Будинок Слово. Нескінчений Роман. Субєктивна рецензія

ВСТУП

Отже, «Будинок Слово. Нескінчений Роман» - це український повнометражний художній фільм режисера Тараса Томенка — драматична історія українських письменників, яких зібрали в одному будинку під одним дахом, щоб змусити їх працювати в ім'я системи. Історія про те, як комуністичний рай перетворюється на комуністичне пекло(із Вікіпедії взято).

 Сюжет, а точніше – його зав’язка прості - 1927 року у Харкові за наказом Сталіна збудовано особливий будинок. Тут оселилися кращі українські митці — поети, письменники, художники та режисери. Сама лише можливість жити тут вже була для тогочасних творців визнанням. Якось у будинку з'являється новенький(його звати Володимир Акімов, це ім’я попрошу запам’ятати, бо це наш головний(прости Господи) герой. Він працює коректором преси та понад усе мріє влитися в когорту провідних письменників. Аби оселитися тут йому дійсно знадобився талант — талант підслуховувати та переповідати все почуте агенту НКВС(а ось це можете сміливо забути).

 Домовляємось зразу – у рецензії присутні спойлери і якщо ви не дивились фільм, то не рекомендую читати наступні два розділи й зразу спускатись до висновку.

ПЛЮСИ(БАГАТО СПОЙЛЕРІВ)

Картинка. Чесно – ідея із чорно-білою картинкою фільму була виграшна, оскільки вона передає ту всю епоху буремних років першого десятиліття радянської влади(хоча події відбуваються вже у 1930 роках) та часів «українізації»(яку вже згорнули), «непу»(і його теж), тобто – тої доби, за це декілька плюсів до атмосфери. Цікаво, що кольорові сцени у фільмі є, а точніше одна(спойлер!) – коли у сні Хвильового Акімов веде українських письменників до «загірної комуни», а після чого ми бачимо кров, червону кров). Ще хотів би похвалити операторську роботу, бо кожну сцену хоч став на паузу і розбирай на кадри(а от момент у фільмі, де ГПУ-ушники арештовують письменників і це все під декламування «Партія веде» - це просто пік момент).

Також у фільмів приділені уваги до незначних деталей, які непомітно передають загальну картинку. Для прикладу – на початку, коли Акімов заселяється у слово, то двірники, різного роду «прислуга» при буднику розмовляє українською мовою, всюди є написи нею, а ближче до кінця вони зникають, інші мешканці будинку(крім самих письменників) переходять на російську, витісняють попередню мову(дуже гарна сценка на задньому фоні, коли водій фургона перемальовує напис «ХЛІБ» на «ХЛЕБ») чи те, що сценаристи фільму відтворювали діалоги, які справді звучали у «Слові», спираючись на документи і спогади(ну тут вже ваше діло – вірити чи не вірити). Або ж така деталь, що актор, що грав Михайля Семенка носив краватку, яка в реальності належала панфутуристу. Дрібниця, але саме дрібниці створюють загальну картину і мені подобається такий от тест на уважність(бо ті ж згортання ще ленінських програм не показують крупним планом, їм не надають центрального значення і тому будеш уважно дивитись – то і побачиш).

Акторська гра. Не думав, що скажу це, але мені сподобались майже всі актори. Особливу увагу я виділю В’ячеславу Довженку у ролі Миколи Хвильового(я взагалі люблю цього лицедія). Про Геннадія Попенка(той, що зіграв Семенка) також позитивно скажу(хіба що його персонаж вийшов однобоким, але це вже буде питання до сюжету-сценарію, а ми до нього дійдемо). Володимир Олійник(Акімов) також постарався і його гру я хвалю(але не персонажа). Ще сподобався Юрій Одинокий, котрий зіграв безіменного ГПУ-ушника(хоча вказано, що його звати Менер)(спокійний, не сильно вбирає в себе очі, не є карикатурним, як це зображується в інших наших фільмах).

