Хронологія подій в місті Буча після початку провномасштабного вторгнення; історії місцевих жителів про життя в окупації; та як місто живе зараз.
Світанок. 24 лютого 2022 року. Переломний момент у війні з росією, яка триває з 2014 року. Повномасштабне вторгнення російської “армії” на незалежну територію України. Ніхто не хотів вірити, але це сталось.
Тоді, 24-го, здавалось, що найстрашніше - це чути звуки вибухів, сирен, збирати тривожну валізу, шукати найближче бомбосховище або ж складати план евакуації з рідного міста. Й ніхто не уявляв, що найстрашніше - це опинитися віч-на-віч з ворогом, який прийшов не тільки захопити територію, але й знищити все, що пов’язане з українською культурою. Подальші події поставлять адське клеймо українській нації, яке буде боліти впродовж років.
Бучанська різанина - саме називають страшені злочини російської “армії”, які стались в місті Буча, Київська область, впродовж 33 днів окупації.
27 лютого російські окупанти прорвались у центр Бучі, їх артилерія обстріляла місто, пошкодивши кілька будинків та іншу інфраструктуру. Сили росіян включали танки, десантні підрозділи, інженерні та мостові частини, а також резерви 36-ї загальновійськової армії.
Через щоденні обстріли до 05 березня в Бучі були пошкоджені всі інженерні мережі, й росіяни не давали комунальним службам їх відремонтувати. Мешканці втратили доступ до водопостачання, газу та електрики, нормальна робота зв’язку пропала в перші дні окупації.
Проїхати або пройти з одного мікрорайону в інший стало небезпечно, адже в кращому випадку могли не пропустити й повернути назад, а в гіршому «забрати на підвал» для обшуку та допит або просто вбити. Вбиті тіла не давали захоронити по декілька днів і тижнів.
Через щоденні обстріли мешканці перебрались в бомбосховища, підвали. У кожному дворі були організовані кухні. Люди згуртовувались, допомагали один одному. Хтось займався приготуванням їжі, хтось шукав і приносив воду, дрова, ліки, їжу, гуманітарну допомогу тощо. Також допомагали хворим і старим людям. Крім того, варто зазначити, що в цих тяжких умовах не забували й про тварин, які також потребували життя.
Євгенія Бобрик з чоловіком та дочкою зустріли війну в Бучі. Про те, як вони рятувалися від російської окупації, жінка розповіла в інтерв’ю для медіа “Українська правда”. Це одна з небагатьох, на жаль, сімей, які змогли виїхати з міста й залишитися живими. Таких історій багато, та ми маємо пам’ятати, чого варта наша свобода та незалежність.
Тільки з 9 березня українською влада змогла домовитись з російськими окупантами щодо масової евакуації мешканців. До цього люди самостійно на свій страх і ризик намагались вийти та виїхати з міста.
Євгенія Бобрик зізнається, що перед тим, як виїзжати, родина довго сумнівалася, однак сидіти в підвалі було нестерпно. Тому вони самостійно вирішили покинути місто.
"Одна справа, коли прилетить, і все, а інша – сидіти та чекати, що до тебе прийдуть та почнуть катувати. Або йти під обстрілами, де тебе поранять, не доб’ють і ти будеш лежати та стікати кров’ю".
Тихим ранком родина вирішила поїхати з міста. Сіли в два автомобілі й рушили. Вони перетнули залізничну колію в Бучі, а коли проїхали Ірпінь, через дві хвилини Євгенія почула тріск.
“Потім я зрозуміла, що це – автомат. Трасуючі кулі, які спалахують. Я подумала, що це – вже все. Невідворотний фінал мого життя станеться зараз”.
На щастя, чоловік Євгенії встиг з’їхати з дороги у провулок з-під лінії вогню. Жінка ж почала гальмувати, зрозумівши, що їй прострелили колесо. Євгенія не встигла зупинитися, як вибухнув капот її машини. Їм пощастило: машина загорілася, але одразу не вибухнула.
Пасажири вистрибнули з авто і сховалися за ним. Окупанти продовжували стріляти. Одна з пасажирок побігла, але потім впала. Поранену врятував чоловік Євгенії, він відтягнув її у безпечне місце. Поки росіяни перезаряджали зброю люди змогли перебігти дорогу, яку обстрілювали.
“Ми встигли!”
Євгенія з родиною просиділа у підвалі до 9 березня. Пораненій жінці допомогл військові з тероборони: забрали її в ірпінський шпиталь (з якого потім знову прийшлось евакуюватися, адже його захопили росіяни через добу).
Коли українська влада домовилась про евакуацію цивільних, Євгенія з родиною скористались можливістю покинути місто. Так жінка згадує дорогу, наповнену болем та стражданнями всіх українців.
“Під час дороги ми споглядали жахливі картини: розбита Буча, Стоянка, трупи людей на узбіччі. Купа розстріляних машин. На Житомирську трасу було боляче дивитися: вся в уламках. Враження, що я потрапила у фільм жахів. Інцидент з гранатометом, то було хоча б швидко. А їхати 8 годин через понівечену країну – це неможливо".
