Мій колишній, Фуад, хоче подарувати мені браслет на ніжку. Коли ми зустрічались, ми розмовляли про це, бо мені подобаються такі прикраси. Він казав, що у них в Азербайджані кожна друга дівчина носить такий браслет і це дуже попсова прикраса, яка вже приїлась і муляє око.
Він обирає із золота. На його місці я б не купувала, бо якщо там погана застібка, я його на починку носити не збираюсь. Він один раз розірветься і на цьому все закінчиться. А золоті частинки жалко викидати…
Кажуть, що типу справді художник працює в матеріалі. Треба, щоб не папірці гівном обтирати, а щось тактильне, фактурне, об’ємне.
Я давно і довго думала про це і багато всього намагалась опанувати.
Мені подобаються прикраси, я завжди носила крупні сережки і хотіла собі зробити сережки з глини. Це складний процес, бо там треба спеціальна піч, яка має достатньо високі температури для обжигу глини. Тобто технологічно це складно і мені цей процес був недоступний.
Тоді я спробувала стандартне ліплення з полімерної глини, навіть запікала її в духовці. Це доволі нескладно, але мій творчий порив закінчився на тому, що на вироблену сережку треба наліпити якусь застібку або гвоздик. Фурнітуру. Мене не задовільняли звичайні гачки, які можна купити поштучно.
Це при тому, що я сама носила сережки на таких дешевих простих крючках і воно мене не дуже непокоїло. Я маю на увазі якість, міцність.
Я пробувала ліпити зі скульптурної полегшеної глини і розфарбовувати її емальованими фарбами типу для скла, вітражними. У мене навіть було декільа пар сережок, які мені в результаті подобались, але вони вийшли важкими, товстими, я знала, що не випікала їх як треба, і тому не носила.
Я пробувала розфарбовувати скло. У мене була велика чашка, яку я обмалювала, а потім я вигадала відрізати горлишко у скляної пляшки, розфарбувати її і використовувати як світильник. Ясна річ сама я розпилити пляшку скляну не могла і звернулась із цим питанням до тата. Якось разом ми з ним, використовучи нитку і щось іще, впорались із цією задачею.
В університеті на якихось Конструкціях, очевидно, у нас була курсова робота, для якої треба було вигадати, відмалювати і створити макет об’єкта меблів у близькому або тому самому матеріалі, що і задумано у проекті.
Я вигадала крісло-гойдалку у формі киці, і за моїм розумінням його каркас треба було випилити з дерева. По-моєму дід вже тоді помер, і цим теж довелось займатись моєму татові. Крісло вийшло дуже маленьке, розміром як меблі для Барбі. Можливо воно і добре, що воно було такого розміру, але мені здавалось, що це вже занадто мініатюра.
Я не вмію в’язати, хоча в шкільні часи у нас були Технології, де нас змушувати готувати борщ, шити спідницю та фартух, і щось нав’язувати.
Я не люблю шити, не люблю міліметровку, креслення викройки і так далі: це дуже дрібна для мене робота, від якої в мене починається сказ.
Мене вчили вдома вишивати хрестиком, я щось навіть намагалась вишивати по схемі, але мене це заняття теж не захопило. Мені дуже подобалась вишивка гладдю і якийсь час я намагалась вишивати закінчені композиції, квіти. Але я не знайшла цим вишивкам практичного застосування і у мене не з’явилось бажання вишити більший формат.
Мені подобаються самі нитки як матеріал. Вони м’які і для на мене затишні. У мене були в’язані сережки з хенд-мейд ярмарки, добре зроблені, тому я начебто мала підтвердження тому, що нитки – це нормальний робочий матеріал.
Пару років тому я пішла на майстер-клас з ткацтва і з’ясувала, що це найприємніший для мене вид взаємодії із нитками. Хоча я досі не бачу користі, практичного побутового застосування у декоративних тканих роботах.
Уже не пам’ятаю коли, але точно після 2018го року, ми з подругами їздили в Чорнобиль. Від тієї поїздки у мене лишилось враження, що природа дуже гарно поглинає місто. Я не знала, що поблизу Чорнобиля продовжують жити люди (ніколи не цікавилась темою).
