Переклад українською чудового, хоч і майже 10 річного, тексту How Technology is Hijacking Your Mind — from a Magician and Google Design Ethicist | Орієнтовний час на читання: 15хв
«Легше обдурити людей, ніж переконати їх у тому, що їх обдурили». — Автор невідомий.
Я експерт у тому, як технології захоплюють наші психологічні вразливості. Саме тому я провів останні три роки в ролі експерта з етики дизайну в Google, переймаючись тим, як проєктувати речі так, щоб захищати розум мільярда людей від надмірного контролю.
Користуючись технологіями, ми часто оптимістично зосереджуємося на всьому, що вони для нас роблять. Але я хочу показати вам, де вони можуть робити протилежне.
Де технології експлуатують слабкі місця нашого розуму?
Я навчився мислити таким чином, коли був фокусником. Фокусники починають із пошуку сліпих зон, меж, вразливостей і обмежень людського сприйняття, щоб мати змогу впливати на те, що люди роблять, навіть без їхнього усвідомлення цього. Коли ви знаєте, як натискати на потрібні “кнопки” людей, ви можете грати на них, наче на піаніно.
І саме це продуктові дизайнери роблять із вашим розумом. Вони використовують ваші психологічні вразливості проти вас — свідомо й несвідомо — у гонитві за тим, щоб захопити вашу увагу.
Я хочу показати вам, як саме вони це роблять.
Контроль №1: якщо ви контролюєте меню, ви контролюєте вибір
Західна культура побудована навколо ідеалів індивідуального вибору та свободи. Мільйони з нас запекло захищають своє право робити “вільний” вибір, водночас ігноруючи те, як цей вибір заздалегідь маніпулюється через меню, які ми спершу навіть не обирали.
Саме це й роблять фокусники. Вони дають людям ілюзію вільного вибору, водночас вибудовуючи меню так, щоб виграти незалежно від того, що ви оберете. Я не можу достатньо наголосити, наскільки глибоким є це спостереження.
Коли людям дають меню з різних варіантів, вони рідко запитують:
“а чого немає в цьому меню?”
“чому мені дають саме ці варіанти, а не інші?”
“чи знаю я цілі того, хто надає це меню?”
“чи це меню справді допомагає мені задовольнити мою початкову потребу, чи ці варіанти насправді лише відволікають?” — наприклад, приголомшливо великий вибір зубних паст.
Наприклад, уявіть, що ви ввечері у вівторок гуляєте з друзями й хочете десь впасти, щоб продовжити розмову. Ви відкриваєте Yelp, щоб знайти рекомендації поблизу, і бачите список барів. Компанія перетворюється на купку облич, схилених над телефонами й зайнятих порівнянням барів. Вони уважно розглядають фотографії кожного закладу, порівнюючи коктейлі. Чи це меню барів досі відповідає початковому бажанню компанії?
Річ не в тому, що бари — поганий вибір, а в тому, що Yelp підмінив початкове питання компанії (“куди ми можемо піти, щоб продовжити розмову?”) іншим питанням (“у якому барі є гарні фото коктейлів?”) — і все це лише через те, як було сформоване меню.
Ба більше, компанія піддається ілюзії, що меню Yelp представляє повний набір варіантів того, куди можна піти. Дивлячись униз у свої телефони, вони не бачать парку через дорогу, де гурт грає живу музику. Вони пропускають тимчасову галерею на іншому боці вулиці, де подають крепи й каву. Жоден із цих варіантів не з’являється в меню Yelp.
Що більше варіантів "меню" технології дають нам майже в кожній сфері життя — інформації, подіях, місцях, куди можна піти, друзях, знайомствах, роботі — то більше ми припускаємо, що наш телефон завжди є найсильнішим і найкориснішим меню для вибору.
Але чи це справді так?
“Найбільш правильне і потрібне” меню — це не те саме, що меню з найбільшою кількістю варіантів. Але коли ми сліпо підкоряємося меню, які нам дають, дуже легко втратити з поля зору цю різницю:
“Хто сьогодні ввечері вільний, щоб зустрітися?” перетворюється на меню з людей, які найнещодавніше нам писали й яким ми можемо надіслати повідомлення.
“Що відбувається у світі?” перетворюється на меню історій у стрічці новин.
