Кілька слів про Пашендейл

Влітку 1917 року британська армія розпочала грандіозну операцію на ділянці фронту під Іпром, яка мала на меті врятувати Антанту від наслідків "Бійні Нівеля". Наступ, який був спланований, спираючись на передовий досвід війни, перетворився на багатомісячну м'ясорубку посеред болота під проливним дощем. Третя битва на Іпрі стала головним символом військового божевілля Першої світової, а назви її ключових точок - місцями пам'яті цілого покоління, принесеного в жертву. Але чи було того варте просування на 8 кілометрів і що за ним стояло?

Як вже було розглянуто в попередніх частинах, 1917 рік розпочався для Антанти з ряду важких подій - Лютнева революція в Росії, провал грандіозного французького наступу на Ені та масові солдатські заколоти у французькій армії, спричинені зневірою у своє командування і підірваною вірою в кінцеву перемогу. Одночасно з цим Німеччина оголосила Необмежену підводну війну, що дуже боляче вдарило по морській торгівлі та постачанню Англії. В квітні 1917 у війну офіційно вступили в США, що значно змінило баланс сил, але було очевидно, що американські війська з'являться на фронті не скоро. Між тим, нарощування військової міці Німеччини завдяки умілому менеджменту генералів Гінденбурга та Людендорфа, важкі наслідки військових бунтів для Франції, початок розвалу російської армії та загальна втома від війни спонукали Антанту до рішучих дій. В цих умовах було прийнято рішення провести новий масштабний наступ, головну роль в якому мали зіграти британські війська.

Британці стали володарями половини світу не просто так, а завдяки тим моральним якостям, які карбувались в їх суспільстві століттями, адже другим ім'ям британців є дисципліна. Наприклад, в британській конституції, яка бере свій початок з Великої Хартії Вольностей 1215 року, досі є чимало законів, прийнятих 300, 500, 800 років тому, які досі є чинними. В усьому світі відоме неухильне дотримання британцями стародавніх протоколів та традицій, яке прослідковується в усіх аспектах британської культури. Повною мірою це відображається і в армії - ще з часів червоних мундирів британська армія є чітко відрегульованим і детермінованим механізмом, в якому головною чеснотою кожного солдата та офіцера є знання свого місця в строю та чітке виконання наказів, статутів та інструкцій. 26 лютого 1852 року капітан тонучого корабля "Біркінхед" віддав наказ солдатам, що були на борту, стояти в строю на палубі поки не евакуюються жінки і діти, і більшість солдат померли, не покинувши стрій. 25 жовтня 1854 року кавалерійська бригада лорда Кардігана отримала самовбивчий наказ атакувати в лоб порядки російської армії, і виконала його. А от 22 січня 1879 року рота B 2-го батальйону 24-го полку не отримала ніяких наказів. Весь цей час єдиною її задачею було охороняти переправу біля Роркс-Дріфт, тому вона і продовжила її виконувати, хоча в той день її атакували 4 тисячі зулусів.

Таким чином там, де вимагалось стояти насмерть, висока дисципліна британців допомагала їм перемагати всупереч всьому. Але в умовах, коли з'являлась необхідність імпровізувати в складних незвичних обставинах, їх надмірний формалізм міг призводити і до зворотніх наслідків.

Серйозним екзаменом для англійської армії стали Англо-бурські війни, які вскрили чисельні слабкості британської військової машини. Наприклад, коли бурські снайпери на початку бою вибивали англійських офіцерів, їх батальйони швидко втрачали боєздатність через брак ініціативи молодших рангів. Проте, британці не були б британцями якби не зробили з цієї війни висновки.

Іншою особливістю британців є їх системний і науковий підхід до таких серйозних речей як війна. В 1906-1912 Державний секретар війни сер Річард Халдейн ініціював серію реформ, покликаних оздоровити армію та підготувати її до війни світового масштабу. Реформи Халдейна були докорінними і затронули все, на чому стояла армія - від системи постачання і закупівель, до структури збройних сил. Перш за все, був створений Імперський Генеральний штаб, який мав замкнути систему командування всіма родами військ на всіх континентах. В додачу до регулярної армії були створені Британські експедиційні сили (BEF) з 6 піхотних дивізій і 5 кавбригад, які могли бути задіяні на війні в Європі в будь-який момент. Щоб потрапити в ці підрозділи треба було пройти відбір, а їх служба складалась з постійних тренувань та маневрів. Крім цього, були створені Територіальні війська (Territorial Force) чисельністю 250 тисяч чоловік, які вважались важливою компонентою британської армії як резерв з високою боєздатністю. Завдяки системному підходу до всього, що вони роблять, британці в мирний час змогли обкатати на військовій службі в територіальній обороні достатньо велику кількість офіцерів і солдат, з яких в роки Великої війни були розгорнуті вже повноцінні бойові дивізії, які не поступались в ефективності "старим". Для забезпечення армії достатньою кількістю офіцерів для світової війни будо створено Officers' Training Corps. Цікаво, що вже в роки війни британська армія взяла курс на "омолодження" офіцерського складу - було офіційно визнано, що людина старше 35 не повинна командувати батальйоном, середній вік британських офіцерів складав 28 років. Наприклад, майбутній британський прем'єр Ентоні Іден став на війні начальником штабу бригади у 20.

Загалом, завдяки системній довоєнній роботі британська армія вступила у війну підготовленою та спорядженою за найвищими стандартами того часу. Британський експедиційний корпус добре себе показав в бою за Монс і під час Битви на Марні, зберігши традиції твердо стояти там, де велить обов'язок.

Але в масштабах війни кілька дивізій, навіть добре навчених, не могли змінити багато. Тому в 1915 Британія провела велику рекрутингову кампанію для залучення 500 тисяч добровольців - сформовані з цих людей дивізії взяли участь в Галліполійській кампанії та Контрнаступі 1915 року - битвах, що задумувались як вирішальні у війні. Невдалий розвиток кампаній змусив Британію продовжити нарощувати армію і в січні 1916 року був введений обов'язковий призив, який спочатку стосувався всіх неодружених чоловіків від 18 до 41 року, але в травні 1916 його було розширено і на одружених. Загалом, до введення призиву в британську армію прийшли добровільно 2.6 млн чоловік, призив дозволив мобілізувати ще 2.3 млн впродовж наступних років війни.

Британцям було за що воювати - програти Німеччині означало втратити місце Британії у світі, обнулити свою історію та всі завоювання предків за всі минулі століття, тому на полі бою британська армія демонструвала високу дисципліну та мужність. Принаймні, до тих пір поки ціна величі не стала непомірною.

В 1914-15 британська армія в своїй зоні відповідальності пройшла крізь Першу та Другу битви на Іпрі та взяла участь в двох великих коаліційних наступах на Артуа і Лоос. Цей досвід був кривавим і важким, але все що було до Сомми було затьмарене на її фоні.

Битва на Соммі була першою операцією на Західному фронті, де британська армія виконувала не допоміжну, а основну роль. Проте, незважаючи на довгу підготовку і півтора мільйони снарядів, випущених по німецьким позиціям напередодні наступу, в перший день битви вагомого просування досягли лише французькі дивізії. Для британців Перший день Сомми (1 липня 1916) увійшов в історію як найчорніший день в їх військовій історії - за добу британська армія понесла втрати у 54 470 чоловік, з яких 19240 вбитими. Загалом, Битва на Соммі коштувала Британії 420 тисяч чоловік, з яких вбитими більше 95 тисяч, Франції - сумарно 200 тисяч чоловік, Німеччині - більше 440 тисяч, з яких 70 тисяч полоненими.

В битві на Соммі воював молодим офіцером і був важко поранений сер Безіл Ліделл-Гарт, в майбутньому один з найбільш авторитетних британських військових істориків і науковців. Побачене на Соммі настільки вразило Ліделл-Гарта, що все подальше життя він присвятив тому, щоб спонукати своїх військових читачів в наступних війнах не вбивати свої війська в атаках людськими хвилями на підготовлену ворожу оборону, а шукати альтернативні та неочевидні рішення. Головна його праця так і називається, "Стратегія непрямих дій". Ліделл-Гарт також написав у своєму викладенні і історію Великої війни, книгу "The Real War 1914–1918", в якій майже немає компліментів в бік своєї армії і своїх полководців.