Моя родина з обох сторін – і татова сім’я, і сім’я мами – жили поблизу Києва, в Ірпіні. Коли стався вибух на ЧАЕС їх усіх кудись евакуйовували, але я детально не розпитувала про те, як це було.
У початкових класах школи нам щороку привозили подарунки типу для дітей-постраждалих від Чорнобильської трагедії. У тих подарунках були олівці Crayon. Я не пам’ятаю що ще. Там були якісь крутіші подарунки, на які я заглядала і заздрила, а були олівці Crayon, які діставались мені. Воскові олівці – я досі не знаю на якій поверхні треба ними малювати.
Мій тато колись із друзями машиною теж їздив в Чорнобиль, років за 20 після трагедії, скоріше за все, щоб там налигатись. Я не знаю де вони жили і як взагалі була організована та поїздка. З неї він або вони усі разом привезли оленячі роги. Напевно тому, що це дорого і натякає на атрибут багатства. Тато казав, що їх довелось закопати, бо якимось чином уже в Києві їх таки перевірили і з’ясувалось, що вони радіоактивні.
Річка Дніпро висихає.
Навіть якщо це правда, я не впевнена, що це погано. Скоріше за все річки вічні і з ними подібного не має відбутись. З іншої сторони – я не знаю причин та витоків цього явища. Можливо це природній процес, тобто ці зміни відбуваються не через негативний вплив людської життєдіяльності на природу, а через зсув літосферних плит, наприклад.
На Закарпатті я бачила як місцеві використовують деякі річки. Можливо вони знають про ті річки більше за мене і розрізняють ті, в яких можна прати речі і мити машину, і ті, в яких цього робити не слід. Все одно я не розумію цього підходу: забруднювати домашні річки, з яких можуть пити тварини, порошком для прання та різного рода поліролями.
Держава напевно мала б опікуватись чистотою річок, особливо якщо це гірські ріки.
Там по річках крім мильної піни несуться ще кілограми сміття: платикових стаканів, пакетів, жестяних банок. Наврядчи вода їх перетравлює. Срати у воду, яку збираєшся пити, – мені здається такого навіть тварини не роблять, коли/якщо хочуть жити.
Мене цікавить ще наступний етап цього явища: річка, припустимо, після України, витікає на територію Угорщини, Словаччини, Молдови або Румунії, а там контроль за чистотою води, наприклад, є. Я б на місці тих країх прагнула штрафувати Україну за те, що вона зливає їм забруднену хімічними відходами воду.
Все ж я вірю, що є країни і суспільства, які більш цивілізовано поводяться із водою, сміттям, відходами.
Чому, не розумію, дозволяють жити і існувати циганським таборам на території країни? Вони громадяни чи не громадяни? Якщо вони не громадяни, можливо їх треба депортувати? Чому вони не громадяни?…Якщо це просто кримінальні елементи, хай пиздують кудись, як казав мій колишній, у країну Циганщину.
Якщо громадянства як поняття не існує, тоді не існує країни, не існує кордонів, не існує законів, правил, бюрократії і так далі.
Країна не хоче знати скільки на її території живе населення, не хоче обліковувати жителів своєї території. Наврядчи це країна або держава.
Не видавати громадянство зручно, бо «вони не зароблять», а значить «нам багатства буде більше». З точки зору державного устрою це інвалідний підхід. Інвалідний значить нежиттєздатний.
Як я збираюсь розводити відкритий вогонь у приміщенні?
У мене є пісок, дві цеглини, дерев’яні рамки, сухі товсті гілки дерев, є старі рекламні проспекти, є силіконова форма, є великий глиняний дзбан, є сірники і є металева решітка. Мені здається я маю впоратись. Але буде тхнути і важливо не залишити на підлозі горілих слідів.
Якщо буде вогко і не буде опалення, мені здається, що відкритий вогонь в кімнатах необхідний, щоб просушувати приміщення.
Та моя подруга, з якою я їздила на море та знімала квартиру на Дарниці, мала вітчима. Його звали Микола і він був схожий на ведмедя. Високий, крупний, розтовстілий і в окулярах. Він був прихожанином церкви Свідків Ієгови або якихось інших протестантів.
Її мама підтримувала Колю, я не знаю з яких переконань чи міркувань, тобто я не знаю що саме стало причиною її навернення до Бога.
