Автор: Mark Hertling | The Bulwark
На полях битв Східної Європи відбувається щось важливе. Тихо й поступово, без зайвого галасу, Україна починає змінювати стратегічну геометрію війни проти російської агресії.
Причин, чому Україна знову здобула стратегічну ініціативу, багато, але всі вони зводяться до одного принципу — адаптації. Військові керівники завжди докладали значних зусиль, щоб випередити противника та здобути перевагу, адже війна ніколи не буває статичною. Одна зі сторін рано чи пізно послаблює увагу або стає самовпевненою, що дає іншій можливість пристосуватися. Кожне поле бою змінюється, кожна нова технологія створює як можливості, так і ризики, а кожен противник у певний момент демонструє вразливості. Успішні командири зазвичай ті, хто найшвидше розпізнає зміни, відмовляється від застарілих уявлень і адаптується — як у дрібницях, так і в масштабних рішеннях — раніше за противника.
Під час командування в Іраку ми зрозуміли, що навіть звичні фрази мають еволюціонувати. На початку війни ми використовували гасло «завоювати серця й розуми», запозичене з попередніх конфліктів. Однак згодом стало зрозуміло, що іракці не хочуть гасел часів війни у В’єтнамі й точно не прагнуть бути схожими на нас. Вони хотіли безпеки, надійності та партнерства. Ми змінили підхід і почали говорити про «здобуття довіри та впевненості» як з іракськими військовими, так і з цивільним населенням. Ми демонстрували це на практиці — воюючи пліч-о-пліч, а не просто діючи поряд. Це була адаптація не лише в тактиці, а й у мисленні, мові та способі ведення операцій.
Це був не єдиний випадок, коли американські сили змушені були пристосовуватися в Іраку. Повстанські мережі швидко адаптувалися до американських переваг, застосовуючи децентралізовані атаки, заміновані узбіччя та інформаційні операції, спрямовані на підрив суспільної підтримки та оперативного темпу. Спочатку американська реакція відставала від змін загрози — іноді на роки. Згодом, однак, командири та військовослужбовці скоригували підхід: вони тісніше інтегрували розвідку з операціями, впровадили технології протидії саморобним вибуховим пристроям, перейшли до децентралізованих дій, застосували засоби радіоелектронної боротьби та налагодили тіснішу співпрацю з місцевими силами. Успіх прийшов тому, що американські сили врешті-решт почали вчитися швидше за противника.
Військова історія дає чимало прикладів, коли менші, але гнучкі сили долали більші й менш мобільні. Після Тетського наступу 1968 року — який став військовою поразкою для Північного В’єтнаму й фактично знищив В’єтконг — північнов’єтнамське керівництво відмовилося від спроб вести проти американців великі бої й повернулося до партизанської тактики. Під час Зимової війни 1939–1940 років фіни, використовуючи зимове маскування, пересування на лижах та імпровізовану зброю на кшталт коктейлів Молотова, змусили величезну Червону армію до нічиєї та відстояли незалежність Фінляндії. У Другій світовій війні німці застосували «бліцкриг» — надшвидкі маневри відносно невеликих бронетанкових частин, які діяли далеко попереду основних сил. Радянський Союз адаптувався, поступаючись простором заради часу, і дозволив німецькому наступу вичерпати себе з настанням зими.
Україна також адаптується.
Протягом останніх двох років західні спостерігачі переважно оцінювали війну через призму територіальних змін. Якщо російські сили просувалися на кілька кілометрів, заголовки свідчили про повернення Москві ініціативи. Якщо лінія фронту залишалася відносно стабільною місяцями, коментатори говорили про глухий кут. Однак такі вузькі інтерпретації дедалі більше не відображають реальної природи сучасної війни, особливо в умовах нових технологій, які змушують сторони постійно адаптуватися: дрони, високоточні удари, радіоелектронна боротьба та атаки на промислову інфраструктуру далеко в тилу.
Згідно з останніми оцінками Інституту вивчення війни (ISW), у квітні 2026 року російські сили вперше з часу українського прориву в Курській області в 2024 році зазнали чистої територіальної втрати на всьому театрі бойових дій. Темпи російського просування знижуються вже кілька місяців. Українські кампанії далекобійних ударів по ключових логістичних вузлах, центрах радіоелектронної боротьби та російських пунктах управління й зв’язку — у поєднанні з обмеженими контратаками на землі — сприяють зростанню українських успіхів на всьому фронті.
Не менш показовим є розрив між заявами Кремля та реальною ситуацією на полі бою. Начальник Генерального штабу Росії Валерій Герасимов нещодавно заявив, що російські сили захопили понад 1700 квадратних кілометрів і десятки населених пунктів цього року. Однак незалежні оцінки ISW свідчать, що реальні здобутки становлять лише частку від заявленого, а на кількох ділянках російські підрозділи втратили позиції.
Цей розрив важливий, оскільки старші військові керівники, які перебільшують успіхи, часто демонструють глибші інституційні проблеми. В авторитарних системах цивільні та військові лідери нерідко намагаються підлаштовувати звіти під очікування, а не під оперативну реальність. З часом такі дії спотворюють військове та політичне ухвалення рішень, послаблюють здатність до адаптації та призводять до стратегічної дисфункції. Це відбувається в Росії ще з часу до повномасштабного вторгнення триває і досі.
