Не мертвим те є, що перебуває у вічності,
бо з плином епох навіть смерть може померти
Говард Фі́ліпс Лавкрафт
Айзек повільно проминув браму Crowhollow Grammar School, у якій дерево вже давно зрослось із металом. Пофарбована у безоднево-чорне, вимощена ще доноєвим камінням з місцевої гори, дорога завилась до черева школи. Праворуч розкинулось регбійне поле, яке із рання зайняли "перламутрові ворони" — дітлахи Тругема не обірвуть політ крука у півфіналі. Небо. Хлопець втупився в цей античний колізей. Хмари, немов римські колісниці, несуться за горизонт в безкінечній гонитві за тріумфом. Дзвін пронісся хаотичною хвилею — немовби звук застрибав по нерівностях подвір'я й зник у хащах, що непроникним кільцем оточили будівлю, застиглу у владній дрімоті.
Хлопець зайшов усередину. Запахи. Суперечності й старовина змішались тут в специфічному квартеті: запахи їжі та плісняви обманюють мозок, а пристрасть зливається із пилом першодруків у кволому вальсі. В кінці коридору біля шафки застигла дівчина. Серафіна. Для оточення вона така ж непомітна, як і містер Оуклі, який прибирає по вечорах класи. Брудно-руде волосся навіть не до плечей. Зеленуваті очі, у яких видніються повітряні замки... Уся школа, яка минулоріч збожеволіла від старшокласниці Маргарет, відвела їй місце на задвірках - подалі від повних бісиків очей та спрямованих повз амурських стріл. Айзек помітив уже звичні кольорові плями на її пальцях, як і притиснутий до серця — а, може, просто прихований від неіснуючих пильних поглядів — цупкий медовий альбом. Він провів долонею по її щоці та завів пасмо волосся за вушко.
Подіяло! Серафіна прокинулась від летаргічного сну. Юнак ледь помітно всміхнувся, а її обличчя перевтілилось - воно стало... яскравим, ніби сам Бог осяяв це личико. Вона підхопила його під руку й разом вони попливли, ледь помітно штовхаючи одне одного стегнами, на спільний урок латини та класичної літератури.
***
Механізм запрацював, із циклопічного ока вирвався струмінь світла й по стіні забігали слова:
“На початку ХХІ століття корпорація TYRELL
вивела еволюцію роботів на рівень «Нексус» —
створивши істот, практично ідентичних людині,
відомих як...
Антиквар не збрехав: апарат працює бездоганно. Вінтажна техніка для олдскульного кіно — відмінне поєднання, як чай з молоком. Серафіна вмостилась на ліжку поряд із Айзеком: найближча її рука переплелась із хлопчачою, а зовнішня опинилась на його животі під футболкою, ніби чекаючи поштовхів дитинки.
…репліканти.
Репліканти моделі «Нексус 6» перевершували своїх творців-генетиків у силі та спритності й принаймні не поступалися їм розумом.
Реплікантів використовували за межами Землі як рабську силу під час небезпечного освоєння та колонізації інших планет»
Айзек. Вони з Серафіною разом, здається, ще з часів бета-тестування. Для нього вона лишається тим самим унікальним артефактом, який хочеться загорнути в м'який фетр і сховати від чужих неохайних рук. Це глибока, беззастережна й алогічна прихильність, але... де немає місця... потягу. Асексуальність. "Модель розділеного потягу: Як асексуальність переосмислила еволюцію близькості". Він захлином прослухав той випадковий влог «Антрополога сучасності», опісля багато разів відтворюючи й розкладаючи на атоми. Це перетворило його з KD6-3.7 на Кея.
Серафіна. Вона не завжди була такою, як зараз — рік тому навіть її очі були іншого кольору. Батько почав зловживати дарунками Вакха — його періодичні спалахи не обговорювали хіба упокоєні. Матір знову відчула себе Єленою й почала магнітити мужів. Але найбільше болю їй завдав старший брат. Він став найгіршим із поганців — сумішшю Лютера зі стрічки "Воїни" та гидотного підлизи; якось він лише тому не позбавив сестру цноти, що до кімнати випадково зазирнув батько. У всьому Всесвіті лишилася лиш одна істота, яка не змінилася на гірше й не дала їй розчинитися в кислоті болю та відчаю. Вірний Айзек не перетинає межу — у Серафіни сформувався тваринний страх перед близькістю, — та лишається поряд, зігріваючи й допомагаючи відганяти демонів.
