Багато хто вже сьогодні побоюється, що після війни відбудеться сплеск злочинності серед колишніх захисників. Так, дійсно, подібні застереження є цілком обґрунтованими, адже травми, хвороби, залежності і складнощі із пошуком свого місця у цивільному житті — це повоєнна реальність для багатьох ветеранів.
Перед законом усі мають бути рівними – це аксіома! Але навіть у таких делікатних питаннях, як судочинство щодо тих, хто власною груддю у вирішальний час став на захист держави — ми маємо подбати про своїх захисників. Такими є умови неписаного суспільного договору: ви нас захищаєте, коли одні повтікали, а інші вже поставили на нас хрест, а ми не кинемо вас напризволяще, як би не склалося подальше життя.
Ніхто зараз не звертає уваги на болючі питання майбутнього, які обов’язково вийдуть на поверхню вже наступного дня після закінчення війни. Ми знову вимушені будемо в авральному порядку робити те, що слід було передбачити і опрацювати заздалегідь.
Як це працює в США
В США існують Veterans Treatment Court (VTC) – спеціалізовані «ветеранські лікувальні суди», які поєднують в собі правосуддя, лікування і реабілітацію. Їхня мета – не карати і не ізолювати від суспільства правопорушників-ветеранів, а, навпаки, розібратися із причинами їхньої неправомірної поведінки, допомогти з ними впоратися та повернути людину до повноцінного соціального життя.
За цією благородною метою стоїть цілком практичний економічний розрахунок – людину дешевше вилікувати і реінтегрувати у суспільство, ніж утримувати її в тюрмі та постійно тримати в полі зору правоохоронців. Це яскравий приклад не карального, а терапевтичного правосуддя, яке економить державі гроші, демонструє цивілізованість і повагу до людської гідності та зберігає потенціал кожної людини в інтересах всього суспільства.
Перший в історії Ветеранський лікувальний суд було створено 2008 року американським суддею Робертом Расселом в місті Буффало. Розглядаючи справи, він помітив, що серед підсудних є багато ветеранів війни в Іраку та Афганістані, які мають ПТСР, залежності від вживання сильнодіючих речовин та складнощі із адаптацією до нового цивільного життя. Замість того, аби чекати, поки держава зверне увагу на наявність ще такої проблеми, суддя сам адаптував вже існуючу на той момент модель «наркосудів» (судочинство щодо осіб із наркотичною залежністю) до потреб ветеранів. Це була персональна ініціатива конкретного судді, яка знайшла підтримку місцевої прокуратури і адвокатів, отримала схвалення від Міністерства у справах ветеранів та пізніше була формалізована рішеннями місцевого і окружного судів. Далі вже інші суди почали копіювати цю практику в себе. Держава долучилася до справи вже на рівні розробки методичних рекомендацій і виділення федерального фінансування на просування і вдосконалення цієї практики. На сьогодні у багатьох штатах було прийнято місцеві закони, якими офіційно регламентовано створення ветеранських судів, виділено фінансування, визначено вимоги до програм та учасників, а також окреслено механізми взаємодії із ветеранськими службами.
Зараз в США діє вже більш ніж 600 судів для ветеранів та відповідних спеціалізованих програм. Зазвичай, вони розглядають справи про зберігання наркотиків і зброї, нетверезе водіння, побутові конфлікти і хуліганство, дрібні крадіжки, порушення громадського порядку. Важкі насильницькі злочини можуть потрапити на розгляд VTC лише через високий суспільний резонанс, і зазвичай ними не розглядаються.
Сенс їхньої роботи у тому, щоб на етапі слідства з’ясувати причини, які призвели ветерана до протиправного вчинку, дати правопорушнику можливість усвідомити свою проблему і над нею працювати, розробити індивідуальну програму лікування і повернення до нормального життя, а також суттєво пом’якшити покарання у разі згоди правопорушника на виконання індивідуального реабілітаційного плану заходів. Перелік заходів традиційно складається з регулярних відвідувань суду, лікування від залежностей, психотерапії, лікування ПТСР, періодичних тестів на вживання алкоголю і наркотиків, допомоги із отриманням житла і працевлаштуванням, роботи із соціальними працівниками, взаємодії із групами підтримки та постійного контактування із своїм ветераном-ментором.