Вони разом щонеділі відвідували загальні збори і зі слів моєї подруги я знала, що її мама там має гарну репутацію, бо розповіла свою історію зі сцени і стала прикладом для інших: до неї звертались по підтримку, guidance.
Я бувала у них в гостях і знала, що моя подруга не вірить і намагається усіляко ухилятись від недільних візитів до церкви. Інколи вона все ж таки там бувала, але для того, щоб сильно не засмучувати батьків.
Колю вона не любила, бо він був дуже занудний і, наскільки я розумію, вередливий. Голос у нього був тихий і зі мною у спілкуванні він був напористий, але миролюбний. Він сам мені розповів, що має освіту хіміка (чи біолога) і в молоді роки був наркоманом. Я так зрозуміла він коловся, або він сам це уточнив. Він, як і усі прихожани усіх церков, пропонував мені разом з ними сходити на недільне зібрання до їхньої церкви, але я ввічливо відмовлялась. Підтримку своїй подрузі я висловлювала тим, що ми разом з нею НЕ ХОДИЛИ на недільні служби.
Коли ми вже жили окремо на Дарниці, вони (мама подруги і вітчим Коля) приїхали до нас в гості, ми якраз сиділи на кухні. Коля загнав нам безкінечно смішну пургу про ПЕРГУ. Він нам її привіз. Баночку ПЕРГИ. І книжку. Про те, чому це корисно.
Я нічого не запам’ятала з його пояснень навіщо нам потрібна ця перга. Ми її не їли. Напевно дарма. Коля був абсолютно серйозним, у його намірах не було підтексту і він привіз її не заради жарту.
Владислав, заручившись моєю міцною підтримкою і постійним феканням на його вузьконаправлений обмежений кавовий дебілізм, вирішив нарешті почати створювати ЩОСЬ СВОЄ, авторські напої. Почав працювати зі зрозумілими продуктами, а не з гівном типу хініну, яке замовляв на аліекспресі із доставкою з Китаю.
Ну справді, щоб перейти до іноземних продуктів треба перепрацювати з усіма рідними, освоїти їх, і втомитись від них. Які з простодоступних українських продуктів освоїв Владислав Федчук? Йому навіть сіль потрібна була рожева гімалайська.
Владислав меншовартісний бруднопик. Владислав пожовклий жовтневий листок.
Хоча він мені готував багато всякого і я дурна думала, що то все його винаходи. Але потім з’ясувалось, що він постійно сидить на кухні в takava біля Вокзальної і вони там у своїй гейській тусовці не лише труться голівками оголених пісюнчиків, а й обмінюються рецептами. Це я взагалі не зрозуміла. Який у цьому сенс? Ви ж конкуренти. Крім того, Владислав ж не працює в takava і не має до них жодного стосунку. Йому з takava не платять, він сам свою діру утримував.
Коротше кажучи, він вирішив опанувати буряк. Вийшло погано. Ідея була цікава, але те, що він подавав як типу достойний подання напій з буряком, явно таким не було.
Він зробив заготовку, я впевнена він над нею мало працював. Суть напою: це типу молочний коктейль з бананом і з буряком. Звучить прикольно і воно мало рожевий колір, дуже гарно.
Але сам буряк давав специфічний присмак і щось таке на межі гіркоти та терпкості, щось таке, від чого лишається відчуття, що поїв піску. Наскільки я можу зрозуміти, зазвичай такі нюанси прибирають зі смаку перед тим
як запускати напій у виробництво, бо це помічають усі і усі відносять цей смаковий досвід у категорію тих, що вражають неприємно.
Крім того, я впевнена, що він саме недопрацював і подав нашвидкоручний висер, бо бували незвичайні коктейлі, напої, які йому добре вдавались.
У нього було ще одне недопрацьоване незручне гівно, яке він усім пропонував як родзинку свого меню. Це була кава зі збитими вершками. Там були не магазинні вершки в балоні, а звичайні рідкі, і він збивав їх самостійно перед подачею.
Коли він подавав цей сором, він усіх попереджав дуже люб’язно у своїй напрацьованій підорській манері, що треба відкрити ротіка і зробити так, щоб вершки потрапляли до рота разом з кавою одночасно.
