Костянтин Кривопуст, адвокат
Історія взаємовідносин України з Московською державою, а згодом із Російською імперією у XVIII столітті є однією з найбільш дискусійних сторінок нашого минулого. Особливого значення цей період набуває під час правління Катерини II, оскільки саме в другій половині XVIII століття відбувся системний демонтаж залишків української політичної, адміністративної, військової та правової автономії.
З правової точки зору цей процес особливо цікавий тим, що ліквідація українських інституцій відбувалася не одномоментно. Вона здійснювалася через низку адміністративних актів, імператорських указів, кадрових призначень, територіальних реформ та поступового поширення на українські землі загальноімперського законодавства.
Тому, на моє переконання як адвоката, дослідження цієї історії має ґрунтуватися не лише на військово-політичних подіях, а й на аналізі того, як саме змінювався правовий статус українських територій та українського суспільства.
Від Гетьманщини до імперської провінції
На момент приходу Катерини II до влади у 1762 році українські землі, що перебували під владою Російської імперії, формально вже були пов'язані з Петербургом, однак Гетьманщина ще зберігала значний комплекс власних інституцій.
Існували гетьманська влада, козацьке військо, полково-сотенний адміністративний устрій, власні традиції судочинства, земельні відносини та значна частина місцевого самоврядування.
Після смерті гетьмана Кирила Розумовського у 1803 році? Ні — ця дата важлива для виправлення поширеної помилки: Розумовський помер у 1803 році, але гетьманство було ліквідоване Катериною II ще у 1764 році. Саме тоді імператриця остаточно відмовилася від існування окремої гетьманської влади.
У 1764 році Кирило Розумовський був змушений зректися булави. Замість гетьманського управління була створена Друга Малоросійська колегія, яку очолив генерал-губернатор Петро Румянцев.
Це був принциповий момент.
Якщо раніше російська влада формально співіснувала з українськими інституціями, то відтепер курс був спрямований на їх поступову ліквідацію та заміну імперськими адміністративними механізмами.
Катерина II і концепція імперської уніфікації
Політика Катерини II щодо українських земель не була випадковим набором адміністративних рішень. Вона відповідала ширшій імперській концепції централізації.
Для імперського центру особливі права окремих територій ставали проблемою, оскільки суперечили прагненню створити єдину систему управління.
Українська автономна традиція становила саме таку проблему.
Гетьманщина мала власну політичну історію, козацьке військо, адміністративну систему та правові звичаї. Її населення не було просто адміністративною масою, яку можна було безпосередньо включити до загальноімперської системи без руйнування існуючих інституцій.
Тому політика Катерини II поступово перетворювала Україну з території з особливим політико-правовим статусом на складову імперського адміністративного простору.
Цей процес можна умовно поділити на кілька напрямів:
ліквідація гетьманської влади;
обмеження та подальше знищення козацького самоврядування;
адміністративно-територіальна уніфікація;
поширення імперських судових та адміністративних моделей;
закріпачення значної частини селянства;
ліквідація Запорозької Січі;
включення української старшини до імперської станової системи.
Знищення Запорозької Січі
Однією з найвідоміших подій цього періоду стало знищення Запорозької Січі у 1775 році.
Російські війська оточили Січ, після чого козацький центр був ліквідований. Формально імперська влада обґрунтовувала свої дії необхідністю адміністративного порядку та інтеграції території.
Однак історичне значення цієї події було набагато ширшим.
Запорозька Січ була не просто військовою організацією. Вона являла собою особливу політичну та соціальну традицію українського козацтва, в якій існували виборність старшини, військове самоврядування та специфічна система колективного прийняття рішень.
Її ліквідація означала знищення одного з останніх автономних центрів української політичної організації.
З юридичної точки зору це можна розглядати як ліквідацію окремого інституційного порядку без його заміни рівнозначним українським механізмом самоврядування.
1783 рік: закріпачення селянства
Не менш важливим став імператорський указ 1783 року, яким було фактично поширено кріпосницькі порядки на селян Лівобережної та Слобідської України.
Ця подія мала фундаментальні соціально-правові наслідки.
Українське селянство поступово втрачало традиційні можливості переходу від одного землевласника до іншого. Земельні та особисті відносини дедалі більше підпорядковувалися кріпосницькій моделі Російської імперії.
Таким чином, імперська інтеграція означала не лише адміністративне підпорядкування територій, а й трансформацію правового становища мільйонів людей.
Особливо важливо розуміти, що право в цьому випадку виступало не тільки інструментом захисту, а й інструментом соціальної перебудови.
Ліквідація української адміністративної системи
Наступним етапом стала адміністративна реформа.
У 1781 році на території колишньої Гетьманщини було ліквідовано полково-сотенний адміністративний устрій. Замість нього запроваджувалася імперська губернська система.
У 1783 році було також ліквідовано залишки козацької військової організації на Лівобережжі та створено регулярні імперські частини.
Це мало принципове значення.
Полк і сотня були не просто військовими одиницями. Вони виконували також адміністративні, судові та соціальні функції.
Тому їх ліквідація означала демонтаж цілого комплексу українських інституцій.
Імперія не просто змінювала назви адміністративних одиниць — вона змінювала сам принцип організації суспільства та здійснення влади.
Українська старшина: від автономної еліти до імперського дворянства
Особливо цікавою була політика щодо української старшини.
Імперський уряд не лише руйнував старі інституції, а й намагався інтегрувати місцеву еліту до російської станової системи.
Українські старшинські роди отримували можливість підтверджувати свої права на дворянство, землі та привілеї в межах імперської системи.
Таким чином формувалася своєрідна модель: замість автономної політичної еліти виникала імперська дворянська еліта українського походження.
