"Я буду або анестезіологом, або ніким."

Сьогодні до вашої уваги інтерв’ю з прекрасним лікарем - анестезіологом Вінницької обласної лікарні ім. М.І.Пирогова та нашим викладачем у минулому - Бондар Юлією Валентинівною.

• Чому саме анестезіологія та інтенсивна терапія?

Взагалі, ще школу я закінчувала по фізико-математичному напрямку. Тому навіть надалі, при виборі спеціальності, хотіла чогось логічного та конкретного, можливо, хірургічного напрямку. Вже при вступі подумала за анестезіологію, бо там потрібно ж лише вираховувати дози наркозу, а це в мене виходить дуже добре. Однак згодом все виявилося не зовсім так.

Після 2 курсу університету, на практиці, вперше попросилася у реанімацію, де зустріла людину, на яку згодом стала рівнятися - заввідділення анестезіології та інтенсивної терапії ВОДКЛ Стародуба Анатолія Івановича. Тоді ж вперше подумала, що саме таким повинен бути справжній лікар: розумним, сильним, впевненим,- і такою хочу бути я.  Після чого почала у нього навчатися і кожне наступне літо проводила у відділенні реанімації. Вже після 4 курсу, маючи значно більше знань, я потрапила у Вінницький обласний клінічний госпіталь ветеранів війни та засіла там на наступні 3 роки. Буквально. Майже щодня після пар і лекцій я проводила свій час там. Найбільше зачепив неймовірний колектив. Вони, напевно, побачили моє шалене бажання, прийняли до себе і почали навчати. Тому я можу з впевненістю сказати, що це мої вчителі: Тереховський Анатолій Іванович, Олішинська Тетяна Володимирівна, Томчук Сергій Вікторович.

А вже при виборі інтернатури була чітка впевненість, що я буду або анестезіологом, або ніким. Виграв перший варіант.

Під час інтернатури моїм наставником була Титаренко Наталія Василівна, чия експертна думка та глибоке розуміння спеціальності стали для мене важливими віхами професійного розвитку. Мій науковий керівник, Дацюк Олександр Іванович, забезпечував цінні консультації та задавав напрямок для досліджень, що суттєво сприяло вдосконаленню моїх навичок і знань у галузі анестезіології та інтенсивної терапії.

 ◦ Яким був ваш перший досвід роботи в операційній?

В мене перший досвід був, якщо казати за самостійні чергування, у ВОКЛ. І саме на той день припав період, коли Київстар припинив працювати повсюди. Зателефонувати, написати комусь було нереально.

 Саме тоді привозять жінку старшого віку з діафрагмальною грижею велетенських розмірів. АГ, ЦД, ожиріння і БА в анамнезі. Інші лікарі поза зоною досяжності, і лишилася лише я, яка щойно вийшла на роботу. По секрету, в мене навіть був певний острах на інтернатурі саме торакального відділення через специфіку операцій, які насправді дуже важкі.

Тому перше бойове хрещення було винятковим і найголовніше, що все закінчилося добре. 

◦ Розкажіть, будь ласка, про Вашу роботу, відділення, колектив. З якими проблемами стикаєтеся в роботі лікар-анестезіолог?

Чим вирізняється товариство анестезіологів особисто для мене, так це постійною готовністю прийти на допомогу. Бо всі розуміють, що рахунок там іде навіть не на хвилини, а секунди, ціною яких може стати чиєсь життя. Ви можете не бути найкращими друзями за стінами лікарні, але в моменті прибіжать всі і кожен допомагатиме тим, чим зможе. Там панує цілковита впевненість, що коли ти покличеш на допомогу - отримаєш без жодних вагань.

З труднощів – це критичний рівень стресу. Непрогнозовані складні випадки, важка інтубація, спонтанна кровотеча, різна вікова категорія пацієнтів і тд.

 Ще й безсонні ночі, бо це вічна лотерея: посплю я сьогодні хоч декілька годин чи ні. Збивається режим сну, порушуються біоритми, що, звичайно, не дуже добре відображається на здоров’ї. Тому дуже важливо вчасно перемикати режим «лікарня-дім» і лишати роботу на роботі.

 ◦ Як не втратити бажання працювати попри малу зарплату?

Робиш якусь нову маніпуляцію і «вау, у мене вона вийшла». Згодом ти хочеш ще чогось навчитися. І ще, ще, ще. Це захоплює з новою силою постійно. Особисто моя думка, в анестезіології ніколи не буде достатньо: вчити завжди буде що.

Окрім цього, якщо справді цікаво, то потрібно розуміти, що спочатку ти працюватимеш на перспективу. Ніхто одразу не ставав заввідділення чи головним лікарем. Всі проходили однаковий шлях. Тому потрібно себе постійно мотивувати на нові звершення.