Тематика. Це вже особисто від мене плюсик, бо до цього фільму із художніх картин, присвячених даній тематиці є лиш невелика короткометражка на 30 хвилин, яка просто розповідає про «Будинок Слово». Хай картина і не вийшла такою потужною, як на це сподівався і я сам(визнаю – став заручником власних вражень), але я взагалі радий, що вона вийшла.

Діалоги. Сподобалось, що письменники роблять референси на власні ж твори(Хвильовий згадує персонажів «Я(Романтики)», Семенко декламує своє відомо «бі бо бу», Сосюра – свої вірші) чи із них випливають реальні факти(знову ж таки – із діалогів можна дізнатись, що Хвильовий воював за комуністів у часи національно-визвольних змагань, його мало не розстріляли своїх чи сценка, коли одна із куховарок розповідає своїй бабусі про мешканців «Слова», таким чином вона звертається саме до глядача та дає кожному коротку характеристику, щоб скласти загальне враження про дійових персонажів, цей прийом мені сподобався).

МІНУСИ(ЩЕ БІЛЬШЕ СПОЙЛЕРІВ)

Сюжет. Це найбільший неоднозначний пункт про який я хотів би поговорити. З однієї сторони – картина тебе постійно тримає у цікавості, завжди відбуваються якісь події, що мають наслідок, але паралельно із цим – їх рухають лиш головні герої, яких тут двоє(бо їм зосереджена найбільша увага). Це Акімов і Хвильовий. Саме їм приділена левова частка фільму та їхнім метаморфозам. Але якщо за першим на початку цікаво стежити, а потім(після його «гріхопадіння») він набридає, починає викликати спочатку огиду, відразу, а потім… нічого. Серйозно. Якщо мені на початку було соромно за цього «поета», то вже на кінець він став мені зовсім нецікавим і я хотів, щоб його обличчя якомога скоріше зникло з екрана(без негативу до пана Олійника – мені не подобається виключно його персонаж). І тут без тіні іронії – мені було цікавіше бачити на екрані безіменного ГПУ-ушника(я взагалі думав, що це був Андрій Хвиля), котрий хоч грав цікавіше, ніж Володимира Акімова, котрий увібрав у себе всі смертні гріхи людства та всі якості хомо совєтікус.Взагалі – я хочу поговорити про сам образ персонажа Акімова. Перш за все – такої людини не існувало в реальності, він є фікцією, себто – вигадкою. Про це казали самі творці фільму. Спочатку я вважав, що він буде таким собі збірним образом всіх персонажів письменників, бо на це мене підштовхувало те, що його «звідкись» знав Микола Хвильовий, Майк Йогансен та решта. Ну і сам він деякі риси(у певні моменти я думав, що він робить референси на Степана Радченка – теж їде підкоряти місто і також робить дещо погані речі із невинними дівчатами). Але потім все виявилось простіше – Володимир Акімов – це збірний образ всіх письменників у «Слові», що писали доноси та служили радянській владі.Сказати чесно – тут би мав бути абзац із матюків. Довгий як Китайський мур абзац із великими буквами великим шрифтом. І доволі добірних. Але я цього робити не буду, а просто скажу – це нерозумна та дурна ідея. Зараз поясню вам чому.