Фактично, Битва на Соммі за своєю суттю перетворилась на другий Верден, коли бойова ефективність вимірювалась не досягненням оперативних цілей, а співвідношенням втрат. Незважаючи на провал ідеї прорвати німецький фронт, битва тривала з липня по листопад, оскільки командування Антанти вважало, що співвідношення втрат при збереженні натиску для них все ще вигідне. Дійсно, на Соммі британцям вдалось те, чого ще жодного разу не вдавалось - подавити німецьку артилерію та взяти ініціативу в ефективності артударів. До кінця серпня 1916 німецька сторона втратила на ділянці Сомми 1068 з 1208 польових і 371 з 820 важких гармат, наявних на початку битви, що призвело до пропорційного зростання втрат у піхоті, яку німецьке командування щоразу кидало в контратаки для утримання вже знищених позицій. Втрати на Соммі справили важке враження на кайзера і його полководців Гінденбурга і Людендорфа, які дійшли висновку, що вони програють війну на виснаження. Мемуари Людендорфа малюють картину вкрай важкої ситуації, в якій опинилась Німеччина саме після Сомми. Відповіддю стали дві пропозиції переговорів від Німеччини, прийняті Антантою за надто надмірні, і грандіозна Програма Гінденбурга, з введенням якої Німеччина переходила в режим тотальної війни.

Але жахлива ціна, заплачена на Соммі, стала причиною критики британського генералітету на всіх рівнях. Ще до того, як війна закінчилась, командувача Британських експедиційних сил сера Дугласа Хейга вже відкрито називали м'ясником, причому не тільки учасники подій, журналісти та "експерти", а і перші особи держави - прем'єр-міністр Великобританії Девід Ллойд-Джордж вороже ставився до Хейга через жахливі втрати британської армії. Критиці Хейга присвячена і значна частина його мемуарів. Зокрема, в січні 1917 року він казав:

Дехто з сучасників жартома називав Хейга "кращим шотландським полководцем", адже він "вбив більше англійських солдат, ніж міг уявити Роберт Брюс".

Сер Дуглас Хейг був шотландцем, почав свій шлях в кавалерії і провів багато років життя в колоніальних війнах Британії, де заслужив репутацію хороброго офіцера і здібного командира. В одному з епізодів Суданської кампанії Хейг (офіцер!) ризикнув життям та виніс з-під вогню пораненого солдата колоніальних військ. Після Бурської війни його кар'єра невпинно розвивалась і на момент 1914 року Хейг командував Першим корпусом BEF, маючи за плечима колосальну вислугу та репутацію компетентного військового.

Після провалу в Битві за Лоос, яка була складовою грандіозного Контрнаступу Антанти 1915 року, Хейг не витримав і розпочав боротьбу проти свого начальника сера Джона Френча. Хейг писав листи напряму у Військове міністерство, критикуючи помилки Френча та його пасивність у веденні війни. Після Першої битви на Іпрі Френч вважав, що армії Антанти мають обрати стратегію глухої оборони на Західному фронті і шукати можливості вимотати противника економічно або наносити йому удари на інших фронтах. Хейг, навпаки, вважав, що єдиний шлях перемогти - це розбити німців на основному театрі військових дій, саме у Франції. В цей час Англія особливо важко потерпала від німецьких атак на її судноплавство і суспільна думка вимагала, щоб британська армія зробила щось аби позбавити країну та населення від страждань морської блокади. Важкий моральний фон після невдач 1915 року, інтриги Хейга та його висока репутація зрештою призвели до того, що наприкінці 1915 року він очолив Британські експедиційні сили.

Битва на Соммі не досягла запланованих цілей, але за її рахунок був врятований Верден, що мало велику роль для ходу війни і репутації Хейга зокрема.

В літературі прийнято вважати, що Хейг вів війну в тому числі і в політико-репутаційному вимірі. Наприклад, в листопаді 1916 за наказом Хейга була проведена операція, відома як Battle of the Ancre, метою якої було здобути для британської армії маленьку символічну перемогу, щоб слово британських воєначальників мало більшу вагу на конференції в Шантильї, на якій союзники мали узгодити план кампанії 1917-го.

Хейг ніколи не тримав своє політичне керівництво в вакуумі і, як пише Ллойд-Джордж, завжди найбільш детальним чином пояснював свої плани та міркування. Сам Ллойд-Джордж вважав, що стратегія Хейга є "narrow, selfish and unimaginative".

Хейг мав велику групу підтримки в парламенті та міністерствах - його підтримувала численні високопоставлені друзі, серед яких сер Уінстон Черчилль, лорд Кітченер, лорд Мілнер, герцог Коннаутський, королівська сім'я та вся Консервативна партія, в очах якої Хейг уособлював всі ті риси, якими славився архетиповий британський офіцер. Серед вищого командного складу авторитет Хейга був також високим - його поважали і підтримували начальник генштабу Сер Вільям Робертсон та всі командувачі армій. З одного боку, Хейг знав особисто більшість з них багато років та постійно працював над утриманням їх лояльності. З іншого, Хейг, скоріш за все, один з небагатьох мав волю та рішучість взяти на себе відповідальність за хід війни, тому більшості було легше прийняти його лідерство, ніж стати йому на заміну. З цих та багатьох причин до кінця війни, попри невдачі на полі бою, важкі втрати, конфлікт з Ллойд-Джорджем, в британській армії не знайшлось нікого іншого крім Хейга, чиї рішення б визначали хід війни.

Сам Хейг, з одного боку, вірив в можливості здійснити прорив німецької лінії фронту при достатній концентрації сил; з іншого - прекрасно розумів, що поточна війна є війною на взаємознищення і перемогти в ній має шанс та сторона, яка буде систематично наносити ворогу порівняно більші втрати. Тому, поряд з намірами здійснити стратегічний прорив і повернути війну у маневрену фазу, Хейг вважав за потрібне постійно виснажувати німецьку армію атаками з обмеженими цілями при вигідному співвідношенні втрат. Для цього Хейг постійно вимагав у уряду нових поповнень і розширення призиву. Хейг завжди відверто казав, що для Британії не може бути ніяких альтернатив крім перемоги, і нація має має бути готовою до жертв.

Але не можна оминути стороною прогресію британської військової думки, відому в літературі як British army learning curve. На момент 1916 року, як висловився сер Ліделл-Гарт, "мистецтво піхотної атаки впало найбільш низько". На Соммі британська армія атакувала послідовними людськими хвилями, які мали наступати 100 метрів одна за одною, тримаючи симетричне рівняння. В умовах не подавлених артилерії та кулеметів противника це призводило до жахливих втрат. Солдати з розбитих хвиль гуртувались у воронках в малі групи, які часто були змушені діяти на полі бою автономно. Зрештою, британська армія вивчила цей гіркий досвід і внесла зміни до піхотної тактики. Перш за все, відтепер наступ піхоти мав відбуватись не інакше як за вогневим валом артилерії, для чого британські командири ретельно планували рубежі переносу вогню та темпи просування піхоти перед кожною битвою в залежності від місцевості. Також змінилась сама анатомія атак людськими хвилями - британська армія стала однією з перших в світі, яка масштабувала тактику "вогню і маневру" піхотних відділень - основу, яка і сьогодні є базою в усіх арміях світу - переміщення однієї підгрупи піхоти перебіжками поки її криє інша.

Ще одним вагомим фактором, який змінив піхотну тактику, стало насичення військами великою кількістю ручних та гвинтівкових гранат та кулеметів. Загалом про еволюцію піхотної тактики британської армії на 1917 рік можна судити з керівного документу SS143 Instructions for the training of platoons for offensive action, 1917.

Досвід стількох битв навчив британську артилерію уміло концентрувати вогонь на потрібний ділянках так, що німецька артилерія поступово стала програвати в цій пекельній дуелі. Благо для британців, їх військова економіка дозволяла їм у певних битвах зосереджувати по 5 гармат на 100 метрів фронту.