 ◦ Існує думка, що після операції пацієнти часто стикаються із проблемами з памʼяттю. Наскільки це правдиво?

Так, це правда. Однак причина цього стану досі не до кінця зрозуміла. Проводилися спеціальні тести для вивчення когнітивних функцій після загальної анестезії, бо місцеве знеболення такого ефекту не мало. І, порівнявши результати до та після, зміни справді були. Але варто враховувати ще суміжні фактори, як вік старше 60 років, анамнез, анестезія в рамках керованої гіпотонії, наприклад, при операціях на ЛОР-органах; такі ускладнення як кровотеча, що також супроводжується зниженням артеріального тиску. Все це може стати тригером розвитку проблем із пам’яттю.

•Чи правда, що якщо на попереку набите тату, то не можна робити епідуральну анестезію?

Ні, це міф. І епідуральну, і спінальну анестезію робити можна. Головне, щоб татуювання було не свіжим та з відсутніми ділянками запалення. Висипання, почервоніння, травматизація тканин у цій ділянці - все це може стати протипоказом. Окрім цього, татуйована шкіра вважається умовно чистою, але схильною до інфікування. Тому лікар-анестезіолог в обов’язковому порядку цілісно оцінює клінічну картину та встановлює, чи є можливим проведення анестезії у кожному конкретному випадку.

 ◦ Як часто ви чули подяку від пацієнтів? Бо існує міф, що в операційній працює лише хірург.

Якщо все минуло добре, то анестезіологів ніколи не пам’ятають, це правда. Але завжди є винятки. З одним із моїх пацієнтів ми досі у дружніх стосунках. Це був дуже складний випадок з тяжким постопераційним періодом. Я часто його навідувала, знеболювала, чергувала біля палати. А згодом так вийшло, що ми розговорилися і зараз дружимо сім’ями.

Люди вдячні. Якщо ти допомагаєш, гарно ставишся до них, то все це повертається бумерангом.

  ◦ Як змінилася ваша рутина із початком повномасштабного вторгнення?

Нам довелося переналаштовувати свою роботу буквально на ходу. Ми стикнулися з критично тяжкими пацієнтами, політравмою, шоковими станами. Пошкодження багатьох частин тіла та внутрішніх органів, травматична ампутація кінцівок. Окрім цього, порушення психологічного стану пацієнтів. Більшість потребували наркотичних препаратів  для постійного знеболення. Але жоден лікар не бажає, щоб після одужання пацієнт мав залежність. Тому ми відкрили для себе напрям регіональних блокад нервових сплетень. Вони діють приблизно 4-10 годин, залежно від дози та ад’ювантів.

Я особисто стикнулася зі значно вищим рівнем стресу та напруги, набагато більшою кількістю пацієнтів. Моральна складність роботи, рівень навантаження зросли. Зараз кожне чергування важке.

◦ Актуальність вашої спеціальності лиш зростає, тому що Ви б хотіли побажати нинішнім студентам, випускникам, інтернам? Топ-3 поради!

Тобто ти намагаєшся, пробуєш щось нове. І в тебе може бути 5 вдалих спінальних анестезій з п’яти спроб, але їх все одно лише 5. А можна зробити 500. І навіть якщо 20% з них будуть невдалі, це, в першу чергу, досвід. Не завжди все буде виходити з першого разу чи навіть другого. Однак не потрібно здаватися, а навпаки розвиватися, вчитися на своїх помилках. Ніколи не засмучуватися. Всі через це проходили, ніхто не народився одразу асом. Інші також не знали, не розуміли.

Не боятися! І у своїх якихось невдачах не знаходити мінуси в собі, а просто робити висновки, що було зроблено не так, щоб потім не допустити цього ще раз.

2.Дружити між собою. Бо підтримка важлива. Це ваша колегіальність, коли можете порадитися стосовно будь-чого, обмінятися досвідом, посміятися, відпочити разом. Тоді ви матимете речі, які вас надихають і приносять задоволення на роботі.

Дружити з одногрупниками, лікарями, інтернами. Заводити нові знайомства, спілкуватися. Мати гарних друзів та сім’ю і поза роботою, бо бувають дуже важкі дні. Коли ти приходиш у своє коло і тебе підтримують, вихваляють, кажуть, що ти молодець попри все, що б ти не зробив.

Не бути одному.

3.Читати закордонну літературу та вчити англійську мову. Нові гайдлайни чи протоколи. Їздити на конференції та стажування. Бо університет вас може забезпечити лише теоретичною базою і в дуже обмеженій кількості. А коли ви виходите на інтернатуру, ваш світ перевертається з ніг на голову. Там значно переважає практика над теорією, і читати ту книжку стає вже не так цікаво, бо можна підійти і спитати у старшого колеги. Однак мати хорошу теоретичну базу є критично необхідним для того, щоб надалі стати справді крутим лікарем.