З 10 по 17 березня Київська обласна військова адміністрація та Бучанська міська рада та інші державні органи влади організували евакуацію мешканців автобусами, до яких приєднувались люди на легкових та вантажних авто. Загалом було евакуйовано близько 15 000 мешканців.
Звісно, є інші історії людей, які не захотіли покидати рідне місто й провели 33 дня в окупації. Ці люди бачили всю жорстокість російської “армії”. Галина, одна з таких людей, вона вирішила залишитися. В інтерв’ю “Суспільному” жінка згадує, що бої були такі сильні, що кожного дня не знала, чи доживе до наступного.
"Кожну хвилину думаєш, що вже все, розпрощалися з життям. Від цих вибухів цегла на очах перетворюється на пил. Вони тут бомби кидали і ракети летіли, я таке тільки по телевізору бачила. Серце болить, дихати важко".
До неї в квартиру росіяни прийшли у перший день окупації. Відкрили двері й наставили автомати. Галина просила їх, не вбивати. Один з військових відповів, що не будуть вбивати, але потрібно сховатися у підвал. Жінка каже, що на них були сірі пов’язки зі скотчу, але вона довго не могла зрозуміти, чи це українські війська чи росіяни. Але згадує, що акцент у них був московській.
Інша жінка Тетяна поки чекала з іншими бучанами на продукти й текстиль від волонтерів, поділилась з журналістами своєю історією.
“Вісім людей вбили, дві жінки і чоловіки. Стріляли з автоматів. Просто ходили по дворах і вбивали. В одній хаті тіла збирали і палили”.
Згадує, що вона сама просиділа у підвалі.
“Біля нас там людей 30 повиганяли з хат. Танк стояв, БТРи, весь час стріляли в бік Ірпеня. Мій чоловік вийшов одного разу, а вони йому: швидко у двір!”.
Розповідає, що вбивали переважно молодих людей. Згадує молодого хлопця, в якого батько на фронті на Сході. Каже, що його росіяни катували, ламали руки-ноги.
"А потім вистрілили в голову. Вистрілили і все. За батька в АТО".
Наразі встановлено, що всього по району Бучі загинуло 1137 осіб, безпосередньо у місті Буча – 461 людина. (про це повідомив Голова Нацполіції 8-го червня 2022 року)
31 березня українська армія звільнила місто від російських загарбників.
Бучанська різанина - це одна з багатьох страшних подій, які відбувають в Україні по сьогодні. Допоки всі міста України не будуть деокуповані, ми не можемо здатися. Ми маємо пам’ятати про наших людей, які загинули через російське вторгнення, й помститися за них, здобувши бажану незалежність та свободу!
Як живе місто зараз (станом на квітень 2023 року)
Основну інфраструктуру Бучі відновили надзвичайно швидко. Світло, газ та вода повернулися сюди ще у квітні минулого року.
Критично важлива потреба, яка постала перед містом після деокупації - постачання харчів, ліків та інших необхідних речей. Протягом перших місяців магазини та аптеки були закриті, тому гуманітарні організації забезпечували ці потреби. Допомоги в Бучі було справді багато і волонтери з перших днів після звільнення розвозили її адресно, що допомогло уникнути голоду та гуманітарної катастрофи.
Магазини почали відкриватися влітку, поступово запрацювали майже всі "доокупаційні", включно з супермаркетами. Але найбільш символічним стало відновлення роботи супермаркету Novus, а також McDonalds у центрі Бучі – вони постраждали ще у перші дні вторгнення від вогню російської техніки.
Багато бучанців втратили домівки – у когось росіяни спалили квартири, коли вели "попереджувальний" вогонь по вікнах з бронетехніки під час руху колон, у інших приватні будинки були зруйновані при спробах штурмів Ірпеня, а комусь міна чи ракета від "Граду" прилетіла під час артилерійських перестрілок, які йшли тут майже постійно.
З житлом для бучанців (а також біженців з інших українських міст) допомогли міжнародні партнери. Наприклад, Польща передала модульні будинки - це хоч і не повноцінне помешкання, яке має свої обмеження, особливо під час відключень світла, але перезимувати воно допомогло багатьом.
Водночас багато спалених квартир у багатоповерхівках були або відремонтовані, або законсервовані на зиму. Повне відновлення останніх залишається питанням відкритим, тут все залежатиме від ресурсів самого міста, а також міжнародної допомоги.
Й наостанок
Бучанська різанина - це геноцид українського народу, скоєний простими росіянами. Я сподіваюсь, що всі військові, які були причетні до злочинів на території України, отримають справедливий вирок. Давайте не забувати задля чого ми боремося. Перестаньте цькувати один одного. Українці, єднайомся! Слава Україні!
Джерела:
https://buchahistory.com/korotka-istoriia-okupatsii-buchanskoi-hromady/
https://life.pravda.com.ua/society/2022/04/6/248117/
https://chasdiy.org/events/bucha-khronolohiia-vyzvolennia-mista-heroiv.html
https://suspilne.media/224880-33-dni-okupacii-buci-so-vidbuvaetsa-u-misti-pisla-zvilnenna/
https://www.bbc.com/ukrainian/articles/cl46x46p4d8o