Іншим свідченням методичності, з якою британці підходили до питань війни, стало планомірне розширення інженерного корпусу, який з часом став складати 10% від всієї діючої армії. Крім постійного будівництва фортифікаційних споруд, Royal Engineers займались прокладанням десятків кілометрів доріг і залізниць в тилу армії. Цікаво, що коли обидві сторони в позиційній війні почали здійснювати підземні підкопи і підриви передових траншей, британський інженерний корпус залучив більше 25 000 добровольців із числа шахтарів, з яких були сформовані спеціальні тунельні роти, чия діяльність в подальшому призведе до вагомих оперативних результатів.

Крім цього, в пошуках способу прорвати Західний фронт, британська армія першою явила на поле бою танк і першою почала експерименти в Combined arms warfare.

В квітні 1917 року британська армія взяла участь у генеральному наступі Антанти, який, як і в минулі рази, задумувався як вирішальна подія війни. За оригінальним планом французького головнокомандувача Робера Нівеля, удар союзників мав бути нанесений не пізніше лютого 1917 року, аби не дати німцям можливості привести сили в порядок. Проти цього терміну рішуче виступив Хейг, який наполягав на наступі не раніше травня - стільки часу, за його словами, було потрібно британській армії, щоб оправитись після Сомми. Чим довше йшла війна і чим більші втрати несла французька армія, тим більшу роль починав грати англійський контингент, і тим вагомішою ставала думка англійських воєначальників. Зрештою, було знайдено компромісне рішення почати наступ в квітні. Наслідки цього були важкі - скориставшись паузою, німецька армія змогла відійти з Нойонського виступу на Лінію Гінденбурга, а несподіване погіршення погоди завадило союзникам нанести удар синхронно - французька армія втратила тиждень, очікуючи кращої погоди для коригування артилерії.

9 квітня 1917 англійська армія розпочала наступ під Аррасом, якому передувала апокаліптична артпідготовка з 2 700 000 снарядів, випущених по позиціям впродовж 2-х тижнів, що на мільйон снарядів більше, ніж перед наступом на Соммі. Серед генералів Антанти панувала доктрина довгих бомбардувань - кожен великий наступ починався з артпідготовки, яка могла тривати тиждень неперервно. Але, незважаючи на такі зусилля - роботу заводів в кілька змін, місяці транспортування і зосередження, десятки годин неперервного вогню, під час яких артилеристи втрачали слух, перша лінія оборони противника знищувалась вщент, а його піхота переживала пекло, оперативні результати зазвичай були мінімальні. Противник встигав зрозуміти, де буде нанесений головний удар, стягував на ділянку фронту резерви, їх контратака зводила нанівець здобутки перших днів і наступаюча сторона починала все заново, з апокаліптичної артпідготовки.

Явище, яке пан Євген Пінак влучно назвав проблемою дрібних кроків - навіщо щось кардинально змінювати, якщо треба просто додати трохи зусиль? 1 000 000 снарядів, потім ще 1 000 000 снарядів. Ще одна атака, і прорив точно вдасться. На виході - тотальне військове божевілля, якому не видно кінця.

Так сталось і в битві при Аррасі. Перед наступом генерал Едмунд Алленбі, командувач 3-ї армії, що наносила удар, запропонував обмежитись 48 годинами артпідготовки в угоду ефекту несподіванки. Ця та інші нестандартні ініціативи генерала призвели до того, що головне командування примусово перевело його артилерійського радника (Army artillery advisor) на іншу посаду та призначило на його місце лояльного офіцера, який виступав за консервативні підходи. Попри тиск згори, Алленбі зробив все від себе залежне, щоб провести підготовку до операції максимально скритно. Наприклад, йому вдалось скритно зосередити на ділянці прориву 2 дивізії, використовуючи складну місцеву систему підземних тунелів та каменоломень. Але попри те, що при Аррасі британська армія досягла порівняно великих успіхів, конфлікт з начальством мав для Алленбі наслідки - по закінченню генерал був звинувачений Хейгом в провалі операції та звільнений з посади. З часом він проявить себе як здібний полководець в Палестині.

В битві при Аррасі за один день на одній з ділянок британці змогли просунутись за 1 день на 5.5 кілометрів, що є абсолютним рекордом зі швидкості просувань для всього Західного фронту епохи позиційної війни. Найбільш вагомим успіхом стало захоплення канадським корпусом височини Вімі в ході методичного триденного штурму, але, як це бувало і раніше, британський наступ зав’яз в боротьбі з німецькими резервами.

Зазвичай після вводу в бій резервів, мови про прорив фронту вже не було, але воєначальники Першої світової не спішили визнавати провал замислу і могли місяцями продовжувати послідовні атаки на одній і тій самій ділянці до моменту захоплення символічної точки на карті, яку можна було видати за успіх. Так це було на Соммі, і так це було під час французького наступу на Chemin des Dames, відомого як Наступ Нівеля, який розпочався в середині квітня. Втім, цього разу для Франції, чиї сили та мораль за роки війни були надірвані, це мало фатальні наслідки - після кількох тижнів кривавих і невдалих штурмів Краонського плато по французьким дивізіям прокотилась хвиля непокори, яка розповсюдилась по всій армії і перетворилась в справжній бунт - солдати масово відмовлялись йти на штурми, активно мітингували, вимагаючи суду для командирів і демобілізації. Бунти у французькій армії мали потенціал перерости в революцію, подібну Лютневій революції в Росії, що ставило Францію та всю Антанту на грань катастрофи. Французький головнокомандувач Нівель був позбавлений посади і його місце зайняв Філіп Петен.

Петен негайно зайнявся ліквідацією бунтів: де вважав за потрібне - переговорами з солдатською масою, а де - репресіями та розстрілами. В цей період у французькій армії було приведено до виконання найбільше смертних вироків, ніж за всю війну, але паралельно з цим Петен вів роботу і на системному рівні, покращуючи забезпечення та побут військ та організовуючи бойовим підрозділам довший і більш якісний відпочинок. Але найголовніше, поки Петен займався оздоровленням армії, він вирішив повністю відмовитись від активних бойових дій.

Це означало, що британська армія залишалась єдиною боєздатною силою всієї Антанти і до моменту прибуття американських експедиційних сил, саме на її плечі лягав основний тягар війни.

Єдиним рішенням, яке запропонував Дуглас Хейг в цих несподівано важких обставинах, був новий наступ. Революційна Росія сипалась на очах, Франція не була здатна морально витримати ще один німецький наступ, подібний Верденському, а найгірше - підкошена бунтами вона в будь-який момент теж могла стати революційною. Британія в цей момент повинна була показати і німцям, і союзникам, що вона має сили втримати спільну справу на плаву і наодинці дати бій всьому, що має Німеччина. Британська армія мала атакувати на своїй ділянці з небаченою до цього міццю і повним напруженням сил всієї держави.

Іншим вагомим фактором, який спонукав британців до дій, була морська блокада. З початку 1917 року Німеччина розпочала Необмежену підводну війну, в ході якої вона з безжальністю атакувала всі, в тому числі нейтральні, кораблі, які ходили в англійські порти. Наслідки цієї кампанії були колосальні - якщо в 1916 році німці потопили кораблів сумарною тонажністю в 1125 тисяч тон, то тільки в лютому 1917-го - 781 тис., в березні - 885 тис, в квітні - 1091 тис. Втрата такої кількості тонажу значно впливала на забезпечення промисловості Британії сировиною, напряму підривала можливість постачати війська на різних ТВД та створювала велике додаткове навантаження на промисловість у вигляді постійної необхідності відновлювати цей тонаж. В самій Німеччині вже більше року як почалась продовольча криза, яка з часом ставала все важчою для населення. Необмежена підводна війна була близька до того, щоб урівняти страждання - тепер голод почав загрожувати і Британії. Обов’язок спонукав британських військових зробити щось, щоб припинити страждання своїх людей.

Озвученою метою нового британського наступу був прорив фронту у Фландрії з подальшим звільненням міста Брюгге та прилеглих бельгійських портів, які слугували базами для німецьких підводних човнів.

