Тихої ночі напередодні Великодня стара як хрич, але бадьора як живчик, шістдесятидев’ятирічна баба, у простолюдді відома як Гапка, в присмерку останніх променів вечірнього сонця втомленою ходою тягла свого хребта у бік цвинтаря, який розкинувся трохи подалі від невеличкої слободи, що носила горду назву Курячі Лози.
Метою пізнього вечірнього походу було прибирання перед великим світлим святом могилки свого дорогоцінного чолов’яги Прокопа, який уже років із п’ятнадцять як став на облік у черв’яків через нерівну боротьбу із зеленим змієм.
Боротьба була довготривала й часом навіть героїчна, що мало свій вираз у білочці, яка час від часу раптово застрибувала на плече Прокопові й звідти диктувала йому різноманітні капості, як-от, наприклад, вбачити у своїй судженій лік кікімори та кинутися на неї із сокирою або ж пити до такої лютої гарячки, щоб потім отримати цілу серію інфарктів, після яких дружина виносила з-під нього нічні горщики до скону його днів.
І хоч його пригоди не раз закінчувалися тоді розбитими шибками, синцями на обличчі (часто Гапчиному, а не його) та навіть подекуди адміністративними правопорушеннями, у слободі його ще довго згадували з теплотою — бо, попри всі його замашки, душа в чоловіка була золота. Завше при ділі, завше чимось по господарству зайнятий, навіть сусідам часто-густо допомагав, як зверталися.
Тепер же він уже більше ніж десять років чекав на свою суджену за порогом незвіданої вічності. Баба Гапка, будучи людиною до безпам’ятства богомільною, побожно вірила, що Бог невпинно пильнує за нею своїм оком, але напередодні Великодня пантрує настільки безперестанку, що навіть не блимає. А все тому, що чатує, аби вона, дружина свого обвінчаного чоловіка, не забарилася й прибрала його місце останньої прописки, надавши могилці неабиякого врочистого вигляду, щоб бодай і перед людьми соромно не було, і самій очі раділи за таке добре діло.
Тримаючи в жилястих руках в’язку із сапкою та граблями в одній руці й торбину з вінком, лампадками, квітами, щітками, водою та всякою всячиною — в другій, баба Гапка повільно крокувала второваною стежкою, протоптаною людьми й часом. Маня йшла, як кажуть, «на крилах віри і ревматизму». Ноги підкошувалися, але дух святого обов’язку певною мірою надавав їй легкості, хоч, може, то було всього-на-всього зручне ортопедичне взуття.
Стежка вела вздовж Дніпра, води якого в цей час доби з кожною наступною миттю темнішали дедалі виразніше, віддзеркалюючи на рябі своєї поверхні зеленкуваті зорі та вже проглядний серед невеликої кількості хмар молодик. Уздовж води, що ліниво хлюпала попід обривчастим берегом, на нерест зазивали ропухи, яким глухим баритоном підгукували сови й альтом підщебечували солов’ї.
Повільно ступаючи літніми сандаліями по курній стежці, баба освітлювала собі шлях ліхтариком середніх розмірів. Промінь вихоплював то тут, то там густолисті зелені скупчення по-весняному розквітлих кущів у людський зріст, схилене понад водою вербове гілля. А в налитому соком очереті саме вже жаби розпочинали квакотіти другий акт нічної опери.
Гапка хрестилася при кожній калюжі, бо знала: у воді, як і в людині, може сидіти всяка нечисть. А особливо напередодні Великодня, коли межа між світом живих і світом тих, хто вже давно «не на пенсії, а на вічному відпочинку», стає такою тонкою, що можна ненароком привітатися не з тим сусідом.
Сутінковий морок ставав поволі щільнішим, а надгробків на шляху — все більше. То тут, то там вони були розкидані обабіч стежини, яка почала виводити стару на основну частину кладовища.
Старезний цвинтар закладався і розширювався дуже безладно: то тут, то там були розкидані перші гробки й надгробки, які виступали чіткими обрисами поміж останніх променів уже майже зниклого сонця. У Курячих Лозах, що постали поміж дніпрових проток ще за останніх днів імперії, усе робилося не так, як у людей у великому місті. Тут правила життя були геть іншого штибу, і люди жили за своїм власним розміреним часом. Тож і кладовище тамтешнє виростало не з волі креслень чи наказів, а само собою, якось між очеретами та пагорбами — де чия душа веліла прикопати, аби лиш не надто близько до хати, щоб ні сморід, ні зайві спогади не турбували живих.
Перші гробки уже постали далеко за спиною баби Гапки, і вона нині ступила своєю старечою гачею на терени головного некрополя. Рухалася вона повільно, але методично, не скидаючи темпу, важко дихаючи й обливаючись потом від напруги.
То тут, то там, на самісінькій межі зору, при самій землі, крізь рідке листя дерев, між кущами, а подекуди й просто на пухких пагорбах свіжих могил, спалахували крихкі, зеленкувато-фосфорні вогники — короткі, мов подих, і ніби зіткані з нічного марева. Необізнаний міг би прийняти ті вогники чи то за зрадливе мерехтіння в очах, чи й зовсім за чиюсь потойбічну витівку — і тоді вже переляк був би не на жарт, із холодком по спині та колотнечею в серці.
Але Гапка була досвідченою старою і знала, що ті кладовищенські вогні були відлітаючими іскрами душ новоприбулих небіжчиків, яких відносно нещодавно поховали і які, завершуючи свій життєвий шлях, нарешті покидають земну юдоль.
Могилу Прокіпа вона знала як свою долоню, тож і серед гранітних плит, мовчазних дерев і химерних тіней орієнтувалася так само впевнено, як і серед білого дня. Ніщо не лякало нашу відважну старикиню, бо та знала, що Бог її до пори до часу береже, а як пролунає дзвін, то Він її забере до себе будь-що-будь. Тож раніше часу хвилюватися було ні до чого.
Дорога до кладовища вела повз закинуту стару церковну садибу, де ліхтарі світили так, ніби самі молилися, щоб їх не викрутили. Під ногами тріскотіло торішнє листя, тягнуло вогкістю, а з двору неподалік чулися глухі удари — то колишній сторож церковної садиби Семен завзято вибивав килим, або нечисту силу з себе — точно й не скажеш. Після виходу на пенсію він там постійно потроху підварював рами та щось столярував.
Коли баба дісталася до цвинтаря, сонце якраз цмокнуло горизонт на добраніч, а над головою повисла така тиша, що навіть сови боялися зайвий раз прошурхотіти крилами. Гапка ж була не з лякливих, бо знала, що справжні страхи не в темряві ховаються, а сидять у серці кожного грішника.
Тому вона витягла поперед себе ліхтарик (який ще свого часу чоловік особисто приніс з Афгану) та й рушила між рядами надгробків, бурмочучи:
— Прокіпе, тримайся, твоя баба йде — з квітами і паскою, як годиться…
Прокіп чекав свою стару на другій, дальній частині цвинтаря, куди вона стрімко й попрямувала. Але коли дісталася до місця, то стала як укопана зі своїм приладдям у руках, тяжко віддихуючись і розгублено озираючись на всі боки.
Місця було не впізнати. Усюди лежали похилені, а подекуди й просто перекинуті гранітні глиби, попід якими розверзлася земля, а в ямах могил… було порожньо.
У нічному жовтуватому світлі срібної повні вона озиралася, підсвічуючи напрямок погляду ліхтарем, і її щелепа поволі з’їжджала по пиці все нижче.
Тоді, ніби з глибини самої темряви, повітря раптом наповнилося терпким, медово-обрядовим духом — упереміш пахло свічками, єлеєм і ладаном. Цей запах не просто доторкнувся до носа — він ударив у самі скроні, заколотив думки й згустив тривожне марення.
Піднесене квакання ропух, що сиділи в болоті, частково вивело стару з нумінозної летаргії, і вона, охоплена трепетом, несамовито захрестилася.
— Ай-яй-яй! Невже настало? Невже трапилося? Невже Суд Христовий уже звершився?
Немов із місця в кар’єр, кинулася вона від могили до могили, зазираючи в розриті сирі ями, щоб на власні очі переконатися, що там було геть порожньо. Навіть трун ніде не було — лише де-не-де інколи траплялися окремі дерев’яні тріски від домовин або клапті гробової оббивки. З кожним таким зазиранням вона лише укріплювалася у своєму здогаді, і з її вуст безперестанку злітало на придиху повторюване:
— Ай-яй-яй!
