участь в заколотах 1917 року.

Всього заколоти охопили більше 110 полків і батальйонів, що входили в 54 різні дивізій - половину тодішньої діючої армії. В різних підрозділах заколоти відбувались по-різному - десь вони виражались у незадоволеному бурчанні і відмові виконувати накази, а десь заколотники відкривали по офіцерам вогонь. Під час стихійних мітингів і зборів лунали в тому числі соціалістичні лозунги та вимоги закінчити війну. Франція опинилась перед ризиком повторити російську революцію, адже заколот міг легко розповсюдитись і на робітників тилу, які давно були під впливом лівих агітаторів і для яких страйки та стачки були звичним ділом. Для воюючої країни це означало катастрофічні наслідки.

Всі наступальні операції були негайно зупинені, а головнокомандувач Робер Нівель - відсторонений. Новим головнокомандувачем був призначений Філіп Петен, який за переконанням багатьох вже раз врятував країну від катастрофи під Верденом, і тепер мав відшукати спосіб зробити це знову.

У своїй книзі Une Crise Morale de la Nation Française en Guerre Петен детально аналізує причини заколотів та способи подолання їх наслідків. На думку генерала, заколоти стали можливими через низку причин, серед яких:

• масштабна пацифістська кампанія в тилу, яку вели ліві організації; повне ігнорування урядом стачок на заводах та лівої пропаганди серед робітників і солдат; нічим не обмежена преса, яка дозволяла собі в роки війни вільні думки стосовно військових операцій та політики держави;

• виснаження і падіння моралі на фронті, спричинені відсутністю відпочинку, коли деякі дивізії стояли на передовій незмінно роками, при тому що інші місяцями не покидали тилових розташувань; погане постачання, жахлива якість солдатського раціону, який надавала держава; масовий алкоголізм, коли єдиною розвагою солдат залишалось пиття пінару - низькопробного французького вина; наростаюче відчуття марності всіх жертв; відсутність волі та ініціативи серед багатьох офіцерів; послаблення суворості покарань військової юстиції;

• хибний оптимізм щодо скорого завершення війни, завищені очікування від “Наступу Нівеля” і як наслідок падіння авторитету Верховного командування після серйозної невдачі.

Петену вдалось загасити заколот відносно швидко. Там, де заколотники не розійшлись самі, була застосована сила, і в короткий термін кілька тисяч солдат були притягнені до кримінальної відповідальності, з них більше 500 - до смертної кари. Втім, розстріляно було лише 50 чоловік за найтяжчі провини.

Одночасно з цим Петен особисто відвідав найбільш “проблемні” дивізії і особисто говорив з солдатами. На багатьох дійсно справило враження те, як легенда армії, “Лев Вердена”, спокійно сідав разом з бійцями і годинами розмовляв на різні теми, що хвилювали простих солдат.

Але крім акцій, спрямованих на емоції, Петен зайнявся системною роботою. Щоб взяти паузу для оздоровлення армії, Петен на 1917 рік відмовився від будь-яких стратегічних наступальних операцій.

Петен зрозумів, що солдатам буде морально легше переносити війну, яка триватиме ще невідомо скільки, якщо вони матимуть можливість відпочивати, стійкий зв’язок з домом та відчують повагу до себе з боку старшого начальства через достойні умови служби, які те забезпечує. Оскільки Петен відмовився від великих наступальних кампаній, це дозволило зняти з фронту в тил кілька дивізій, які стояли на передовій з часів Вердена. Дослідивши якість тилових зон відпочинку, Петен домігся збільшити їх фінансування - були збудовані нові приміщення, лише ліжок було замовлено 400 000. До цього зона відпочинку дивізії в тилу часто являла собою поле або ліс без всяких умов, де солдати жили в палатках в будь-яку пору року, в сніг і в бруд, хворіючи та поступово спиваючись. Петен надав солдатам право на 7-денну відпустку кожні 4 місяці - тисячі солдат змогли потрапити додому вперше за довгий час. Вирівнення графіку ротацій частин дозволило встановити чергування солдат в бойовій роботі: 15 днів на позиції, 8 на відпочинку в ближньому тилу. Збільшився відсоток позитивних рішень про нагородження.

Паралельно з цим відбулась реформа навчальних центрів армії, які були посилені кращими офіцерами з військ. Термін підготовки новобранців збільшився, були організовані регулярні заняття виведених з фронту частин, створено кілька нових курсів з сучасного поля бою для офіцерів.

Після позитивних змін у солдатській повсякденності, французька армія поступово повернула боєздатність. У своїй книзі Петен наводить дані, що за аналізом солдатських переписок, вже через 5 місяців після заколотів у 24% підрозділів мораль була “дуже високого” рівня, і в 71% “хорошого”. Втім, це був дуже відносний показник. Найкраще моральний стан французьких солдат описав лейтенант Луї Маре у своєму щоденнику після Битви на Соммі, і ці висновки лишились актуальним до самого кінця війни:

Відмова Петена від активних дій в 1917 році не означала перехід до глухої оборони. Стратегічною метою Петена, навпроти, було відновлення наступального духу французької армії. Формула перемоги Петена зводилась до кількох пунктів: максимальне насичення армії новітніми видами озброєння, кратне збільшення виробництва танків; очікування прибуття американських сил в достатній кількості; здійснення невеликих наступів з обмеженими цілями для підтримки військ у постійній готовності атакувати, допоки не настануть умови для остаточного рішучого наступу за підтримки американців. В серпні 1917 французька армія взяла обмежену участь в наступі на Іпрі, здійснила успішну наступальну операцію під Верденом, а в жовтні нанесла символічний удар в районі села Мальмезон на річці Ена - в місці, де в квітні провалився “Наступ Нівеля”.