Дійсно, в Брюгге базувались дві U-Flottille Flandern, які мали сумарно 37 човнів. З позиції сучасності зрозуміло, що навіть втрата цієї бази не могла завдати німецькому підводному флоту великої шкоди, адже у німців була велика кількість баз і човнів на території самої Німеччини.

Попередній англо-французький наступ квітня 1917 року мав перш за все політичний розрахунок, який підкорив собі військові методи. При плануванні нового наступу ніхто з генералів не вважав за потрібне казати, що операція затягнеться на довгі місяці - офіційні цілі операції та темпи просувань були розраховані на стрімкий прорив, але подібна історія вже відбувалась мінімум чотири рази до цього і всім було очевидно, що слід готуватись до затяжної битви. Навіть маючи це на увазі, ніхто з військово-політичного керівництва не міг прямо заявити, що війська, які будуть раз за разом ходити в атаки на одні і ті самі позиції, є фактично смертниками, свідомо принесеними в жертву щоб виправити політичну обстановку. Тому для обгрунтування доцільності нового наступу в очах суспільства Британії була названа шляхетна мета звільнити населення від тягара морської блокади.

Справжня мета британскього наступу, як зрозуміло з позиції сьогодення, полягала в тому, щоб стягнути на британську ділянку фронту всі можливі резерви, які Німеччина гіпотетично здатна застосувати в наступі на Францію доти, доки французька армія не відновить боєздатність, та по можливості досягти вигідного співвідношення втрат у війні на виснаження.

Ідею нової операції одразу сприйняв в штики Девід Ллойд-Джордж, який не очікував нічого крім повторення м’ясорубки у виконанні Хейга. Рішення про новий наступ приймалось в складній обстановці, яка динамічно погіршувалась, тому дискусії про його доцільність хоч і були палкими, але не тривали довго. Рішення про проведення наступу було прийнято з оглядом на політичну ситуацію, Ллойд-Джордж зрештою з ним погодився і Хейг мав отримати всі ресурси для втілення свого задуму. Більшість сучасної літератури по темі (яка буде згадана в кінці) майже одностайно приходить до висновку, що в моменті прийняття, іншого рішення у військово-політичного керівництва Британії навряд чи могло бути.

Місцем, де буде нанесений новий удар, була обрана ділянка фронту під Іпром.

Британська армія займала позиції під Іпром ще з 1914 року і з тих пір Іпр не раз ставав полем бою, на якому відбувались наступи заради наступів. Саме тут в 1915 році вперше були масово застосовані отруйні гази, які стануть жахіттям для солдат до самого кінця війни. На середину 1917 року фронт під Іпром являв собою виступ, що оточений з 3 сторін висотами, зайнятими німецькою армією. Найбільш масивною височиною перед Іпром було окуповане німцями плато Гелувельт (Gheluvelt Plateau), на якому знаходилось невелике містечко Пашендейл.

Початковий план Хейга полягав у фронтальній атаці 2-й та 5-й британських армій з Іпрського виступу, яку мав супроводжувати морський десант в німецькому тилу в районі Остенде (операція Hush). В морській висадці планувалось залучити навіть танки, але план десанту постійно змінювався і відкладався - британці боялись повторити Галліполі. Німці в свою чергу укріпляли узбережжя і розмістили для протидії десанту Marine-Korps Flandern у складі 3 дивізій морської піхоти. В липні 1917, напередодні наступу на Іпр, морська піхота кайзера провела демонстраційну операцію “Пляжна вечірка” (Unternehmen Strandfest), знищивши 2 британських батальйони на плацдармі через річку Ізер. За час майбутньої битви, німецьке командування не перекине з цього напряму жодної частини на Іпр, а британці так і не наважаться на висадку, але операція Hush буде остаточно скасована лише в жовтні 1917.

Хейг все ж розраховував на успіх свого наступу за рахунок небаченої до цього концентрації стволів та кількості снарядів. Первинною ціллю наступу було захоплення німецької лінії оборони перед Іпрським виступом та плато Гелувельт разом з містечком Пашендейл, що його контролює. В подальшому британці мали розвинути наступ на залізничний вузол Roulers, що спонукало б обвал всього німецького фронут північніше. Для цієї задачі було задіяно 30 англійських дивізій, ще 6 французьких мали підтримати удар з лівого флангу. Для сковування німецьких резервів також були заплановані обмежені операції на інших ділянках фронту.

Здавалось, що могло піти не так?

Місцевість Фландрії, що є частиною Low Countries, примітна тим, що знаходиться дуже низько до рівня моря і вразлива до затоплень. Жителі цього регіону всю свою історію боролись з морем, будуючи систему іригації та каналів. Майбутнє поле бою в минулі часи було болотистою місцевістю, що за багато століть була осушена, і місцеві фермери під страхом кари були зобов’язані підтримувати в порядку греблі та осушувальні канали на своїй землі. Під Іпром земля була надто сирою для землеробства та використовувалась під пасовища. Задовго до наступу штабні фахівці британського танкового корпусу проаналізували ці та інші фактори театру військових дій та в докладній записці на головний штаб зробили висновок, що в разі тривалої артпідготовки місцева дренажна система буде зруйнована і поле бою перетвориться на гігантське болото. Але при плануванні Третьої битви на Іпрі ці висновки не зіграли ніякої ролі. Натомість, метеорологічна служба армії, проаналізувавши погоду в цій місцевості за останні кілька десятків років, дійшла висновку про вкрай малу ймовірність значних опадів, здатних затримати наступ.

Що стосується німецької сторони, то вона добре пристосувала до місцевості свою систему оборони. На відміну від інших ділянок, у Фландрії вона трималась на окремих опорних пунктах, які часто не були з’єднані між собою траншеями, але самі оборонні порядки були ешелоновані вглиб більше, ніж будь де. Німці займались укріпленням цієї ділянки з самого початку війни і на момент британського наступу мали 5 ліній оборони і ще одну в процесі будівництва. Таким чином, чим далі заходив би англійський наступ, тим більш міцні оборонні споруди їх чекали.

Німецька оборонна доктрина, прийнята наприкінці 1916 року (докладніше тут), полягала в тому, щоб тримати на передньому краї мінімальну кількість солдат на спостережних пунктах. Німці відмовились (на папері) від старої стратегії боротьби за кожен сантиметр території, яка дорого обійшлась під Верденом і Соммою. Натомість, в разі великого наступу Антанти, передові позиції взагалі не враховувались як рубіж оборони і могли бути залишені, хоча вони і були добре укріплені, бетоновані та забезпечені кулеметами. Основний бій мав відбутись перед другою лінією, а простір між 1-ю та 2-ю лініями оборони так і називався - Grosskampfzone. Найбільше в обороні німці полягали на контрудари - негайний Gegenstoß протягом 12-24 годин місцевими резервами та методичний Gehenangriff через 24-48 годин силами оперативних резервів. Таймінг для контрударів був дуже важливий - німці намагались вибити супротивника з зайнятих рубежів до того, як його штаб розбереться в суперечливих донесеннях з передової про те, якій з його дивізії, на яких ділянках і як далеко вдалось просунутись.

Німці розділили всі свої дивізії за роллю, які вони виконували, на ті, що тримали лінію (Stellung-дивізії) та ті, що мали наносити контрудар (Eingreif-дивізії). В задачі Stellung-дивізій було по можливості вчасно відійти на 2 лінію, в задачі Eingreif-дивізій - відбити попередній рубіж. Втім, як вказує Джон Бофф, така тактика “еластичної оборони” часто сприймалась німецькими командирами армій як рекомендація, і часто вони лишали свої Stellung-дивізії битись за кожен сантиметр території.

Втім, у британців були і серйозні підстави розраховувати на успіх. 4 вересня 1916, після невдалого дня на Соммі, командувач німецькою группою армій принц Руппрехт написав у щоденнику:

Одним з індикаторів падіння бойового духу були випадки масової здачі в полон, які, чим довше йшла війна, траплялись все частіше. 15-17 грудня 1916 року під час французької контратаки під Верденом, в полон здалось більше 10 000 німецьких солдат. Існує анекдот, що коли один з німецьких офіцерів поскаржився генералу Манжену на погані умови утримання, той відповів: "Вибачте, панове, я не очікував, що вас буде так багато".