“Хто вільний і з ким можна піти на побачення?” перетворюється на меню облич, які можна свайпати в Tinder, замість локальних подій із друзями чи міських пригод поблизу.
“Мені треба відповісти на цей імейл” перетворюється на меню клавіш, якими можна набрати відповідь, замість справді дієвих способів поспілкуватися з людиною.
Коли ми прокидаємося вранці й перевертаємо телефон, щоб побачити список сповіщень, — це оформлює досвід “пробудження вранці” навколо меню з “усіх речей, які я пропустив від учора”.
Формуючи меню, з яких ми обираємо, технології захоплюють те, як ми сприймаємо свої варіанти вибору, і замінюють їх новими. Але що уважніше ми придивляємося до варіантів, які нам дають, то частіше помічатимемо, коли вони насправді не відповідають нашим справжнім потребам.
Контроль №2: Вкладіть ігровий автомат у мільярд кишень
Якщо ви застосунок, як вам тримати людей на гачку? Перетворіть себе на ігровий автомат.
У середньому людина перевіряє свій телефон 150 разів на день. Чому ми це робимо? Невже ми робимо 150 усвідомлених виборів?
Одна з головних причин — психологічний інгредієнт №1 в ігрових автоматах: переривчасті змінні винагороди.
Якщо ви хочете максимізувати звикання, усе, що потрібно зробити технологічним дизайнерам, — це пов’язати дію користувача, наприклад смикання важеля, зі змінною винагородою. Ви смикаєте важіль і одразу отримуєте або привабливу винагороду — збіг, приз! — або нічого. Звикання стає максимальним тоді, коли частота винагороди є найбільш мінливою.
Чи справді цей ефект працює на людях? Так.
Ігрові автомати у Сполучених Штатах заробляють більше грошей, ніж бейсбол, кіно й тематичні парки разом узяті. Порівняно з іншими видами азартних ігор, люди “проблемно швидко втягуються” в ігрові автомати у 3–4 рази швидше — за словами професорки Нью-Йоркського університету Наташі Доу Шулл, авторки книжки Addiction by Design.
Але ось прикра правда: кілька мільярдів людей носять ігровий автомат у своїй кишені.
Коли ми дістаємо телефон із кишені, ми граємо в ігровий автомат, щоб побачити, які сповіщення отримали.
Коли ми тягнемо вниз, щоб оновити пошту, ми граємо в ігровий автомат, щоб побачити, які нові листи отримали.
Коли ми проводимо пальцем униз, прокручуючи стрічку Instagram, ми граємо в ігровий автомат, щоб побачити, яка фотографія буде наступною.
Коли ми свайпаємо обличчя ліворуч або праворуч у застосунках для знайомств на кшталт Tinder, ми граємо в ігровий автомат, щоб побачити, чи отримали збіг.
Коли ми натискаємо на кількість червоних сповіщень, ми граємо в ігровий автомат, щоб побачити, що ховається під ними.
Застосунки й сайти розсипають переривчасті змінні винагороди по всіх своїх продуктах, бо це добре для бізнесу.
Але в інших випадках ігрові автомати виникають випадково.
Наприклад, за всією електронною поштою не стоїть якась зловмисна корпорація, яка свідомо вирішила перетворити її на ігровий автомат. Ніхто не отримує прибутку від того, що мільйони людей перевіряють пошту, а там нічого немає. Так само дизайнери Apple і Google не хотіли, щоб телефони працювали як ігрові автомати. Це виникло випадково.
Але тепер такі компанії, як Apple і Google, мають відповідальність зменшити ці ефекти, перетворюючи переривчасті змінні винагороди на менш адиктивні й більш передбачувані — за допомогою кращого дизайну. Наприклад, вони могли б дати людям змогу встановлювати передбачувані моменти протягом дня чи тижня, коли ті хочуть перевіряти застосунки-“ігрові автомати”, і відповідно налаштовувати доставку нових повідомлень так, щоб вона збігалася з цими моментами.
Контроль №3: страх пропустити щось важливе — Fear of Missing Something Important, FOMSI
Ще один спосіб, у який застосунки й сайти захоплюють людський розум, — це навіювання “1% ймовірності, що ви можете пропустити щось важливе”.
Якщо я переконаю вас, що я є каналом для важливої інформації, повідомлень, дружніх зв’язків або потенційних сексуальних можливостей, — вам буде складно вимкнути мене, відписатися чи видалити свій акаунт, — тому що, ага, я виграв: ви можете пропустити щось важливе.
