Автор: доктор Джек Вотлінг для Foreign Affairs
Щоб отримати важелі впливу, Києву потрібен стабільний фронт на Донбасі і гарантії безпеки Заходу
Президент Володимир Зеленський провів останні тижні, намагаючись продати партнерам України свій «план перемоги», основні елементи якого він представив в українському парламенті 16 жовтня. План включає розширення військової допомоги для стабілізації фронту, гарантії безпеки через членство в НАТО та оборонно-промислову співпрацю. Деталі плану були зустрінуті зі значним скептицизмом серед партнерів України, які побоюються, що без реформування системи набору та підготовки ЗСУ самої лише техніки буде недостатньо для стабілізації фронту. Вони також не вірять у готовність Альянсу гарантувати безпеку України.
Хоча деталі залишаються під питанням, основний аналіз, який формує позицію Зеленського, є обґрунтованим. Президент росії Владімір Путін буде вести серйозні переговори лише тоді, коли вважатиме, що програє у військовому плані. Щоб завершити війну на вигідних для себе умовах, Україна повинна спочатку стабілізувати фронт, отримати максимум важелів впливу на росію та гарантії безпеки, які забезпечать їй процвітання та безпеку після завершення конфлікту. Для досягнення цих цілей Київ має чітко узгодити свої дії з міжнародними партнерами.
Проблема полягає в тому, що зараз Україна стикається як з погіршенням ситуації на полі бою, так і зі стагнацією дипломатичних зусиль серед своїх партнерів напередодні виборів у США, де кандидати мають радикально різні підходи до конфлікту. Влітку росії вдалося встановити деякі значні переваги над українськими військами, що дозволило їй повільно, але впевнено просуватися, долаючи українську оборону. Ці російські переваги можуть бути притуплені. Але в той час, як українські втрати зростають, Київ і його партнери не можуть гаяти часу. Якщо міжнародні партнери України чекатимуть на зміни поза їхнім безпосереднім контролем, перш ніж діяти - як вони, схоже, роблять зараз - вони збільшать шанси на невдачу.
Гризучий наступ росії
Наразі Кремль вважає, що може досягти своїх цілей в Україні військовим шляхом, і тому не зацікавлений у негайних переговорах або виведенні військ. ЗСУ стали небезпечно розтягнутими. Зараз вони розкидані вздовж 600-мильної лінії фронту, а рекрутинг і навчання не змогли компенсувати кількість втрат у передових підрозділах. Крім того, запаси артилерії, боєприпасів, танків і бойових машин піхоти в Україні зменшуються. Чим більше не вистачає цих ключових видів техніки та озброєння, тим більше вона повинна покладатися на піхоту, щоб утримувати фронт, що призводить до відповідного зростання втрат.
Використовуючи проблеми України з людськими ресурсами на східному фронті, росія за останні кілька місяців досягла поступових успіхів. У першій половині жовтня російські війська захопили Вугледар і увірвалися в Торецьк - після двох років переважно безуспішних штурмів українських оборонних позицій на Донбасі. Разом із захопленням ключових міст навколо українського опорного пункту Покровська, ці успіхи продемонстрували, що росія створила ефективну формулу для підриву здатності України утримувати позиції. Для того, щоб Україна могла вести переговори з позиції сили, вона повинна зупинити наступ росії і стабілізувати фронт. Але для цього українському військовому керівництву доведеться вирішити кілька тактичних завдань.
Нинішня перевага росії на полі бою ґрунтується на кількох можливостях. По-перше, проріджування української тактичної протиповітряної оборони з кінця 2023 року - запаси ракет-перехоплювачів є загрозливо низькими і лише періодично поповнюються - дозволило росії встановити безперервне і щільне спостереження за фронтом за допомогою БПЛА. Зараз росія щодня здіснює над територією України від 1000 до 1300 прольотів розвідувальних БПЛА дальнього радіусу дії, які надають їй цінні дані для наведення на ціль. Російські підрозділи використовують балістичні ракети для завдавання ударів по українських засобах ППО, якщо Україна намагається просунути їх вперед, оскільки «баражуючі боєприпаси», некеровані ракети, призначені для пошуку і ураження цілей, прочісують тилові ділянки української лінії фронту, знищуючи українську артилерію.