Оформлене воно було у високий вузький стакан, тобто це за замовчанням було незручно. Зразу було зрозуміло, що Владислав не те, що не розуміється на каві та на веденні бізнесу, він взагалі ніколи сам не був клієнтом кафе.
Бо якби був, він би розумів, що достатньо подати до цього стакана ложку, хлопнути свого пиздлявого їбальника і обслужити більше людей, тобто заробити більше грошей. Але він кожній шлюсі намагався залізти до рота та стояв над душею, споглядаючи пероральний прийом його напуканих з сифона вершкових спермопіків.
Я не пробачаю йому і інший його кулінарний кавовий витвір.
Він готував айріш, це була кава-десерт у бокалі типу тирамісу. Він був дуже солодкий, дуже густий і дуже виразний. Тобто це був не напій, а більше повноцінний десерт, після якого загалом можна було б і випити води, щоб трошки прорідити зацукрену кров. Я замовила його лише один раз з цікавості.
Я люблю десерти з вітрини, тому я без задньої думки замовила ще торт. Це був карамельний торт по типу Київського. Він сам собою теж був приторно-солодкий. Владислав мене не застерігав, що я можу померти, споживаючи своє замовлення і що те, що я обрала, не пасуватиме одне до одного, бо це типу масло маслянноє.
Я була з подругою і можливо у мене був якийсь особливий день циклу, коли я наполегливо жрала той торт, заїдаючи тим айрішем, хоча мені було занадто солодко і я розуміла, що воно протирічить одне одному. Але я за це заплатила, тож я хотіла хоча б до половини з’їсти і того, і іншого. Я зрештою не доїла і мені залишок того дня було погано і хотілось виблювати все назад, настільки важко це далось моєму шлунку і просто залишався мерзотний солодкий післясмак у роті.
Коли я підійшла до нього розрахуватись, він бачив, що мені недобре, і сказав: «А воно взагалі не варто і те, і друге разом…». Кажу так а чого ти мене не попередив, чмо? Ти ж знав, тварина. Спеціально промовчав, щоб дивитись, як я давлюсь.
Яка у мене до нього після цього повага має бути і чому я маю повертатись до нього в кафе як до приємного та цікавого шефа?
Це робота не на залучення клієнта, а просто типу подивитись як воно давиться і чи не здохне воно в процесі.
Навіщо ти кафе з кавою і тістечками відкрив? Ну продавай рулети з туалетного паперу, приправленого миючим засобом для посуду – теж комусь сподобається, теж хтось з’їсть у тебе на очах, буде ще веселіше за тим спостерігати!
Тому я ніколи і не заходжу в такі діри, як діра Федчук. Воно по зовнішньому вигляду зрозуміло, якого рівня це забігайлівка і на що у ній очікувати.
Не подобається більшість Владиславових подач.
Він гарний, у нього є почуття стилю, це було видно і по інтер’єру, і по тому як він вдягався, і ще з багатьох ознак, але він неотесаний сільський дурник. З претензієй на високоє (зріст 170,7см).
Владислав подає мені лимонад. Якийсь там типу з бергамотом. Звучить круто: лимонад з бергамотом. Кладе мені в стакан кружальце сушеного апельсина. Я його виймаю.
Питання: ти тупой, мальчік? Нашо ти мені його кладеш? Щоб я його вийняла? Воно не їстівне, нащо ти мені його пхаєш?
– А штоб удорожить.
Так де логіка?
Він же витратив гроші, щоб це купити. Можна було не купляти кружальців, не булькати їх у стакани, а просто накинути до ціни 2 нових гривні.
Те саме із льодом. У нас з цього приводу була заруба.
По-перше хуярить кондиціонер, я постійно прошу його підкрутити, бо Владислав сам ходить через день соплі жує #пріболєл, і я не хочу теж застудитись. По-друге, він мені пхає льода, коли я його не прошу. Я не п’ю напої з льодом. Я постійно грію горло, бо у мене такі зв’язки, яким потрібно гаряче.
Кажу: ти прикол, Владислав, чи да? Ти шо думаєш я ніколи на барі коктейлів не замовляла, не розумію нашо в них лід накладають? Ти на барі краплі горілки цідиш, чи ти каву робиш?