Ветеранські суди виступають в ролі контролерів за тим, як проходить реабілітація і які наслідки вона має. Суддя особисто заслуховує інформацію і відстежує прогрес учасника програми. Якщо учасник програми сумлінно її дотримується, то обвинувачення і умови відбування покарання можуть бути суттєво пом’якшені, покарання послаблені або взагалі зняті. Якщо ж порушник «зривається», суд повертається до стандартних санкцій.
Програма по роботі з ветераном починається ще в системі кримінального правосуддя із того, що офіцер поліції або працівник слідчого ізолятора під час оформлення особи запитує її про проходження військової служби. Ствердна відповідь та заслуховування інформації про можливість стати учасником програми лікування та реабілітації – перший крок. Потенційному учаснику програми дається 30 днів, щоб прийняти рішення і дати на це свідому згоду.
Далі йде юридична перевірка справи. Прокурор перевіряє справу на відповідність критеріям програми і документи ветерана. Підсудному надається спеціальний адвокат.
Спеціалісти Міністерства у справах ветеранів проводять медико-психологічну експертизу ветерана.
Якщо всіх критеріїв дотримано, ветеран підписує контракт учасника VTC. Зазвичай це передбачає визнання провини, коли замість тюремного строку ветеран починає проходити індивідуальний план лікування і реабілітації.
Власне, програма поділена на 4 фази і діє 12–24 місяці. Протягом всього терміну, судова команда щотижня, а пізніше раз на два тижні аналізує тести і результати відвідування ветераном лікарів. Фаза 1 — стабілізація та орієнтація. Ветеран проходить детоксикацію і адаптується до нового розкладу життя, проходить тести і починає отримувати терапію. За ним закріплюється особистий ментор-побратим. Фаза 2 — клінічне лікування та робота над травмою. Учасник відвідує індивідуальні та групові сесії (програма лікування ПТСР, управління гнівом), тести на речовини залишаються регулярними, робота над стабілізацією емоційного стану. Фаза 3 — перехід та соціалізація. Починається повернення до нормального життя. Йде пошук роботи, житла, відбувається навчання, судові засідання рідшають, ветеран продовжує підтримувальну терапію. Фаза 4 — інтеграція та планування майбутнього. Спільно із ментором і спеціалістами ветеран розробляє індивідуальний «План підтримання тверезості та здоров'я» на період після закінчення суду і презентує його.
Після того, як всі чотири фази пройдено, а тести демонструють позбавлення залежностей, відбувається церемонія випуску. Ветеран вдягає цивільний костюм або форму, запрошує родину. Суддя, прокурор та ментори виступають із промовами. Випускнику вручають сертифікат про закінчення програми. Відповідно до початкової угоди, суддя офіційно закриває справу. Залежно від законів штату, кримінальні звинувачення або повністю скасовуються або судимість вилучається з баз даних. Випускник програми залишає зал суду вільною людиною без тавра злочинця. Ветеран залишається на обліку в медичній системі Міністерства ветеранів як звичайний пацієнт і вже не перебуває під контролем правоохоронних органів.
Беззаперечними перевагами такого підходу є: зниження рецидивізму до 14-19% серед тих, хто пройшов програми лікування та реінтеграції; більш активне користування учасниками програм соціальними послугами в сфері працевлаштування і поліпшення умов проживання; більш заощадливе використання бюджетних коштів, ніж при відбуванні покарання в місцях позбавлення волі.
Як це було за СРСР
Радянська система правосуддя в цілому, і щодо ветеранів, зокрема, була орієнтована на покарання, а не на реабілітацію. Нинішня українська багато в чому її досі наслідує і стрімко змінюється лише там, де є міжнародні зобов’язання, вимоги і тиск. Змінюватися з власних міркувань, діяти на випередження, робити те, чого ще ніхто ще не робив - ми поки не навчилися.