— Прокіп! — схаменулася баба, згадавши про свого судженого, і кинулася до могилки чоловіка.
Засвідчивши там аналогічну картину, вона з потужним кректанням злізла просто в яму. На дні сирої котловини баба знайшла блакитний лоскут, що зачепився за зовсім невеличку тріску домовини. Підібравши його, вона згадала, як майже півтора десятка років тому саме таку оббивку мала труна, в якій ховали її судженого. Притиснувши до грудей заповітну частинку, вона відчула, як її очі заблищали яскравіше за зелені зорі на небі, а губи несамовито затрусилися.
— Навіть труну із собою утяг, окаянний, — побожно проказала стара.
Забруднивши господарську сукню й усі кінцівки в глиноподібній землі, вона абияк випхалася назад на поверхню, позабувши про ліхтар на дні викопу, зате з атласним клаптиком у руці, який намотала на дерев’яну тріску. Тепер для неї це були святі реліквії, не менші, ніж Туринська плащаниця.
Все було більш ніж зрозуміло. Обіцяний Святим Письмом Страшний Суд зненацька відбувся, і Гапка була, можливо, чи не однією з перших свідків цього божественного дива. «Вже, може, й Христос зі своїм янгольським почтом, чого доброго, зійшов із небес», — майнуло у старої в голові.
Облишивши все своє причандалля просто біля колишньої могили чоловіка, баба Гапка кинулася у зворотний бік, геть із кладовища, щоб повідомити про звершене диво Господнє і стати святим вісником нової ери для всього людства.
Від такого збудження старечі ноги підкошувалися, і не раз вона ледь-ледь утримувалася на ногах, лише в останню мить ухопившись за пружну товсту гілку верби. Та витримала її вагу, але, відскочивши, хилитнула легке тіло бабці до самої річки, і вона, ковзаючи по вологому невеличкому яру, повільно сповзла у воду.
Вилаявшись і грубо насваривши дерево, стоячи по коліна в імлистій воді, баба Гапка тут же впала навколішки, запрокинула голову до небес і запрохала у Господа прощення за таке богохульство, та ще й посеред святої ночі напередодні Великодня.
— Прости, Господи, стару язикату грішницю! Не зі злості ляпнула, а з бідності розумової це промовила.
Тричі осінивши себе хресним знаменням і поспіхом прочитавши «Отче наш», Гапка, крекчучи, квапливо вилізла на берег ще в більшому бруді з голови до ніг, ніж була до того. Скинувши повні імли сандалії, вона полишила їх просто біля берега, бо ні праведникам, ні грішникам відтепер взуття вже не буде потрібне, і босоніж пошкандибала стрімголов далі у бік селища.
Їй майже чулося, як у повітрі, насиченому священними пахощами гіркого фіміаму, золотої мирри та вощаного духу, над її головою в темному небі незбагненні янголи вже шелестіли своїми таємничими крилами, несучи істину Одкровення: архангели сурмили у труби, сповіщаючи про настання останнього дня роду людського, а Серафими разом із Херувимами ось-ось мали зійти на грішну землю, несучи на престолі єдиного Христа, щоб учинив Він вічне господство своє для всіх і всього сущого на світі. Усе навкруги баби Гапки віщувало настання цього вирішального часу для людства.
— Ай-яй-яй, що буде! Ай-яй-яй! — тільки й приказувала стара, поки неслася назад до селища, немов залишила позаду себе не тільки розрите кладовище, а й скинула з себе щонайменше дюжину років.
Забачивши світло у вікнах першого з краю будинку родини Гречаників, вона прискорила ходу й кинулася до їхнього подвір’я вдвічі швидше. Загрюкотівши що є сили у браму, стара заволала:
— Васили-и-и-ино! Петре! Відкривайте! Страшний Суд настав! Відчиніть мерщій! Покайтеся!
Стара продовжувала ошаліло гепати з усієї дурі по металевих воротах, поки з хати не визирнули збентежені сусіди — подружжя поважного віку, хоч і далеко не такі древні, як Гапка. Витріщившись, як сови на світло, вони стояли, виваливши на Гапку свої баньки розміром із блюдця. Жінка — у нічній сорочці, поверх якої був поспіхом накинутий платок, а чоловік — у калошах, сімейних трусах і білій майці, з тліючим бичком у кутку рота.
Гапка заскочила у двір і у віконному світлі постала у всій красі: із замурзаною мармизою, у брудному від чорної імли сарафані й із чорними від імли босими ногами. Пришелепуваті очі на всю пику були найбільш лякаючою деталлю цього моторошного видовища.
— Гапко, ти чого така сама не своя? — розгублено запитала жінка.
— Василино! Петре! Люде добрі! Пробудіться! Зайнялося чудо велике! Страшний Суд настав! Воскресли наші покійники! Не мертві вони більше — пустка замість гробів. Пішли з могил своїх ті, кого ми оплакуємо! Все, як у Святому Письмі сказано: «…і багато хто з тих, що сплять у земному поросі, почують голос Його і вийдуть: ті, що чинили добро, — на воскресіння життя, а ті, що чинили зло, — на воскресіння осуду». Зчиниться відділення овець від козлів. Порожні могили наших покійників, немає більше там наших небіжчиків! Назустріч нам вони постали — тепер ми їх при житті ще побачимо знову й заговоримо з ними. Це ж воно! Воно! А як не вірите, то біжіть на цвинтар і побачите на власні очі! ВОНО ПОЧАЛОСЯ!
Зависла мить шокуючого мовчання, під час якої у Петра від таких слів цигарка аж випала з рота. Недокурений бичок шмякнувся йому просто на босу п’яту, припік так, ніби сам чорт із праски дмухнув, — і з рота миттєво вискочив триповерховий мат такої сили, що сусідські собаки заскиглили, ніби їм особисто душу образили, а коти подумки перехрестилися й утекли на дах.
Баба Гапка осудливо ткнула в нього кривим зашкарублим пальцем:
— Не лайся гірше за псів, безбожнику! Судимі будуть не тільки діла людей — як добрі, так і злі, — а й усяке їхнє марне слово. Тепер за це кара неабияка буде для всіх і кожного! Христос нині візьметься за відокремлення грішників від праведників.
— Як це — з могил повставали? Та хіба можливе таке? Чи ти при своєму розумі, Гапко? — розгублено поспитала тітка Василина, ігноруючи есхатологічні погрози старої.
— Та ж своїми очима бачила, людоньки! — залементувала баба, гарячково хрестячись. — Щойно на цвинтар ходила, щоб могилку Прокіпа прибрати до свят, як водиться. А воно — бачу — розрите все кладовище. І в повітрі стоїть дух упереміш єлею, церковного воску й ладану. Вийшли зі своєї земної юдолі наші небіжчики! Немає їх більше серед мертвих! Навіть труни свої забрали із собою, як частину загробного небуття. Тепер вони серед нас ходять! Кінець нині земної історії, та настає початок Божого Царства. Здійсниться визначення нагороди першим та покарання другим. Все, як у Писанні, сповниться: «Вся земля горітиме, вода кипітиме, а небо скотиться в клубок і впаде додолу. Всі мертві повстануть із ям своїх, і всі вони будуть тридцятилітками: і старе, і мале, хто б яким помер». Гайда зі мною далі по домах вість благу понесемо — немає нині справи більшої, ніж сповістити всіх, хто має очі й вуха, щоб зустрічали своїх родичів і близьких знову у світі живих. Істинно кажу вам: сьогодні серед нас вони є, і ми їх своїми очима тепер побачимо, і своїми вухами почуємо. Кидайте геть усе своє добро — не знадобиться воно вам більше, адже тепер сам Господь Бог зійде з небес і буде судити нас по праву Своєму.
Із цими словами стара витерла з лоба піт, що виступив від такої харизматичної промови, й кинулася геть із двору до наступної садиби.
Василина з Петром стояли наче вкопані, немов та буря Гапчиних слів влетіла в них і перемішала мізки, душі й уявлення про світ. Василина, бліда як стіна, тричі перехрестилася, а тоді ще двічі — про всяк випадок.
— Ти чув, Петре? — прошепотіла вона, вхопившись за нього, мов за плот Божий. — Вийшли... з трунами... тридцятилітками...
