Глава 3.
Мій сусід – шизофренік
Люблю море. Але навички плавання, або хоча б рятівний жилет, можуть іноді дуже знадобитися навіть тоді, коли ти сидиш в калюжі і де начебто нічого поганого статися не може. Контролюючій та гіперопікуючій матері дуже кортіло хоча б на хвилю відпустити свого сина «у вільне плавання», але тільки під її суворим наглядом. В тому човні, в якому сидів М. і плавав по мілководдю, був ще комп’ютер з замизганою від чіпсів мишкою і клавіатурою. Мати часто тривожилась через те, що її сімнадцятирічний син проводить дуже багато часу в віртуальному світі. Тож в якійсь газеті вона знайшла оголошення і запросила чоловіка, що назвав себе філософом, аби той, вплинувши на М., роз’єднав його з комп’ютером та направив на «шлях істинний». Яким способом він збирався це зробити, між філософом і матір’ю М. не було домовлено.
В той день М. був вдома сам. Нагадаю, сімнадцятирічний юнак залишається вдома сам на сам з невідомим старшим чоловіком, який в якийсь магічний спосіб має довести його до пуття. Вони якийсь час розмовляють і раптом… вечоріє. М. намагається випровадити гостя, але той, опираючись на нібито домовленість з його матір’ю, вмовляє М. надати йому місце для ночівлі, бо… «на вулиці вже темно, та й занадто пізно». Квартира у нашого М. двокімнатна, тобто в кожній кімнаті – мінімум одне ліжко. М. пропонує філософу лягти на підлогу, але той проти. Варіант з іншою кімнатою теж був відкинутий. Тому вони лягають в одне ліжко разом. Перед тим, як остаточно влягтися спати, вони торкаються і гладять пеніси один одного. М. у свої сімнадцять ще не був остаточно впевнений у своїх сексуальних вподобаннях, тому ці дотики мали для нього певне сакральне значення – він хотів зрозуміти, чи затвердіє його огірок, якщо він погладить огірок чужого дяді?
Огірки затверділи. Але «зібрати врожай» не вдалося. М. попросив філософа зупинити «дотики» і вони уляглися – М. біля стіни, гість – з краю. Наш герой швидко заснув, бо філософ кинув в його напій «пігулку ґвалту», щоб зробити свою темну справу.
На ранок М. прокинувся з поганим передчуттям. Після того, як він випровадив нічного гостя з квартири, був дуже наляканий, бо виявив забруднену постіль, але зібрався і пішов до школи. В той день у нього добряче болів задній прохід, а потім якийсь час мучив закреп. Забруднену постіль прийшла і поклала до пральної машини мати. В наступні дні про нічного гостя ніхто не згадував, він наче розчинився у просторі та часі, але на довгі роки ця історія стане для М. бридким, довгим та слизьким хробаком, що поїдає, а точніше зжирає зсередини все, не залишаючи нічого. Історія, яка закарбується в найменших деталях, яка не даватиме ні спокійно спати, ні нормально функціонувати, яка в самий найнесподіваніший момент буде стукати, а потім нахабно ломитися в двері без попередження і вибивати шибки, залишаючи наодинці з цим кошмаром, а найголовніше сумнівом – чи було це дійсністю взагалі?! Чи це не більше, ніж уява, що розігралася та набрала небачених висот? Ось вона, шизофренія, у всьому своєму прояві.
Отже, М. проносить цей «спогад» повз все своє життя, показує його стрічним людям, але тільки обраним; викохує, тримає на руках обережно, як малу дитину та щиро радіє, якщо хтось відкрито жаліє його, співчуває його горю. Це дає йому неабиякі сили, аби функціонувати в цьому житті і далі. І навіть може здатися, що все його життя покладено на вівтар цій… фантазії? День і ніч взагалі не мають значення, якщо «спогад» не дав про себе знати за цей період. Як гриби після дощу, ростуть його контраргументи і це служить своєрідною милицею, на яку М. спирається щоразу, як хтось з його співчутливих слухачів вибиває землю у нього з-під ніг, дає можливість поглянути на це під іншим кутом:
-«А ти точно впевнений у цьому?»
-«Ні, ти не розумієш. Постіль була дійсно забруднена. Але можливо це був шоколад, який я за звичкою їм перед сном, і той випадає у мене з рота і розмазується по простирадлу. Також в той вечір я дуже швидко заснув, бо у мене паморочилося в голові – мені точно щось підсипали. Але я до кінця невпевнений в тому, що це було саме так…»
-«А раптом це лише твоя фантазія? Можливо ти все це просто вигадав і твої тодішні болі це не більше, аніж психосоматика?»
М. починає шалено дякувати і тиснути руку:
-«Ти мене так заспокоюєш! Я тебе так люблю!»
Тобто сама поява філософа це ніяк не вигадка. Нашого героя бентежила саме ймовірність кривди, яку завдав йому філософ. Він продовжує показувати цю невидиму вавку новим людям, змушуючи його пожаліти, використовуючи жалість людей, як паливо для подальшого існування, а потім зненацька перекладає відповідальність на співрозмовника:
-«А як ти думаєш, мене згвалтували чи це тільки моя фантазія?»
