Він міг би підкорювати світи,
Співати в операх, де сяють ложі,
Де ноти, наче срібні пелюстки,
Лягають в душі, наче на дорожі.
Він знав, як голос змусити мовчать
Від захвату під куполом Парижа,
Та довелося мікрофон мінять
На сталь, що стала долі ближче.
Бо коли ворог перейшов межу,
І небо вкрили дим та чорні хмари,
Він вибрав ту, найвищу, межу,
Де голос — зброя, а не тільки чари.
«Міф» — позивний, як відгомін буття,
Як спомин про геройські давні саги.
Він віддав усе — майбутнє і життя —
За право жити без чужої зваги.
Тепер він там, де вічна чистота,
Де голос його — в кожнім вітрі свіжім.
Співає Україна золота,
Вклоняючись полеглим ніжним лицарям.
Співає серце, пам’ять не дає
Забути того, хто був сонцем в смуті.
Герой пішов, та пісня ще живе —
У кожній нашій, світлом вкритій, суті.