Це був дуже ефективний механізм політичної інтеграції.
Імперія могла знищувати автономні інституції, водночас залишаючи частині місцевої еліти майнові та станові привілеї.
У результаті виникав соціальний компроміс: українська знать отримувала місце в імперській системі, а Петербург отримував лояльну адміністративну та соціальну опору на українських землях.
Крим і Південь України
Правління Катерини II стало також періодом масштабного територіального розширення Російської імперії на південь.
Після російсько-турецької війни 1768–1774 років та укладення Кючук-Кайнарджійського договору Росія суттєво посилила свої позиції у Причорномор'ї.
У 1783 році Російська імперія анексувала Кримське ханство.
Після цього почалася активна колонізація та адміністративна перебудова південних територій.
Саме в цей період швидко розвиваються Херсон, Катеринослав, Севастополь та інші міста.
Для імперії це був стратегічний проект, спрямований на отримання виходу до Чорного моря, розвиток портів, торгівлі та військово-морської інфраструктури.
Для історії України ця політика мала подвійний характер.
З одного боку, відбувався економічний розвиток південних територій та виникали нові міські центри. З іншого — він здійснювався в рамках імперського проекту, який передбачав централізований контроль над територіями, масштабне переселення населення та зміну етносоціальної структури регіону.
Поділи Речі Посполитої та українські землі
Важливим фактором стало й те, що внаслідок трьох поділів Речі Посполитої у 1772, 1793 та 1795 роках Російська імперія отримала значні території, включно з українськими землями Правобережжя.
Це означало, що наприкінці XVIII століття більша частина українських етнічних територій опинилася під владою двох імперій — Російської та Габсбурзької.
Українське суспільство було розділене між різними політичними та правовими системами.
На землях, які контролювала Російська імперія, посилювалася централізація та кріпосницька система.
На територіях під владою Габсбургів діяли інші адміністративні та правові механізми.
Ця різниця згодом суттєво вплинула на політичний і культурний розвиток різних регіонів України.
Чи можна говорити про «добровільну інтеграцію»?
У сучасних історичних дискусіях нерідко використовується теза про нібито поступове та добровільне «возз'єднання» України з Росією.
Однак при аналізі подій XVIII століття необхідно розділяти різні історичні періоди та конкретні правові механізми.
Навіть якщо окремі українські політичні групи в різні історичні моменти розглядали союз із Московською державою як спосіб забезпечити військову або політичну безпеку, це зовсім не означає автоматичної згоди українського суспільства на ліквідацію власних інституцій через століття після укладення відповідних політичних домовленостей.
Саме тому некоректно переносити рішення окремих політичних еліт XVII століття на події другої половини XVIII століття.
Між цими історичними моментами відбулася величезна трансформація політичних відносин.
Право як інструмент імперської політики
Для юриста історія Катерини II є особливо показовою.
Вона демонструє, що держава може здійснювати масштабну політичну трансформацію не лише через пряме насильство, а й через правові та адміністративні механізми.
Скасування посад, реорганізація адміністративних одиниць, зміна судової системи, військові реформи, земельна політика, станове законодавство — все це дозволяло поступово змінювати суспільство.
У цьому полягає один із найважливіших уроків української історії.
Втрата державності не завжди відбувається в один день.
Іноді вона відбувається поступово — через ліквідацію інституцій, обмеження самоврядування, зміну законодавства, контроль над елітами та поступове витіснення місцевих правових традицій.
Саме тому для правника поняття правової автономії має не абстрактне, а цілком практичне значення.
Історична пам'ять і сучасна Україна
Дослідження політики Катерини II щодо України має значення не лише для істориків.
Воно допомагає зрозуміти природу імперської політики, механізми централізації та причини багатьох сучасних історичних міфів.
Імперські держави часто намагаються представити поглинання окремих народів як природний процес «об'єднання», «модернізації» або «адміністративної інтеграції».
Проте справжня оцінка таких процесів повинна враховувати не тільки те, які дороги, міста чи адміністративні установи були створені, а насамперед те, які права та інституції втратило місцеве населення.
Український випадок доби Катерини II є показовим.
Протягом кількох десятиліть були ліквідовані гетьманська влада, полково-сотенний устрій, Запорозька Січ, значна частина козацького самоврядування та особливості правового статусу українських територій.
На їх місці сформувалася імперська адміністративна система.
Висновок
Доба Катерини II стала одним із переломних моментів в історії українсько-московських, а згодом українсько-російських відносин.
Якщо попередні століття характеризувалися складним поєднанням союзницьких, військових, політичних та династичних відносин, то друга половина XVIII століття ознаменувалася переходом до системної імперської централізації.
У 1764 році було ліквідовано гетьманство. У 1775 році знищено Запорозьку Січ. У 1781 році ліквідовано полково-сотенний адміністративний устрій. У 1783 році поширено кріпосницькі порядки на значну частину селянства Лівобережної та Слобідської України, а козацькі формування були остаточно включені до імперської військової системи.
Ці події не були ізольованими.
Вони становили частини одного масштабного процесу — перетворення українських автономних інституцій на складові централізованої Російської імперії.
На мою думку, як адвоката, головний урок цієї історії полягає в тому, що державність неможливо зберегти лише деклараціями. Вона існує доти, доки існують власні інституції, право, самоврядування, політична відповідальність та суспільна здатність захищати свої права.
Історія України XVIII століття переконливо демонструє: ліквідація правової автономії майже завжди стає передумовою ліквідації політичної суб'єктності.
Саме тому вивчення доби Катерини II є не лише поверненням до минулого. Це також можливість краще зрозуміти природу імперської політики, ціну втрати державних інституцій і фундаментальне значення права для збереження незалежності України.