Фактично, під Мальмезоном французькі війська повторили операцію, подібну відбиттю форту Дуомон в жовтні 1916 під командуванням Нівеля, але Петену було важливо показати репутаційно, що завдяки саме його менеджменту армія змінилась і посилилась. Для Франції цей бій означав символічну точку відновлення війська після заколотів.

В 1917 році серед усіх учасників війни висіла у повітрі ідея закінчення війни через переговори , і Франція не була виключенням - після провалу “Наступу Нівеля” уряди прем’єр-міністра Рібо, а пізніше його наступника Поля Пенлеве, розглядали можливість укласти з Німеччиною сепаратний мирний договір. Після успішного наступу на Мальмезон було вирішено примусити німців до переговорів через ще більшу демонстрацію сили - французький Генеральний штаб взявся за розробку плану великого наступу на Ельзас. Невідомо яким чином захоплення Ельзасу, символічного місця і для німецької сторони, мало мотивувати Німеччину домовлятись, але в ту пору ніхто не мав уявлення як ще можна закінчити війну. Певний час політичне керівництво трималось за “Ельзасський план” так само завзято, як за контрнаступ 1915 року в Шампані і генеральний наступ на Ені в квітні цього ж 1917-го.

Сама політична ситуація всередині Франції була турбулентна - в листопаді 1917 парламент оголосив вотум недовіри уряду Поля Пенлеве, який пропрацював всього 1 місяць, і за настільки короткий час встиг загрузнути у скандалах. В якійсь мірі Франції пощастило, що в критичний момент війни у неї знайшлась така людина як Жорж Клемансо. З самого початку війни старий політик жорстко і послідовно критикував всі французькі уряди за недостатні зусилля для спротиву ворогам - за свій характер Клемансо отримав прізвисько “Тигр”. Клемансо часто бував на фронті і об’їздив майже всю лінію зіткнення, в 1916 він кілька разів приїжджав у Верден.

“Моя зовнішня політика - війна. Моя внутрішня політика - війна!” - сказав Клемансо в одній з промов. Президент Пуанкаре, обираючи між пацифістом Жозефом Кайо і Клемансо, зробив вибір на користь останнього, і Клемансо отримав посаду прем’єр-міністра. Одразу ж Клемансо проголосив курс на війну до переможного кінця - la guerre jusqu'au bout. “Ми постаємо перед вами з єдиною думкою - про Тотальну війну” (с).

Клемансо посилив цензуру преси, ввів обмеження на збори і стачки соціалістів, розпочав кампанію кримінального переслідування проти ярих пацифістів і прихильників сепаратного миру з Німеччиною. Був арештований його опонент Жозеф Кайо, головний пацифіст в парламенті, показово страчені німецькі шпигуни, серед яких була медійна артистка Мата Харі. Прем’єр-міністри минулих років уникнули переслідування лише тому, що вчасно виступили публічно з відмовою від своїх ідей домовлятись з ворогом.

Але Клемансо відрізняло те, що поряд з рішучим прагненням виграти війну чого б це не коштувало, у військових питаннях він спирався на раціоналізм і відштовхувався від реальності. Він прекрасно розумів, що у Франції не вистачить сил для рішучого наступу і був згоден зі стратегією очікування та обмежених операцій Петена. Клемансо передбачав, що період рішучих дій настане в 1919 році, для чого розпочалась програма доозброєння армії з урахуванням новітньої військової думки - було замовлено 3500 новітніх танків Renault FT, збільшені замовлення на артснаряди та літаки.

Остаточно стратегічний план Франції був сформульований Петеном в директиві від 20 грудня 1917:

Французька армія 1918 року переживала важкі наслідки втрат минулих років. В 1914 році загинуло щонайменше 300 тисяч солдат, в 1915 - 349 000, в 1916 - 252 000 і в 1917 - 164 000. Пораненими Франція втратила за всю війну 4.2 мільйона людей, з яких близько 1 млн залишились інвалідами на все життя. З цифр видно, що більшість безповоротних втрат Франція понесла в період, коли неперервно намагалась виграти війну одним рішучим наступом. В масштабах всієї війни, Франція понесла втрати у 71% з усіх, хто воював.

Станом на 01.01.1918 у французькій армії служило 4.4 млн людей, з яких 2.9 млн знаходились на фронті і 1.5 млн в тилу. В це число входили і гарнізони в колоніях, і 250-тисячна “Східна армія” на Салонікському фронті. В 1914 році Франція мала 49 піхотних дивізій, в 1918 ця кількість була доведена до 111. Замість 4 полків по 4 батальйони кожен, дивізія зразка 1918-го мала 3 полки по 3 батальйони. Станом на 1918 рік у Франції не було жодного повністю укомплектованого піхотного підрозділу, середня чисельність дивізії за списком була 7500 людей. Всього в діючій армії Франції на 1918 рік було не більше 800 000 піхотинців. Скорочення кількості французької піхоти змушувало Францію раз за разом передавати все більшу ділянку фронту англійцям - наприкінці 1917-го французи передали ще 28 миль фронту у відповідальність 5-ї англійської армії.

Мобілізаційний ресурс Франції був майже повністю вичерпаний. В кінці 1917 року полковник Albert Roure склав доповідь, згідно якої через Франція вже мобілізувала 702 чоловіків з 1000. Призивний вік у Франції складав 20 років, і за цією ж доповіддю, в армії вже були задіяні 91.9% чоловіків з призиву 1905-1915. Крім цього, ході війни Франція була змушена звільнити з армії велику кількість людей через брак робочих рук в тилу і ризик економічного колапсу. Найбільша хвиля таких звільнень сталась в 1915, коли на фоні снарядного голоду було демобілізовано 350 тисяч солдат робітничих спеціальностей для роботи на заводах. В 1917 також було звільнено 150 тисяч солдат літнього віку, яких направили для роботи в сільському господарстві.