Уявімо таку ситуацію – ви письменник у «Слові». До вас підходять посеред ночі чекісти й кажуть, що все – вас заарештовано за антирадянську діяльність, тому, «с вещичками на выход», тебе забирає «чорний воронок», везуть у підвали, тебе б’ють допитують, погрожують, що відправлять у Сибір, зазіхають на твою сім’ю(а майже всі мешканці будинку були людьми віком від 30 років, одруженими та мали по кілька дітей), а тоді пропонують – давай ти розкаєшся, здаси своїх «спільників» і ми подумаємо – і змилуємось над тобою. Тобто ставити важкий вибір – життя твоє чи твого друга. І якщо ви кажете, що це не виправдовує їх, то мені цікаво яким би був ваш вибір. Тут йшлось про власне виживання. Доносили багато видатних письменників. Доносив Микола Бажан, Юрій Смолич, Володимир Сосюра взагалі симулював психічнохворого, Леся Курбаса здав майже весь його театр, навіть сам Акімов у фільмі каже, що той ще Смолич чи Микитенко добре працюють на партію, пишучи «правильну» літературу. Тобто – якщо показати при правильному ракурсі те, що вони не мали іншого вибору – і це додасть більше трагізму у картині та покаже Розстріляне Відродження більш «людьми», що крім своєї геніальності та любові до України вони ще були живими людьми – такими як ми із вами, дорогі читачі, що все ж, бояться за свої життя. Та можна просто почитати щоденник Павла Тичини, де він писав, що боявся допитів, а також того, що не перенесе.І виходить, що персонаж Олійника(Акімов) є геть непотрібний цьому фільму, бо замість того, щоб ці всі негативні риси планомірно розподілити по реальних письменниках, сценаристи фільму вирішили засунути його в одну фікцію. Також персонаж Володимир Акімов їсть багато екранного часу і це завадило побачити інших письменників, бо вони тут – чисто декорації для вчительок української мови та літератури, чи для тих, хто дуже добре розбирається у цій темі. Як казали творці фільми – Акімов «рухає сюжет», але це виглядає вкрай абсурдно, оскільки як все відбувається: В.А приїжджає до «Слова» - В.А. намагається влитись у когорту письменників, але Семенко його люто критикує(ну бо ж це Семенко, він же якийсь дивак) – В.А. ображається на письменників, це помічає Менер і хоче його завербувати – ГПУ-ушник Менер пропонує В.А. підписатись під чужою п’єсою чужим іменем – В.А. всіх хвалять за круту п’єсу – В.А. куштує владу – В.А. різко стає злим. – В.А починає доносити на письменників, їх починають арештовувати. І якщо ми забираємо другу частину, то всього наступного не відбувається, бо ми маємо вже альтернативну лінію – припустимо, що Семенка тоді не було, або ж В.А. не звернув на нього уваги, бо за нього вступились(і це навіть було у фільмі – перший час Хвильовий за ним дивився та рекомендував і давав інструкції) і В.А. почав би дружити із письменниками, а значить – Менер би не зумів його завербувати, а значить – В.А. не прослуховував письменників, а значить – їх би не репресували.

