Переклад українською.
Оригінал: Text is king
Автор: Adam Mastroianni
Гаряча нова теорія в онлайні полягає в тому, що читання все, читання капут, а відтак і цивілізація також. Поява цифрових технологій, що викликають гіперзалежність зруйнувала нашу здатність зосереджуватися й убила наш смак до тексту. Книги зникають із нашої культури, а разом із ними — і наша здатність до складного та раціонального мислення. Ми мчимо на всіх парах до постписемного суспільства, де міф, інтуїція й емоції витісняють логіку, докази та науку. Ніхто навіть не мусить бомбити нас(ну дякую канєшно за такий епітет), щоб закинути назад у кам’яну добу; ми вирішили дістатися туди самі.
Я скептично ставлюся до цієї тези. Колись я професійно вивчав подібні твердження, тож знаю, що людський розум схильний вірити наративам занепаду. У нас набагато нижчий стандарт вимог до доказовості для “погане зростає”, ніж для “погане зменшується”.
Не дивно, що історії про кінець читання зазвичай оминають кілька незручних фактів. Наприклад, продажі книжок були вищими у 2025 році, ніж у 2019-му, і лише трохи нижчими за свій пік у пандемію. Незалежні книгарні переживають бум, а не крах; лише минулого року відкрилося 422 нові інді-крамниці. Навіть Barnes and Noble знову крута.
Реальні дані про читання не такі апокаліптичні, як натякають заголовки. Опитування Gallup свідчать, що деякі суперактивні читачі (11+ книжок на рік) стали помірними читачами (1–5 книжок на рік), але не виявляють жодних інших великих тенденцій за останні три десятиліття:
Інші опитування фіксують подібні, помірні зниження. Наприклад, дані Національного фонду мистецтв показують незначне скорочення читання за останнє десятиліття:
А American Time Use Survey показує спад часу, витраченого на читання, з 2003 до 2023 року:
Фіолетова лінія = читання з дітьми. Бірюзова лінія = читання з особистого інтересу. Ці середні показники охоплюють усіх, а не лише тих, хто приділяв читанню хоч якийсь ненульовий час.
Сумнівів немає: це спад. Але якщо придивитися до даних про час на читання, помітите, що падіння між 2003 і 2011 роками приблизно вдвічі більше, ніж падіння між 2011 і 2023 роками. Насправді істотні зміни відбуваються лише у 2009 і 2015 роках. Я б сказав, що тут маємо два ефекти: більший інтернет-ефект і менший смартфон-ефект, і жоден із них не є аж надто великим. Якщо дані правильні, найкраще "забастовка" проти читання — не iPhone з підтримкою 5G десь у 2023 році, а iMac із широкосмуговим інтернетом десь у 2009-му.
ВИ КУПИЛИСЯ НА ЦЕЙ СПАД?
Зрештою, переконливість тези про “смерть читання” залежить від двох оціночних рішень.
По-перше, ці ефекти здаються вам великими чи малими? Вочевидь, чимало людей дивляться на ці цифри й бачать надзвичайну ситуацію. Але до кожної претензії на кризу слід застосувати такий уявний тест: як саме ми би описали масштаб ефекту, якби вимірювали обнадійливу тенденцію, а не тривожну?
Уявімо, що цей графік використання часу показував би куріння сигарет замість читання книжок. Чи сказали б ви, що куріння “обвалилося” між 2003 і 2023 роками? Якби весь цей час ми витрачали мільярд доларів на велику антикурильну кампанію, чи сказали б ми, що вона спрацювала? Певною мірою, сказав би я, але здебільшого лінія майже не зрушила з місця. Я б не розвішував жодних прапорів “Місія виконана”, а тому не розвішую зараз і жодних прапорів “Місія провалена”.
Друге оціночне питаннє: чи очікуєте ви, що ці тенденції триватимуть, вийдуть на плато або навіть розвернуться? Найочевидніше припущення — що технології щороку лише більше відволікатимуть. А спад читання, здається, більший серед студентів коледжів, тож слід очікувати, що показники й далі повільно знижуватимуться, коли старших "книжкових черв’яків" замінюватимуть молодші телефонні черв’яки. Обидва ці прогнози цілком розумні, але два факти змушують мене трохи більше сумніватися.