І ти потрапляєш у ступор. На самому початку, перші місяць або два тісного спілкування, ти переповнюєшся співчуттям до людини, якій дісталося стільки горя. Потім тебе знову ненав’язливо запитують про ймовірність даної історії. І знову. І ще раз. А далі тебе наче ставлять до стіни і вимагають надати конкретну відповідь. Тут і зараз! Щойно ти намагаєшся вивернутися, щоб втекти… аж раптом, наче постріл в потилицю:
-«Ти не хочеш мені допомогти? Я дуже нещасний…».
І ти починаєш нервувати, тебе це злить - «Якого лисого я маю щось відповідати стосовно тої події, де мене навіть і поруч не було?» Ситуація погіршується, бо ці так звані «питання» перетворюються на «допитування».
Тобі в прямому сенсі цього слова не дають ковток повітря зробити, аби ти тільки відповів-/ла на питання «Чи було там ЩОСЬ чи я все це вигадав?» І вже не важливо, що ви взагалі з різних міст, ви не були знайомі, як і ваші батьки; ваші шляхи навіть непрямим способом ніяк не перетиналися, але М. все одно здавалося, що ти можеш щось знати і сказати йому правду. В кінці кінців потроху стає незрозуміло, скільки параноїдальних шизофреників знаходиться в кімнаті.
Іноді в мені просинається дике і невтомне бажання розігнатися, схопити хатню туфлю і розчавити бридкого вусатого таргана, який з’являється на кухні щоразу, як там згасає світло. Хоча ні, спочатку я вхоплю його та позв’язую йому всі лапки, а потім затулю пащу брудною смердючою шматою. Окуляри звисатимуть на його масивному та пористому носі під кутом сорок п’ять градусів, а пика застигне в кам’яній масці. Потім його ж, змученою життям, туфлею я роздавлю його з жадібною силою, щоб з його мерзенного тіла повилітали усі кляті недорозвинуті мізки, які згодом змішаються з білою смердючою рідиною, що зазвичай витікає з таргана. Я буду стояти на цьому трагікомічному фоні, довго вдивлятись в бридку кашоподібну біло-коричневу суміш і стікати адреналіном. Але для того, щоб мене не заарештувала поліція моралі і зоозахисники не лінчували за скривдження комах, я мушу пристосуватись до правил гри, відключити емоції і вдавати з себе… такого ж таргана. Таким чином я маю можливість бути врятованою.
Отже, моменти з «допитуваннями» були доволі нервовими, як і моменти, коли М. грав в шахи за комп’ютером. Коли він програвав, він ставав агресивним і на арену виходили його передні зуби, які нагадували більше дві тріски від колоди, як по кольору, так і по структурі. Цими зубами від гриз суглоби пальців, на яких поступово утворювались огрубілі мозолі, наявність яких викликала питання у знайомих. Коли напруження накопичувалось занадто багато, він бив кулаком по будь-якій поверхні, що була поруч – стіл, стіна, двері. Навіть під час Святої Меси в костелі він стукав по сусідній лавці, але робив це майстерно тихо, щоб не привертати увагу оточуючих. А ще придбав одну звичку, від якої йому важко було відучитися. Як тільки він ковтав якусь рідину, його горло автоматично блокувало цей процес і його обличчя на пару секунд завмирало в лякаючих виразах, а горло продовжувало намагатись проковтнути течу. Цю гру він вигадав сам, коли бавився зі своїми ковтальними рефлексами. Отже, коли наші батьки забороняли нам в дитинстві косити очі чи показувати язика, щоб ми такими не залишилися, вони мали рацію.
Але найбільше мене лякали його розмови з його внутрішніми голосами. Він міг бубоніти сам з собою при будь-яких умовах, але тільки поруч з тими людьми, яким він довіряв. Як тільки до мене, через пару місяців нашого спільного проживання, з’явилась довіра, він тут же забубонів, як противний голосистий джміль влітку. На початку я взяла таку думку, що його бубніння це молитва або медитація, що по суті одне й теж. Але одного разу мені закортіло перевірити, що криється за його «молитвами». Сховавшись за щільною зеленою фіранкою, я простояла в його кімнаті приблизно півгодини, поки він, сидячи за комп’ютером, не заговорив сам з собою. Наче нічого страшного, але побачене мною через тонку щілину в фіранці ще довго бентежило мою психіку. Раптом він заговорив сам з собою, наче перед ним сидів хтось і у них був реальний діалог. М. різко почав сміятися, махаючи рукою, заперечуючи те, що казав «співрозмовник», потім погодившись з ним, кивав у відповідь співрозмовника головою. Далі уявний співрозмовник нашого героя пересів по його праву сторону і діалог продовжився – М. експресивно махав руками, щось нерозбірливо бубнів, повернувши голову направо, сперечався… аж тут ввірвався мені терпець! Тут як вискочу я із-за фіранки! Ви б бачили його обличчя… В його кімнаті я довго не затрималась, але деякий час там була тиша – М. і тут ніяк не міг опанувати контроль над фантазією та реальністю. Моя поява була наче збій роботи операційної системи – такий собі блюскрін.
