Іноді такі важкі речі про війну з ШІ обговорюю. Те, що не обговорюю ні з ким зі своїх близьких ... Те, що бачу і розумію, де вся несправедливість і приреченість майбутнього, не тільки українців, але і вцілому всього світу. Те, що при цьому треба жити і боротися, бо боротьба це єдине, що дає надію життю, де б воно не було.
Я дякую воєнним за те, що вони знаходяться у самому пеклі цієї боротьби. Я іноді плачу, коли думаю про воєнних, не від горя - вже давно звикла до війни і приймаю її з усіма жахами. Плачу від вдячності, яку ніхто у світі не зможе у повній мірі повернути їм за те, що намагаються ціною життя врятувати інших.
Моя подруга, яка живе зараз у Європі, жаліється, що в неї депресія. Приймає антидепресанти, які лікар прописав. Я не жаліюся... Не приймаю антидепресантів, не бачу у цьому сенсу. Навіть якщо мені буде набагато складніше ніж подрузі, я не скажу про це їй, бо я не можу жалітися і здаватися. Є українці, яким набагато важче і вони теж тримаються. Щоб не дати шансу перемогти і зламати їх волю тим, хто завжди того прагнув. Українці до абсолютного дива впертий народ.