Брак людей штовхнув Францію на розширення колоніальних військ - за всю війну через французьку армію пройдуть близько 900 тисяч солдат з колоній.

Незважаючи на брак поповнень, з цифр вище видно, що тиловий апарат армії залишався перевантаженим до самого кінця війни.

За 4 роки війни надзвичайного розвитку у французькій армії набула артилерія - від тактики застосування, до кількісно-якісної складової. Ще в часи генерала Нівеля був сформований “Резерв важкої артилерії” , підпорядкований напряму Генеральному штабу, який мав грати ключову роль при артпідготовці в наступальних операціях. В січні 1918 було створено Головний артилерійський резерв, в який увійшло 226 батарей - 3300 польових, 4480 важких і 200 надважких гармат. Централізоване управління артилерією дозволяло французькому командуванню оперативно реагувати на загрозу на фронті або навпаки створювати таку. Сумарно в 1918 році французька армія мала більше 12 000 гармат, а чисельність артилеристів досягала 771 000 солдат та офіцерів, 26% діючої армії. Разом з підрозділами, які займались підвозом та логістикою, ця чисельність перевищувала 1 мільйон.

Військова промисловість Франції значно посилилась з часів снарядного голоду зими 1914-15 - в 1918 році на снарядних заводах працювало 900 000 людей. В цифрах, за всю війну Франція змогла виробити 27 000 одних лише 75-мм гармат і 210 млн снарядів до них. Вклад французької промисловості у війну був настільки значним, що Франція сама стала постачальником озброєння для союзників: США, Бельгії, Сербії, Росії - в одну тільки Росію Франція поставила 25 млн снарядів, 20 000 кулеметів і 1300 гармат.

Великі втрати і труднощі з комплектацією піхотних полків на завершальному етапі війни зайвий раз переконали французьке командування, що його головним активом весь цей час була і залишалась саме боєздатна піхота.

Цікаво, що саме з подібних міркувань французька армія не стала створювати окремі штурмові батальйони.

На фоні браку людей, французьке командування прийняло рішення укомплектувати діючі підрозділи за рахунок Територіальних військ. Протягом 1917 року більше 100 територіальних батальйонів були або включені до складу піхотних дивізій, або розформовані, а їх бійці розподілені між іншими підрозділами.

Територіальні війська Франції, певно, стали найбільшим обманом у світовій військовій історії. До 1914 року до французьких Територіальних військ (Armée territoriale) на папері належали чоловіки від 35 років, які у випадку Великої війни мали заступити на гарнізонну службу та охороняти тили та комунікаціїї. В 1914 році, коли німецька армія дійшла до околиць Парижу, значною мірою саме з територіальних військ французьке командування зібрало резерв для контрудару, і в подальші роки територіальні дивізії активно воювали на передовій. Так, люди, яких зібрали формально для тилової служби, опинились під Верденом. За рахунок територіальних дивізій, які мали тримати лінію, французьке командування проводило ротацію на відновлення лінійних піхотних дивізій, часто відмовляючи територіалам у відпочинку та поповненнях. Всього в роки війни було сформовано 21 територіальну дивізію.

Станом на 1918 рік в Територіальних військах Франції залишилась лише 1 дивізія для охорони Парижа, яку також розформують в жовтні 1918.

Франція з нетерпінням очікувала прибуття американських військ. Станом на початок 1918, у Франції вже знаходились 240 тисяч американських солдат. Американські дивізії формувались нашвидкоруч і мали гострий дефіцит досвідчених офіцерів та сержантів, а старші офіцери, які мали обмежений досвід колоніальних війн, мали дуже поверхневе уявлення про реалії Західного фронту. Так, з 7 дивізій, що знаходились у Франції, боєздатною була визнана лише одна - 1st ID “The Big Red One”. Втім, командиру Американських Експедиційних Сил Джону Першингу вистачило мудрості і впертості протистояти спробам французького командування використовувати ті підрозділи, що вже прибули, як придані сили у складі своїх корпусів. Першинг вимагав, щоб американські дивізії воювали виключно під його командуванням, мали свою ділянку фронту і утримувались від активних дій до прибуття всієї армії. Весь час, поки йшло транспортування решти військ, американські солдати навчались в тилу, а офіцери переймали досвід англійських та французьких колег. Наприклад, капітан Джордж Паттон кілька місяців навчався на французькому танковому полігоні застосуванню танків Рено щоб навесні 1918 почати самостійно навчати вже американські екіпажі. Також навесні 1918 дві американські дивізії були розміщені на статичній ділянці фронту під Верденом для набуття первинного досвіду.

Великою перешкодою для транспортування американських дивізій була нестача транспортних кораблів та активність німецьких підводних човнів. Велику допомогу надав транспортний флот Англії, який та спромоглась зберегти та навіть збільшити в умовах німецької Необмеженої підводної війни.

Хоча прибуття американців і пробудило у французів надію і спочатку підняло бойовий дух, перше знайомство з американцями в ділі призвело до розчарування - американці нічого не знали про війну. В грудні 1917 французьке командування на основі переписок солдат відзначило “кризу песимізму” - рядовим бійцям стало очевидно, що перш ніж їх союзник адаптується, основний тягяр війни доведеться нести їм.

