17 років життя віддала порятунку тварин. Третій рік веду пекельну боротьбу за життя разом з тваринами.
Почалось все у 20 років, в той час молода, тендітна відчула серцем, що маю рятувати слабких.Бути їх опорою та надію.Найслабші для мене це тварини, тому поринула у волонтерство з головою.
Проблема безпритульних тварин не є чимось новим, або вийнятком із правил, проте явище суспільно важливе та болюче. І в тому вина людей.У нормальному суспільстві немає бути голодних та хворих тварин.
Тварини це частина екосистеми планети і їх потреби не повинні залишатись по за увагою суспільства.
Тому я особисто вибрала для себе таке покликання. Багато було історій та випадків. Найболючише та найстрашніше закарбувалось в думках з приходом війни в Україну.
Згадую перші вибухи від ракет, першу сирену. Перша страшна ніч. Я сиджу в погребі і плачу. Звуки вибухів від яких стине кров в жилах. Перша думка була втікти, а куди? Вдома купа тварин не кинеш, непробачила б собі такої зради ніколи.
Раніше я бачила війну на кадрах у фільмах, тепер все відчула на собі.
Почалися важкі будні. Звикання до думки, що жити з війною поряд доведеться довго. Пошуки зниклих родичів, сльози радості від звістки, що всі живі. А потім перша звістка про похорони нашого загиблого героя на Донбасі. Перші пів року далися тяжко. Роботи майже не було, дефіцит продуктів,бесоння, нерви. Я живу заради тварин, вони моя родина.
Працювала багато, отримувала копійки, яких вистачало лише на хліб, але я Богу вдячна і за хліб, ми досі живі.
В соціальних мережах та по телебаченню постійно показують кадри про загибель людей та тварин. Мене це дуже ранить.
Спочатку війна дуже лякала, нервові зриви, сльози.Налякані тварини. Тепер вона мене загартувала. Залишилась в Україні виключно для порятунку тварин. Життям це не назвеш, але нічого вже не зробиш, і не зміниш. Як би тяжко не було вдома завжди чекають чотирилапі діти вони дорожчі за всіх на світі.
Вони найближчі та найрідніші, і до душі мені тепліші. Я їх опора, я їхній тил. Вони моя надія і розрада, бо від людей є тільки зрада.
Я не соромлюсь своєї бідності, що саме головне не втратила я своєї людської гідності.
Час покаже і підскаже. Когось покарає, а когось врятує. Божої кари ніхто не омине і з чаши гріха або праведності своє хильне.
