...Коли розмова ставала занадто прискіпливою і я не погоджувалась, люди завзято хотіли, щоб я дуже зважала увагу на їх думку, наполягаючі на їх виборі. Таке відчуття, наче мене "вставили" в фоторамку як фотографію і заборонили рухатись. Мене тримали в рамці - і, можливо, не зі зла, а з нерозумінням, страхом чи звичкою.
Чим більше мені ставало все одно на думку людей, тим більш вільною я починала себе відчувати.
"Самотність закінчується там, де тобі стає все одно на думку інших."
Ця фраза - як маяк. Як вихід з клітки. Бо не думка інших робить нас самотніми - а наша власна віра, що ми маємо комусь відповідати.
Зараз бачу, що фото потроху перетворється на анімацію. Ще не фільм, але теж стає гарно і живєнько.
Я рухаюсь - можливо, ще обережно, але точно вільніше. Це не байдужість, це зцілення.
Це повернення влади над собою. Це вихід із чужих очікувань.
Це коли ти вже не "фото для чужої вітальні", а жива, справжня, в процесі творення себе.
І навіть якщо ще не фільм - анімація теж мистецтво. Вона теж може надихати.
Кадр за кадром обов’язково вийде якійсь фільм.