— Та чув я, чув, — пробурмотів той, задумливо потираючи опік на нозі від недопалка. — Але ж то вона... баба Гапка. Її ж торік у липні гроза в городі гепнула, з того часу вона щось не зовсім...
— Та хто його зна! — перебила Василина з блиском в очах. — Але ж не з порожньої голови воно все — із цитатами! І такий вогонь у ній... Може, й справді щось є...
Петро помовчав, почухав потилицю, оглянувся на хату, потім на пса, що насторожено скавулів, втупившись у напрямку цвинтаря.
— Знаєш що, Василино? — мовив він нарешті, рішуче зітхнувши. — Пішли. Сходимо до цвинтаря. Якщо там справді могили розкопані — тоді вже будемо думати, що далі. А як ні — тоді вертаємося, заваримо чаю і викличемо лікаря. Для неї. І для нас, як треба буде.
— Ану рушаймо, — прошепотіла Василина, стривожено притискаючи до грудей хустину. — Знаєш же, як кажуть: як час прийде, то ніхто не знатиме заздалегідь. Може, оце й є він… отой час.
— Пішли, глянемо. А там видно буде. Якщо й справді повилазили — будемо рішати. А ні — то хоч пройдемося. Повітрям подихаємо та дух переведемо.
Василина вже перев’язувала хустку на голові, як Петро вийшов на вулицю з лопатою.
— А це тобі навіщо?! — вжахнулася вона.
— А мало чого… — знизав той плечима. — Може, назад проситися будуть — а закопувати ж хтось має. Не самі ж лізтимуть.
І пішли обережно, стишено. Наче боячись розбурхати щось підозріло сакральне, яке причаїлося не те в їхніх душах, не те, либонь, у глибині наступаючої ночі.
Наступною на священному шляху баби Гапки була хата Самійленків — поважного кравця дядька Омеляна і його дружини, тітки Дарини, відомої у цій місцині як завзятої ворожки й меценатки всіх хорів, що співали на поминках.
Гапка, не зупиняючись ані на мить, влетіла на їхнє подвір’я, мов чорна блискавиця. Босі брудні ноги ляскотіли по порослій мохом цегляній доріжці, а спітніле замизгане обличчя відчайдушно перекошувалося в шаленому пориві, аж здавалося, що зараз вона просто вилетить зі своєї шкіри від натуги.
— Омеляне-е! Дарко-о-о! Пробудіться! — заволала стара і, не чекаючи відповіді, ухопила жменю щебеню з клумби та загепала ним у шибку, ніби натовп нетерплячих градин ударив по склу, порушуючи тишу насталої ночі.
Вікно рипнуло. З-за фіранки визирнула рука, а за нею — очі. Потім почулася тиха лайка. За хвилину скрипнула клямка, й двері рипнули.
На порозі, тримаючи в одній руці гасову лампу, а в другій — розп’яття, стояла тітка Дарина у нічній сорочці із жабо, поверх якої було недбало натягнуто ватник із зашитими дірками від мишей.
— Що сталося, Гапко? — мовила вона хриплим від сну голосом. — Ти що, знову з бабою Валькою самогон варила?
— Та ти слухай, а не глузуй, грішна! — відказала та, здіймаючи руку до неба. — Повставали! З могил піднялися наші покійники! Не день це звичайний, а передвісник Воскресіння Великого. Страшний Суд настав! Архангели вже сурмлять по небесах, і хто не покається, того піч пекельна чекає, а не райські кущі!
— О Господи, не треба тільки нас тут проти ночі лякати! — буркнув дядько Омелян, який тим часом вийшов на ґанок, поспіхом зав’язуючи на великому мамоні пояс махрового халата. — Минулого разу теж хтось уже бігав по селу, полохав, коли кіоск з пивом начебто як закрили.
— Не поминай імені Господнього всує, бо не помилує Господь того, хто призиватиме Його ім’я надаремно! — прокаркала пророчим басом Гапка, направляючи свій перст на Омеляна.
Той перейнявся і навіть зробив крок назад. А баба повернулася до тітки Дарини.
— І нічого не вигадую я! — репетувала вона із такою силою, що волосся злетіло їй на очі. — Кладовище все розрите! Труни порожні! Земля розпалася! Все повітря довкола наповнене пахощами бджолиного воску, єлею і ладану. Прокіп мій сердешний, Царство йому Небесне при новому житії, і той пішов, тільки ось атласний клаптик від оббивки домовини в могилі разом із тріскою від труни по собі й залишив! — і вона простягла перед себе сакральний артефакт великого діяння.
— Клаптик домовини… — прошепотіла тітка Дарина, хапаючись за серце. — А як же покійний дядько Трохим?.. Він же мені снився нині — просив хустку вишиту, казав: «Скоро навідаюсь».
— Та ж він не жартував! — підхопила Гапка. — Казав же, що навідається! Ми-то всі, смертні люди, гадаємо, що то небіжчикова душа до нас уві сні навідується, а він, може, тепер із тілом…
Баба вкотре не втрималася і процитувала Писання:
— Праведним Суддя скаже: «Прийдіть, благословенні Отця Мого, наслідуйте приготоване вам Царство від закладин світу». Натомість грішні ж почують вирок: «Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, приготований дияволу і янголам його».
— Ой, як скажуть, як скажуть... То як пішли вони, то, може, й назад підуть? — пробубонів Омелян, наче сумніваючись у власних словах.
— Назад уже не підуть! — урочисто заявила Гапка. — Бо це не просто душі — це воскреслі в тілах! У кого ще зосталося щось святе на серці — ідемо разом, покаянням живе людське спасіння!
Тітка Дарина кивнула, пов’язала хусточкою голову і з готовністю взяла до рук розп’яття. Дядько Омелян скептично подивився на жінку і не рушив з місця.
— Давай швидко одягай шаровари і через хвилину щоб був готовий. Сумніви свої потім розвієш, як усе з’ясується. Не рівен час, щось важливе пропустимо, а ти тут зі своєю недовірою, — погрозливо зашепотіла жінка до чоловіка, і той покірливо пішов одягатися.
Перед самим виходом Омелян перехрестився, надяг кашкета й узяв до рук стару лютню, що висіла біля дверей.
— Ну що ж, коли вже йти, то з гідністю, — іронічно мовив він, приховуючи хвилювання. — Бо якщо це справді Армагеддон нахлинув, то, може, хоч одна людська пісня пом’якшить мовчання вічності.
І так вони втрьох пішли далі — ніби апокаліптична процесія: жвава стара Гапка, мов новоявлена лиховісна пророчиця, тітка Дарина з розп’яттям, яке прихопила на всяк випадок, і дядько Омелян зі струнним інструментом.
Вулиця, на яку вони звернули, носила ім’я якогось полковника, проте всі в Курячих Лозах звали її Бджолиною — бо тут майже на кожному подвір’ї у сезон гули вулики, а повітря над ними було важким від густого рою бджіл і чорних тіней, що нагадували то зграї мух, то похмурі примари.
Особливо славився цим ділом двір Семененків — старезного Яреми, якому ніхто вже не пам’ятав літа, та його дочки Ярини, що у своїй погордливій чванливості вважала себе ледве не реінкарнацією бджолиної матки і щонеділі мазала губи воском.
Тріо на чолі з Гапкою заскочило у двір Семененків, нагадуючи своїм виглядом не те розбійників із Великого узвозу, не те пришелепкуватий хор паломників після нічної купелі в Йордані.
Гапка гепнула у ворота цебром, яке підвернулося їй попід ноги, і заволала з новим підйомом одкровення:
— Семене-е-енки! Відкривайте ворота Царству Божому! Хай бджоли ваші гудуть не до меду, а до спасіння!
— Яка це свиня горлопанить серед ночі? — долинув з хати старечий голос Яреми. — Ви ж знаєте, у мене слабке серце. Я ж іще з тих пір тремчу, як на весіллі брата, світла йому пам’ять, замість шампанського гримнула блискавка у криницю!
Двері розчинилися, і на веранді з’явився володар голосу — у старому вовняному пальті й з рушницею в руці, неначе сплутав свою веранду з барикадою, а голос несамовитої старої — із сигналом до наступу. За ним — Ярина з лицем, намазаним прополісом, і поглядом, сповненим тривоги й здивування водночас.
— Що за зібрання? Хода яка? — спитав Ярема, опускаючи дуло додолу, забачивши знайомі обличчя.