В останній рік Великої війни ідею, що перемогу можна здобути лише через великий наступ, поділяли всі великі воєначальники всіх воюючих сторін. Після взяття села Пашендейл в листопаді 1917, головнокомандувач Британських експедиційних сил сер Дуглас Хейг всерйоз готувався продовжити наступальну кампанію у Фландрії і розраховував у 1918 році нарешті перемоги у великій битві на виснаження.

Британська армія провела в наступі або в підготовці до нього весь 1917 рік. Навесні британці здійснили велику спробу прорвати німецький фронт поблизу Арраса, а після параліча французької армії через солдатські заколоти - повністю взяли на себе ініціативу в бойових діях і розпочали довгу і криваву кампанію на Іпрі. Неперервний наступ значно виснажив армію і підірвав її сили - за рік вона понесла більше 600 тисяч санітарних втрат.

Сер Дуглас Хейг чудово розумів, в якому важкому стані знаходяться війська і сам безпосередньо писав про це нагору. Але в його стратегічному баченні це було виправдано, адже він вірив, що німецька армія переживає ще більші труднощі. Свідчення німецької сторони, зокрема мемури Людендорфа, доводять, що оцінка Хейга була близька до істини. Хейг вважав, що у Британської імперії ще є ресурси і людські, і матеріальні, які він вимагав від уряду для нової кампанії, але послідовність подій наприкінці 1917 року не дала його планам збутись.

Розгром італійської армії під Капоретто в жовтні 1917 поставив Італію перед перспективою дострокового виходу з війни. Після австро-німецького прориву втрати італійської армії тільки полоненими склали 250 000 чоловік, кількість дезертирів вимірювалась в сотнях тисяч і не піддавалась підрахунку. Після того, як масштаб поразки став очевидний у високих кабінетах, політичне та військове керівництво країн Антанти зібрались на конференції в Рапалло в Італії для узгодження дій. Після розгляду обставин розгрому італійців, уряд Італії прийняв рішення про відставку головнокомандувача Луїджі Кадорна. Для всіх цей воєначальник залишився в пам’яті як організатор найбільш божевільної військової кампанії у світовій історії - Дванадцяти битв за Ізонцо. Його місце зайняв генерал Армандо Діаз, який мав будь-якою ціною стабілізувати фронт і відродити розбиту армію. Для підсилення італійського фронту Англія направила 5 дивізій, Франція 6. Іншим результатом конференції стало створення на четвертому році війни Вищої військової ради - органа, який мав координувати спільні військові дії країн Антанти офіційно, а не на рівні особистих контактів перших осіб, як це було весь цей час.

Після Капоретто британський прем’єр-міністр Девід Ллойд-Джордж іронічно заявив, що поки британські воєначальники подають захоплення руїн одного села і кількох сотень полонених як видатний військовий успіх (тільки-но був взятий Пашендейл), супротивник показує як виглядає успіх насправді.

Ллойд-Джордж скептично ставився до стратегії Хейга ще з часів Сомми, але після Пашендейла їх відносини переросли в повну зневагу і ворожнечу. В очах Ллойд-Джорджа, стратегія наступів за будь-яку ціну вичерпала себе, і скільки б людей не отримав Західний фронт, Хейг і його генерали їх всіх покладуть. У своїй книзіWar Memoirs військовий міністр написав все, що думав про британського воєначальника та його оточення, не підбираючи слів:

Результат Третьої битви на Іпрі Ллойд-Джордж визначив як the massacre of brave men that won just four miles of indefensible mud.

В кінці листопада 1917 Хейг здійснив Наступ при Камбре, який мав стати демонстрацією нових напрацювань по прориву німецького фронту, але через сумнівні і обмежені результати він не справив на уряд потрібного враження.

Обурення Ллойд-Джорджа пояснюється ще й тим, що Англія вже мобілізувала всіх, кого могла, і після Пашендейла не мала розкоші втрачати більше людей в безплідних наступах. У своїх мемуарах, прем’єр-міністр пояснює кризу людських ресурсів Великої Британії в цифрах. Станом на березень 1918, Британська армія мала у своєму складі 3 889 990 людей - найбільшу кількість за всю попередню історію та найвищу за Велику війну. Ще близько 400 000 служили в Royal Navy. Якщо рахувати з усіма Домініонами, Індією та колоніальними військами, сумарна найвища кількість військ імперії на всіх континентах дорівнювала 4.9 млн, з яких на Західному фронті та в Італії з цього числа знаходились 2.8 млн, з них самих британців - 2 млн рівно (включно з усіма тиловими). На Африканському та Близькосхідному ТВД Британія також мусила тримати велику кількість солдат.

В листопаді 1917 фельдмаршал Хейг оцінив потребу поповнень своїх військ в 600 000 придатних категорії “А”. Ллойд-Джордж вказує на нереалістичність цієї цифри: в Британії на 1918 рік залишались 3 500 000 чоловіків призивного віку, з яких придатними потрібної категорії були 950 000, з них 872 000 були зайняті в роботі на критичних підприємствах та інфраструктурі.

Міністр озброєнь сер Уінстон Черчилль висловив альтернативну думку:

Черчилль вважав, що за наявності політичної волі, Британія могла знайти 600 000 людей, яких потребував Хейг. Логіка Черчилля була наступна: 120 000 британська армія могла б “зекономити” на втратах, відмовившись від наступів на 6 місяців; 90 000 можна було отримати, скоротивши поповнення флоту; мобілізувати 100 000 робітників військових підприємств та 80 000 шахтарів і робітників залізниць; 210 000 перевести на фронт з гарнізонів Англії та Ірландії; мобілізувати 110 000 за рахунок підвищення призивного віку до 50; отримати 200 000 від розширення мобілізації в Ірландії; включити 200 000 американських солдат побатальйонно в британські дивізії як придані сили.

