І падав мов до сміху сніг.
І танув.
Сіявся імжею,
Яка ураз смішливу зливу
Перелила в похмурий день.
В бордовожовте листя цілить.
І те обурено шуміло та шурхотіло,
Шепотіло,
Шипіло зміями в гіллі та зле бебехалось в калюжі,
У асфаоьтовані шляхи з розгону яро прилипало.
Та під підошвами мов жаби роскисле чавкало грязьке.
Та під колесами автів сварилось довго і бурхливо
Хто тут поважніший між них…поки рудим лайном не стало.
Підкрилки, днища, кузови позабруднила лімузінам!
Єхидне в реготі збігало у каламутні потічки —
Ті, що тікали стрімко з міста попід бардюрами у стік.
А по стічним погнутим трубам дощу збігав осінній дзюр
Холодним шумним водоспадом —
У піні геть від тротуарів завзято зносив листя те,
Ліпив намулами до стін, біля дерев збирав докупи
Та далі біг…куди?… — не знати.
Напевне, в пекло гнав струмки.
До всього люди не байдужі осінній цей весь вавілон
Кляли, ховалися у куртки, під парасольки, у плащі,
Під капелюхи, капелюшки… — найфантастичніший убір
Собі на голови вдягали, оберіггаючи тепло.
Та, все ж, гнилий та мерзлий вітер їм дуже, надто дошкуляв!
Ховатись змушував у хати…та гарячковий напій пить.
Про все, що робиться назовні забути в затишку своїм.
…І мрію благосну плекати — про те, як всі ми різнолюдні
В єднанні братством заживем в усепланетному суспільстві,
В рідні чисельній на землі…і буде нам єдиним містом
Планетка вся ця без держав, як у старі часи міфічні.
…І задрімається у кріслі…І склянка зрониться у сні
(Чи, може, книжка?…).
А там, у місті, за вікном —
Гуділо все, пересварилось, перебуває у борні.
Та примиряється в любові, сачком ловило мить удач,
Пірнало в мрії з головою…І винаходило дива!
Та вдосконалювалося швидко і… — руйнувалося ізнов
Від застарілості у часі…все знов спочатку починалось…
…Єдине всій планеті місто — жива стихіми Природа! —
Вирує в зливі за вікном,
Коли дрімаю я у кріслі.
