Автор: By Justin Ling | Foreign Policy
Адаптивний переклад: t.me/in_factum
У роки після розпаду Радянського Союзу Захід зводив рамки нової архітектури глобальної безпеки. І Юрій Костенко, тоді ще народний депутат, був одним з учасників переговорів. Група намагалася з'ясувати, як обміняти ядерну зброю і стратегічні бомбардувальники на довгострокову безпеку.
Костенко запропонував «гарантії безпеки», підписані Великою Британією та США, які б зобов'язали союзників України захищати його країну. Але врешті-решт Костенка вивели з переговорної групи. Його наступники не отримали жодних гарантій у фінальній угоді, яка отримала назву “Будапештський меморандум”.
Саме на цій угоді були побудовані обіцянки Європи щодо захисту України. І саме ця система «луснула, як мильна бульбашка».
Сьогодні розмови про гарантії безпеки знову актуальні. Західні союзники України вже перестрибують через себе, обіцяючи захист Києву від подальшої російської агресії. І, так само як і 30 років тому, вони грають швидко і недбало з тим, що пропонують. Українці сьогодні налаштовані так само скептично, як і Костенко в 1994 році.
“Є два типи гарантій безпеки, які країни НАТО могли б запропонувати Україні”, - заявив один поставлений західний чиновник в інтерв'ю журналу Foreign Policy.
Перший тип передбачає, що члени НАТО візьмуть на себе зобов'язання надавати Києву значну економічну і військову допомогу впродовж багатьох років після укладення угоди про припинення вогню. Зрештою, під цю гарантію Україні в майбутньому може бути дозволено приєднатися до трансатлантичного альянсу.
Другий тип гарантій негайно поширив би на Україну захист, передбачений статтею 5 НАТО, фактично взявши нову країну під ядерну парасольку Заходу. І ніби це стримає Росію від вторгнення, але це також зобов'яже НАТО до війни з Москвою, якщо таке станеться.
Другий варіант, каже чиновник, навряд чи буде схвалений НАТО чи Росією. А перший варіант, на який як НАТО, так і РФ могли б погодитись, був би лише продовженням статус-кво. І це проблема, з якою Київ стикається вже понад десять років: реальні гарантії безпеки даються важко, а безглузді обіцянки — легко.
Коли Зеленський вперше зустрівся з Путіним у 2019 році, він відкрив цю зустріч цитатою Льва Толстого: «Гладко было на бумаге, да забыли про овраги» [маючи на увазі текст Мінських домовленостей]. Врешті-решт обидві сторони знову почали повноцінні переговори лише через кілька днів після повномасштабного вторгнення у 2022 році. Навіть тоді, коли російські війська наступали на Київ, а потім відступали, учасники переговорів зустрічалися, щоб укласти мирний договір.
Результатом переговорів стало так зване Стамбульське комюніке, чорнові копії якого потрапили в розпорядження NYT. Угода буцім-то передбачала позаблокову Україну — без права вступу до НАТО, вільну від іноземних військових баз і зі значно скороченою армією. В обмін на це інші держави мали надати Україні гарантії безпеки, зобов'язавшись діяти у випадку, якщо Україна зіткнеться з повторним вторгненням з боку Росії. Обидві сторони погодилися, що цей список можливих гарантів має включати Велику Британію, Китай, США, Францію і саму Росію. Москва також хотіла додати до цього списку Білорусь, а Київ — Туреччину.
Сергій Радченко, почесний професор Школи перспективних міжнародних досліджень імені Вільсона Е. Шмідта при Університеті Джонса Гопкінса, став співавтором статті в журналі Foreign Affairs на початку цього року, в якій досліджувалися «переговори, які могли б покласти край війні в Україні».
“Основна проблема полягає в тому, що люди читають заголовок, а потім не намагаються зрозуміти, про що йдеться в статті”, - каже Радченко.