В сенсі я плачу за напій, а не за шматок льоду (300г водички). Якщо я захочу водички, я попрошу окремо, можна з цього приводу не переживати.
Він просто морозильник поставив і там наморожено так, що шматки льоду та інею стирчать з дверей навіть коли морозильник закритий. Владиславу трудно платіть оренду…Так викинь може гівно своє морозильне і стане легше, ні?
Чому мені сподобався Владислав Федчук і каварня Fedchuk?
Бо він у мене закохався і не знав як у цьому зізнатись, і мене дивувало як сильно він переживає. Ніколи не бачила, щоб чоловіка так розмазало.
Владислав і родичі Владислава (мого мужа в законі)
Вони надсилали йому подарунки на День Народження Кав’ярні. Це був чорний світшот із принтом. Владиславові було соромно і, коли він мені їх демонстрував, його лице було перекошене від болю. Йому було сумно і боляче за те, що він отримує такі низькоякісні(?), негарні, примітивні подарунки.
Зважаючи на те, що це родичі, і вони з Гайсина, я не побачила у тих подарунках нічого незвичного: у всіх є такі родичі і їхні подарунки мають право на існування.
Це глибока тема, що стосується естетичних вподобань, надивленості і так далі. Інколи уродські незграбні речі – це окремий вид шику, який треба зрозуміти.
У нього була хресна і дядя Вова. Мені дуже сподобалось, коли ми зіткнулись на різниці використовуваних нами слів: він каже «хресна», а я завжди казала «хрещена».
Якось він запросив їх до себе в гості. Я не знаю, чи мали вони якусь вищу мету, ніж просто провідати його в його закладі, коли приїхали. Я там була і просто спостерігала за їхнім спілкуванням.
Дядя Вова зробив з побаченого висновок, дав оціночне судження, яке полягало у тому, що Владислав состоялса і можна вважати його дуже успішним юношей. Він розмовляє українською, я його кривляю, бо вони (родичі) або не зрозуміли нахуя вони там, або їм не сподобалось побачене. Я не почула в їхніх словах щирості та не побачила у їхніх обличчях залученості.
У Владислава тоді були пляшки шампанського. Наскільки я зрозуміла, це було шампанське, списане з ресторана BAO, де у Владислава був друг шеф-кухар. Одна пляшка коштувала 10 000 грн, на них це було написано. Владислав не знайшовся нічим кращим, як всучити своїм родичам пляшку за 10 тис і відправити їх з богом додому.
Не зрозуміла я цього вчинку, навіщо він це зробив.
Вони не розуміють цінності цього шампанського. Не лише цінності, а й ціни. Тобто вони його, скоріше за все не вип’ють; якщо вип’ють, то не помітять різниці між ним та Совєтскім Шампанскім. І вони його не додумаються подарувати як хабар абощо, тобто не скористуються його ринковою вартістю та елітністю марки.
Це ж він не з добрих намірів зробив, а заради приниження, і від того, що був ображений. Чому шампанське за 10к????? Ну подаруй цукерки. Там було стільки мотлоху, який можна було подарувати, бо він на тих полицях зайвий.
Приїхала мама Владислава. Він до неї поїхати не міг, бо у нього в році немає вихідних днів. Їх немає, бо він працює один і найняти другого дурника у нього не було бюджету. Мені здалось вона не сильно до нього спішила.
Він мене їй особисто не представляв і ми не знайомились. Я просто сиділа мовчки сама за столом, слухала і дивилась як вони спілкуються. Владислав зробив їй каву, а потім відморожено слухав плітки та новини, які вона йому переповідала про родичів.
Це було дуже-дуже холодне спілкування. Вона швидко пішла по своїх справах, але потім вернулась. Я не зрозуміла, чи буде він її якось розважати, і чому він вирішив попрацювати у такий відповідальний день.
Мене все бісило, у тому числі поведінка Владислава, і я пішла посеред дня.
Коли у перший рік війни з’явилась новина про те, що Невзорову видали громадянство, а Ксенія Собчак приїздила в Україну покататись в лімузині, я не зрозуміла цих подій. Особливо про громадянство.