Саме це змушує нас залишатися підписаними на розсилки навіть після того, як вони давно не приносили нам користі: “а що, як я пропущу майбутнє оголошення?”
Саме це змушує нас залишатися “друзями” з людьми, з якими ми не спілкувалися цілу вічність: “а що, як я пропущу щось важливе від них?”
Саме це змушує нас свайпати обличчя в застосунках для знайомств, навіть коли ми вже давно ні з ким звідти не зустрічалися: “а що, як я пропущу той самий гарячий збіг із людиною, якій я подобаюся?”
Саме це змушує нас користуватися соціальними мережами: “а що, як я пропущу важливу новину або відстану від того, що обговорюють мої друзі?”
Але якщо ми придивимося до цього страху ближче, то виявимо, що він безмежний: ми завжди пропускатимемо щось важливе в будь-який момент, коли перестанемо чимось користуватися.
Є магічні моменти у Facebook, які ми пропустимо, якщо не користуватимемося ним уже шосту годину поспіль: наприклад, старий друг, який саме зараз приїхав у місто.
Є магічні моменти, які ми пропустимо в Tinder, якщо не свайпнемо наш 700-й збіг: наприклад, романтичний партнер нашої мрії.
Є екстрені телефонні дзвінки, які ми пропустимо, якщо не будемо на зв’язку 24/7.
Але жити від миті до миті зі страхом щось пропустити — це не те, для чого ми створені.
І дивовижно, як швидко ми прокидаємося від цієї ілюзії, щойно відпускаємо цей страх.
Коли ми відключаємося більш ніж на день, відписуємося від цих сповіщень або їдемо до в гори гладити траву, — побоювання, які, як нам здавалося, у нас виникнуть, насправді не справджуються.
Ми не сумуємо за тим, чого не бачимо.
Думка “а що, як я пропущу щось важливе?” виникає навипередження заздалегідь — до того, як ми відключаємося, відписуємося чи вимикаємо щось, а не опісля.
Уявіть, якби технологічні компанії це визнали й допомагали нам проактивно налаштовувати наші стосунки з друзями та бізнесами відповідно до того, що ми самі визначаємо як “добре проведений час” у своєму житті, а не відповідно до того, що ми можемо пропустити.
🟠 Донат? Донат!
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
🛸 Дронопад | 🔪 RUSORIZ | 🫶 “АЗОВ.ONE”
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
♥️ на кохве з курасаном класового розриву
Контроль № 4: Соціальне схвалення
Ми всі вразливі до соціального схвалення. Потреба належати до групи, бути схваленими чи оціненими нашими ровесниками — одна з найсильніших людських мотивацій. Але тепер наше соціальне схвалення перебуває в руках технологічних компаній.
Коли мій друг Марк позначає мене, я уявляю, що він зробив свідомий вибір позначити мене.
Але я не бачу, як компанія на кшталт Facebook від самого початку зрежисувала те, щоб він це зробив. Facebook, Instagram або SnapChat можуть маніпулювати тим, як часто людей позначають на фотографіях, автоматично пропонуючи всі обличчя, які варто позначити, — наприклад, показуючи віконце з підтвердженням в один клік: “Позначити Трістана на цьому фото?”
Тож коли Марк позначає мене, він насправді реагує на пропозицію Facebook, а не робить незалежний вибір. Але через такі дизайнерські рішення Facebook контролює множник того, як часто мільйони людей переживають ситуації, у яких на кону стоїть їхнє соціальне схвалення.
Те саме відбувається, коли ми змінюємо головне фото профілю: Facebook знає, що це момент, коли ми вразливі до соціального схвалення: “що мої друзі думають про моє нове фото?” Facebook може підняти це вище у стрічці новин, щоб воно довше залишалося помітним і більше друзів поставили лайк або прокоментували його. Щоразу, коли вони лайкають або коментують його, нас знову затягує назад.
Усі люди природно реагують на соціальне схвалення, але деякі демографічні групи — наприклад, підлітки — вразливіші до нього, ніж інші. Саме тому так важливо усвідомлювати, наскільки велику силу мають дизайнери, коли експлуатують цю вразливість.