В м’ясорубках Західного фронту німецька армія несла колосальні втрати, які мали наслідком падіння моралі та загального рівня німецького піхотинця. Питання кількості військ було вирішене пониженням призивного віку до 17 років згідно Програми Гінденбурга. Але падіння якості мало постійний тренд, хоча німецьке командування докладало великих зусиль щоб його зупинити. Наприклад, німецькі навчальні центри через брак досвідчених офіцерів та сержантів, погано готували новобранців і передовим дивізіям доводилось виділяти ресурс на їх додаткову підготовку в ближньому тилу. Через що доводилось проходити німецькому піхотинцю на передовій найкраще ілюструє альбом “Війна” німецького солдата Отто Дікса (50 гравюр) - краще один раз побачити, ніж сто разів почути.

Британський історик Джонатан Бофф пише, що під час масштабних операцій британська дивізія в середньому відходила на ротацію кожні 6 днів, в той час як принцу Руппрехту ледве вдалось встановити 14-денну ротацію. На Соммі, як пише Бофф, в середньому кожна така ротація коштувала німецькій дивізії 3000 втрат, тобто третини її піхоти. 13 жовтня 1916 року 15-а піхотна дивізія в повному складі відмовилась йти на передову - британська розвідка в ті дні констатувала найбільше падіння моралі німців за весь час.

В умовах падіння загального рівня піхоти, німецьке командування перейшло до формування окремих штурмових батальйонів при кожній дивізії. Ці батальйони формувались з найбільш пасіонарної частини німецької армії - добровольців, що проходили специфічний тренувальний курс. Принаймні, таку репутацію вони залишили по собі. Це були найбільш боєздатні підрозділи німецької армії, які рідко тримали на лінії, але першими застосовували для контрударів. Німецькі штурмові батальйони були заточені під тактику малих груп та бої в траншеях і були серйозним противником для будь-якого лінійного підрозділу Антанти.

Перед великим наступом під Іпром британська армія вирішила забезпечити свій фланг і провела локальну операцію із захоплення Мессінського хребта.

Задача оволодіти Мессіном лежала на 2-й армії генерала Герберта Плюмера. Плюмер був прихильником стратегії сточування ворожих сил методичними операціями з обмеженими цілями. Стиль ведення війни Плюмера порівнюють з великими облогами фортець минулого, адже він застосовував подібну тактику і в теперішніх умовах - його війська більше, ніж інші, копали траншеї та підземні підкопи. В літературі Плюмера відзначають за методичність та ретельність, з якою він планував свої операції. Так, інженери 2-ї армії розпочали підготовку підземних тунелей під німецькими лініями оборони під Мессіном ще в січні 1917, що багато говорить про горизонт планування.

7 червня 1917 британська армія здійснила підрив 19 підземних мін, що містили сумарно 450 тон вибухівки, під німецькими позиціями під Мессіном, що стало одним з найбільших не-ядерних вибухів в історії, звук якого був настільки сильним, що його було чути навіть в Лондоні. Вибух знищив перші лінії німецької оборони і впродовж тижня британська армія послідовними штурмами захопила стратегічні висоти. Таким чином, готуючись до операції майже півроку, британці за 7 днів досягли повного успіху, при чому сам штурм тривав всього 3 години - весь інший час пішов на закріплення та відбиття контратак. Ця операція принесла її виконавцям, зокрема генералу Плюмеру, величезний плюс до репутації і стала вважатись зразковою. Главу про штурм Мессінського хребта сер Безіл Ліделл-Гарт так і назвав - “Шедевр облогової війни”.

14 червня 1917 року британська армія взяла Мессін, а 18 червня на Східному фронті розпочався великий наступ російської армії. Наступ Росії був складовою спільного військового плану Антанти і мав відбутись ще раніше, навесні, паралельно з Наступом Нівеля, але не відбувся через політичну турбулентність. В цей час російська армія знаходилась, певно, в найгіршому стані в своїй історії - революційний уряд створив комітети солдатських депутатів, які зруйнували військову ієрархію та дисципліну. Армія страждала від напливу політичних агітаторів, дезертирства, масової здачі в полон, все частішими ставали випадки братання з супротивником, російські генерали даремно вдавались до застосування заградзагонів і “батальйонів смерті”. Цей наступ став останнім наступом Росії в цій війні і засвідчив небоєздатність її військової машини. Операція, яка розпочалась заради втримання престижу революційного уряду та політичних амбіцій закінчиться провалом і увійде в історію як “Наступ Керенського”, але поки вона триватиме - Центральні держави будуть змушені тримати на сході резерви.

Між тим, оволодівши Мессіном, британська армія позбулась останніх перешкод перед своїм головним наступом у Фландрії. Загальне керівництво операцією було доручено командиру 5-ї армії Х’юберту Гофу (Hubert Gough).

В історії британської армії фігура Х’юберта Гофа є не менш суперечливою, ніж самого Дугласа Хейга. Як і Хейг, Гоф був кавалеристом і прославився в колоніальних війнах. Під час бурської війни він командував передовою колоною, яка прорвала облогу Ледісміта, чим заслужив репутацію героя. Якщо Хейг був шотландцем, то Гоф був ірландцем і відкрито пишався своїм походженням.

В літературі Гофа прийнято вважати еталонним носієм військових затягів. Гоф відзначався своїм високим ставленням до дотримання всіх армійських формальностей та виділявся серед інших командирів своїм надмірним мікроменеджментом. Часто можна зустріти згадку, як при інспекції військ на передовій Гоф влаштував рознос солдату за брудну зброю. В книзі “Command and Control on the Western Front: The British Army's Experience 1914-18” стилю керування Гофа присвячена окрема глава, яку узагальнює цитата:

В вересні 1915 Гоф командував 1-м корпусом в наступі на Лоос. Британське командування очікувало великих результатів від застосування отруйних газів і дуже хотіло застосувати цей новий вид зброї. Настільки, що коли в смузі наступу корпусу Гофа змінив свій напрямок вітер, наказ на хімічну атаку у визначену при плануванні годину все одно був відданий.

В кращому випадку, отруйні хмари були розсіяні і не мали ефективності, але в смузі 2-ї дивізії генерала Генрі Хорна вітер поніс газ в зворотню сторону і отруїв багатьох англійських солдат. Точна кількість жертв від цієї акції невідома, але загальні втрати 2-ї дивізії впродовж цієї битви склали більше 5 000 чоловік. Цей епізод негайно став приводом для розслідування і пошуку винних, які були знайдені серед офіцерів метеорологічної та інженерної служби. Після війни публіка зробила висновок, що ініціатива про пуск газу належала Хорну, але Чарльз Фолкерс, офіцер Royal Engineers, який займався впровадженням отруйних газів в британське озброєння, ставив інцидент в вину корпусному командиру, тобто Гофу.

Сер Безіл Ліделл-Гарт в книзі "The Real War 1914-1918" описує цей епізод так:

Коли після провалу наступу на Лоос був зміщений фельдмаршал Френч, а його місце зайняв Хейг, Гоф отримав підвищення і очолив 5 англійську армію. Саме 5-та армія наносила головний удар в Битві на Соммі, і саме в її смузі відбулись основні страшні події The First Day of Somme.

Після війни, коли в суспільстві стало можна говорити про все, що було на війні, кар’єрний рух Гофа і ту роль, яку йому відводив Хейг у своїх задумах, пояснювалась особистою лояльністю Гофа до фельдмаршала і його готовність виконати будь-який його наказ, а не вигадувати зайве як це робив Алленбі. Дійсно, у Гофа і Хейга було багато спільного - обидва сформувались як діячі в колоніальних війнах, обидва були кавалеристами зі схожим стилем командування, обидва були прихильниками ідеї наступу за будь-яку ціну.

Як би там не було, саме від волі і здібностей цієї людини тепер напряму залежали життя сотень тисяч людей та успіх британської армії в її найбільшій за всю війну операції.