З оглядом на оцінку ситуації, положення на інших ТВД, потребу військової економіки в людях, недовіру до рішень Хейга і небажання хитати політичний баланс імперії, Військове міністерство та Військовий кабінет не пішли на жоден з цих кроків.

Врешті-решт, Військове міністерство погодило лише 100 000 поповнень для Західного фронту. Втім, криза людських ресурсів була такою, що за весь 1918 рік, поки точитимуться бої, для Західного фронту вдастся знайти лише 330 тисяч нових людей.

Але це не було кінцем випробувань. В грудні 1917 Хейг був змушений піти на подовження фронту англійської армії на 28 миль до річки Уаза через політичні домовленості. З наявними у нього силами, це не тільки виключало можливість наступати, а і ставило під загрозу можливість оборонятись.

Позицію Хейга повністю поділяв Уільям Робертсон, Начальник британського Генерального Штабу. Робертсон був другом і соратником Хейга та одним з головних архітекторів британської стратегії у Великій війні та кампанії на Іпрі зокрема. Як і Хейг, Робертсон вважав, що війна має бути виграна на Західному фронті, і разом з Хейгом наполягав на його посиленні військами. Ллойд-Джордж звинувачував Робертсона в тому, що в часи Іпрської кампанії, той приховував від Військового кабінету дійсний масштаб втрат. В лютому 1918 Ллойд-Джордж після довгих суперечок та інтриг добився звільнення Робертсона, але у самого Хейга все ще було достатньо впливових друзів.

Таким чином, за результатом 1917 року, британська армія знаходилась у стані морального виснаження, страждала від некомплекту людей і була змушена надмірно розтягнути свій фронт, а напередодні німецького наступу через нездорову атмосферу в командуванні і уряді лишилась без підкріплень. Не отримавши достатньо поповнень, Хейг на початку 1918 був змушений розформувати 5 дивізій, які не було можливості відновити.

Після більшовицького перевороту в Росії, в усіх вищих штабах Антанти почали всерйоз розглядати перспективу великого німецького наступу в найближчий час. Генерал Фердинанд Фош, на той момент начальник Генерального штабу Франції, у своїх спогадах підкреслює, що підготовка до кампанії 1918 року була Антантою фактично провалена, оскільки не було досягнуто головного - єдності командування військ коаліції.

Фердинанд Фош був знаменитим генералом ще до війни - будучи викладачем у Військовій академії, він був одним з головних проповідників ідей “Тотального наступу”, в серпні 1914 командував 20-м корпусом в “Битві за Кордони”, а під час Битви на Марні очолював 9-ту армію, яка нанесла головний удар в стик німецьких військ. В 1916 році, вже на чолі групи армій “Північ”, Фош відповідав за ведення наступу на Соммі на французькій ділянці. Після відставки головнокомандувача Жоффра, Фош також потрапив у немилість новому уряду і був відсторонений від командування, але після провалу “Наступу Нівеля” був призначений Начальником Генштабу. На момент подій, Фош провів в армії неперервно 48 років. Єдиний син генерала, лейтенант Жермен Фош, загинув у бою на початку війни.

Для Фоша відповідь на загрозу німецького наступу була пряма і очевидна - перейти у наступ самим. На думку Фоша, саме наступ на Соммі врятував Верден, тому і тепер відповіддю на ворожий наступ має бути симетричний наступ спільними зусиллями. Для цього Фош пропонував призначити Верховного Головнокомандувача всіх військ коаліції та створити спільний резерв з дивізій всіх воюючих армій, який і мав нанести удар. Вищу Військову раду Антанти Фош вважав марною бюрократичною установою - на його думку, всі війська Антанти мають підкорятись одному командиру і одному штабу. Після суперечок зі своїм урядом і Петеном, Фош змінив риторику, але продовжував наполягати на єдності командування і створенні спільного резерву, який був життєво необхідний і в обороні.

Ідеї Фоша були почуті, але напередодні наступу Людендорфа, уряди Антанти так і не змогли вирішити кому має належати верховенство командування. Франція вважала, що оскільки головний театр військових дій знаходиться на її території, найбільше групування військ - французьке, найбільше пролито крові - французької, Верховним головнокомандувачем має бути француз. З цією позицією були незгодні британці - Хейг був поганої думки про французький генералітет і принципово відмовлявся формально підкорятись будь-якому французу. Хейг вважав, не без долі справедливості, що британська армія мінімум двічі врятувала французьку державу від колапсу своєю самопожертвою на Соммі та особливо на Іпрі, коли Франція була близька до передчасного виходу з війни. Джон Першинг також був проти підпорядкування Американських експедиційних сил будь-якому іноземному воєначальнику. Ніхто в Антанті не сумнівався, що війна закінчиться найближчим часом спільним успіхом, але для кожної країни було важливо підкреслити свою визначну участь саме перед кінцем війни.

Наслідком цих розбіжностей, які загострились в рішучий момент на початку 1918 року, стала відсутність у військ коаліції спільного стратегічного плану. Англія та Франція готувались вести кожна свою окрему битву, що дуже скоро поставить під загрозу всі їх минулі досягнення.

Таким чином, після всіх випробувань 1917 року, армії Антанти мали зустріти великий німецький наступ в атмосфері втоми від війни та розбрату серед вищого керівництва. Попри свою матеріальну перевагу, війська Антанти однаково страждали від нестачі піхоти, який сподівались компенсувати за рахунок американських підкріплень. Але поки ті мали прибути, Англія та Франція мусили прийняти бій своїми останніми силами.