— Та це ж не хода, а саме пророче покликання, Господнє знамення! — вигукнула Гапка, аж очі її блиснули, і рука сама звелася до неба. — Та воскресли наші, повиходили! Твій же брат Іван, як був живий, ще на позаторішню Трійцю мені прямо казав: «Я, Гапко, у землі вічно не лежатиму — повернуся, як час прийде, і медового соку життя ще нап’юся». І от — прийшов той час! Він уже десь тут, десь ходить, може, вже й на дорозі, прямує до нас, от-от під дверима стане — меду попрохати! Ти чуєш, Яремо? Не заперечуй істини!
Набожний Ярема сполотнів, притиснувши рушницю до грудей, наче відгороджуючись від таких слів, і злякано пробубонів:
— А Іван же був діабетик. Меду не можна. То точно він таке говорив?
— Не відвертай очей від можливого діяння! — втрутилася Дарина. — Каже ж стара, що на кладовищі чорна тріщина в землі — як у тих книжках про пекло, тільки порожнеча зяє звідти. Усюди стоїть запах ладану, єлею і медового воску, який ти, пасічнику, ні з чим іншим не сплутаєш. А надгробки могильні суціль перевернуті! І трун теж, каже, немає геть — сама пустка тільки й залишилася. Куди ж могли подітися стільки небіжчиків, як не постати з мертвих або ж на небо у своїх домовинах вознестися?
Ярина нахилилася трохи ближче до батька, стишуючи голос, але говорила з тією самою впертістю і гордовитою впевненістю, якою завжди вирізнялася у їхній родині:
— Тату, а знаєш… Може, воно й справді не просто так. Ще вчора, як ішла через город, раптом ні з того ні з сього наче одна бджола на вушко мені прошепотіла: «Він іде». Я думала, що це про дзижчання… А то, виходить, Іван…
— Ось бачите! — тріумфально здійняла руки Гапка. — Навіть бджоли свідчать правду! Чуєте, як у ваших вуликах гудуть? То не до акації, а до апокаліпсису!
І справді — з пасіки долинув густий, нервовий гул, мов гриміла хорова симфонія Божого вулика. Пара бджіл звилася над головами, і одна сіла на Гапчин кривий палець, мовби печать на пророцтві.
— Бачите! — шепнула Дарина, вказуючи на те. — Вона наче обрана…
— Хай буде так, — сказав Ярема, застібаючи пальто і натягуючи кашкета на лису макітру. — Не знаю, по що саме, але піду з вами. Либонь довідаюся, що воно і як.
— Сиди вдома і чекай, — звернувся він до доньки. — Як, бува, справді Іван навідається, то меду на стіл не став — йому не можна. А тільки чаю налий. Сивухи не наливай — не для того я гроші платив, щоб він тепер знову розв’язався.
З тією настановою він рушив із процесією далі, що з кожним подвір’ям зростала, перетворюючись на абсурдну месу воскресіння, співу, бджолиного гудіння та струсів свідомості.
Далеко за північ, у Великдень, що вже настав, проповідницький натовп заочних свідків одкровення, який назбирався з охочих донести добрим людям звістку про Суд Божий, від хати до хати зростав.
Коли їх стало вже майже чотири десятки, лагідний гуркіт кроків і перешіптувань вивів безладну ходу просто до церковної брами.
Невеличка божниця стояла на пагорбі, мов стара паска на блюді часу. Усередині пахло фіміамом, сирою цеглою і недомоленими псалмами.
Господарював там панотець Пилип, який був ще зеленим попом — з округлими щоками й русявими бакенбардами, що виляли, мов сумлінно вирощені крильця херувима. Він стояв перед вівтарем, наче вперше, з просвітленим обличчям і затуманеним поглядом.
За спиною в нього, в напівтемряві, притишено шепотіла молитви дюжина сільських душ — хто у святковому, хто в робочому, але всі з натхненням у серці. Жирні краплі капали зі свічок, а куріння ладану поволі стелилося по підлозі.
Піп Пилип обернувся, піднявши очі до натхненно-блаженних облич, і, звертаючись до невеликої групи парафіян, що прийшли на Великодню службу, тихо виголосив:
— Ось і настала Великодня ніч — час воскресіння і віри. Благословенний цей час, коли ми разом, хоч і в невеликому колі, але з серцями відкритими, зустрічаємо це святе диво.
Він окинув оком людей, що стояли перед ним у напівтемряві. Основний контингент складався з кількох п’яних рибалок, низки бабусь і Зеновія — того самого, який щоразу приносив паску з родзинками, хоч усі знали: у нього піст починався і закінчувався одночасно — після закуски.
Пилип продовжив:
— Господь прийшов до нас у це велике свято. Нехай ця служба стане для нас усіх світлом і благословенням.
Гримнули двері — і до храму, мов буря, увірвалася баба Гапка з натовпом, що вже трохи гудів, як не то пасіка, не то революційний мітинг.
Поперед усіх стара урочисто несла обмотану атласом домовини тріску; трохи позаду — Дарина з розп’яттям і Омелян із лютнею, яку саме дав потримати Яремі, бо тому все одно не було куди руки подіти від хвилювання — так непокоївся, що ж на все це панотець відкаже. Серед натовпу якась баба тримала із собою на повідці білого козеня, «щоб не втекло до янголів передчасно».
— Пилипчику, пора вже ставати до нової служби! — мовила Гапка, пильно глянувши на нього. — Христос і той уже, напевне, воскрес, та не зовсім так, як ми всі собі гадали!
Пилип розгублено оглядав юрбу, розгублено мнучи кутки Євангелія, яке лежало перед ним на підставці. У нього на носі блиснула крапля поту, а в серці — сумнів, який давно вже там оселився під виглядом хронічного гастриту й слабкої віри.
— Воістину воскресе, Гапко… — обережно мовив він, враз відчувши тривогу. — Воістину воскресе, люди. Яке збентеження привело вас до храму Божого у таке світле свято?
— Навряд чи сьогодні свято, отче! А хіба й Великдень! — махнула рукою Гапка. — Земля на кладовищі тріснула, небіжчики піднялися з могил, узявши з собою навіть домовини. А над землею, по всьому цвинтарю, віють пахощі ладану, єлею і свічного воску — поміцніше, ніж ти, бува, божницю накурюєш. Хіба не Страшний Суд це настав, отче? Хіба не про це Святе Письмо сказує всім, хто не те що вірує, а просто читати вміє?
— Але... — піп Пилип хапнув повітря. — Воскресіння — це ж духовна алегорія. Символ перемоги життя над смертю. Власне, метафора...
— Пилипе, — урвала його Гапка з виразом педагога на екзорцизмі. — Та кому ті метафори? Ось подивись, що знайшла я у земляній пустці, де лежав чоловік мій Прокіп. Які вже тут метафори, коли кращого доказу годі й шукати, що мертві тепер живі, десь серед нас блукають та, можливо, зустрічі з нами шукають? — Із цими словами вона простягнула йому лоскут, у який була замотана щепка від труни.
Отець Пилип якусь хвилину ще з більшою розгубленістю роздивлявся знахідку, крутячи її на всі боки перед своїм носом, а потім сказав:
— Святе Письмо не раз застерігало про знаки останніх часів, — нарешті заговорив він, намагаючись знайти твердість у власному голосі. — Але чи можемо ми бути певні, що це… саме те?
Гапка схрестила руки на грудях, і її обличчя стало суворим.
— Панотче Пилипе, а чи точно вірите ви в Господа нашого єдиного?
— Вірю, Гапко. Звісно ж, вірю. Але…
— Але якщо мертві справді постали, — перебила його баба, — то нам усім потрібна віра, міцніша, ніж будь-коли.
— Але канони… — спробував востаннє Пилип.
— Та що канони, Пилипе? — урвала вона знову, здіймаючи палець до неба. — Як мертві ходять, то й канони з пантелику злазять! Тут не цитати треба, а молитву від серця, бо як Прокіп мій з того світу вернувся — то не заради церковного уставу, а щоб правду нам донести!
І тут із дзвіниці несподівано вдарив дзвін — глухий, важкий звук, мовби з глибини неба. Усі завмерли і побожно задерли пики до стелі храму, наче десь там була відповідь на цей раптовий латунний гук.
Пилип перехрестився і кинув погляд на іконостас, де святий Георгій стояв із таким виразом, ніби вже давно знав, чим усе скінчиться, й лише чекав, коли Пилип додумається сам.