Факт №1: є ознаки того, що цифрове вторгнення в нашу увагу починає гальмувати. Здається, ми пройшли пік соцмереж — час, проведений у застосунках, почав спадати. Розробникам застосунків дедалі важче вичавлювати з наших очей ще більше уваги, а виявляється, що, коли тобі вичавлюють очі, це боляче, тож люди не дуже й хочуть у цьому затримуватися. Фаза інтернету “затягни людей” була, що не дивно, набагато привабливішою за фазу "стрижи увагу користувачів ще більше" — те, що ми тепер доречно називаємо “ ензіттифікацією ”. Ранній інтернет був схожий на те, як пити IPA з друзями; пізній інтернет — на залежність, типу як нишком вмазати пальоньої ригані, щоб стримати тремтіння. Тож не дивно, що, заплативши $1000 за новий телефон, люди потім готові викласти ще $50 за пристрій, який робить їхній телефон менш функціональним.
Факт №2: читання вже пережило кілька великих наступів, а це означає, що воно привабливіше, ніж ми думали. Радіо, телебачення, dial-up, Wi‑Fi, TikTok — нічого цього не вистачило, щоб загасити людське бажання спрямовувати зіниці на слова на папері. Виявляється, книжки — це те, що гіперонлайнові люди називають “Lindy”: вони проіснували довго, тож, імовірно, протримаються ще довше.
Це вражає, навіть диво, що люди, які мають у руках пристрої, що формують найшаленішу залежність з коли-небудь винайдених, часом вирішують вимкнути їх і натомість узяти до рук книжку. Якби я був божевільним ученим, одержимим бажанням зупинити читання, я, мабуть, винайшов би щось на кшталт iPhone. А коли б я випустив своє підступне творіння у світ, то став би схожим на Грінча різдвяного ранку — приголомшений тим, що мій план не спрацював: я дав їм усі YouTube Shorts, яких вони тільки могли забажати, а вони все одно...читають!!
ПРАЦЮВАТИ ЗАРАДИ РІЛСІВ
Можливо, ми ще не дісталися меж цифрової залежності. Може, колись усі ми матимемо Neuralink, що транслюватиме Instagram Reels прямо в нашу первинну зорову кору, і тоді читанню вже справді буде кінець.
Можливо. Але штучно вдовольнити навіть найпростіші людські радощі виявилося дуже важко. Хто захоче торт на день народження напханий до отказу дурно солодким аспартамом? Хто волів би обрати засмагати в солярії в прекрасний сонячний день? Хто надасть перевагу спостерігати, як боти грають у шахи? Ви можете будь-коли дивитися зображення Мони Лізи у високій роздільності, і все ж люди й далі платитимуть за політ до Парижа й проштовхуватимуться крізь натовпи лише для того, щоб бодай краєм ока глянути на справжній оригінал.
Мені здається, тут є глибока правда: людські бажання складні й багатовимірні, а це робить їх водночас і важкими для втамування, і важкими для злому. Отой присмак незадоволення, що переслідує навіть найщасливіших людей, та бездонний голод до ще більшого навіть серед достатку — це еволюційні механізми захисту. Якби нас було легше вдовольнити, ми б не дійшли так далеко. Ми б об’їлися до смерті, щойно зрозуміли б, як вирощувати цукрову тростину.
Ось чому я сумніваюся в базовому припущенні гіпотези про «смерть читання». Ця теорія настійливо натякає, що люди, які колись були запеклими читачами, тепер стали скляноокими doomscrollers, бо саме цього, по суті, вони завжди й хотіли. Їм ніколи не була близька жага втамування спраги розуму. Вони просто вбивали час великими творами літератури, аж поки не з’явився TikTok. Невисловлене припущення таке: більшість людей, окрім кількох рідкісних інтелектуалів, мають ієрархію потреб, що виглядає так:
Я в це не вірю. Усі, навіть люди без дипломів з вільних мистецтв, знають різницю між дешевими втіхами й глибокими втіхами. Ніхто не поплескує себе по плечу за те, що провів годину, дивлячись mukbang videos, ніхто не вихваляє свій екранний час так, ніби встановлює рекорд, і ніхто не пишається тим, що його рука інстинктивно тягнеться до телефона щоразу, коли в розмові настає пауза.
Закінчити велику нон-фікшн книжку — це ніби зняти з грудей штангу. Закінчити великий роман — це ніби залишити позаду цілу державу. Цим відчуттям немає заміни. Відео можуть збуджувати, подкасти можуть інформувати, але є лише один спосіб дістати те відчуття, коли звивинки мозку шуршать і розтягуються, а душа розширюється, — це вести очима по тексту.