Планування та підготовка

Прийнявши остаточне рішення про вирішальний наступ на Заході, німецьке Верховне командування мало вирішити де саме і проти кого має бути нанесений основний удар. 11 листопада 1917, коли ще не замовкли гармати під Пашендейлом, в місті Монс відбулась конференція за участю Еріха Людендорфа, генералів Генерального штабу Макса Бауера та Георга Ветцеля, та начальників штабів основних груп армій на Західному фронті - Германа фон Кюля та Фрідріха фон Шуленбурга, на якій були обговорені можливі напрямки майбутнього наступу. Цікаво, що у такій важливій зустрічі не брали участь ні кайзер, ні Гінденбург, ні навіть командувачі груп армій - прийняті на конференції плани та рішення були доведені до них постфактум.

Процес розробки плану “генеральної битви” зайняв 10 тижнів і включав у себе три великі конференції та велику кількість випущених аналітичних записок, які циркулювали у вищих штабах. Найбільш ясно процес планування операції та прийняття рішень викладено у фаховому дослідженні американського генерала та історика David T. Zabecki “The German 1918 Offensive: A case study in the operational level of war”.

Головною вимогою до майбутньої операції, яку ставив Людендорф, було нанесення противнику непоправної стратегічної поразки, яка вела до повної загибелі його армії. В ході планування, німецькі воєначальники розглядали наступні варіанти.

Генерал фон Шуленбург та вищі офіцери групи армій “Кронпринц Вільгельм”, яка діяла проти французьких військ, виступали за вирішальний удар саме по французам. Ними був розроблений план двох синхронних операцій “Кастор” і “Поллукс”, які мали на меті прорвати французький фронт на сході та заході від Вердена і, рухаючись по напрямкам, що сходяться, оточити та розгромити війська Франції на Верденському виступі. Цей удар мав бути більш могутнім, ніж в 1916, і, за оцінками Шуленбурга та його штабу, мав розбити останні резерви Франції. Також розглядався варіант відволікаючої атаки на фронті під Бельфором, де не було жодного руху всі попередні роки.

За умови успіху, цей план мав дати багато стратегічних вигод, але він також ніс певні ризики. По-перше, місцевість в зоні наступу була усіяна пагорбами та лісами. По-друге, Людендорф побоювався, що надмірна увага на Франції розв’яже руки британцям, які не забаряться повторити другу Сомму.

Людендорф вважав, що основним рушієм війни з боку Антанти є Англія, і тільки повний розгром Британських експедиційних сил міг примусити Лондон визнати безперспективність війни. Крім цього, загальний стан британської армії на кінець 1917 року був оцінений німецьким Генштабом нижче, ніж французької. Таким чином, основною жертвою наступу мала стати саме британська армія.

Генерал Ветцель вважав, що найбільш перспективним є наступ проти англійців у Фландрії в напрямку міста Азбрук (Hazebrouk) вздовж долини річки Ліс (Lys). Азбрук був важливим залізничним вузлом для англійської сторони, його взяття розділило б британський фронт на дві частини та дозволило б розвинути прорив в бік портів на Ла-Манші - міст Дюнкерк, Кале, Булонь, через які британська армія отримувала основне постачання. Порти Ла-Маншу були для британців життєво важливими і, як покажуть подальші події, вони були готові обороняти їх за будь-яку ціну. Але за умов достатньо швидкого просування, німці могли оволодіти ними раніше, ніж британці фізично встигнуть доставити резерви, адже долина річки Ліс була для німців найкоротшим шляхом до них. План наступу у Фландрії отримав кодову назву “Георг”.

Другим варіантом удару проти англійського фронту був наступ на стику між британською і французькою арміями. Було сплановано дві операції - “Міхаель” і “Марс”. План “Міхаель” передбачав прорив на широкому фронті силами трьох армій з подальшим виходом ударних дивізій на оперативний простір. Вихідною позицією мала бути та сама “Лінія Гінденбурга”. Наступ мав йти через території, залишені німецькою армією в кінці 1916 в ході операції “Альберіх” і перетворені при відступі на випалену землю. Саме в цій зоні наприкінці 1917 французи віддали британцям 28 миль фронту, примусивши тих розтягнути свої порядки. В стратегічних масштабах, цей удар мав роз’єднати британський і французький фронти, примусити британців оборонятись навколо портів і розбити їх завдяки рішучій перевазі в людях та артилерії. Коли в ході “Міхаеля” німецькі армії вийдуть на оперативний простір, мав бути нанесений удар в бік Арраса - операція “Марс” - щоб не дати британцям відійти на вигідні висоти в тилу.

Також розглядались операції для сковування французьких військ на річці Уаза, Ена та в Шампані: “Архангел”, “Гектор”, “Ахіллес”, “Роланд”.

Останнє слово мав сказати Людендорф.

Обов’язковою умовою, яку він проголосив при виборі основного напрямку, було врахування в першу чергу тактичних можливостей військ прорватись на обраній ділянці, а не її правильність на оперативному рівні. Всі попередні невдалі наступи Антанти з точки зору оперативного мистецтва були сплановані вірно, але війська не могли досягти оперативних цілей через тактичні реалії поля бою. Другим фактором, яким керувався Людендорф, була обмеженість у часі. Ту ситуативну перевагу, яку надавала революція в Росії, треба було використати якнайшвидше, перш ніж армія США стане серйозною бойовою силою.

