Вона дарувала йому ключі,
Від щастя, голови і від будинку,
Від недр своєї душі…
Або лише їх половинку…
Дарувала пафосні золоті,
Дивні, різблені сріблясті,
Вони сміялись від душі…
Він називав її «Двері до щастя»,
Дарувала годинникову стрілку,
«Якщо раптом, загубишся в часі,
То знатимеш як дійти!
Та повернешся вчасно!»,
Вона дарувала йому ключі…
З назвою, датою, гравіюванням…
«Ключ від неба», «Ключ для душі»,
«Ключ від суму» та «Ключ від кохання»,
Він розвішував їх у кімнаті,
Зберігаючи з ними листівки,
Розміщені по роках та даті,
На горищі їх домівки,
Якщо прочинити вікно,
То ними грався вітер…
Таке чудернацьке кіно…
Музика часу і літер…
Одного недільного дня,
Під весняною зливою…
Вона ніжно його обняла,
«Ці ключі, як подяка,
що ти зробив мене щасливою!»
Вона дарувала йому ключі…
Все їх щасливе подружнє життя,
Коли вони їх полічили,
То було рівно сімдесят два…
Вона дарувала йому ключі…
Він називав її «Двері до щастя»,
Невдовзі вони пішли…
З розумінням… життя того варте.