Він наказав паламареві Гринькові піти поглянути, з чого це дзвін там сам по собі б’є.
— Ну, добре... — зітхнув панотець. — Якщо мерці й справді відродилися, то, мабуть, є сенс у тому переконатися особисто. Можливо, й справді якесь диво цього Великодня сталося. Піду з вами.
— Ура! — вигукнула інша баба і скинула від радості догори руки, якими доти тримала козеня.
Козлятко миттю вистрибнуло на вівтар і тонюсіньким голоском замекало, наче закликало до подальших відважних дій.
— Тоді… — Пилип став перед натовпом, розправив рясу і розвернувся до виходу, тримаючи Євангеліє біля грудей обома руками. — Ходімо ж! Несімо світло Воскресіння! Хоч і дочасне — але краще завчасно, ніж запізно.
— Слава воскреслим! — репетнула Гапка.
— Слава всім, хто ще прокинеться! — додала тітка Дарина.
— Навіки слава! Навіки! — вторила їм юрба.
Коли ранковий серпанок ледве забарвлював край неба, а з пагорбів уже тягло весняною вогкістю, двері старенької церкви з легким скрипом відчинилися.
На порозі з помпезним виглядом з’явилася баба Гапка. За нею, з легким острахом і змиренням, вийшов панотець Пилип — з Євангелієм в одній руці й димлячим кадилом — в іншій.
Перед сходами до божниці їх зустріли перші віруючі, які принесли свої паски у кошиках на освячення. Пилип витріщився на них, наче вперше побачив.
— Ну то що, отче, кажіть людям, бо як не ви, то хто? — гукнула баба, обертаючись до нього, аж очі її блищали.
Пилип ковтнув слину.
— Люди добрі… — почав він непевно. — Христос воскрес… Але… ну, як вам сказати…
— Він хоче сказати, що мертвих потривожено! — рішуче взяла слово Гапка. — Піднялися з могил своїх для Суду Страшного! Вже скоро сам Христос буде серед нас із янголами, як у Писанні написано.
Від почутого натовп біля сходів несамовито захрестився.
— Я… я просто хотів сказати, що з могилами щось сталося… — пробурмотів Пилип.
— Ага! — підхопила тітка Дарина, завзято розмахуючи своїм розп’яттям. — То, значить, правду каже! Той знак нам послано, аби ми встали, як ті апостоли! Не час дрімати — Великдень іде, а мертві вже звелися!
На це серед присутніх у натовпі роздалися піддакувальні голоси тих, кому треба було небагато, щоб перейнятися почутим:
— Та воно ж точно знак, такий самий, як і в сорок першім, перед війною, був!
— Так-так, я ще вчора уві сні бачила — покійна Степаниха мені дулю крутила! Мовляв, кукиш я тобі померла!
— Господи милостивий, та це ж пророче! Правду каже отче, правду!
Завзята Гапка ступила вперед, наче провідниця походу, і урочисто підняла над головою обмотану тканиною тріску. Натовп навколо дивився на неї з сумішшю остраху й благоговіння, а тітка Дарина, не відводячи погляду, мимоволі притисла руку до серця.
— Люде! Прийшла наша година. Ми несемо світло, ми — не останні, хто ще вірить. Ходімо! Пронесемо цю нову мудрість у народ. Спершу — на Слобідку, до Степаненків. У них там бабця лежала, а тепер — яма зрушена…
— Тоді давайте запалимо смолоскипи. Може, живе світло направду висвітить нам благословенний шлях! — озвався Пилип уже рішучіше і послав паламаря Сашка за парою дюжин факелів, що наче роками чекали свого часу у комірці церковного непотребу.
— Не «може», а точно! — гукнула Гапка, повчально звівши вказівний палець до неба. — Всі, хто з нами, — доєднуйтеся! Це не якийсь там мітинг чи віче. Це — хода свята, пасхальна, одкровенна! Хто вірить — той з нами!
Помічник Гринько саме виніс із комори на вулицю просмалені смолоскипи, які одразу ж розпалили майже благословенним вогнем, що горів не менш священно, ніж єрусалимський, і поголівно екзальтована публіка повільно рушила далі з молитвами, піснями та лампадками.
Собаки брехливо валували по дворах, люди зацікавлено визирали з вікон, хтось долучався, хтось хрестився навздогін.
Баба Гапка йшла попереду, як хоругва, — невисока, але струнка, з обличчям просвітленим і рішучим. Невтомно вона на всі боки віщала про те, що трапилося, інколи не збавляючи навіть ходи.
Піп Пилип крокував тут же, хоч і з більш обережним виглядом, але з мінливою вірою в серці, що все це не дарма.
Весь гурт рушив вузькою вуличкою, а над ними туманилося небо, і перші півні пробували голос.
Базарна невеличка площа ще дрімала. Поруч із зачиненими рядами нависала нічна тиша, хоч повітря вже несло в собі щось бентежне: химерну суміш диму, перегару і недозвареного холодцю.
І серед цієї мовчанки єдиною оазою світла й шуму був ганделик «У Валєри», що розмістився в колишній продовольчій ваговій. Місце славилося тим, що працювало цілодобово виключно «по домовленості». А домовлятися Валєра вмів: за оливкового Тараса тут можна було отримати і пляшку «Превакової цукрівки», і склянку, і закуску, і навіть підзарядити мобілку. Сьогодні ж заклад працював офіційно — Валєра святкував свій день народження.
Натовп на чолі з бабою Гапкою наближався до ганделика, мов Христа несли через язичницький табір. Панотець, збуджений і трохи змучений, ледь встигав розганяти кадилом нічний туман.
Ватага зросла: хтось приєднався з району Хутора, хтось — із Верхівки. Піша хода виглядала тепер майже як хресний хід із сільським колоритом: літні жінки, що йшли попереду, стискали в руках вишиті хустки, а дехто простував з іконами на чолі процесії. Хтось навіть прихопив із собою скип’ячений чайник у надії його освятити.
Дядько Омелян тихенько набринькував на лютні стародавній псалом, щось на кшталт «Святий Боже», але впереміш із забутою козацькою думою — так, що й сам не впізнавав, чи то молиться, чи згадує весілля сімдесят третього року.
Угледівши світло у завішаних віконцях забігайлівки, натовп в єдиному бездумному пориві сунувся до ганделика, але двері виявилися зачиненими. Гапка несамовито постукала в них з такою силою, що навіть учасники ходи здивувалися, звідки у старої така сила.
На якусь мить зависла глуха пауза як на вулиці, так і всередині пивнухи.
— Зачинено! — нарешті крикнув хтось із-за дверей облудно тонким голоском.
— То відчиняйте! Страшний Суд уже настав, а ви все дияволу служите та горілкою ніяк не понапиваєтеся! — зле крикнула стара, наче розмовляла з дверима.
— Тобі то що до того? Шкандибай і далі своєю дорогою! — відповіли їй двері тим самим удавано тоненьким голоском.
— А те, безбожники, що сьогодні не просто Великдень, а останній день усього людства! А ви там дупи свої порозвалювали і, як завше, не бажаєте рятувати свої грішні душі. Та сьогодні діло по-іншому буде! Ми вам допоможемо. Ламайте двері! Досить цих алкашів терпіти!
Скомандувавши це, стара посунулася убік, звільнивши шлях парі кремезних чоловіків, які, поки крокували разом з усіма, встигли укріпитися як у вірі своїй, так і в наставшому Апокаліпсисі.
Після першого удару лопатою по замку зсередини збагнули, що діло запахло смаленим. Хтось навіть нишком на мить визирнув з-за віконної штори і, завбачивши надміру збуджений натовп зі смолоскипами у перших променях світанку, вигукнув:
— Тікайте, дурні, це ж пришелепкувата Гапка!
За дверима почулися стрімке пересування і біганина. Падав якийсь посуд, хтось на когось наштовхувався, глухий стукіт від удару чогось важкого змусив усіх завмерти на мить, а потім усе з новою силою загуло: голоси змішалися у хаотичній перепалці.
Наступної миті врізаний у старі двері замок не витримав напору прочан і віддався на волю святого завзяття. Частина юрби всмокталася у невеличке приміщення, де пустувала барна стійка, а на підлозі валялися перекинуті табурети, розбиті пляшки й посуд. Стало зрозуміло, що всі недовірки дали драпака через чорний хід. Усі, окрім одного.
