Боротьба волонтера без належної підтримки
Їду. Знову. Вже не рахую, котра це поїздка. В руках переноска, в серці — тривога. На точку годування собак хтось підкинув кошенят. Маленьких, беззахисних, із очима, що ще не встигли побачити добро. І я їду. Бо якщо не я — то хто?
Це не героїзм. Це не романтика. Це виснаження, що проникає в кістки. Це боротьба, яку ведеш щодня, без гарантії перемоги. Волонтер — це не супергерой. Це людина, яка плаче вночі, бо не змогла врятувати всіх. Це людина, яка просить, благає, переконує, щоб знайти корм, ліки, тимчасовий прихисток. Це людина, яка часто залишається сама.
Без належної підтримки волонтер — як солдат без броні. Ми йдемо в бій за життя, озброєні лише вірою. Вірою, що добро переможе. Що хтось почує. Що хтось допоможе. Але часто — тиша. І ти знову сам. Знову на фронті, де ворог — байдужість, а твої союзники — втома і надія.
Я забираю приплод. Маленькі тіла, що ще не знають, що таке дім. Я дивлюсь їм в очі й обіцяю: я зроблю все, щоб ви жили. Щоб вас не з’їли холоди, голод, страх. Я не знаю, як, але зроблю. Бо це — моя війна. Війна за невинні життя.
І поки хтось проходить повз, я зупиняюсь. Поки хтось каже "це не моя справа", я беру відповідальність. Поки світ мовчить — я кричу. Бо кожне врятоване життя — це перемога. І я не здамся. Навіть якщо доведеться йти до кінця.