Гоф був зобов’язаний виконати генеральний задум Хейга і Головного штабу, але у нього була певна свобода у виборі методу. План головного командування передбачав поступове просування. Генерал Плюмер вважав реальним просування на 900-1500 метрів на день, планомірно просуваючи вперед і позиції артилерії, забезпечуючи таким чином ефективне прикриття піхоти. Генерал Джон Девідсон, начальник Оперативного відділу Головного штабу (GHQ), розраховував на щоденне просування по 1.5 км на день в перші дні наступу. Гоф бажав пришвидшити темпи просування, користуючись хаосом в німецьких рядах від артудару перших днів. Напередодні наступу Гоф мав багато нарад як з корпусними командирами, так і з Плюмером та Хейгом, на яких постійно змінювались заплановані рубежі просування та цілі першого дня, і зрештою перемогла думка Гофа, який поставив амбітну ціль - в перший же день зайняти Flandern I Stellung, четверту лінію німецької оборони в глибині 5.5-11 кілометрів.

Третя Битва на Іпрі розпочалась в дусі всіх минулих наступів Антанти з апокаліптичної артпідготовки. В 20-х числах липня 1917, протягом тижня, більше 3000 британських гармат різних калібрів випустили близько 4 500 000 снарядів на ділянці фронту шириною 25 км, що стало найбільшим божевільним рекордом Великої війни по розходу боєприпасів, перевершивши всі минулі наступи і навіть перші дні Вердена. Втрати передових німецьких дивізій від цього бомбардування оцінюються сумарно в 30 тисяч чоловік (WIA, KIA, MIA), начальник штабу німецької групи військ “Війтшате” Альбрехт фон Таєр констатував, що ті батальйони, що вціліли фізично, не були морально здатні ні до якого спротиву. Успіх німецької оборони цілком і повністю залежав від контратак Eingreif-дивізій, які терміново стягували у Фландрію з усього фронту.

За кілька днів до початку наступу, у Фландрії почався сильний дощ, який перетворив поле бою на море бруду як раз перед британським ударом, що, тим не менш, не змінило планів по просуванню. Дощ тривав майже без перестанку три наступних тижні.

Паралельно з артпідготовкою, велась велика операція британської авіації в повітрі. Між тим, коли почались зливи, пілоти продовжували отримувати таку саму кількість задач на розвідку та коригування, літаючи в дощ і в хмари, що призводило до частих аварій та втрат літаків.

Для всіх британських військ Zero Hour був призначений на 3:50 ранку 31 липня. О 3:00 солдатам був виданий ром, о 3:40 перша лінія перестрибнула парапет. Одним з перших об’єктів, які мали захопити британці, була німецька ділянка оборони та висоти в районі Пілкема.

Один з командирів рот 13th Welch Regiment Уілфред Фостер писав у щоденнику, що через те, що снаряди перепахали місцевість до невпізнаваності, він ледве не втратив орієнтування та напрям його атаки, але багато хто і втрачав. В битві за Pilckem Ridge британцям протистояли залишки німецьких Stellung-дивізій, що тримали першу лінію, які незважаючи на втрати і деморалізацію, місцями все ж чинили запеклий опір. Так, в перший день наступу 1-й батальйон Хертфордширського полку втратив всіх офіцерів та 75% солдат вбитими та пораненими, переважно від кулеметного вогню. Перші три дні британського наступу супроводжувала сильна злива, і за ці три дні їм рідко де вдалось просунутись далі Першої лінії. Коли в бій вступили німецькі резерви, наступ перетворився в позиційну м’ясорубку і захоплені позиції неодноразово переходили з рук в руки. Артур Робертс, солдат Royal Scots Fusiliers, написав в щоденнику про ці дні:

Втрати 5-ї армії за ці дні склали 27 000, з яких 3700 безповоротних, 2-ї - 4900, з них вбитими 780, французька 1-а армія втратила 1300 чоловік, з яких вбитими 180. Захоплення Pilckem Ridge виявився найбільш вагомим успіхом початку Третьої битви на Іпрі, в ході якого британці захопили 5626 полонених.

Паралельно з наступом на Іпрі, британська армія наносила локальні удари на інших ділянках фронту. Так, в смузі 1-ї британської армії на 60 км південніше Іпра, 28 червня був здійснений штурм лісу Опі. Кілька місяців тому, під час Арраського наступу, британська армія втратила кілька тисяч солдат, намагаючись взяти цей ліс площею 0.4 га, але цього разу атака була успішна і ліс було відбито ціною 500 чоловік. Через символічність цього місця, операція зі штурму Oppy Wood стала медійною і затьмарила невдачі на інших ділянках наступу. Еріх Людендорф в мемуарах вказує, що 9 серпня німці відбили великий штурм британців на старому полі бою біля Аррасу.

15 серпня в смузі тієї ж 1-ї армії, в околицях Ленса Канадський корпус здійснив штурм Висоти 70. Експедиційні корпуси Канади та Австралії складались переважно з добровольців, які свідомо обрали війну за тисячі кілометрів, і завдяки високим бойовим якостям часто мали успіх. Британці високо цінували ці частини і не раз використовували їх як ударні. Цього разу канадці повторили свій успіх при Вімі-Ріж, зайняли оперативно важливу висоту і протягом 10 днів відбивали німецькі контратаки. В цих боях заслужив Хрест Вікторії Пилип Коновал, канадський солдат родом з України. В нагородному листі сказано, що в різних епізодах Коновал особисто заколов штиком трьох німецьких солдат, вбив німецьку кулеметну обслугу і захопив кулемет, і загалом за час штурмових дій вбив 16 німецьких солдат особисто. Подальша його доля, на жаль, була непростою.

Незважаючи на те, що британцям не вдалось вийти на намічені рубежі на Іпрі, головний задум операції лишався в силі. Вся стратегія Німеччини звелась до того, щоб вишукувати по всій лінії фронту вільні дивізії, які можна було б перекинути на північ, часто жертвуючи втратою хороших позицій на інших напрямках. Фландрія сковувала всі можливі німецькі резерви. Як зізнається в мемуарах Людендорф, щоразу відтісняти англійців вдавалось лише “повним напруженням всіх сил”. Британське командування це розуміло, тому новий наступ був неминучим.

Після оперативної паузи, що через непогоду затягнулась на два тижні, 16 серпня британці розпочали атаку на Лангемарк - наступний рубіж, що був далі за висотами Пілкема. Наступати британській піхоті заважала всіяна воронками земля, що все більше і більше ставала схожою на болото. В цей час британці почали активно масово встеляти всі шляхи переміщень дошками, але це слабко допомагало.

В битві за Лангемарк мало місце обмежене застосування танків, які у великій кількості застрягли в “сірій зоні” і були підбиті. 22 серпня під час штурму німецьких позицій Mark IV (самець), що мав власне ім’я Fray Bentos, застряг перед німецькими позиціями. Британська піхота була змушена відкотитись, і танкісти лишились наодинці. Цей епізод став відомим як найдовша в історії “облога танку” - протягом наступних 60 годин екіпаж з 9 чоловік знаходився на нічийній землі під перехресним вогнем своїх та ворожих кулеметів та артилерії, без можливості вибратись, їжі та води, відбиваючись від ворожих піхотинців, які пробували взяти їх в полон. Один з 9 танкістів загинув, семеро були поранені. На третій день їм вдалось вибратись з танку і дійти до своїх вночі.

Всю другу половину серпня британські війська неперервно наступали і бились проти німецьких контратак, вигризаючі невеликі ділянки територій. Проте, в цій битві на розмін людськими життями німці поки перемагали. Джон Бофф оцінює загальні втрати британців на кінець серпня у 68 тисяч чоловік, німецькі - у 58 тисяч.

З початку британського наступу, деякі німецькі дивізії провели на передовій безвилазно 22 дні, втративши майже всю піхоту. Починаючи з кінця серпня, принц Руппрехт почав поступово робити ротації втомлених військ. Так, в серпні-вересні на фронті у Фландрії, туди і назад перемістилось 18 німецьких дивізій. Фактично відбувалась зворотня версія Верденської битви, але тепер наступ вела Антанта, а німці намагались втримати фронт завдяки ротаціям.