Загроза від російських баражуючих боєприпасів і плануючих бомб змушує Україну тримати свою артилерію подалі від лінії фронту, що, в свою чергу, дозволяє російським військам перемістити свою артилерію ближче до фронту, щоб вона досягала українських логістичних підрозділів, медиків і військ, що ротуються за лінією фронту. Цей тиск змушує українські війська залишатися на підготовлених бойових позиціях, де вони захищені від осколків. Тим часом росія висилає вперед невеликі групи, щоб змусити українців на бойових позиціях витрачати боєприпаси і не давати їм можливості відпочити. Після того, як бойові позиції виявлені, російські війська завдають авіаударів 500-1500-кілограмовими плануючими бомбами, які можуть влучати в позиції зі значною точністю. Коли українці намагаються провести ротацію своїх підрозділів, їм завдає ураження артилерія. Потім, коли оборонні позиції проріджуються, росіяни здійснюють стрімкі штурми на мотоциклах, часто за підтримки бронетехніки, щоб потрапити в українські окопи.
Такий підхід дорого коштує російським військам, але поки що росія здатна поглинати втрати. Схоже, Москва робить ставку на те, що зможе досягти своїх цілей на Донбасі наступного року і нав'язати ЗСУ таку кількість втрат і деградації матеріальних засобів, що вони вже не зможуть запобігти подальшому просуванню, що дасть росії значні важелі впливу на переговорах.
Снаряди, солдати та ланцюги постачання
Щоб переломити цю динаміку, Україні потрібно буде зробити кілька речей одночасно. По-перше, обмежити можливості росії зі спостереження за полем бою. Україна розробила ефективні дрони-перехоплювачі, які можуть збивати російські розвідувальні БПЛА «Орлан» і «Зала». Але вона потребує допомоги у збільшенні виробництва цих перехоплювачів і розгортанні достатньої кількості радарів та інших систем сенсорів, щоб зробити їх ефективними. Західні партнери України повинні посилити ці зусилля, розширивши підтримку в галузі радіоелектронної боротьби, щоб перешкоджати передачі російських розвідувальних даних. Західні партнери Києва можуть допомогти захистити українську артилерію, працюючи разом з ними над модифікацією станцій дистанційного керування великокаліберними кулеметами, встановлених на автомобілях, щоб вони могли точно вражати баражуючі боєприпаси. Це дозволило б Україні вивести свою артилерію далі вперед і поставити під загрозу російські гармати.
Водночас, Україні потрібно зробити цю артилерію набагато ефективнішою, а для цього їй потрібно більше гаубиць і боєприпасів. Українські війська все ще потребують приблизно 2,4 мільйона пострілів на рік, щоб утримувати фронт. Маючи достатню кількість артилерійських гармат і засобів захисту, Україна зможе закривати прогалини на фронті вогнем, замість того, щоб постійно укомплектовувати бойові позиції по всьому фронту, що призводить до додаткових втрат серед українських військовослужбовців.
Києву також необхідно викопати нові лінії оборони за своїми нинішніми позиціями під наглядом досвідчених солдатів, щоб переконатися, що цивільні будівельники будують позиції належним чином. Хоча Київ і раніше замовляв будівництво оборонних ліній, зведення і розташування бойових позицій часто були неякісними, а проєкти передбачали більшу кількість військ, ніж є в наявності для їх утримання.
Будівництво нових ліній оборони має обмежену цінність, якщо немає достатньої кількості особового складу, щоб їх зайняти. За минулий рік у багатьох підрозділах відбулося зменшення кількості досвідчених українських солдатів, а система підготовки не змогла забезпечити достатню кількість особового складу або дати достатню підготовку тим солдатам, які є в наявності. У відповідь на це ЗСУ почали «канібалізувати» підрозділи, відводячи групи більш здібних солдатів для виконання конкретних завдань і швидко ротуючи командні групи, що підірвало згуртованість підрозділів.
Києву необхідно виправити свою дисфункціональну систему набору та підготовки. Підготовка нових військ була недостатньою протягом усієї війни. Це те, що ЗСУ не поспішають визнавати і ще повільніше вирішують. Це також сфера, де партнери України мало що можуть зробити. Хоча понад 15 партнерів України провели навчання українських підрозділів, логістичний тягар вивезення військ з України разом з обладнанням унеможливлює розширення масштабів цих операцій. Готовність Києва ухвалювати складні політичні рішення щодо мобілізації особового складу та продовження термінів підготовки визначатиме, чи вважатимуть партнери України свій внесок у план перемоги Зеленського частиною життєздатної стратегії.
І навпаки, міжнародні партнери України можуть зробити багато для того, щоб зменшити перевагу росії у вогневій потужності. Для ефективної оборони від атак російської артилерії та плануючих бомб Україна повинна мати можливість завдавати ударів по арсеналах і аеродромах. Фінансування і підтримка власних програм далекобійних ударних засобів, а також агресивна атака на російські ланцюги постачання сировини, верстатів і критично важливих компонентів виробництва озброєнь можуть мати значний ефект. Європа і США повинні допомогти Україні змусити росію витрачати більше боєприпасів і знизити здатність російської оборонної промисловості поповнювати свої запаси.
