Моє знайомство з книгою
"А як хочеш починати нове життя, то вдаліший за понеділок день - хіба що перше січня." Саме тому і я першого січня вирішила нарешті приділити більше уваги читанню. Читанню не для екзаменів, школи чи академічних потреб, а для задоволення. Для цього я не змогла знайти кращої книги, ніж роман Ілларіона Павлюка "Я бачу вас цікавить пітьма".
Про цей бестселер я дізналася з відео на книжковому клубі Вовчиці, а згодом побачила його у книгарні. Спочатку я прочитала 200 сторінок, але потім закрутилася у справах і забула. Повернення до книги й перечитування цих перших розділів принесло мені величезне задоволення. Я ще раз переконалася, що це не детектив, а радше містичний роман із захопливою детективною лінією, яка тримає у напрузі й мотивує не боятися серйозності книги.
Для мене "Я бачу вас цікавить пітьма" стала джерелом глибоких роздумів. Вона змушує зупинитися в метушні життя і зазирнути в себе: яка пітьма всередині тебе? Що й коли ти зробив не так? І найголовніше — яке виправдання ти собі вигадав?
Книга наповнена численними алюзіями з міфології, мистецтва та літератури, але мене найбільше вразило те, як це все показано через український контекст. Хоч я не виросла поруч із великим закинутим заводом, я чітко уявляла його. Хоч ніколи не бачила старої картонної течки у поліцейському відділку, я майже фізично відчула її фактуру. І хоча у моєму місті немає напису "Я сердечко Буськів сад", я голосно засміялася, уявивши, як він виглядає, коли одна з буква згасла.
Загалом, "Я бачу вас цікавить пітьма" — це досить моторошна історія про вибір людини. Однак містичний туман, яким овіяна книга, не відлякує читача завдяки живим діалогам, кмітливим жартам, яскраво змальованим персонажам і постійній інтризі, що змушує замислитися: на що здатен кожен із нас?
Містика та реальність: про що книга
Якщо ця книга вас зацікавила, варто трохи розповісти про її сюжет. Кримінальний психолог Андрій Гайстер, завдяки наполегливості свого друга, вирушає до селища Буськів Сад, щоб допомогти у розслідуванні серії злочинів. У селищі, за його даними, діє серійний вбивця, а нещодавно зникла дівчинка.
Проте, приїхавши туди, Андрій виявляє, що на нього ніхто не чекав. Місцеві жителі стверджують, що жодних злочинів не було, а його допомога не потрібна. Єдине, про що вони згадують, — це зникла дівчинка з особливостями розвитку. Та навіть тут мешканці не поспішають діяти, а замість цього філософствують, чи варто взагалі її рятувати. На їхню думку, не зрозуміло, чи її порятунок не стане приреченням на ще більші страждання.
Попри це, Андрій вирішує знайти дівчинку, борючись не лише з байдужістю мешканців, а й із тією, що давно оселилася у його власному серці.
Аналіз персонажів
Увага: далі будуть спойлери!
Варто почати з того, що Буськів Сад — це пекло. Ось такий початок) Це стає зрозуміло вже в момент, коли звучить пісня Highway to Hell, хоча я зрозуміла цей натяк значно пізніше — коли Андрій зауважив, що у селищі немає цвинтаря. Всі персонажі, які опинилися в Буськовому Саду, потрапили туди через скоєні гріхи. Усвідомивши це, я відчула полегшення, адже перестала шукати ідеального або хоча б хорошого героя. Їх тут просто немає — за винятком маленької Надійки, яка потрапила в пекло через те, що не була охрещена.
Ця ідея підкреслює, що кожен має пітьму в собі. Як зазначено у книзі:
“Якраз люди всі однакові. Спочатку. Однаково зворушливі рожеві немовлята. Просто потім хтось дозволяє собі перейти межу, а хтось — ні”.
Книга багата на цікавих персонажів, які на перший погляд можуть здатися другорядними, але згодом дивують своїми історіями. Їхні образи уособлюють сім смертних гріхів. Наприклад, мер міста Тупогуб Павло Борисович — ненажерливість. Це прямо підкреслено автором через використання курсиву. Цей корумпований чиновник у бідному селі взимку їсть виноград і насолоджується сиром, збитим до текстури повітряного мусу. Але це не єдиний його гріх — навіть до власного сина він не звертається як до рідного, що робить його одним із найважливіших персонажів для аналізу.
Схожа ситуація із Суботою. Його гріх очевидний — блуд. Він шантажував село, маніпулював, але водночас є із найнесподіваніших персонажів. То він тверезо міркує про вовків і овець, то готовий пожертвувати малою Надійкою, аби врятувати себе.
Оксі, яка спершу здавалася єдиною притомною людиною у селищі, стала для мене розчаруванням. Її гріх мене по-справжньому вразив. Ім'я Оксі викликає чимало запитань. Чи це натяк на гормон окситоцин, що виділяється гіпоталамусом і посилює зв'язок між матір'ю та дитиною. Чи, можливо, це від слова "оксиген" (кисень), адже в книзі багато смертей через асфіксію? Її історія разом із темою домашнього насильства справді пронизала мене і насторожила.
“Справжній Арсен — це не той, що стоїть із таймером над яйцями. Справжній Арсен — це той, хто надягає кастет і не спиняється, поки не почує хрускоту кісток”.
Лікар, який уособлює Звіра, теж залишає неабияке враження. Ця історія вказує на те, що його жорстокість — наслідок відсутності любові в дитинстві. Матір Звіра викликає огиду навіть під час короткої згадки, а байдужість батька лише підсилює трагедію. Євген Павлович став таким через травматичне дитинство, хоча це не знімає з нього відповідальності.
Андрій уособлює байдужість. Він залишив дівчину через надумані причини, покинув дитину та шукав Надійку більше у кафе "Міраж", ніж у катакомбах. Але його боротьба з власною байдужістю зрештою виявилася успішною, і він зміг врятувати дівчинку.
Якщо б існувала номінація на "найбільш вайбового персонажа", то для мене це був би Харитон Еребович, або ж Чоловік у Червоному. Його іронічність та здатність підколоти пасажирів викликають симпатію. Черниця й бармен на червоному "ягуарі" спершу здавалися лякаючими, але їхня присутність додала книзі містичності.
Я точно ще раз перечитаю цю книгу, адже кожного разу можна знайти щось нове. Відсилки до Біблії, міфології, скандинавських уявлень про пекло, Босха, "Аліси в країні чудес" і "Синьої Бороди" там не просто так. Розшифровувати їх — завдання не з легких, але ж “Мистецтвом треба цікавитися”.