смішно, правда? Але якщо ми відштовхуємось від фільму, саме від його рамок – то складається враження, що саме персонаж Олійника вніс основну роль у знищенні Червоного Ренесансу своїми діями, коли ж у реальності були цілі загони сексотів, що маскувались під прибиральниць, двірників, садівників, куховарок, електриків і так далі. А над ними всіма – Андрій Хвиля, головний цензор, котрий під час літературної дискусії, завдяки підтримці влади та провладної письменницької організації ВУСПП, змусив ВАПЛІТЕ самоліквідуватись, Хвильового – зректись своїх ідей, знищив його як публічну особу, розправився із «старим» поколінням українських письменників на процесі СВУ, за допомогою інтриг зі сторони Лазаря Кагановича усунув спочатку із посади наркома освіти Шумського, а потім – і Скрипника. Ось це дійсно був би цікавий антагоніст на місці Акімова, якщо вже сценаристам кортіло розповідати цю історію від лиця геть негативного персонажа відносно української літератури. І це цілком можна було утнути, бо фільм – художній, а значить – і має право на якусь вигадку, як це було із тим же Акімовим, чи секретною кімнатою для прослуховування, котрої не існувало в реальності.
Як я писав раніше – із персонажів, що мають хоч якесь розкриття – це один-єдиний Фітільов-Хвильовий, і те – його переживання та «суїцидальні» думки показали вже після того, як він почав щось підозрювати, а після поїздки селами остаточно вирішив і зрозумів. Насправді – загірний романтик був все життя невротиком і у листах Миколі Зерову ще у 1924-му році зізнавався, що у нього було декілька невдалих спроб покінчити життя самогубством. Голодомор та арешт Михайла Ялового(до речі – він у фільмі з’явиться лише на одну сценку і то – його ви ледве побачите) стали остаточною крапкою у розв'язанні питання для Миколи. Фільм показав, що поїздка селами та глюки з Акімовим стали тим фактором, що Хвильовий вирішив застрелитись(думаю, що тут ні для кого не спойлер).
А щодо інших персонажів – їх додали ради галочки й заради того, щоб просто виправдати назву стрічки. Чесно – вони всі показані однобоко. У мене склалось враження, що режисер та сценаристка хотіли показати їхні «візитні карточки», але трохи перестарались і ті риси характеру, якими вони виділялись стали постійними та панівними, переглушивши всі решта. Тому ми через такий нерозумний та необдуманий хід Остапа Вишню, що постійно говорить гуморесками(ну ви зрозуміли – він не гумористом був), Павло Тичина – сором’язливою ганчірочкою(ну ви зрозуміли – він же був тендітним та доволі тихим), Михайля Семенка, який страждає одразу шизофренією, олігофренією, манією величі та соціопатією(ну ви зрозуміли – він же був диваком, не таким як всі(і таке враження, що існує чисто для комедійних моментів та для того, щоб побісити та пообзивати Хвильового, хоча в реальності він мав до нього яку-не-яку, але все ж дрібку честі та поваги)), Володимира Сосюру, який ходить «на ліво»(ну ви… все, не буду). Щодо Майка Йогансена – то репортера врятувало те, що він так часто не виступав як головний герой у різних сценках(як і в реальному житті, оминувши собі спокійно літературну дискусію), перебуваючи у координатах другорядного персонажа чи як девтерагоніст, коли вектор оповіді із головного героя Акімова переходив на головного героя Хвильового(і то – таких випадків катма).
Що ще більше мене засмутило – так це Іван Багряний та Лесь Курбас. Вони взагалі з’явились лише раз чи два у фільмі. Гаразд, це ми такі мамині вундеркінди знаємо хто вони й чому круті, але уявім, що ми лише щось чули про них давним-давно на уроках історії та літератури й прийшли подивитись, бо на сторінці в інстаграмі фільму нам показали їх, цікаво розповіли про них, а значить – є котресь бажання побачити їх у фільмі. А що ми маємо? Ми маємо геніального проривного театрала, котрий показався на початку, зробив маленьку репетицію «Ало на хвилі 477», де його вигнав Менер і обізвав «дрібним буржуєм», після чого він більше не з’являвся(брешу – ще одна сценка, де він похвалив Акімова за п’єсу). Івану Багряному пощастило ще менше – він з’явився під кінець фільму, увірвався у столову, обматюкав всіх із голови до ніг, сказав, що «поки ви тут жируєте – там люди голодують», напав на Акімова, прокричав «Я псіхований», пропав. Все. І що має із цих епізодів винести глядач? Що Лесь Курбас – якийсь собі театрал, котрого репресували, а Іван Багряний – щось схоже на Семенка, тільки пороблено йому на націоналістичній темі. І це прикро, бо в реальності вони були неймовірно цікавими особистостями – Лесь Курбас мав проривний авангардний театр, котрий вирізнявся яскравими декораціями, неприродними для сцени рухами та новизною. І це все він робив пліч-о-пліч із драматургом Миколою Кулішем(найкращим другом, до речі – автора «Мини Мазайла» у фільмі взагалі нема, про нього взагалі не згадується). Іван Багряний вийшов із партії ще у 19 років і вже тоді почав писати антиросійські та антирадянські твори(«Скелька», «Ave Maria») і його радянська влада репресувала ще швидше, ніж мешканців «Слова» - у 1932-му році. І тут мені особливо боляче, бо я неймовірно люблю творчість Лозов’ягіна-Багряного, його стоїстичних персонажів як от Григорій Многогрішний із «Тигроловів», Андрій Чумак із «Саду Гетсиманського» чи Максим Колот із «Людина біжить над прірвою». А тут фільм із нього репрезентує якусь істєрічку, а із Курбаса – Тичину від світу театру.