У поєднанні ці кроки можуть зробити подальше просування непомірно дорогим для росії, але їх потрібно буде застосовувати систематично і масштабно. Кремль також повинен повірити, що їх можна буде продовжувати. Якщо такі заходи будуть відкладені, ситуація на фронті ризикує погіршитися до такої міри, що росіяни можуть почати безкарно просуватися вперед, а українцям просто не вистачить особового складу і техніки, щоб перекрити всі напрямки, якими росіяни можуть просуватися. Запобігання такому розвитку подій є необхідною умовою для того, щоб Україна могла розпочати успішні переговори.
Привид Брест-Литовська
Київ знає, що він повинен мати сильний і стабілізований фронт, щоб мати будь-які важелі впливу на Москву. Він також знає, що західна підтримка його війни не є безмежною, і що він зіткнеться зі зростаючим тиском, який змусить його розглянути можливість переговорного врегулювання, коли піде четвертий рік війни. Однак було б особливо небезпечно, якби Україну примусили до переговорів, оскільки ситуація на фронті продовжує розгортатися на користь росії. Це створило б динаміку Брест-Литовська: у 1918 році німецькі війська досягли умов, за яких вони могли безкарно наступати на Червону армію, і тому, коли Радянський Союз вступив у переговори, будь-яка спроба відступити від німецької вимоги призвела б до того, що німецька армія відновила б наступальні операції, доки Радянський Союз не поступився б. За такого сценарію Москва фактично змусила б Київ під дулом пістолета позбавитися свого суверенітету.
Якщо стабілізація фронту є необхідною передумовою для переговорів, Києву також потрібні реальні важелі впливу. Несподівано 6 серпня українські війська прорвалися через кордон у Курську область росії, швидко подолавши слабку російську оборону, щоб захопити шматок російської території і затиснути частину російських сил на південь від річки Сейм. Операція мала три цілі. Київ сподівався показати своїм партнерам, що траєкторія війни не визначена наперед і що він може проводити успішні наступальні операції; він мав на меті відтягнути російські ресурси від Донбасу; і він розглядав утримання території як корисну розмінну монету в разі початку переговорів. Перша мета була значною мірою успішною. Друга - ні. Третя залежатиме від того, чи зможе Україна утримати цю територію. З огляду на те, що операція вимагала від України позбавлення власних сил на Донбасі резервів, вона була пов'язана з високим ступенем ризику, і не ясно, чи зможе Київ утримати те, що він захопив. Тим не менш, потреба у важелях впливу залишається.
Ряд питань буде вкрай складно вирішити на переговорах. Наприклад, з березня 2022 року російські війська окупували Запорізьку атомну електростанцію, найбільший об'єкт енергогенеруючої інфраструктури України. Росія не змогла утримувати її в безпеці: вона хоче експлуатувати електростанцію для отримання енергії, але не може безпечно вивести реактори зі стану холодної зупинки. За будь-якого врегулювання Україна вимагатиме, щоб росія припинила окупацію станції і дозволила енергетикам, які перебувають там у заручниках, повернутися до її експлуатації. Для того, щоб вирішити ці спірні питання, Україна повинна мати для обміну те, чого хоче росія.
Санкції є однією з можливих форм важелів впливу. У багатьох випадках Україна та її партнери хотіли б, щоб санкції залишалися чинними і після завершення конфлікту, щоб уповільнити російське переозброєння і покарати росію за її довгий список злочинів. Але в тих сферах, де Київ і його партнери можуть домовитися, їм потрібно буде координувати свої дії, щоб надати Києву «заставу», з якою на руках можна було б торгуватися.
Враховуючи взаємно несумісні вимоги обох сторін, найбільш вірогідним результатом переговорів є припинення вогню без ширшої мирної угоди. Росія, наприклад, може вимагати від України відмовитися від будь-яких військових угод із Заходом; Україна навряд чи визнає російську анексію своїх територій. Ризик полягає в тому, що міжнародні партнери України можуть розглядати припинення вогню як виправдання для зменшення підтримки України. Якщо Україна залишиться з непідйомним рівнем мобілізації та без перспективи значних прямих іноземних інвестицій - через побоювання, що росія може відновити наступальні операції в будь-який момент, - то Москва матиме широкий спектр можливостей для дестабілізації Києва. У будь-якому випадку, українському уряду буде важко переконати власний народ у тому, що будь-які поступки росії є виправданими, якщо вони не супроводжуватимуться дуже суттєвими гарантіями безпеки.