План “Міхаель” теж ніс певні ризики, адже після прориву фронту німецькі війська мали наступати вздовж долини річки Сомма по старому полі бою, усіяному воронками, що мало затримати рух. Ідея операції “Марс” була також дуже спірною через необхідність атакувати в лоб укріплені позиції англійців на висотах. У Фландрії Людендорф не хотів повторити британський досвід на Іпрі, тому вважав, що наступ слід проводити лише за сприятливих погодних умов. Атакувати по снігу в лютому було небезпечно через мінливість погоди, начальник штабу групи армій “Кронпринц Руппрехт” Герман фон Кюль пропонував наступати не раніше травня. Людендорф не міг так довго чекати і справедливо вважав, що при німецькій бездіяльності до травня Антанта значно посилить свій фронт. Крім цього, на думку Людендорфа навіть повний успіх у Фландрії не вів до розгрому всіх британських сил.

Після довгих дискусій було зроблено вибір на користь плану “Міхаель”. 10 березня 1918 Верховне командування видало наказ розпочати операцію “Міхаель” 21 березня о 9:40.

Для прориву на Заході, німецьке командування розмістило на фронті дві нові армії. Сімнадцята армія була сформована на основі тих дивізій, які брали участь в наступі при Капоретто, її очолив Отто фон Белов, переможець при Капоретто. Вісімнадцята армія складалась з ветеранів Східного фронту, її очолив переможець під Ригою Оскар фон Гутьєр. В операції “Міхаель” мали брати участь 17, 2 та 18 армії.

17 та 2 армії були підпорядковані групі армій “Кронпринц Руппрехт”, а 18 армія - ГА “Кронпринц Вільгельм”. Головну роль в наступі мали грати 17 та 2 армії, 18 армія Гутьєра мусила прикривати фланг від потенційних дій французів. Підпорядкування 18 армії ГА “Кронпринц Вільгельм” мало покращити координацію з арміями, які стояли на фронті проти французьких військ. Централізоване командування наступом взяв на себе Людендорф, який мав на власний розсуд посилювати армії резервами в ході операції.

В наказі OHL від 10 березня, ГА “Кронпринц Руппрехт” ставилась задача знищити британські війська на виступі під Камбре, після чого вийти на лінію Альбер-Аррас. ГА “Кронпринц Вільгельм” мала наступати силами 18 армії, і після досягнення цілей ГА Руппрехта, бути готовою розтягнути фронт 18 армії від Уази до Сомми, за необхідності залучаючи дивізії інших своїх армій. Після цього 17 армія мала нанести удар південніше Арраса, спрямований в тил британців. На цьому етапі Людендорф сподівався вже вийти на оперативний простір і кинути резерви в бік Ла-Маншу, остаточно відрізавши британців. Паралельно йшли підготовчі заходи до операції “Георг” - німецькі 6 та 4 армії мали знаходитись в стані бойової готовності та у разі чого перейти у наступ самим для довершення розгрому британських сил в найбільшому оточенні в історії.

Важливою вузловою точкою всього Західного фронту було місто Ам’єн. Це був найбільший залізничний вузол у північній Франції, через який британська армія отримувала 50% постачання. Найголовніше - саме через Ам’єн було можливо отримати підкріплення від Франції. Німецьке командування розуміло значення цього міста, але через віддаленість від вихідних позицій та необхідність долати старе поле бою на Соммі навіть не розраховувало, що встигне його зайняти до прибуття французів.

На рівні груп армій, прорив фронту мав бути здійснений концентрованими ударами силами 2-3 ударних дивізій в кількох різних місцях, після чого введені в бій резерви мали рушити у ворожий тил. Враховуючи ті засоби прориву, які були наявні в 1918 році, швидкість просувань німецьких військ була обмежена, по-перше швидкістю маршу піхоти, по-друге - швидкістю пересування артилерії підтримки на кінній тязі.

Німецький удар мав затронути Третю та П’яту британські армії. Найбільш вразливим був фронт саме П’ятої армії, яка була змушена прийняти у відповідальність додаткову ділянку в кінці 1917. Станом на березень 1918, середня ділянка фронту дивізії Другої армії у Фландрії складала 1.92 милі, Першої - 2.36 милі, Третьої - 2 милі, і П’ятої - 3.2 милі. За зиму 1917-18 Хейг майже ніяк не посилив свій правий фланг при тому, що у своїх приватних листах та записках він неодноразово писав, що очікує німецький наступ саме у своїй смузі відповідальності.

В штабах всіх армій Антанти активно обговорювались перспективи німецького наступу ще з кінця 1917. Незважаючи на це, британці та французи не тільки не склали спільний план протидії, а навпаки, взяли за основу два протилежних напрямки - Хейг мав намір обороняти до останнього порти Ла-Маншу, а Петен - Париж. Між тим, у розмовах з посадовцями британських міністерств, приватних записках та листах Хейг висловлював рішучу впевненість, що німецький наступ призведе до більш швидкого розгрому Німеччини.

Основним приготуванням британської армії до майбутньої битви став перехід до нової оборонної тактики, запозиченої у німців в ході битви на Іпрі. Втім, британцям вдалось скопіювати лише зовнішні атрибути німецької “еластичної оборони”, але не її суть.

Британська оборона в глибину була поділена на Forward Zone, Battle Zone та Rear Zone - 1 в 1 як це було у німців, але з тією різницею, що в німецькій оборонній доктрині у командирів на передовій була більша автономія та повноваження приймати рішення в обхід дивізійного штабу, тоді як британська армія зберігала чітку структуру командування.