Контроль №5: соціальна взаємність — “послуга за послугу”
Ви робите мені послугу — наступного разу я винен вам послугу у відповідь.
Ви кажете “дякую” — я маю сказати “будь ласка”.
Ви надсилаєте мені імейл — неввічливо не відповісти вам.
Ви підписуєтеся на мене — неввічливо не підписатися на вас у відповідь, особливо для підлітків.
Ми вразливі до потреби відповідати взаємністю на жести інших людей. Але, як і з соціальним схваленням, технологічні компанії тепер маніпулюють тим, як часто ми це переживаємо.
У деяких випадках це стається випадково. Електронна пошта, SMS і застосунки для обміну повідомленнями — це фабрики соціальної взаємності. Але в інших випадках компанії навмисно експлуатують цю вразливість.
LinkedIn — найочевидніший порушник у цьому сенсі. LinkedIn хоче, щоб якомога більше людей створювали соціальні зобов’язання одне для одного, бо щоразу, коли вони відповідають взаємністю — приймають запит на контакт, відповідають на повідомлення або підтверджують чиїсь навички у відповідь, — їм доводиться повертатися на linkedin.com, де їх можна змусити провести більше часу.
Як і Facebook, LinkedIn експлуатує асиметрію сприйняття. Коли ви отримуєте від когось запрошення встановити контакт, ви уявляєте, що ця людина зробила свідомий вибір запросити саме вас, хоча насправді вона, ймовірно, несвідомо відреагувала на список запропонованих контактів від LinkedIn. Іншими словами, LinkedIn перетворює ваші несвідомі імпульси — “додати” людину — на нові соціальні зобов’язання, які мільйони людей відчувають обов’язок відплатити. І весь цей час компанія отримує прибуток від часу, який люди на це витрачають.
Уявіть мільйони людей, яких так переривають протягом усього дня, які бігають, наче кури з відрубаними головами, відповідаючи взаємністю одне одному, — і все це спроєктовано компаніями, які отримують із цього прибуток.
Ласкаво просимо в соціальні медіа і мережі.
Уявіть, якби технологічні компанії мали відповідальність мінімізувати соціальну взаємність. Або якби існувала незалежна організація, що представляла б інтереси суспільства — галузевий консорціум чи своєрідне FDA для технологій, — яка відстежувала б, коли технологічні компанії зловживають цими упередженнями?
Контроль №6: бездонні миски, нескінченні стрічки й автовідтворення
Ще один спосіб захопити людей — змушувати їх і далі споживати щось, навіть коли вони вже не голодні.
Як? Легко. Візьміть досвід, який мав межі й був скінченним, і перетворіть його на бездонний потік, що триває без кінця.
Професор Корнелльського університету Браян Вансінк продемонстрував це у своєму дослідженні, показавши, що людей можна змусити продовжувати їсти суп, якщо дати їм бездонну миску, яка автоматично наповнюється знову, поки вони їдять. Із бездонними мисками люди споживають на 73% більше калорій, ніж ті, хто їсть зі звичайних мисок, і при цьому недооцінюють кількість спожитих калорій на 140 калорій.
Технологічні компанії експлуатують той самий принцип. Стрічки новин навмисно спроєктовані так, щоб автоматично наповнюватися новими причинами продовжувати гортати, і так само навмисно усувають будь-які причини зупинитися, переосмислити свої дії або піти.
Саме тому відеосервіси й соціальні платформи на кшталт Netflix, YouTube або Facebook автоматично відтворюють наступне відео після зворотного відліку, замість того щоб чекати, поки ви зробите свідомий вибір, — раптом ви його не зробите. Величезна частка трафіку на цих сайтах створюється саме автоматичним відтворенням наступного контенту.
Технологічні компанії часто стверджують: “ми просто полегшуємо користувачам перегляд відео, яке вони хочуть подивитися”, — хоча насправді вони обслуговують власні бізнес-інтереси. І їх не можна звинувачувати, бо збільшення “проведеного часу” — це валюта, за яку вони змагаються.
Натомість уявіть, якби технологічні компанії давали вам змогу свідомо обмежувати свій досвід так, щоб він відповідав тому, що для вас було б “добре проведеним часом”. Не просто обмежувати кількість часу, який ви витрачаєте, а визначати якості того, що було б “добре проведеним часом”.
🟠 Донат? Донат!