За останній рік Серафіна пройшла шлях до своєї Голгофи, розіп'яла себе й переродилась. Стала свідком, як рідні остаточно перестали щось вдавати й сім'я зруйнувалась. Шкільний колектив витіснив її із соціального життя — єдиного простору, що визначає місце підлітка у цьому маленькому світі. Усвідомила: вона насправді — тлінь. Дівчину взяла під опіку сім'я Айзека. Прокинулася. Поглянула на світ іншими очима. Розшифрувала свій нейротип. Почала дихати на повні груди і будувати плани.
***
Майбутнє неможливо передбачити, а обриси речей не можна вгадати.
Думати інакше — абсурд. Але ранками вони виглядають молодими
й чіпляються за надію. Надію на те, що світ можна перебудувати —
зробити його добрішим та солодшим. Сни тут мають вагу та запах.
Вони повзуть по стінах, як цвіль, і лишають по собі гіркий присмак на язиці
— Сільвія Морено-Ґарсія, «Мексиканська готика»
Crowhollow Grammar School. У старій будівлі поєдналось ДНК варварської та тюдорівської епох. Вона немовби умисно застигла посеред старого дубового лісу, під схилами гори Кроухолоу-Вейл, що плавно здіймається до металевих небес, понівечена гострими виступами і западинами. Чорняві очі над входом пильно розглядають та пронизують кожного, хто наближається до неї. Школу оточують три скам'янілі дерева — гвардійці часів старої доброї Англії: два вартують обабіч брами, а останній, попихуючи, самовпевнено спирається тінню на тилову стіну.
Кожен, хто опиняється всередині, провалюється в Задзеркалля. Шкільна лабораторія, заставлена різноманітними зразками й навіть мутованими ембріонами, вилученими у матерів після аварії на локальному ядерному об’єкті, іноді наповнюється п’янким кавунним запахом. По кутастих коридорах кожного ранку прогулюється протяг: його завитки з’являються нізвідки та зникають внікуди; він зазирає дівчатам під спідниці, піднімаючи їх а-ля Монро. Підлітки прозвали його розгульним духом Едварда ІІ. Час від часу у різних частинах школи можна почути утробні звуки: одні чують органне звучання – гру Деві Джонса, яка зазиває душі померлих прямувати річкою, затканою в колектор десь неглибоко під класами;
другі – ледь чутний передзвін металевих трубочок, який то вводить в меланхолійний транс, то навіює відчуття саморозкладання: можливо, це чергова забавка усе того ж протягу, а, може, то щось зовсім інше.
Найхимерніше ховається не в коридорах чи класах або ж під ними. Міцелій. Його ниті звиваються в стінах, як труби. За сотню років він пройшов шлях від непримітного представника біологічного виду до губки, що всмоктує чужі спогади й пристрасті, та навіть індивіда, який проявив ознаки самосвідомості. У підвалі, на верхній поличці найвіддаленішого приміщення 4-В, зберігається пошарпаний зошит із помереживаною попелястою обкладинкою; він вкритий шаром пилу, ніби забутий первісними людьми. Шістнадцятирічна Ферн Бремвелл, яка навчалась ще в закритій школі для бідних дівчат Кроуголлоу у часи Другої Великої війни, детально описала його, називаючи в одних місцях "реальним господарем цього місця", а в інших — "досконалим організмом". Сутність відкривалась дівчині опосередковано, через образи, розриваючи на початках свідомість. Наприкінці Ферн записала, що він явив їй лиш одне слово: Азатот.
Зі школи міс Бремвелл так і не випустилась.
Азатот, перетворивши школу на царство ілюзій, приготувався до боротьби за Lebensraum.
Post scriptum. В оповіданні використано картину «Падаючі зірки» (The Shooting Stars / Les Étoiles Filantes) Жана-Франсуа Мілле, оригінал якої експонується у Національному музеї Уельсу в Кардіффі.