Я не підтримую підходу, коли дозволено мати декілька громадянств і цілком поділяю порядок отримання громадянства, за яким треба від 5 до 10 років прожити в країні, а потім ще здати екзамени типу мови, історії та правознавства.
Мені не зрозумілі виключення «за заслугі перед …», бо це необ’єктина дурня. Громадянин – це щось корисне для країни та для суспільства, щось таке, що орієнтується у системі, в якій живе. Крім того, громадянин має поділяти та бути частиною культури країни, в яікій живе, інакшими словами, асимілюватись.
Я дуже добре відчула, що мені, наприклад, складно буде стати громадянкою Румунії. І справа не у мові або відсутності знайомих, а у тому, що я відчула, що росла в іншому світі. Казки та жарти з телевізора, які відомі мені з дитинства, інші від тих, якими оперують румуни. Тобто навіть якщо або коли я здам усі екзамени і легалізуюсь, я все одно відчуватиму відмінність себе від румунів у корені моєї особистості і через це ніколи не назву себе румункою.
Бажання до асиміляції воно ж ширше за вивчення мови або сплату податків. Нація має певний спектр поглядів на своє минуле та нинішнє, навіть коли ці погляди полярні, вони в корені все одно мають одне і те саме. У нас різний цей корінь. Щоб стати до них ближче, мені б довелось вивчити усе, на чому поколіннями росли румуни. Це дуже довгий шлях і на це потрібно дуже багато щирого бажання.
У Владислава був знайомий, я не дуже зрозуміла яка його роль у Владиславовому житті, бо він скидався на орендодавця, але при тому і на звийчайного знайомого. Він був якимось маркетинговим радником старого зразка. Я не розумію, що це за робота, хоча я працювала у маркетингу. Щоразу як ми перетинались, я чула, як він говорить телефоном і які професійні поради дає.
Ми з мужем стримані, але у Владислава всередині бісики, і він завжди користується вдалою нагодою для різного роду провокацій. Ми почали стєснять та смущять того чоловіка відвертістю розмов про наші стосунки, про збудження і потяг.
У нього була дружина, вона була професоркою або викладачкою Харківського Університету. Владислав любив прошвирнуть разом з ними обома на вечерю в якийсь знайомий ресторан і там підлабузничати до того В’ячеслава, типу він простітутік для взрослих мужчін.
Владислав задирав дружину-професорку дуже прямо і неприховано за те, що вона не знала української мови і не могла здати тест типу ЗНО з мови.
Цей чоловік без зайвих слів швидко відчув, що ми – ідеальна пара, і наполіг на тому, щоб ми покликали його на наше весілля. Владислав зіронізував, що У НЬОГО буде весілля на все село, а я додала, що він покличе не менш, як 100 гостей. Я не знаю, чому ми були до В’ячеслава різкими та жорсткуватими…
У мене був колись різнокольоровий ксилофон, на якому я так і не навчилась нормально грати, але він мені дуже подобався.
У нас був музичний центр, а мій тато постійно прослуховував якісь диски, касети, шукав старих та нових цікавих виконавців, і я з народження із музикою у вухах. Мене дивувало, що мій тато слухав Amy Winehouse ще коли вона була жива.
У мене був улюблений диск ВІА ГРА, він був рожевий і на ньому була пісня «Бомба». З уього диска це була моя улюблена. Я дуже часто його переслуховувала.
Я з дитинства хотіла піаніно. У нас у родичів було, воно було нікому не потрібне, ним не користувались, і я просила, щоб його перетащили до нас для мене. Цього не сталось, бо мені казали, що його немає куди встановлювати.
У моєї двоюрідної сестри якийсь час з’явився синтезатор і вона вчилась на ньому грати. Я дуууууууже заздрила, бо теж дуже хотіла. Він лежав на підлозі у неї в кімнаті і я інколи тикала на його клавіші, коли була у них в гостях. У мого двоюрідного брата була акустична гітара, але мене вона мало займала, менше за синтезатор.
У пупсіка в школі був знайомий бальнік, якому Владислав заздрив через стойки. Він (муж) любить взути натерті до блиску туфельки і позувати своїми ніжками типу він модель для всіх одєжд. Він мені якось показував віяло своїх відпрацьованих модельних стійок, на що я йому щиро та із втомою відповіла, що він страждає хуйньой.