У кутку приміщення, в клубах диму та тінях пластикових жалюзі, сидів за столом трохи несповна розуму юродивий Федько Бурячок, якого жартома кликали «місцевим пророком» через те, що після пиятики він начебто мав змогу бачити приховане від очей інших по розкиданих сірниках, хоч сам ледве розрізняв учорашній день від завтрашнього. Колись, у 1998-му, він точно вгадав курс долара на базарі, а ще у 2000-му передбачив, що з мосту впаде «та дівка з райцентру». І хоч дівка тоді просто послизнулася на кавуновій кірці, авторитет залишився.
Ось і зараз, схиливши голову над купкою розкиданих перед ним сірників, він із блаженною усмішкою на обличчі сидів, спершись на руку, тоді як пальцем другої майже недбало возюкав туди-сюди то одним, то іншим сірником по стільниці.
Гапка швидко допетрала, що ключові винуватці свята, за чиї душі можна було б поборотися, вислизнули просто в неї з-під носа. Але, не бажаючи визнавати поразки, вона вирішила спробувати щастя на дурнуватому Федькові.
Той сьорбав якусь мутну рідину з гранчака й сам собі кивав, мов знав усе наперед.
— Дивіться, явилися, як вершники кінця часів, у натурі! — вищирився він, не підіймаючи очей на бабу, яка наближалася. — Чотири вогні — на південь, три — на північ... Ось вона, твоя путь, Гапко: між свічкою та землею. Дивись, не переплутай, бо один із цих вогнів уже не твій. А от ця зігнута паличка... Хе-хе. Вона ж тобі як той місяць у свято Пасхи: здається, ще встигнеш зібрати, а він уже на схилі. Тож ти, бабо, не йди сьогодні далі, бо вернешся не з тим, з чим пішла.
— Не глузуй, Федьку, бо й тебе ще не пізно наставити на шлях істинний! Не дарма ж останній день на землі настав, тож і сили небесні мені допомагають у моїх поневіряннях! — відказала стара, змітаючи зі столу розкидані сірники разом із чаркою. — Уставай, небого! Доєднуйся до нашої святої ходи. Скоро зустріч із потривоженими з мертвих, а ти тут засидівся, дурню!
— Ага, знаю я, кого там потривожено... — пробурмотів Бурячок, роблячи вигляд, що п'є з уявної склянки. — Самі мертві не повстануть, доки не буде останньої сурми. А поки — це просто ваші розлогі казання.
— А тобі що, звідки знати? — втрутилася господиня на ім'я Юстина. — Хіба ти не казав ще на початку двотисячних, що «великі зміни грядуть»?
— То були інші зміни! — з гідністю відповів Федько. — Есхатологія — справа тонка. У Судний день спочатку має бути: перше — труба, друге — хмара, третє — архангел. У вас є хмара?
— Є! Он над свинофермою тягнеться ще з учора! — з готовністю вигукнув хтось із натовпу.
— То не та! Та має бути біла, пухнаста і з голосом! — авторитетно заявив Бурячок. — А ще... — він схилився вперед, — у Судний день усі мертві повстануть, але по черзі! Згідно з реєстром!
— Та що ти патякаєш! — обурилася баба Гапка. — Вони вже встали! Без черги! І без хмари!
— Значить, то не воскресіння, а провокація, — сказав Бурячок, піднявши палець угору. — Воскресіння — то як кастинг на телебаченні: з музикою, з драматургією. А у вас тут — усе якось навиворіт!
— Та врешті-решт! — гукнув дід, відомий як Грицько. — Що нам чекати хмару, як у нас і так усе ясно: могили розрито, кістки — де попало, а ти нам тут про реєстри!
— От! — підтримала баба Гапка. — Наша задача — не теологія, а справедливість! Бо як не ми, то хто?
Отець Пилип тим часом стояв осторонь, слухаючи розмову з виразом мученика. Йому раптом здалося, що цілком логічно було б і справді переглянути богословське розуміння воскресіння, хоча б у контексті позапланового повернення з того світу без супровідного грому, янголів і бодай мінімального оформлення з боку небесної канцелярії. Адже коли мощі вже на поверхні, а душі — десь поблизу, то, може, й не в небі відповідь, а просто за сусідським городом, біля бузку.
— Я би... — несміливо втрутився він. — Може, це не буквальне воскресіння, а, так би мовити, соціальне пробудження? Рефлекс на моральну кривду?
— А ти, диви! Заговорив! — усміхнувся Бурячок. — Молодець, отче. Видно, що ще душа є.
— Ще одна така душа — і в нас буде Новий Заповіт! — зіронізував дід Грицько.
— Та годі вам! — махнула рукою Гапка. — Ми не на диспут тут підписувалися, а останню істину нести людям. Ходімо до голови, до Агапіта Васильовича, — нехай же й він знає, що в останній час коїться. А ти, Федьку, як більше не п'єш, то приєднуйся!
— А хіба можна в таку путь і без краплі в торбу? — лукаво мовив Бурячок і встав. — Я з вами, але візьму із собою пляшку. Бо Апокаліпсис — то не привід сушити горло!
З натовпу хтось зааплодував, хтось засміявся, і процесія рушила далі у бік хати голови.
Низина біля старої криниці, де починалася Вишнева вулиця, була відома як місце, де «ще й козам смішно». Саме тут, у напівоблізлій хаті з фіранками з газет і кривим горіхом під вікном, жила пані Соломія Тарасівна — колишня вчителька історії, суспільствознавства, а за совітів — ще й «Основ наукового атеїзму». Точна, як маятник у сільраді, вона щосуботи ледве не за розкладом мила вікна, а щонеділі писала скарги — кому і на кого, вже й сама не пам'ятала.
Саме повз її хату пролягав маршрут процесії. Баба Гапка, попереду гурту, з тріскою в руках, мов зі святинею, крокувала з виглядом пророчиці.
— Гей, шановні! — пролунало з-за тину. — Ви що тут розвели? Хресну ходу? Серед білого дня, у вихідний?!
На ґанок вийшла Соломія Тарасівна — у спортивному костюмі ще з часів Олімпіади-80 і з якимось рукописом у руках.
— Ви, може, не в курсі, що за Конституцією України ми — світська держава?!
— А за Апокаліпсисом — держава блуду! — парирувала Гапка, не сповільнюючи кроку.
— Це ж усе — маніпуляція! — обурилася вчителька. — Якщо у вас мітинг, то треба й оформлювати його відповідно — у межах чинного законодавства і підзаконних актів!
— А ще є «Діяння апостолів» і «Одкровення Івана Богослова»! — вигукнула стара. — Там чорним по білому написано: «І повстануть мертві, і судитимуть живих»!
— Ага! А в «Маніфесті Комуністичної партії» написано, що «привид блукає Європою», — і нічого, Європа не вмерла, а ми — ще як живі! — рубонула педагогиня.
— То, значить, мертвим уже й повертатися не можна?! — обурилася жіночка з другого ряду.
— А як ваша мати постане, то що ви скажете? — поцікавився інший дідок, тягнучи шию з середини натовпу.
— Моя мама була людиною раціональною, і якби й встала, то точно не заради цього вашого бедламу, — спробувала втримати спокій Соломія Тарасівна. — І взагалі життя після смерті — це лише форма соціальної компенсації за біологічну скінченність буття!
— А це вже єресь, — хмикнув Омелян, підкреслено вдаривши по струнах лютні. — Так говорить тільки той, хто в житті більше любив партійний квиток, ніж живу людину.
— Люди добрі, — знову вступився отець Пилип, — може, кожному — своє? Комусь — Пасха, а комусь — юридичні норми?
— Отче, не ухиляйся! — огризнулася Гапка. — Пам'ятаєш, що Господь сказав: «Хто не зі Мною — той проти Мене»!
— Я... ну... — піп тільки перехреститися встиг та й пішов уперед, обганяючи процесію.
— Ой, та куди ви, отче?! — не здавалася Соломія Тарасівна. — Що ж це ви пост свій церковний кинули, де серед парафіян провіщати внадилися? А хто ж людям мізки на приході задурювати буде, га?! Вам би усім містику подавай, забобони та бабські страхи!
— Бог із тобою, Соломіє, — махнула рукою Гапка, готова вже капітулювати в цій баталії. — Тобі аби якийсь атеїст мізки дурив, та й потому не нудно було. А як самі вже щось бачимо, то, значить, «забобони»! Сиди вже, поки труна сама по тебе не прийде з паспортом у зубах.
