Життя — не репост. Його не повториш в один клік, не відкотиш до попередньої версії, не збережеш у чернетках. Тут немає кнопки «скасувати». Є тільки вибір. І відповідальність.
Я несу все — і біль, і надію, і тишу після грому — на своїх тендітних плечах. Вони не сталеві, але витримують більше, ніж здається. Бо коли світ валиться, я не ховаюся. Я йду туди, де плачуть ті, кого не чують. Туди, де лапи тремтять від страху, а очі — від очікування. Я розумію їх. Часто — краще, ніж людей.
Люди говорять багато. Тварини — мовчать, але їхня вдячність не потребує слів. Вона — в погляді, що більше не боїться. В довірі, що повертається. В тому, як вони лягають поруч, просто тому що знають: ти — безпечна гавань.
Є ті, хто вдячні безкорисливо. Не за лайк. Не за статус. А просто — за життя. За шанс. За те, що ти була поруч, коли всі інші пройшли повз.
І я живу цим. Не для репосту. Не для аплодисментів. А для того, щоб кожен день мав сенс. Щоб у світі, де так багато байдужості, залишалося місце для тепла. Для дії. Для любові, яка не потребує доказів.
Бо життя — не репост. Але якщо вже я тут, то зроблю все, щоб воно було варте проживання.