А про деяких письменників взагалі забути й у фільмі вони не з’являються. І це доволі дивно, бо замість того, щоб показати глядачу якогось Куліша, Підмогильного, яких глядач міг ще худо-бідно знати зі шкільної програми, чи Пилипенка із Поліщуком, котрі були головними опонентами Хвильового у літдискусії, нам показують Смолича, Микитенка, Седляра, Епіка, котрі ще менш відомі. Так, можна сказати, що їх також варто згадати, бо вони менш відомі за тих, що були названі вище. Окей, нехай, але тоді постає питання – а як саме їх репрезентували широкому колу глядачів? Пару разів згадавши їхні прізвища? І все?
Взагалі фільм цим грішить. Так, майже постійно ти чуєш їхні прізвища, але це нічого не дає. Знову ж таки – середньостатистичний глядач знатиме із цієї когорти якогось Хвильового, Семенка, Вишню, Тичину і Сосюру, а решта прізвищ та постатей одними лиш згадуваннями не подіють на нього, бо він просто не знатиме що це за люди такі. На мене цей ефект подіяв, бо я знаю хто такі Смолич, Епік, Любченко, Седляр і решта, але він не подіє на якогось звичайного Степана чи Кирила, котрі вирішили ознайомитись із цим періодом і мають лиш поверхневі знання, які ще уламками збереглись зі школи. Для цих глядачів сцена із початку фільму, де Хвильовий робить "перекличку покемонів" української літератури зразка початку минулого сторіччя не буде давати жодної інформаційної користі.
Так, я розумію, що вкластись у дві години фільму із такою історією – завдання неймовірно важке і тут краще підійшов би серіал, але що заважало творцям не додавати й так багато персонажів на такий малий хронометраж, а зосередити увагу на двох-трьох? Що вам заважало забрати Багряного, Курбаса, Вишню, щоб дати більше часу для розкриття Тичини, Сосюри, Семенка, Хвильового? Бо це цілком було непогано. Мені зразу згадалась сцена, де Михайль був зі своїм сином і напучував його цілком серйозно та мудро(хіба що у своїй особливій манері). І ця одна сцена вже могла поставити глядачу питання – а чи не переосмислити мені цього дивака під іншим кутом? Але ця тема не буде продовжена, бо куди цікавіше(на думку шановних сценаристів) спостерігати за тим, як Акімов дізнається, що він – імпотент.
Хочеться сказати кілька слів про Павла Григоровича Тичину. Піарниками фільму були хлопці із «МУР»-у, котрі до цього давали виступи із реп-мюзиклом «Ти[Романтика]» та лекціями про Павла Тичину. І наскільки вони класно розповіли без академічних термінів та зайвого пафосу про цього поета, так настільки потужно сценаристи знищили цей весь потенціал. Я чув, що у мурівців із творцями «Слова» виник конфлікт і все таке, але це не виправдання, бо я – умовний простий глядач маю отримати всю потрібну інформацію із фільму чи з опису до нього, а не шукати відповіді на якісь білі плями чи дивні моменти на просторах Інтернету.
Тому і маємо, що серед мінусів я виділив би погано написаний сценарій та персонажів, їх розкриття та роль у сюжеті.

ВИСНОВКИ

У читачів цієї рецензії може скластись враження, що фільм мені геть не сподобався і я виступаю у ролі хейтера «Будинку Слова». Насправді ні, бо якщо ви так подумали – запрошую повернутись на початок тексту і перечитати моє попередження ще раз. Фільм «Будинок Слово. Нескінчений роман» якраз мені сподобався, а така розлога критика написана, бо я розумію, що фільм міг би вийти ще кращим, якби Томенко і команда ставили не та факт ажіотажу, що це «перший фільм про Розстріляне Відродження», намагаючись показати всіх, згадати їх чи робити ставку на те, як система нищила цвіт української нації. Ні, фільм мав би бути у першу чергу про письменників, про них, як про людей, що мають емоції, про щось мріють, чимось живуть і чогось бояться. Тому, команді Томенка бажаємо наснаги у майбутніх проєктах, оскільки «Слово» - це його дебют, а якщо відштовхуватись від цього, то деякі моменти у фільмі можна пробачити через недосвідченість режисера. Також будемо сподіватись, що майбутні фільми про цей будинок чи його мешканців будуть хорошими, цікавими, а головне – розповідати про письменників доби Розстріляного Відродження.