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
🛸 Дронопад | 🔪 RUSORIZ | 🫶 “АЗОВ.ONE”
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
♥️ на кохве з курасаном класового розриву
Контроль №7: миттєве переривання проти “шанобливої” доставки
Компанії знають, що повідомлення, які миттєво переривають людей, ефективніше змушують їх відповідати, ніж повідомлення, доставлені асинхронно — як електронна пошта або будь-яка відкладена скринька вхідних.
Якби вибір був за ними, Facebook Messenger — так само як WhatsApp, WeChat чи SnapChat — волів би спроєктувати свою систему повідомлень так, щоб вона миттєво переривала отримувачів і показувала чат-вікно, замість того щоб допомагати користувачам поважати увагу одне одного.
Іншими словами, переривання уваги корисне для бізнесу.
Також у їхніх інтересах посилювати відчуття терміновості й соціальної взаємності. Наприклад, Facebook автоматично повідомляє відправнику, коли ви “побачили” його повідомлення, замість того щоб дозволити вам не розкривати, чи ви його прочитали: “тепер, коли ти знаєш, що я бачив повідомлення, я почуваюся ще більш зобов’язаним відповісти”.
Натомість Apple поводиться більш шанобливо й дозволяє користувачам вмикати або вимикати “звіти про прочитання”.
Проблема в тому, що максимізація переривань в ім’я бізнесу створює трагедію спільного ресурсу, руйнуючи глобальну здатність утримувати увагу й спричиняючи мільярди непотрібних переривань щодня. Це величезна проблема, яку нам потрібно вирішити за допомогою спільних стандартів дизайну.
Контроль №8: злиття воєдино ваших причин із їхніми причинами
Ще один спосіб, у який застосунки захоплюють вас, — це взяти ваші причини зайти в застосунок, тобто виконати певне завдання, і зробити їх невіддільними від бізнес-причин самого застосунку: максимізувати те, скільки ми споживаємо, коли вже опинилися всередині.
Наприклад, у фізичному світі продуктових магазинів дві найпопулярніші причини зайти — це поновити ліки в аптечці й купити молоко. Але продуктові магазини хочуть максимізувати те, скільки люди купують, тому розміщують аптеку й молоко в глибині магазину.
Іншими словами, вони роблять те, чого хочуть покупці — молоко, аптеку, — невіддільним від того, чого хоче бізнес. Якби магазини були справді організовані для підтримки людей, вони розміщували б найпопулярніші товари біля входу.
Технологічні компанії проєктують свої сайти так само. Наприклад, коли ви хочете знайти подію у Facebook, що відбувається сьогодні ввечері, — це ваша причина, — застосунок Facebook не дозволяє вам дістатися до неї, не потрапивши спочатку в стрічку новин, — а це вже їхні причини, — і це зроблено навмисно. Facebook хоче перетворити кожну вашу причину користуватися Facebook на свою причину: максимізувати час, який ви проводите, споживаючи контент.
Натомість уявіть, якби…
Twitter дав вам окремий спосіб опублікувати твіт без необхідності бачити його стрічку новин.
Facebook дав окремий спосіб переглядати події Facebook, що відбуваються сьогодні ввечері, без примусу користуватися стрічкою новин.
Facebook дав вам окремий спосіб використовувати Facebook Connect як “паспорт” для створення нових акаунтів у сторонніх застосунках і на сайтах, без примусу встановлювати весь застосунок Facebook, його стрічку новин і сповіщення.
У світі Time Well Spent завжди існує прямий спосіб отримати те, чого хочете ви, окремо від того, чого хоче бізнес. Уявіть цифровий “білль про права”, який окреслює стандарти дизайну й змушує продукти, якими користуються мільярди людей, дозволяти їм переходити безпосередньо до того, чого вони хочуть, без потреби проходити крізь навмисно розставлені пастки для відволікання.
Контроль №9: незручні варіанти вибору
Нам кажуть, що для бізнесу достатньо просто “зробити варіанти вибору доступними”.
“Якщо вам це не подобається, ви завжди можете користуватися іншим продуктом”.
“Якщо вам це не подобається, ви завжди можете відписатися”.
“Якщо ви залежні від нашого застосунку, ви завжди можете видалити його зі свого телефона”.