ДАЙТЕ МЕНІ ТУ ПШЕНИЦЮ
Власне, тут я й погоджуюся з тривожними прихильниками писаного слова: вся серйозна інтелектуальна праця відбувається на сторінці, і не варто вдавати, ніби це не так. Якщо ви хочете робити внесок у світ ідей, якщо хочете розважати й спрямовувати складні думки, вам треба читати й писати.
За однією теорією, саме тому й виникло письмо: щоб зафіксувати факти на місці. Спершу цими фактами були речі на кшталт «Гірін винен Мушіну чотири мірки пшениці», але щойно ви розумієте, що знання можна закріпити й зберегти, закодувавши його в маленькі закарлючки, ви відкриваєте цілу нову сферу логіки та міркування.
Ось чому текстові немає заміни і ніколи не буде. Думки, які здатні пережити перетворення на слова, у середньому правдивіші за думки, що так і не залишили меж свідомості. Знаєте, як можна знайти прокол у шині, бризнувши на неї мильним розчином, а потім подивившись, де з’являються бульбашки? Письмо — це як мильний розчин для ідеї: воно робить дірки очевидними.
Це не означає, що кожен прозовий текст чудовий, лише те, що він може бути чудовим. А коли сягає цих висот, він набуває сили, якої не може мати ніщо інше.
Я не завжди так думав. Мене переконали в цьому нещодавно, коли я познайомився з аудіоредакторкою на ім’я Julia Barton, яка писала книжку про історію радіо. Мені це видалося кумедним — хіба історію радіо не слід розповідати як подкаст?
Ні, сказала вона, бо в довгій перспективі важливі лише книжки. Подкасти, фільми й TikTok добре приваблюють вуха й очі, але в царині ідей вони не дотягують потрібної мисленнєвої ваги. Думки залишаються надовго лише тоді, коли ви друкуєте їх і зшиваєте в картонну обкладинку.
Гадаю, теза Бартон правильна. У центрі кожного руху, що прожив довге життя, ви завжди знайдете книжку. У кожної великої релігії, звісно, є священний текст, але немає й комунізму без Комуністичного маніфесту, немає екологічного руху без Тихої весни, немає американської революції без Здорового глузду. Це залишається правдою навіть у нашому нібито постлітератному колапсі — достатньо глянути на Abundance, яка надихнула на створення парламентської групи в Конгресі. Це сталося не завдяки Abundance the Podcast чи Abundance the 7-Part YouTube Series, а завдяки Abundance як книжці.
Дещо менша читацька аудиторія може дещо послабити силу тексту в культурі, але помилково думати, що слова впливають на вас лише тоді, коли ви бачите ці слова на власні очі. Мені згадується монолог Меріл Стріп у The Devil Wears Prada, коли Енн Гетевей зневажливо ставиться до двох начебто однакових ременів, а Стріп її повчає:
...це навіть трохи кумедно, як ти думаєш, ніби зробила вибір, що звільняє тебе від індустрії моди, коли насправді на тобі светр, який для тебе обрали люди в цій кімнаті.
Те, що справджується у світі моди, справджується і у світі ідей. Невігластво щодо сил, які формують суспільство, не звільняє вас від їхнього впливу — воно віддає вас йому на милість. Це легко не помітити. Може здаватися, що невігластво завжди перемагає знання, що ті, хто все руйнує, беруть гору над тими, хто щось будує. Так враження виникає тому, що руйнувати швидко й ефектно, а будувати — повільно й тихо. Але саме тому зрештою перемагають будівничі. Руйнівники нудьгують і йдуть геть, а будівничі повертаються й починають знову.
«ЗОЛОТА» ДОБА
У мене є ще одна претензія до гіпотези про «смерть грамотності» і до Волтера Онгa, єзуїта й професора англійської, чия книжка Orality and Literacy становить інтелектуальний кістяк цього аргументу.
Більшість відмінностей між усними та писемними культурами насправді є відмінностями між незадокументованими та задокументованими культурами. І навіть якщо наша культура стала трохи менш грамотною, вона стала набагато більш задокументованою.