І в цей момент над натовпом майже в унісон залунали два голоси — чоловічий і жіночий:
— Правду! Правду Гапка каже! Все це — істина свята, люде добрі! Воістину! Достеменно на власні очі із чоловіком оце щойно бачили, що могили розриті! Порожньо там, і тільки де-не-де дрібні уламки від домовин лишилися. І дух у повітрі понад землею стелиться, насичений їдким єлеєм, воском і ладаном. Трапилося, люде добрі! Трапилося воскресіння мертвих! Правда — Страшний суд уже близько!
Із розпаленими очима в натовп увірвалися Василина із Петром, що саме повернулися з цвинтаря, де все особисто й розгледіли. Складалося таке враження, що вони миттєво наповнилися тим самим сакральним екстазом, яким променіла юрба.
— Ага! — звитяжно проронила Гапка, виставляючи докірливий палець у бік Соломії. — Казала ж тобі, стара видро! Казала!
— Ой, та йдіть ви всі у сраку зі своїми дивами! Ходіть оно голові це все розкажіть. Він точно перейметься вашими одкровеннями. Працює ще з ночі людина у своєму кабінеті — буде радий вас бачити аж до нестями, — різко відповіла вчителька, покрутила пальцем біля скроні й зникла за порогом ґанку, гучно грюкнувши на прощання дверима.
Натовп загудів, наче вулик, а баба Гапка вже крутила в повітрі замотаною тріскою від труни.
— Чули?! Дорогу нам проклали! До фарисеїв, що закон читають, а Слово минають! До ратуші йдемо!
Громада рушила вперед, залишивши позаду хату вчительки, яка переляканими очима споглядала їм услід крізь запнуті фіранки.
Темні вікна селищної ради віддзеркалювали перші промені великоднього ранкового сонця, коли гучний, розпалений натовп, накручений осяйними одкровеннями, нарешті зібрався біля старих дверей адмінбудівлі. На другому поверсі крізь жовтаві штори пробивалося світло з кількох вікон, що виходили з кабінету голови. Гурма почала викликати очільника селища. Хтось навіть примудрився жбурнути кілька грудок сухої землі у вікна.
Охоронець на прохідній вибіг на ґанок будівлі і, забачивши велику юрбу, що випромінювала флюїди екзальтації, розгублено поправив службового кашкета та кинувся назад доповідати начальству.
Чекати довелося недовго, і вже за кілька хвилин до громади у двір вийшов голова Курячих Лоз — Агапіт Васильович Відкатийло. Досить високого зросту, з помітно опуклим черевом і хронічною задишкою, що давалася взнаки вже після короткого спуску сходами. Обличчя він мав багряне й трохи набрякле — як наслідок надмірних наїдків, постійного перевантаження та «винагород» за безсонні ночі.
За ним із дверей селищної ради безшумно вислизнули ще четверо людей чиновницького вигляду. Їхня держслужбова сірість в'їлася в їхні постаті настільки глибоко, що, навіть довго вдивляючись у них, годі було одразу знайти десять класичних відмінностей між кожним. Від усіх тхнуло спиртним, міцною кавою, якоюсь закускою, офісними меблями, довідками, рішеннями й печатками. По всіх було видно, що їх відірвали від якогось святкового застілля просто в кабінеті голови. З-за їхніх спин із бентежним виглядом визирав охоронець із прохідної.
Агапіт Васильович, поправивши піджак і відкашлявшись, звернувся до присутніх із підкресленою ввічливістю:
— Христос воскрес, поважна громадо. Що привело вас до дверей ратуші в такий ранній час?
— Воістину воскрес! Агапіте Васильовичу, — підлесливим голоском відгукнулася Гапка, а за нею й усі інші в унісон.
— Та тут таке діло, Агапіте Васильовичу, — продовжила вона. — Мертві постали. Могилки розриті, піднялися ті, що почивали вічним сном, та й тепер десь серед нас вештаються. Навіть домовини із собою понесли в нове земне життя. У повітрі над цвинтарем стоїть Божий аромат: ладану, єлею та свічного воску. Ось тільки це від труни Прокіп мій і залишив для мене, немов привіт передав, — і вона простягнула перед собою обмотану атласом тріску.
— Страшний суд уже настав, пане голово! Час нам усім покаятися і предстати перед Господом нашим, що з воїнством Своїм з миті на мить із неба спуститься, аби судити нас, усіх грішних, — прокаркотала страшним низьким голосом тітка Дарина. Її очі випромінювали вже залізобетонну впевненість у нумінозності події, а віра зміцніла до краю.
— Мерці серед нас, пане голово! — піддакнули кілька чоловіків, які остаточно укріпилися у своїй вірі й підняли над головами смолоскипи. — Час усім нам покаятися і зустрітися з покійниками та самим нашим Богом!
Їм вторила й піддакувала вся юрба.
Голова заблимав на них запливлими очима, а його щелепа від такого подиву повільно сповзала по мармизі все нижче додолу. Групка чинуш за його широкою спиною збентежено захвилювалася, немов очерет на вітрі, переглядаючись між собою порожніми поглядами, але вмить завмерла, щойно очільник знову взяв слово:
— Люди добрі, та ви що, подуріли? Он на інформаційній дошці перед входом уже кілька тижнів висить оголошення, — Агапіт Васильович простягнув кремезну долоню в бік дошки біля входу до сільради. — Такого-то числа на території старого кладовища розпочнуться роботи з ексгумації у зв’язку з підготовкою території під забудову. Там висить завірена особисто мною копія окремо ухваленого з цього приводу рішення про закриття цієї прадавньої цвинтарної ділянки та зміну її цільового призначення. Там само йдеться й про основні причини: закінчення терміну санітарної охорони поховань, аварійний стан кладовища та порушення містобудівного плану розвитку населеного пункту. Усе за планом і календарним графіком, чин до чину. Перепоховання проведено згідно з рішенням № 712-Б, погодженим на сесії виконкому. Усі процедури відповідають нормам...
Очманіла баба Гапка, не повіривши власним вухам, кинулася до дошки, і частина юрби — разом із нею. Хвилиною пізніше, переконавшись у правдивості слів очільника громади, побагровіла від відчаю Гапка зопалу кинулася до Агапіта Васильовича і, вхопивши голову сільради за лацкани піджака, афективно забризкала його слиною:
— Що ж ти, старий пройдисвіте, шолудивий лисе, бодай тебе чорти взяли, знову добрих людей в оману вводиш?! Сам же знаєш, що Страшний суд настав, а все одно під трембіти небесних янголів хочеш свою чергову облуду провернути! Ніяк не нажерешся, ненаситне ти вим’я драної кози, паскудо нечиста! На диявола службу правиш, чи що? Єдинородному Богові й усьому Його небесному воїнству війну оголошуєш, проклятий крутію, пропаще сім’я, бодай тебе грім побив і земля не прийняла!
Бюрократи, які скидалися на членів комісії, схопилися за жилаві голі руки баби Гапки, намагаючись відтягнути стару від священної корови місцевого істеблішменту.
— Пані, будь ласка, — спробував утиснутися «комісіонер» — низенький, в окулярах, із сумкою через плече. — Усе відбулося відповідно до пункту 4.3.12 інструкції...
Але праведний гнів баби надав їй незрівнянно більше сили тримати за барки жирного борова.
— Це ти мені, сутулий собако, — перебила вона його, — якесь своє «Євангеліє від Мінблуду» цитуєш, ге? Там, де, мабуть, так само чітко сказано: «І розкопають вони доми батьків своїх, і накриють фундаментами супермаркетними»!
— Документи покажіть! — вигукнув хтось із натовпу.
— Ану, хто дозволив?! — гримнув дід Грицько, підходячи до найближчого з них і пильно вдивляючись. — Що це в тебе на руках? Ану покажи! Чи не лишився ще смердючий пил із гробовища?!
— Шановні! — розгублено промовив Агапіт Васильович, який явно пасував перед оскаженілим натовпом і близько не очікував такого розвитку подій. — Це ж просто робота... Ми діємо за законом...
— Пілат теж діяв за законом, — гаркнула Гапка. — І що з того? Зрадив! Так само і ви — прикриваєтеся папірцями, а правда вже з-під землі кричить голосно, прямо в небо, до Сущого!