З кінця 1917 року Людендорф почав системну підготовку військ до ведення наступальних дій. Ретельно вивчався досвід минулих наступів, їх post-action reviews розповсюджувались в штабах армій. В січні 1918 Верховне командування видало мануал Der Angriff im Stellungskrieg (Атака в позиційній війні), в якому узагальнювались принципи, згідно яких німецька армія мала вести майбутній наступ:

• Досягнення ефекту несподіванки завдяки скритому переміщенню ударного групування в район операції (нічні пересування, відсутність світла в районах розташування, маскування проти повітряної розвідки), і зайняття атакуючими частинами вихідних рубежів лише в останню хвилину.

• Коротка, але потужна артпідготовка в глибину 4-5 км з широким застосуванням хімічних снарядів; стрімка атака піхоти.

• Швидкий темп операції, який досягається швидким просуванням піхоти, яке забезпечене загороджувальним вогнем артилерії та мінометних батарей.

• Після початку прориву - розширення його атаками в бік флангів.

• Прагнення швидко проникнути в глибину розташування противника - рішуче просування військ до завчасно указаних об’єктів, які знаходились на значній відстані, з метою дезорганізувати ворожу оборону.

• Використання резервів не проти вузлів спротиву, а на тих ділянках, де війська просуваються вперед.

• Висока ініціатива командирів. В умовах Великої війни накази командування могли не доходити до передових частин, які прорвались далеко вперед, і ті мали діяти виключно за власною ініціативою. Німцями був застосований славетний принцип Auftragstaktik - децентралізації командування, що передбачало самостійне прийняття рішень командирами підрозділів в обстановці, якою краще них ніхто з вищого начальства не володів.

В тилу розпочалась інтенсивна підготовка. Для офіцерів були організовані спеціальні курси з вивчення нових мануалів для формування єдиного розуміння наступальної тактики у військах. Визначені дивізії знімались з фронту для посиленого навчання на полігонах, де ті відпрацьовували дії в наступі. Деяким частинам пощастило отримати три місяці на поповнення і тренування, деяким менше. В окупованій Румунії були організовані окремі навчання для офіцерів Східного фронту, що мали відбути зі своїми частинами на Західний.

Перед наступом активно йшло нарощування групування військ. Для фінальної битви, Людендорф вирішив зібрати всю ударну міць Німеччини, яка тільки була. Дивізіям, які мали виконувати основну роль в наступі, був присвоєний статус ударних - Angriffsdivisionen. Ці дивізії отримали максимальний приорітет в поповненні людьми, а головним чином конями. Зі Східного фронту було перекинуто з інших дивізій всього 14 500 коней, що дозволило повністю укомплектувати лише 52 Angriff-дивізії. В документах їх також називали “мобільними дивізіями”. Допоміжні дивізії, які мали закріплятись на захоплених рубежах, набули статусу Stellungdivisionen (“траншейних”).

Крім того, що зі Східного фронту були зняти кращі частини, німецька армія знімала з Балкан окремі батальйони та кулеметні роти. Людендорф згадує, що планував залучити для наступу навіть 15-й армійський корпус османської армії, який в останній момент було вирішено відправити в Палестину.

Для наступу Людендорфу був потрібен кожен солдат. Напередодні операції “Міхаель” відбулась найбільш масштабна хвиля переводів в піхоту, яку знала німецька армія - наказом Людендорфа з тилових частин в бойові були переведені всі солдати молодше 35 років.

Станом на 21 березня, німецька армія мала на Західному фронті 191 дивізію проти 171 дивізій Антанти. 47 дивізій все ще знаходились на Сході, але частина з них теж мала бути резервом для наступу проти британців. В кількості піхоти було досягнено переваги у 1.525 млн штиків проти 1.25 млн у Антанти.

На напрямку головного удару на ділянці в 100 км було зібрано 50 ударних та 17 “траншейних” дивізій.

На напрямку головного удару було зібрано 6 608 гармат, з них 2533 важких і 65 супер-важких. Попередня артпідготовка мала бути здійснена за методом Георга Брухмюллера, який на той момент зайняв посаду начальника артилерії 18 армії. Сам Брухмюллер координував попередні приготування по всій ділянці наступу, а не тільки в смузі своєї армії.

Артилерійська підготовка мала зайняти не більше 5 годин, але для досягнення більшої оперативної скритності Брухмюллер поставив нову умову - артилерія мала відмовитись від попередньої пристрілки. В усіх попередніх операціях, напрям головного удару можна було визначити по тому, наскільки інтенсивно пристрілюються ворожі гармати. Німецькі артилеристи застосували метод, запропонований капітаном Пулавскі - офіцери батарей мали провести стрільби та скласти таблицю поправок для кожної окремої гармати з урахуванням зношеності ствола та метеоумов в тилу, задовго перед наступом, і бути готовими відкрити вогонь в годину “ч”. Крім цього, Брухмюллер наполягав на розміщенні гармат максимально близько до передової, що вимагало від обслуги високої дисципліни в маскуванні.

По всій лінії фронту відбувались підготовчі заходи: переміщення гігантської маси військ, підвіз великої кількості боєприпасів та спорядження залізницями, облаштування вогневих позицій для артилерії, маскування доріг, будівництво великої кількості нових укриттів. Щоб не видати напрям головного удару, демонстративні роботи велись і на тих ділянках, де наступ не передбачався. У своїх спогадах Людендорф констатує повний провал британської розвідки, яка.

Втім, до останнього моменту деякі генерали зберігали сумнів щодо кінцевого успіху. Напередодні наступу кронпринц Руппрехт Баварський написав у щоденнику:

Між тим, масштаб подій пробудив у багатьох солдат німецької армії впевненість у своїх силах, оптимізм та надії на скоре закінчення війни.

В розмові з Кайзером Вільгельмом стосовно майбутнього наступу Людендорф сказав:

Кінець першої частини.