Бізнеси природно хочуть зробити вибір, якого вони від вас прагнуть, простішим, а вибір, якого вони не хочуть, — складнішим. Фокусники роблять те саме. Ви полегшуєте глядачеві вибір того, що хочете, аби він обрав, і ускладнюєте вибір того, чого не хочете.
Наприклад, NYTimes.com дозволяє вам “зробити вільний вибір” і скасувати цифрову підписку. Але замість того, щоб просто скасувати її, коли ви натискаєте “Cancel Subscription”, вони надсилають вам імейл з інформацією про те, як скасувати підписку, зателефонувавши на номер телефону, що працює лише в певний час.
Замість того щоб дивитися на світ крізь призму доступності варіантів вибору, ми маємо дивитися на нього крізь призму рухів, необхідних для втілення цих виборів у дію. Уявіть світ, у якому варіанти вибору позначалися б відповідно до того, наскільки складно їх реалізувати — на кшталт коефіцієнтів складності, — і існувала б незалежна структура, галузевий консорціум або неприбуткова організація, яка маркувала б ці рівні складності й встановлювала стандарти того, наскільки простою має бути навігація.
Контроль №10: помилки прогнозування та стратегія “нога у дверях”
Врешті решт, застосунки можуть експлуатувати нездатність людей прогнозувати наслідки кліку.
Люди інтуїтивно не прогнозують справжню ціну кліку, коли їм його пропонують. "Продавани" використовують техніки “нога у дверях”, починаючи з маленького й безневинного прохання — “лише один клік, щоб побачити, який твіт ретвітнули”, — а потім нарощують вимоги: “чому б вам не залишитися ще трохи?” Практично всі сайти, орієнтовані на залучення, використовують цей трюк.
Уявіть, якби веббраузери й смартфони — шлюзи, через які люди роблять ці вибори, — справді дбали про людей і допомагали їм прогнозувати наслідки кліків на основі реальних даних про те, яку користь і які витрати це насправді мало.
Саме тому я додаю “приблизний час читання” на початку своїх дописів. Коли ви показуєте людям “справжню ціну” вибору, ви ставитеся до своїх користувачів або аудиторії з гідністю та повагою. В інтернеті Time Well Spent варіанти вибору могли б подаватися через прогнозовані витрати й користь, щоб люди за замовчуванням мали змогу робити поінформований вибір, а не мусили виконувати для цього додаткову роботу.
Підсумок і як ми можемо це виправити
Вас засмучує те, що технології захоплюють вашу суб’єктність? Мене теж. Я перелічив лише кілька технік, але їх буквально тисячі. Уявіть цілі книжкові полиці, семінари, воркшопи й тренінги, які навчають майбутніх технологічних підприємців таким технікам. Уявіть сотні інженерів, чия щоденна робота — вигадувати нові способи тримати вас на гачку.
Найвища свобода — це вільний розум, і нам потрібні технології, які грають на нашому боці та допомагають нам жити, відчувати, думати й діяти вільно.
Нам потрібно, щоб наші смартфони, екрани сповіщень і веббраузери були екзоскелетами для нашого розуму й міжособистісних стосунків — такими, що ставлять на перше місце наші цінності, а не наші імпульси. Час людей цінний. І ми маємо захищати його з такою самою суворістю, як приватність та інші цифрові права.
Трістан Гарріс (автор статті) був спеціалістом з етики дизайну в Google до 2016 року, де він досліджував, як технології перебудовують увагу, добробут і поведінку двох мільярдів людей. Більше матеріалів про Time Well Spent і Center for Humane Technology дивіться на http://humanetech.com.
ОНОВЛЕННЯ: у першій версії цього допису бракувало подяк тим, хто надихав моє мислення протягом багатьох років, зокрема Джо Едельману, Азi Раскіну, Рафу Д’Аміко, Шону Мартіну, Джонатану Гаррісу й Деймону Горовіцу.
Моє мислення про меню та здійснення вибору глибоко вкорінене в роботі Джо Едельмана про людські цінності й здійснення вибору.
Ця стаття насправді класно розширює те, про що я писав в Куда я жмав #21 - 🟠 Чому Google Maps потребує, але не буде мати функції для наймальовничішого шляху, а не для найшвидшого
🟠 Донат? Донат!
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
🛸 Дронопад | 🔪 RUSORIZ | 🫶 “АЗОВ.ONE”
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