Натовп знов заревів, мов стадо волів: одні кричали, щоб викликати поліцію, інші — щоб дали їм вила в руки, а треті — щоб провести незалежну експертизу. Хтось навіть запропонував перевірити їх на поліграфі, якщо той десь знайдеться. Світло смолоскипів над головами юрбища відкидало криваві відблиски на їхні обличчя. І тепер ці перекошені від ярості й гніву обличчя вимагали не те що вже Суду Божого, а по-справжньому язичницького судилища: із розправою і каліцтвом.
— Люди добрі! — спробував увійти в тон отець Пилип. — Заспокоймося… Можливо, панове діяли з формального боку, але ж і моральний аспект ніхто не скасовував! Чи не так?
— Дякую, отче, — озвався третій із комісії, сіренький і весь якийсь зігнутий. — Ми розуміємо ваші емоції… Але тут немає злого умислу. Просто потрібна була ділянка для інвестиційного проєкту.
— Люди! — ще раз гукнула баба Гапка. — Ми не просимо — ми вимагаємо: або поверніть усе, як було, або кажіть, куди поділи останки! Навіть фарисеї мали більше гідності!
Натовп заревів ще дужче, і тієї ж миті юрба за спиною Гапки, почувши праведні обвинувачення старої, враз набула похмурого вигляду і впритул підступила до Агапіта Васильовича з його свитою, піднявши ще вище смолоскипи над головами, наче намагалася розгледіти, чи, може, й справді голова перекинувся до ворожого сатанинського табору, й чи не треба його разом із приспішниками, наприклад, лінчувати або вщент спалити від гріха подалі.
Умить прочитавши все це, наче чорним по білому, на обличчях церковних парафіян, Агапіт Васильович відразу поспішно заклекотів, кидаючи погляди на громаду й мимоволі затримуючи їх на кремезних чоловіках, які замикали ряди вірян:
— Друзі мої, розумію ваше обурення — саме тому ми тут допрацьовуємо всі документи. Поясню: ця частина кладовища, заснована ще за імперських часів, давно втратила статус «нечіпаної землі», тому закон дозволяє забудову. Забудовник отримав дозвіл учора пізно, а кожен день такого простою, як відомо, — це мільйон бюджетних коштів у трубу, — от ми й копали весь тиждень, щоб устигнути. До того ж область дала раптовий наказ — ви ж знаєте, шановні, що згори сказано, те й робимо…
Він зітхнув, розвівши руками, ніби справді шкодував, що сталося так невчасно.
— А коли ж іще? — вставився один із його колег. — На Трійцю? Так там вибори!
— Так, вибори, — погодився голова, ніби це виправдовувало все, — тому й робили вдосвіта, щоб нікого не турбувати. Та ви ось хоч викличте нашого дільничного офіцера поліції. Врешті-решт, він теж усе підтвердить і документально засвідчить.
Голова озирнувся до охоронця, що несміливо визирав крізь двері сільради, і гаркнув йому:
— Явтух! Виклич терміново Радзянського! Нехай зараз же буде тут!
А сам подумки панічно додав: «Поки мене тут, не дай Боже, не взяли та й не спалили до бісової матері!»
Радзянський явився — не запилився: не пройшло й п’яти хвилин. При формі, із папкою в руках і пістолетом у кобурі. Поки юрба ознайомлювалася із завізованою з усіх боків документацією, як водиться в таких випадках, інспектор болісно додав, непереконливо скрививши міну:
— Люде добрі, розуміємо ваші хвилювання, але ж то є все тимчасові незручності. Наразі перепоховання вже відбулося: останки тимчасово розміщено в старому монастирському підвалі — це «місце зберігання», — а документи на новий цвинтар уже готові, тож незабаром ви знову зможете побачитися зі своїми близькими й рідними на новому місці. Так би мовити, у більш свіжих умовах.
Натовп поступово переставав роздратовано бухтіти, усвідомлюючи сказане дільничним, аж раптом тітка Дарина залементувала про дивний аромат, що з’явився на кладовищі:
— То звольте тоді пояснити нам, відкіля ж ті аромати ладану і воску, що наповнюють повітря на цвинтарі? Адже звідки вони, як не саме святе небо насичує ними повітря в передвісті сходження Бога та Його святих янголів на нашу грішну землю?
Голова з напускним виглядом незайманого ягняти невизначено повів наїденим подвійним підборіддям:
— То, на жаль, шановна громадо, ніяка не святиня там давала аромати, а віяло зі старої церковної садиби. Колись до тамтешньої клуні ще на початку дев'яностих знесли усілякий церковний брухт: занедбані фелони, недогарки свічок, якісь іще рештки дореволюційних кадил, трухлявий одяг і таке інше. А саме цієї ночі, після того як були вилучені тіла небіжчиків, решту їхнього трухлявого майна разом з іншим сміттям сторож Семен спалив у грубці. Гадаю, що не дуже помилюся, якщо припущу, що запах єлею походив від старих лампадних баночок чи пляшечок, які потрапили у вогонь, а ладану — від залишків кадил або навіть шматочків самої смоли, якою колись наповнювали церковні мішечки. Вітер підхопив дим — ось вам і характерні пахощі.
Завершивши своє пояснення, Агапіт Васильович винувато потис плечима, наче вибачаючись за те, що розвіяв своїми словами надумане диво.
Піп Пилип із зосередженим обличчям погодився:
— Так, було таке діло. Я особисто перевіряв днями той увесь старий брухт, щоб чого цінного не спалили. Тож дійсно в піч пішов увесь той перерахований Агапітом Васильовичем порохнявий непотріб, серед якого були розламані лампадки, заіржавілі кадила й усіляке вже негоже церковне начиння.
Баба Гапка, не на жарт зворушена почутим, закинула останню краплину надії у завмираюче на очах диво, намагаючись придушити запал сум'яття:
— Але ж дзвін сам ударив — це вже точно був Божий знак!
У цю мить вівтарник Гринько визирнув з-поза ряси панотця Пилипа і зніяковіло опустив очі:
— Та то я ще по завершенні минулої служби натягнув мотузку дзвона дещо тугіше, ніж треба було… Не розрахував трохи сили… Вітер із нічного степу порухав раму, і металеве вухо дзвона вдарилося об сам дзвін.
Мовчання наповнило натовп. Люди відступили, де-не-де було чути, як хтось глибоко зітхнув. У цей момент з вікна кабінету голови визирнув лисий як бубон чолов'яга з червоною харею, не меншою за Агапітову Васильовичеву, і низьким басом гучно пробасив:
— Ну що там, довго ще вас чекати?
Усі звели очі догори й побачили місцевого ділягу-забудовника Іваниська Куркуля-Мазолу, який останні роки славився по Курячих Лозах своїми дрібними й не дуже новобудовами, різноманітними магазинчиками, ремонтами складів і таке інше. Коли його широка мармиза з'явилася у вікні, всім місцевим одразу стало ясно, під кого зачистили старе кладовище.
— Чуєш, Іваниську, а що воно тепер буде побудоване на старому кладовищі? — поцікавився в нього дядько Омелян.
Той лише невизначено розвів пухкими долонями:
— Та от вирішуємо саме. Якби ви голові яйця не морочили, то, може, вже й було б зрозуміло. Врешті-решт, для вас же, невдячних, і стараємося!
Повісивши носи й опустивши голови, юрба стала поволі, наче сама собою, розсмоктуватися. Усі, присоромлені своєю вірою в нездійснене, намагалися не дивитися одне одному в очі, а просто понуро гледіли кудись собі під ноги.
На місці розпорошеного стовпотворіння намалювався, наче з повітряної роси, юродивий Федько Бурячок. Будучи на газах, він ледве тримався на ногах: вони запліталися від випитого й наче самі плелися, закручуючись поперед господаря, який уже й забув, де права, а де ліва. Наблизившись впритул до баби Гапки, він зненацька дихнув на неї своїм потужним перегаром нерівної боротьби із зеленим змієм, але та й не помітила — стояла собі, наче вкопана, зі сльозами відчаю на очах. Федько ледве розбірливо пробубонів:
— Казав же тобі, стара, не йди далі — бо вернешся не з тим, з чим пішла!
Ці слова прозвучали немов останній акорд, і літня жінка, вимушена визнати перемогу побуту над таємницями, пішла собі, шаркаючи, до своєї хати, залишивши позад себе тишу східного сонця і містерію Великоднього ранку.