Тим часом Україна продовжує вдосконалюватися тактично й оперативно.
Можливо, найважливішою зміною в цій війні є те, що Україна більше не веде бойові дії проти Росії симетрично. Українські командири давно розуміли, що не можуть нескінченно обмінюватися артилерійськими снарядами, бронетехнікою та військовослужбовцями з більшим противником, який має глибші резерви. Тому замість того, щоб намагатися зрівнятися з Росією в кількісній перевазі, Україна дедалі більше переходить до атак на вразливості всієї російської військово-промислової системи. Замість того щоб зосереджуватися виключно на траншеях і виснаженні на передовій, українські сили адаптувалися й почали вражати інфраструктуру, логістику, енергетичне виробництво, системи навігації та промислові об’єкти, які забезпечують російські бойові дії. Це свідчить про глибоку еволюцію способу ведення війни Україною.
Звіти ISW та пов’язані з ними оцінки на основі відкритих джерел показують, що українські далекобійні удари вглиб Росії виявилися вкрай ефективними: вони завдали значної шкоди великим нафтопереробним заводам, паливним складам, підприємствам з виробництва вибухівки та заводам, пов’язаним з виробництвом російських дронів і ракет. Зокрема, українські атаки пошкодили нафтопереробний завод у Кіріші поблизу Санкт-Петербурга — один з найбільших у Росії — та вдарили по підприємству VNIIR-Progress у Чувашії, яке виготовляє навігаційні та захищені від радіоелектронної боротьби системи наведення для російських дронів і ракет. Ці удари відображають все більш витончене збирання розвідданих та пріоритети цілевказання, спрямовані на порушення «сполучної тканини» російської військової машини.
Розширення української кампанії далекобійних ударів також викриває для Кремля неприємну реальність: Росія не може надійно захищати власні тилові райони, навіть свою столицю.
Нещодавні повідомлення з посиланням на витоки з європейських розвідувальних служб свідчать, що російська влада посилила заходи безпеки навколо Путіна та ключових об’єктів російського керівництва на тлі зростання українських можливостей далекобійних ударів. За даними джерел, російська влада продовжує передислоковувати системи протиповітряної оборони для захисту об’єктів еліти та критичної інфраструктури, а також запроваджує посилені заходи безпеки та обмеження зв’язку навколо чутливих об’єктів і великих публічних заходів. Чи підтвердяться всі деталі цих звітів — менш важливо, ніж ширша стратегічна реальність, яку вони відображають: Україна змогла перенести війну на територію Росії.
Навіть кремлівська риторика навколо цьогорічних святкувань Дня Перемоги свідчить про цю тривогу. Російські посадовці публічно погрожували ударом у відповідь на можливість українських ударів біля Москви під час параду 9 травня. Це підкреслює, наскільки серйозно режим ставиться до зростання українських далекобійних можливостей. Наполягання Путіна на проведенні параду попри ці побоювання, можливо, мало продемонструвати силу, однак натомість висвітлило нову вразливість.
Цікаво, що згідно з новими даними ISW, Україна продемонструвала добру волю й в односторонньому порядку запровадила режим припинення вогню з ночі з 5 на 6 травня у відповідь на російське прохання про перемир’я на час святкування Дня Перемоги, а також заявила, що продовжить дотримуватися його, якщо Росія зробить те саме. Росія цього не зробила. Натомість російські сили продовжили наступальні дії та завдали ракетно-дронових ударів, внаслідок яких загинули й були поранені десятки українських цивільних. Російські посадовці потім неправдиво звинуватили Україну в порушенні перемир’я, попри докази протилежного. Цей контраст багато говорить про характер двох країн, які беруть участь у цій війні.
Усе це не означає, що війна наближається до завершення.
Росія залишається небезпечною й здатною завдавати величезних руйнувань. Російські ракетні та дронові удари продовжують цілеспрямовано вбивати цивільних по всій Україні. Хоча Москва стикається зі значним дефіцитом особового складу та проблемами промислового виробництва попри санкції, Україна також потерпає від нестачі людей, залежності від західної підтримки та постійного виснаження в затяжній війні на виснаження.
Україна далека від досконалості, як і будь-яка країна у стані війни. Однак навіть борючись за своє виживання проти ворога, який прагне знищити її суверенітет, зруйнувати інфраструктуру, тероризувати цивільне населення та розколоти суспільство, Україна продовжує діяти в рамках норм, зрозумілих демократичним країнам і цивілізованим суспільствам. Росія ж, своєю чергою, демонструє модель примусу, обману, невибіркових атак та зневаги як до цивільного життя, так і до міжнародних норм.
Усі боєприпаси, техніка та блискучі шоломи не зрівняються з умінням вчитися й адаптуватися швидше за противника та змушувати його постійно перебувати в циклі реакції. Україна все успішніше саме це й робить. Вона створює тиск не лише на передовій, а й по всій Росії — економічно, психологічно та політично.
І поки значна частина Америки дивиться на хаос на Близькому Сході, зміни в Європі стають одним із найважливіших прикладів адаптації країни в сучасній війні. Нам варто винести з цього певні уроки.