Як зауважує Онг, в усній культурі єдиний спосіб передати інформацію від одного покоління до іншого — це щоб хтось її запам’ятав і повторив. Це трохи схоже на спробу підтримувати музичну колекцію, маючи лише iPod першого покоління: багато не збережеш, тож доводиться йти на компроміси. Усні традиції переповнені повтореннями, архетипними персонажами й інтуїтивними ідеями, бо саме це потрібно, щоб зробити щось таким, що запам’ятовується. Точні факти, навпаки, — це як файли на 10 гігабайтів: їх буде стиснуто, пошкоджено або видалено.
Письмо — це один зі способів розв’язати проблему зберігання, але не єдиний, і сьогодні ми використовуємо інші способи більше, ніж будь-коли. За оцінками, люди зробили 2 трильйони фото у 2025 році, а щодня на YouTube завантажують 20 мільйонів відео. Ніхто не знає, скільки електронних таблиць, застосунків чи файлів коду ми створюємо. Кожен із цих форматів дає змогу зберігати різні види інформації й змушує нас мислити в іншому регістрі. Яка психологія розкривається в Photoshop, iMovie та Excel?
Безперечно, текст має щось унікальне, і я певен, що суто піктографічна, відеографічна чи «табличкографічна» культура була б доволі дивною й, мабуть, дисфункційною. Але більша кількість способів зберігання робить нас кращими у передаванні знань, а не гіршими, і вони дозволяють нам виходити за межі когнітивних обмежень, які так сильно формують усну культуру.
Іншими словами: чути, як бард декламує Іліаду біля багаття, — це зовсім не те саме, що стрімити пісню “Baby shark” на YouTube. Той бард додасть свої прикраси, викине ті місця, які можуть образити його аудиторію, він, імовірно, неправильно згадає деякі строфи, і ніхто не зможе перевірити його на факти. Натомість мільярдне прослуховування “Baby shark” абсолютно таке саме, як і перше. Навіть якщо люди витрачатимуть менше часу на читання, неможливо повернутися у світ, де кожен факт, який не запам’ятали, просто зникає. Я не вважаю, що ми хоч скільки-небудь близькі до постграмотного суспільства, як думають критики, але я також не вважаю, що пост-грамотне суспільство буде хоч скількись схоже на до-грамотне.
СЛАВА КОРОЛЮ
Останнім часом я думаю про текст із двох причин.
Перша — я пишу книжку, і вона вже майже готова. Тож, можливо, усе, що я сказав, — це просто мотивоване міркування: «“Книги дуже важливі!” — каже людина з книгою». Але чим глибше я занурююся в це, чим більше читаю думки інших людей, які вони приборкали й перетворили на форму, придатну для друкарського преса й струменевого принтера, і чим більше сам намагаюся робити те саме, тим сильніше переконуюся, що тут є сила, яка не зникне.
Друга причина в тому, що Experimental History щойно виповнилося чотири роки. Зазвичай саме в цю пору року я намагаюся мудрувати про стан блогосфери та інтернету загалом. Отже, ось мій короткий звіт: у тексту нині бурхливі часи.
Я знаю, що те, що ми колись називали «соціальними мережами», тепер — це просто телебачення, яке ви дивитеся на телефоні. Я знаю, що люди хочуть проводити дозвілля, дивлячись, як незнайомці наносять макіяж, готують салати та ремонтують посудомийні машини. Я знаю, що вони хочуть дивитися, як цей тип танцює у своїй брудній ванній, і хочуть дивитися, як Містер Біст ховає себе живцем. Це їхні вподобання, і горе тому, хто спробує показати їм щось інше, особливо — боронь Боже — писане слово.
Але я також знаю, що в людей є голод, який не здатне втамувати жодне відео. Навіть посеред безмежних звикальних розваг дехто все одно хоче читати. Ба більше — багато хто. Я служу на їхнє задоволення, і мені це до вподоби, бо я вважаю, що зрештою світ належить саме їм. Через 5 000 років після того, як шумери почали дряпати клинопис на глині, і через 600 років після того, як Гутенберг почав тиснути чорнильні бруски на папір, текст і далі є королем. Нехай довго править.
p.s.
Якщо вам цікаво, зниження куріння не було компенсоване зростанням вейпінгу. Хоча сьогодні дорослі вейплять трохи більше, ніж у 2019 році, різниця дуже мала:
🟠 Донат? Донат!
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
🛸 Дронопад | 🔪 RUSORIZ | 🫶 “АЗОВ.ONE”
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
♥️ на кохве з курасаном класового розриву
🕸 Куди ще можна жмакати
Substack · Друкарня · X / Twitter · Threads · Telegram · магазинчик вінілу