Дипломати в чоботях
Під час поїздки до Вашингтона у вересні Зеленський продовжував наводити аргументи на користь членства в НАТО, потенційно на кшталт того, що було узгоджено із Західною Німеччиною в 1954 році, коли гарантії безпеки поширювалися лише на неокуповану частину країни. Однак така угода є малоймовірною. Вступ до НАТО вимагає консенсусу його членів, а Угорщина, наприклад, навряд чи візьме на себе зобов'язання воювати з росією, щоб захистити Україну. Хоча членство в НАТО може бути нереалістичним у середньостроковій перспективі, Зеленський залишається абсолютно правим у тому, що тривалий мир може бути забезпечений лише за умови надання Києву залізних гарантій безпеки.
Задоволення цієї потреби виявиться делікатним завданням. Для Сполучених Штатів перспектива поширення нових довгострокових гарантій безпеки на велику територію в Європі навряд чи є привабливою. На тлі багаторічних зусиль Вашингтона, спрямованих на спрямування своїх ресурсів в Індо-Тихоокеанський регіон для стримування Китаю, такий крок, безсумнівно, вимагатиме від нього перенаправлення частини цих ресурсів в Україну, щоб зробити гарантії відчутними. Зрозуміло, що багато хто у Вашингтоні також стверджує, що це найбільша криза безпеки, з якою зіткнулася Європа за останні десятиліття, і що Європа повинна взяти на себе тягар її подолання. Тим не менш, принаймні зараз, росія не вважає, що європейські члени НАТО становлять для неъ небезпеку без допомоги Сполучених Штатів.
Тому вирішення безпекових потреб України має відбуватися за участю коаліції охочих, які розгорнуться в Україні після припинення вогню, а Сполучені Штати висловлять свою підтримку. Після провалу Будапештського меморандуму 1994 року, в якому росія, США і Велика Британія зобов'язалися підтримувати територіальний суверенітет України, Києву потрібна військова присутність в Україні, щоб переконати її в тому, що партнери дотримуватимуться своїх гарантій безпеки. Однак, щоб зробити таку пропозицію переконливою для росії, європейська оборонна промисловість повинна продемонструвати, що вона здатна оснастити і утримувати підрозділи, здатні до розгортання. Оскільки вогнева міць європейських членів НАТО зосереджена у військово-повітряних силах, надійність їхніх гарантій безпеки залежить від наявності боєприпасів для придушення і знищення засобів ППО противника. Хоча європейські армії матимуть вирішальне значення, купівля європейськими країнами зброї повітряного базування, яка може вражати цілі поза межами досяжності систем протиповітряної оборони, а також здатність виробляти її у значних кількостях, визначатиме надійність будь-якої угоди.
Тому європейським державам необхідно буде збільшити свої інвестиції в європейську оборонну промисловість, щоб забезпечити надійну підтримку будь-яких гарантій безпеки, запропонованих Україні. Європейські країни повинні зробити крок вперед і очолити ці зусилля. Декілька членів Об'єднаних експедиційних сил, що складаються з північних і балтійських членів НАТО, поділяють схожі погляди на загрозу, яку становить росія, і на те, як їй протистояти, але держави Центральної і Західної Європи також повинні взяти на себе зобов'язання щодо надання гарантій.
Після майже трьох повних років війни Україна опинилася в кращому становищі, ніж багато хто очікував. Але сприятливий результат далеко не гарантований, і часу для самозаспокоєння не залишається. Попри своє потенційне небажання підписатися під планом перемоги Зеленського, західні держави повинні діяти швидко, щоб забезпечити - і не втратити - життєво важливі важелі впливу, які знадобляться Україні для припинення війни, що не дасть росії жодних переваг. Позитивних ознак багато: заява австралійського уряду про те, що він надасть Україні танки М1А1, надання Швецією великої партії бойових машин піхоти, а також зобов'язання Сполучених Штатів надати додаткове обладнання до кінця року.
Безпека Європи зараз залежить від значної багатосторонньої співпраці, щоб гарантувати, що будь-який шлях до припинення війни досягне найкращого можливого результату для України. Але в той час, як увага переноситься на переговори, американська і європейська військова підтримка не повинна зменшуватися, оскільки, хоча успішного результату можна досягти лише дипломатичним шляхом, те, що можливо дипломатично, завжди буде залежати від військових реалій на місцях.
