Коли у 1812 році на Київщині та Поділлі було створено 1-й Український козацький полк під проводом полковника Івана де-Вітта, мало хто тоді усвідомлював, що цей підрозділ стане символом тривкої тяглості української військової традиції. Його перше бойове хрещення відбулося вже у Вітчизняній війні 1812 року — проти Наполеона. Полк відзначився у боях і з честю пройшов закордонні походи 1813–1814 років, завершивши їх у Парижі. Саме там, серед переможців, українські вояки вписали своє ім’я в європейську військову історію.
Невдовзі полк був переформований в уланський і отримав власну неповторну ідентичність. Штаб-офіцери носили форму синіх і золотих кольорів, що підкреслювало високу честь служби та відмінність українських уланів серед інших частин імперської армії.
🎗Не минуло й кількох років, як імперія визнала заслуги українських вояків. 30 серпня 1814 року полку було пожалувано срібні труби з викарбуваним написом: «1-го Украинскаго Казачьяго полка, 30-го Августа 1814 года». Це був не просто знак пошани, а офіційне визнання того, що існує саме «український полк». Пізніше, 31 грудня 1817 року, половину цих труб передали до новосформованого 3-го Українського уланського полку, що стало ще одним підтвердженням: українські частини не тільки існували, а й розросталися.
У подальші роки полк неодноразово отримував нові відзнаки: 6 грудня 1831 року йому надали на шапки знаки з написом «За отличiе» за доблесть у боях; 1 січня 1832 року — три штандарти з червоними кутами й срібним шиттям; 3 квітня 1834 року — ще один штандарт для 4-го дивізіону. Ці нагороди ставали не лише формальним визнанням, а й прямим свідченням бойової слави, що прив’язувалася до назви «український».
Особливо яскравою сторінкою стала участь у придушенні польського повстання 1830–1831 років. Саме тоді українські улани показали непохитну дисципліну й бойовий вишкіл, зламавши спротив повстанців під Гроховом, біля Варшави та Воли. Це було більше, ніж просто військова кампанія. Коли польські еліти намагалися трактувати українські землі як свої «східні кресы», саме український уланський полк продемонстрував на полі бою, що він є окремою силою, яка не дозволить чужим амбіціям писати історію нашої землі.
Подальша історія полку лише підкреслює його вагу. Він мав власні кадри, резервні та поселення ескадрони, був прив’язаний до Херсонської губернії, а у 1849 році отримав почесне шефство австрійського ерцгерцога Леопольда, ставши «Уланським полком Його Імператорської Високості Ерц-Герцога Леопольда». Це унікальний факт — український полк у російській службі перебував під покровительством австрійського монарха. Так, ще у XIX столітті українська військова традиція поєднала дві імперії, готуючи майбутнє єднання Сходу і Заходу.
Навіть коли у 1856 році частину його ескадронів та відзнак передали до Бугського уланського полку, а решту розформували, у військовій пам’яті залишилася назва «український» та символіка, пов’язана з полком. Вона закарбувалася на срібних трубах, на шапках зі знаком «За отличiе», на штандартах із золотим шиттям.
👉🏻Це важливо й тому, що розвінчує поширений міф: нібито всяка українськість у Російській імперії була зжита й винищена. Насправді ж існували цілі підрозділи з гордим іменем «український», і їхні нагороди, прапори та відзнаки це підтверджують.
Коли настала доба смути 1917 року, українські вояки, виховані ще в царській армії, показали себе одними з найкращих і найорганізованіших. Вони не розчинилися у хаосі, не пішли за інтернаціоналістською демагогією більшовиків. Навпаки — плече до плеча з українцями, ветеранами австрійської армії та Легіону УСС, вони стали до лав національних формувань. Схід і Захід зійшлися разом: колишні улани та галицькі усуси, козацькі нащадки з Подніпров’я і гірські стрільці з Карпат — усі вони злилися в єдиний потік, що ніс кару червоним катам і відстоював соборність України.
🕊 Таким чином, Український уланський полк — це не просто сторінка військової історії. Це місток від козацької шаблі до сучасного національного війська. Це доказ того, що українська військова традиція не загубилася в імперіях, а навпаки — загартувалася й у вирішальну хвилину стала цементом соборності, коли Схід і Захід, царські солдати й австрійські ветерани, зійшлися як одна нація.