Не побачивши ніякого оперативного успіху за цілий місяць, Хейг прийняв рішення забрати у Гофа загальне командування під Іпром і віддати його більш продуманому Плюмеру.

Паралельно з цим інший допоміжний удар нанесли французи, розпочавши в серпні Другу Верденську наступальну операцію (2ème Bataille Offensive de Verdun). Незважаючи на те, що кінцем Верденської битви називають грудень 1916, бої на цьому напрямку продовжувались весь час. Полем бою знову стала багатостраждальна висота 304, названа обома сторонами “Покійником”. На 26 серпня 1917 французи заявили про захоплення 9500 полонених, 242 кулеметів та 100 траншейних гармат, вибивши німців з багатьох позицій.

Якщо принц Руппрехт, командувач німецькою групою армій у Фландрії, висловлював в щоденнику впевненість в міцному положенні своїх військ, у Людендорфа ситуація на фронтах викликала пригнічення.

Якщо в літературі Третя битва на Іпрі чітко розділена хронологічно на етапи (Битва за Пілкем, Битва за Лангемарк, і т.д.), то для солдат на полі бою це було непепервне пекло протягом всього часу, не залежно від того наступала якась сторона чи ні.

Під час битви у Фландрії німці стикнулись з тим, що якими б не були міцними оборонні споруди, наскільки свіжою б не стояла на них піхота, при масованих атаках британців перший ешелон оборони майже ніколи не був здатен встояти проти такої кількості боєприпасів, що закінчувалось втратою позицій та масовою здачею в полон. Завжди долю рубежа оборони вирішувала контратака. Тоді в серпні-вересні 1917 німці пішли далі в своїй стратегії еластичної оборони і скоротили до абсолютного мінімуму кількість людей на передньому краю. Відтепер, на передовій мали знаходитись невеликі, можливо навіть ізольовані один від одної СПшки (Sappenposten), в задачу яких входило позначати своєю присутністю передній край. При цьому, Людендорф наказав максимально посилити цей передній край кулеметами так, щоб на кожні 250 метрів було по 4-8 стволів. Основний кістяк Stellung-дивізій мав розміщуватись в тилу і змінював своє призначення з “тримати лінію” на нанесення тих самих перших контрударів протягом 12 годин. Фактично, тепер кожен німецький піхотинець ставав штурмовиком.

В Третій битві на Іпрі також брав участь Ернст Юнгер, який присвятив цьому періоду дві глави в своїй відомій книзі. В одному з боїв Юнгеру довелось діставати з поля бою пораненого рідного брата.

Генерал Плюмер, як новий відповідальний за операцію на Іпрі, перейшов від амбітних атак Гофа з далекоглядними цілями до стратегії методичних поступових ударів. Для підготовки нового наступу він попросив довшу оперативну паузу для накопичення достатньої, на його думку, кількості боєприпасів. Крім переносу основної нагрузки атаки на 2-гу армію, план Плюмера полягав в захопленні плато Гелувельт чотирма послідовними атаками з обмеженим просуванням, з інтервалом в 4 дні між кожною. На відміну від Гофа, який пропонував стрибати по 5 км щодня, план Плюмера передбачав, що британська піхота буде методично займати лінію, на якій були німецькі СПшки, тобто максимум 1-1.5 км, і окопуватись на ній. За час, поки піхота окопається, британська артилерія мала посунути свої позиції пропорційно ближче, щоб повторити все спочатку. Битва, таким чином, перетворювалась на планомірну м’ясорубку, організовану науковим методом, і обіцяла затягнутись на невідомо скільки місяців, однак в такому форматі вона і виконувала свою головну задачу - сточувати німецьку армію.

20 вересня розпочався новий наступ, який генерал Плюмер готував 3 тижні, названий в майбутньому Battle of the Menin Road Ridge. В ході цього наступу 2-га армія виконала задачу рівно в тій мірі, в якій запланував Плюмер, просунувшись на 1.5 км і відбивши всі контратаки. На ділянці фронту всього в 13 км, штурм забезпечували 575 гармат великих калібрів і 720 польових гармат. Вся операція тривала 5 днів, які відрізнялись величезним накалом. Так, під час атаки на позицію Tower Hamlets, 21-річний лейтенант Монтаг Мур (Montague Moore), командир роти Хемпширського полку, втратив 65 людей з 70 і продовжив штурм з п’ятьма, що лишились. Ця група захопила 28 полонених і лишилась на позиції з іншою ротою відбивати німецьку контратаку, за що лейтенант Мур в подальшому отримав Хрест Вікторії.

Всі німецькі контратаки були відбиті завдяки ефективній роботі британської артилерії. Британці спрогнозували розвиток німецьких контратак і відповідно цього спланували ефективний перенос вогневого валу по атакуючій піхоті. Розмір втрат цього разу, як з’ясували історики, склав 20 тисяч з британського боку, проти 28 тисяч з німецького. Битва за Менінську Дорогу, до слова, відбувалась під час одного з небагатьох періодів хорошої погоди.

У Плюмера було все готово для наступного наступу, запланованого на 26 вересня, але 25 вересня німці його випередили і нанесли по британським і австралійським дивізіям, які мали йти в наступ, масштабний Gegenangriff із застосуванням 44 польових і 20 великокаліберних батарей на 1.5 км фронту. Жодна зі сторін в цей день не мала просування, але британський наступ на одному з напрямів було зірвано.

Для розвитку наступу, британське командування перекинуло на Іпр два Австралійські корпуси, які мали зіграти роль ударних з’єднань в наступному етапі битви. 26 вересня Плюмер розпочав ще одну операцію з оволодіння лісу Полігон. Це була вкрай важлива позиція, яка мала стати першою ділянкою зловісного плато Гелувельт - захоплення лісу створило б небезпечне вклинення в німецьку оборону. Битва тривала 8 днів за тим же сценарієм, що і попередня - австралійський корпус з жорстокими боями зайняв ліс і не дав його відбити. Ці 1.5 км коштували британським та австралійським військам 20 000 чоловік.

9 жовтня англійці розпочали чергову операцію з “відгризання” чергових 1.5 км північніше, в районі села Поелкапель, взяття якого дозволило б підійти до Пашендейлу ще й з другої сторони. На цей раз британська атака зазнала провалу. В ці дні почались особливо сильні дощі. Користуючись непогодою та відсутності коригування артилерії, німці змогли здійснити успішну контратаку. Після цього бою принц Руппрехт скаже: “Погода і бруд є нашими головними союзниками”.

Вересень, як виявилось, був єдиним місяцем відносно сухої погоди. Тепер у Фландрії майже постійно йшли дощі, крім цього земля була скрізь затоплена водами зруйнованих каналів. Поле бою під Іпром перетворилось на суцільне болото, підвоз найнеобхідніших речей та евакуація поранених стали вкрай важкими. Евакуацією тіл померлих майже ніхто не займався. Логістика військ трималась переважно на конях. Вважається, що за час Битви на Іпрі британська армія втратила щонайменше 30 тисяч коней.

За результатом бою 9 жовтня, британське командування отримало суперечливі доповіді з поля бою і не мало чіткого уявлення про дійсну лінію фронту. Технології зв’язку тих часів не дозволяли швидко дізнаватись оперативну обстановку і лінія фронту могла змінитись швидше, ніж штаб отримає донесення. Так, штурм села Пашендейл, що був запланований на 12 жовтня, відбувся з рубежів, які були на цілий кілометр далі від запланованого. Враховуючи стан місцевості, це мало колосальне значення.

12 жовтня 1917 відбулась перша спроба британських військ захопити безпосередньо село Пашендейл, яка закінчилась втратами 13 тисяч чоловік всього за один день. Британське командування прийняло рішення взяти оперативну паузу і більш ретельно підготувати штурм. Пашендейл потрібно було взяти у будь-якому разі, адже наближалась зима і з точки зору Хейга, було вигідно перед зимою закріпитись на висотах, а німців лишити оборонятись в низині.