По-перше, за його словами, британський прем'єр-міністр не зірвав угоду [поширена думка, особливо від росіян, що Борис Джонсон настояв на тому, щоб українці не підписували Стамбульську угоду, а продовжували воювати]
«Цього ніколи не було», - сказав Радченко. І хоча обидві сторони, здавалося, вели переговори добросовісно, не можна було сказати, що був «мир не за горами».
Одна з найбільших проблем походила з Вашингтона, а не з Москви. В обмін на нейтралітет України та її зобов'язання ніколи не вступати до НАТО, коли Київ очікував від Заходу твердих зобов'язань захисту.
«Раніше це питання не піднімалося з американцями. Коли українці порушили це питання, американці сказали: «Зачекайте, це не в наших інтересах», — сказав Радченко.
Також незрозуміло, наскільки серйозно президент Путін ставився до переговорів. Згідно з домовленостями, які обговорювалися в Стамбулі, країни-гаранти прийдуть на захист Києва лише в разі нападу «на основі рішення, узгодженого всіма країнами-гарантами». Іншими словами, Росія мала б право вето на будь-яке рішення, що стосується колективної оборони України.
До травня мирні переговори практично розвалилися. З того часу Росія збільшила свої вимоги, потребуючи контролю над усіма Донецькою, Херсонською, Луганською та Запорізькою областями.
«Він [скептицизм] полягає в тому, чого хоче Путін. Чи це просто контроль над Кримом і східним регіоном України - Донбасом? Чи це позаблоковий статус України? Права для російськомовних в Україні? Контроль над урядом у Києві? Я думаю, що Путін сам не знає відповіді на це питання. Він грає на слух».
Тобіас Лінднер, ексміністр закордонних справ Німеччини, депутат Бундестагу, відповідальний за трансатлантичні відносини, сказав Foreign Policy на Галіфаксському форумі, що «існують різні ідеї щодо гарантій безпеки. Однією з них є членство в НАТО. Але вона не єдина. І додав, що Україна не погодиться на щось на кшталт “Мінська 3” або “Будапешта 3.0”.
Як зазначає Радченко, для західних лідерів лукавити, використовуючи слово «гарантія», коли вони насправді мають на увазі туманне поняття “безпеки”, - це не щиро.
«Загальне зобов'язання надати певну військову підтримку Україні, дивлячись у майбутнє — це не можна порівняти з чимось на кшталт статті 5».
Все це повертає Україну на вихідну позицію. Будь-яка мирна угода майже напевно заборонить вступ України до НАТО на невизначене майбутнє. І Трамп вже закрив двері для підтримки вступу України до НАТО з боку США, заявивши, що він може «зрозуміти» занепокоєння Росії щодо цієї перспективи.
Foreign Policy також запитав сенатора-республіканця Майка Раундса, який був у складі двопартійної делегації Конгресу, яка відвідала Безпековий форум у Галіфаксі в листопаді, про можливу угоду і про ці гарантії безпеки.
«Вгадайте, хто розірвав [Будапешт]?», — відповів Раундс. «Це був не один з наших союзників. Це була Росія, і, якщо конкретніше - пан Путін. Це пояснює причини, чому ми з великою підозрою ставимося до будь-яких пропозицій щодо укладення угод про безпеку з боку Путіна в цей час».
В грудні FOREIGN POLICY зв'язалися з Юрієм Костенком телефоном.
«Україна має бути членом колективної системи оборони НАТО», - сказав Костенко.
За його словами, ті самі проблеми, з якими він зіткнувся, коли намагався забезпечити ці гарантії безпеки в 1994 році, все ще нависають над Україною сьогодні. Тоді ризики були гіпотетичними. Сьогодні вони цілком реальні.
Основна відмінність, за словами Костенка, полягає в тому, що Захід прокинувся і відчув смак Росії до імперіалізму. Коли були перемовини з тодішнім президентом Росії Борисом Єльциним, каже Костенко, «західний світ сподівався, що Росія перейде до демократії і буде інтегрована в різні структури — в тому числі і в НАТО. А тепер? Все змінилося».
