Здавалося б, після закінчення війни все найскладніше буде позаду. Вибухи змовкнуть, солдати повернуться додому, а країна зможе зітхнути з полегшенням. Але існує проблема, яку уникнути неможливо — адаптація ветеранів. Для багатьох повернення до мирного життя стає не меншим випробуванням, ніж сама війна. Мир, який вони захищали, нерідко виявляється чужим, байдужим або просто нездатним до розуміння.
Станом на 1 вересня в Україні понад 1,3 млн громадян отримали статус учасника бойових дій. Більшість з них – після 2022 року. Про це повідомило Міністерство у справах ветеранів та Міноборони України у відповіді на запит видання LIGA.net.
Це число зростає щодня. І за кожною цифрою — людина, яка пройшла через фронт, втрати, біль і випробування, щоб сьогодні ми могли жити у відносній безпеці.
Після демобілізації сотні військових стикаються з новими викликами: знайти роботу, відновити соціальні зв’язки або просто знову відчути себе “звичайною людиною”, але це виявляється складніше, ніж здається, адже очікування ветеранів часто не збігаються з реальністю цивільного життя, а фізичні та психологічні наслідки служби додають додаткових труднощів у адаптації та поверненні до нормального ритму життя.
Що заважає ветеранам повернутися до цивільного життя
Більше ніж 57 % опитаних ветеранів та ветеранoк зазначили, що стикалися з перешкодами під час пошуку роботи після звільнення зі служби —
дослідження Українського ветеранського фонду.
Найпоширеніші бар’єри:
• невідповідна заробітна плата — 37,3 %
• фізичне здоров’я — 36,3 %
• власний психоемоційний стан — 25,5 %
• дискримінація — 23,3 %
Ці дані свідчать, що адаптація ветеранів — це комплексна проблема, яка поєднує економічні, фізичні та психологічні аспекти. Невідповідна заробітна плата відображає нерозуміння ринку праці щодо навичок і досвіду ветеранів, фізичні обмеження та стан здоров’я часто пов’язані з травмами, отриманими під час служби. Психоемоційні труднощі показують, що повернення до цивільного життя потребує часу і психологічної підтримки, а дискримінація, в свою чергу, демонструє існування соціальних бар’єрів та стереотипів щодо ветеранів.
Важливо зазначити, що ці перешкоди не виникають ізольовано — вони взаємопов’язані. Наприклад, низька зарплата може посилювати психологічний стрес, а фізичні обмеження ускладнюють пошук підходящої роботи, що в свою чергу підвищує ризик соціальної ізоляції.
До прикладу, це чудово ілюструє історія Андрія Коляси — ветерана та керівника сектору працевлаштування ветеранів у львівському ветеранському центрі. Його власний досвід повернення до цивільного життя та щоденна робота з іншими ветеранами показують, наскільки комплексним і тривалим є процес адаптації після служби, який поєднує економічні, психологічні та соціальні аспекти.
Андрій наголошує, що повернення до цивільного життя не відбувається миттєво. Багато ветеранів потребують часу для фізичної та психологічної реабілітації, і лише потім вони можуть реально думати про роботу.
«Людина починає шукати роботу, коли відчуває, що реабілітувалась і готова», — каже він. Це означає, що поспішне працевлаштування може бути неефективним і навіть шкідливим.
Ринок праці для ветеранів часто не відповідає очікуванням, сформованим під час служби. Андрій відзначає, що зарплати, до яких вони звикли під час армії, цивільні роботодавці рідко пропонують. Це створює додатковий стрес і потребує ретельного підбору вакансій, щоб ветерани не відчували розчарування і демотивацію.
У центрі працевлаштування кожному ветерану надають індивідуальну підтримку: оцінюють фізичний стан, психологічний стан, професійні навички та досвід. Лише після цього підбираються вакансії, які відповідають їхнім можливостям та потребам. Такий підхід допомагає зробити перехід у цивільне життя більш плавним і запобігти соціальній ізоляції.
Популярними серед ветеранів залишаються позиції охоронців, адже ця робота підходить людям із фізичними обмеженнями або травмами. При цьому Андрій наголошує, що не всі вакансії однаково підходять ветеранам, особливо ті, що вимагають високої стресостійкості або важкої фізичної роботи.
Крім працевлаштування, центр допомагає ветеранам отримувати гранти, ваучери на навчання та підтримку від міських і міжнародних програм. Також передбачена допомога родичам ветеранів, які шукають роботу, що демонструє комплексний підхід до інтеграції сім’ї ветерана в цивільне життя.
Досвід Андрія Коляси показує: адаптація ветеранів — це не просто пошук роботи. Це поєднання економічних, психологічних і соціальних аспектів, де індивідуальна підтримка відіграє ключову роль. Без такого супроводу процес адаптації стає значно складнішим, а ризик соціальної та професійної маргіналізації — вищим.
Недостатня підтримка після служби
Попри активну діяльність ветеранських центрів та громадських організацій, в Україні досі відчувається гостра нестача комплексних державних програм, що допомагають ветеранам адаптуватися до цивільного життя. Йдеться не лише про професійну перекваліфікацію, а й про психологічну підтримку, супровід у пошуку роботи та мотивацію роботодавців до працевлаштування ветеранів. Без таких механізмів багато колишніх військових опиняються сам на сам із проблемами працевлаштування, змушені погоджуватися на низькооплачувані або фізично важкі роботи, які не відповідають їхнім професійним навичкам і
стану здоров’я. Це підсилює ризики соціальної ізоляції, емоційного вигорання та відчуття відчуженості від суспільства, що, у свою чергу, ускладнює процес повноцінної інтеграції ветеранів у мирне життя.
Такий стан справ свідчить, що адаптація ветеранів потребує не лише індивідуальних зусиль, а й системної державної та соціальної підтримки. Адаптація ветеранів — не проблема окремої категорії людей, а виклик для всієї країни. Ветерани — це ті, хто вже одного разу вистояв заради держави. Тепер черга держави вистояти за них.
Справжня перемога настає не тоді, коли замовкають гармати, а коли воїни, що повернулися, можуть жити, а не виживати. Війна змінює людей, але не повинна ламати їх. І якщо суспільство навчиться чути своїх захисників, тоді ми справді можемо сказати, що перемогли.