Поки британська армія вела бої на Іпрі, французька армія потроху приходила в себе і в жовтні того ж 1917 року генерал Петен вирішив провести демонстрацію сили, здійснивши локальний наступ з обмеженими цілями. Місце для наступу знову було обране символічне - це була та сама ділянка фронту, на якій навесні відбувався провальний Наступ Нівеля. 23 жовтня 7 дивізій 6-ї армії генерала Поля Майстре, під прикриттям 1850 гармат, атакували німецькі позиції вздовж дороги Chemin des Dames і продавили німецьку оборону біля Ля Мальманзона. Командир німецької 7-ї армії Макс фон Боен проігнорував інструкції Людендорфа стосовно еластичної оборони вглиб, і лишив найбільш боєздатні дивізії стояти і битись за кожну точку на карті. В результаті, за 4 дні французькі війська вибили німців з тих рубежів, за які півроку тому було покладено так багато життів, і нанесли втричі більше втрат, ніж понесли самі - 38 000 німців проти 13 000 французів. Ця операція мала засвідчити, що французька армія знову повернула свій дух.

Між тим, у британців було все готово для взяття Пашендейлу. Через три місяці наступу цей рубіж оборони, який планувалось взяти ще в перші дні, став його фінальною ціллю. На заміну втомленому 2-му Австралійському корпусу на фронт був перекинутий Канадський корпус, за плечима якого були відповідальні штурми Vimy Ridge та Hill 70. Впродовж трьох послідовних атак 26, 30 жовтня та 6 листопада, Канадський та 1-й Австралійський корпуси нарешті вибили німців з Пашендейлу. 10 листопада відбулась остання німецька контратака зі спробою повернути село, після якої бої на Іпрському фронту перейшли у розряд місцевого значення. Солдатам, що вижили, дістались кілька квадратних кілометрів в жахливому вигляді.

Вважається, що Третя Битва за Іпр хронологічно тривала 3 з половиною місяці з 31 липня по 10 листопада, хоча навіть після взяття Пашендейлу солдатам на місцях не було спокою. Результатом великого англійського наступу стало максимальне просування на 6-7 миль (7-8 кілометрів) від початкової лінії фронту. Достовірно встановити втрати обох сторін за цей період неможливо. У своїх спогадах генерал Людендорф пише, що коли навесні 1918 року німецькі війська просунуться на цьому напрямку, вони знайдуть на полі бою тисячі померлих і не похованих солдат. На сьогодні нижня оцінка втрат обох армій складає 200 тисяч чоловік кожна (KIA,WIA,MIA). Достовірно відома лише цифра полонених, взятих британською армією - 24 065 чоловік. Історик Гері Шеффілд дає оцінку втрат кожної з армій у 260 тисяч чоловік.

Загалом, за кампанію 2-ї половини 1917 року, британська армія втратила більше 450 тисяч чоловік. Втрати армії виявились настільки значними, що на початку 1918 року Хейг віддав наказ на розформування кількох дивізій, сформованих в час війни, розуміючи, що поповнень для них вже не знайти.

Між тим, незважаючи на всі принесені жертви, 1917 рік не дав Антанті тих результатів, на які вона розраховувала на початку. Навпаки, в кінці року каскадом відбулись події, які поставили під ще більше питання можливий результат війни. 24 жовтня 1917 австро-німецькі війська нанесли несподіваний удар по італійським військам при Капоретто, в результаті яких фронт був прорваний і сама Італія опинилась на межі виходу з війни. В листопаді 1917 стався більшовицький переворот в Росії, і в один момент рухнув весь Східний фронт Антанти. Німеччина почала займати багаті ресурсами території колишньої Російської імперії, створюючи на них держави-маріонетки, і отримала за їх рахунок шанс подолати голод та блокаду. Спроможність як Антанти, так і Німеччини, виграти війну наступом була під питанням, але Німеччина отримала ініціативу і наступний її хід мав вирішити долю війни.

Третя Битва на Іпрі, в якій були залучені мільйони людей, в підготовку до якої були вкладені шалені ресурси, і в якій десятки тисяч загинули за такий незначний на вигляд результат, викликала багато питань. Особливо після війни, коли в доступі почали з’являтись жахливі фотографії умов, в яких воювали британські солдати, і ще більш жахливі спогади учасників.

I died in hell—          
(They called it Passchendaele). My wound was slight,       
And I was hobbling back; and then a shell     
Burst slick upon the duck-boards: so I fell
Into the bottomless mud, and lost the light. (с) Siegfried Sassoon

Самі слова “Іпр” і “Пашендейл” та фотографії цих локацій стали символами військового божевілля та марних людських жертв. Постійною темою післявоєнної літератури в Британії стала критика військового командування за його зневагу до життя простих солдат. В багатьох книжках про Першу світову можна знайти легенду, що коли один з британських генералів прибув на фронт під Іпром і побачив на власні очі, куди він весь час посилав людей, то розплакався з відчаю. Цього епізоду звісно не було (наприклад, із записок Х’юберта Гофа видно, що він розумів в якому стані воюють його війська), але сам факт його поширеності свідчить, що британські командири мали серед армії репутацію відірваних від реальності людей. В очах британців їх солдати були героями, чиїми життями так бездарно і без жодного очевидного сенсу розпорядились генерали, з чого у літературі про Першу світову виникла теза, що “армією левів керували барани”.

Післявоєнна рефлексія британців здебільшого намагалась відповісти на питання - а чи можна було інакше? Навіщо треба було продовжувати наступ після серпня, коли після перших боїв було зрозуміло, що прориву не буде? Наскільки адекватним взагалі було командування, яке щоразу посилало людей наступати крізь суцільне болото на вірну смерть?

Якщо узагальнити, то післявоєнна література на тему Великої війни, часто написана її безпосередніми учасниками, частіше стверджує, що так жертвувати людьми було злочинно і зовсім не варто. Більшість сучасної літератури на основі даних з обох сторін же приходить до висновку, що ніяк інакше в тих умовах, скоріш за все, бути не могло.

Стаття не просто так називається “Кілька слів”. Третя Битва на Іпрі це гігантська і складна тема, на яку були написані тисячі книг, і в цьому очерку навряд чи було затронуто і 10% всіх аспектів цієї події. Для бажаючих глибше розібратись в темі, є наступний список літератури.

В першу чергу, біографія Дугласа Хейга за авторством Гері Шеффілда. Сер Дуглас Хейг у свій час залишив спогади і приватні записки, а також фігурував у спогадах багатьох сучасників. В цій книзі детальним чином досліджений його життєвий шлях, операції, якими він керував, співставлені різні точки зору та документи, які дають змогу об’єктивно оцінити роль його особистості в історії.

Наступною книгою є біографія противника Хейга в битвах на Соммі, Іпрі та Камбре Принца Руппрехта за авторством Джона Боффа. Попри велику роль у Великій війні, німецькі командири зазвичай не користувались популярністю у істориків. Крім того, що ця книга виправляє цю несправедливість, вона є водночас хорошим дослідженням про німецьку армію та роль її командування в Першій світовій та містить багато цікавих деталей про Західний фронт.

“Пашендейл 1917” Роберта Паркера, в якій узагальнено досвід простих солдат в Третій Битві на Іпрі. Через неї пройшли сотні тисяч людей, і їх свідчення обов’язково мають бути зібрані та систематизовані.

Джек Шелдон, “Німецька армія під Пашендейлем”. Аналогічна вищезгаданій, але містить спогади та погляди з німецької сторони.

“Command and Control on the Western Front: The British Army's Experience” - книга про військовий менеджмент Британської армії в 1914-1918. Детально розглянуто стиль та підходи до управління різних британських командирів та системи загалом.

Пол Хем, “Пашендейл. Реквієм приреченій молоді”. Ще одне достойне дослідження про битву.

В цілому, про Третю Битву на Іпрі окремо написані десятки книжок різних авторів та є багато інформації в інтернеті. Особисто я дуже ціную контент від Imrerial War Museum та каналу The Great War.

В наступних частинах ми спробуємо поглянути на Велику війну з перспективи Німеччини та розібратись, наскільки німецька військова машина була близькою до перемоги.