Радянське правосуддя було лицемірним. З одного боку існувала розгалужена система пільг і прерогатив для ветеранів та показний пієтет до фронтовиків-визволителів на офіційному рівні і у радянській пресі, проте, якщо ветеран скоїв правопорушення, то «знижок» йому ніхто вже не робив. Статус, військовий досвід і нагороди могли братися судом до уваги як особиста характеристика, але вони не передбачали ніяких окремих процедур і підходів до розгляду справи.
Якщо ветеран зловживав алкоголем, дебоширив, вів асоціальний спосіб життя, скоював протиправні діяння – для держави він ставав «паршивою вівцею» і звичайним порушником закону, якого слід дисциплінувати, ізолювати і контролювати, а не надавати йому спеціалізовану індивідуальну допомогу.
Мільйони радянських ветеранів, які зловживали спиртним - пройшли через примусове «лікування» в лікувально-трудових профілакторіях (ЛТП), де їх тримали під замком, примушували працювати і утримували роками.
Величезна кількість фронтовиків із психічними травмами та розладами пізнала на собі, що таке «каральна психіатрія» в системі спеціалізованих медичних закладів, куди їх могли запроторити проти їхньої волі.
Ті з ветеранів, хто не мав постійного місця проживання, власної сім’ї, хто бродяжив, не міг працювати через каліцтва, жебракував у громадських місцях і т.д. - рано чи пізно потрапляли під чергову кампанію «по усуненню з вулиць», або під «заходи з ліквідації жебрацтва» та опинялися в спеціалізованих будинках інвалідів, інтернатах, домах престарілих, які лише формально були закладами соціального захисту, а насправді служили місцем соціальної ізоляції «антисоціальних паразитичних елементів». Мабуть, найбільш відомим з таких місць був «Валаамський будинок інвалідів» в Карелії, куди звозили важкопоранених інвалідів війни з усього СРСР і про який ходили моторошні легенди.
Оскільки запорукою справжнього виправлення вважалися покарання, трудова терапія і дисципліна, кримінальне покарання було найбільш поширеним інструментом боротьби із протиправною поведінкою також і серед ветеранів. Після такого покарання слідував т.зв. «адміністративний нагляд міліції», який був нічим іншим, як обмеженням права на пересування і вільний вибір місця проживання та контролем способу життя. Ніяких винятків і «спеціальних підходів» до ветеранів у цих процедурах не існувало.
Чи не найбільш гуманними і «м’якими» формами корекції поведінки в той час вважалися товариські суди, засідання парткомів, профкомів, зібрання трудових колективів і комісій по боротьбі із пияцтвом по місцю роботи, де провинця могли зганьбити і стигматизувати руками колег і товаришів. При «совку» це вважалося найкращою профілактикою проти майбутніх девіацій.
Разюча різниця між радянським та американським підходом є фундаментальною і не потребує додаткових пояснень.
Як це може працювати в Україні
Очевидно, що після війни чутлива до потреб ветеранів система правосуддя буде особливо затребуваною в Україні, з її кількома мільйонами УБД і цілою купою невирішених соціально-економічних протиріч.
Як це не парадоксально, але для створення ветеранських судів, або принаймні, для запуску відповідних пілотних проектів в Україні – не потрібно ані створювати спеціальні суди, ані приймати нові окремі закони, ані винаходити і фінансувати нові держінституції. Ветеранські суди можуть створюватися «знизу» як пілотні проєкти окремих судів і суддів, а вже потім отримувати масштабування, формалізацію і державну підтримку.
На думку експертів, запустити систему ветеранських судів в Україні можна було б з рівня пілотних проєктів (спеціалізованих колегій/палат/складів судів/програм) в існуючих обласних судах за підтримки Верховного Суду, із подальшим наданням методичних роз’яснень та рекомендацій щодо внесення необхідних змін у КПК.
Як і в США, більшість ветеранських судів може бути обласними та місцевими. Їхні судді — це судді загальної юрисдикції, навколо яких далі вже формуються команди з прокурорів, адвокатів, співробітників служби пробації, спеціалістів із супроводу ветеранів, лікарів, представників ветеранських організацій і правоохоронних органів.
Найближчий аналог і приклад того, як все це може бути ініційовано в Україні – наш власний досвід із запровадження спеціалізованих складів суддів у справах сім’ї та дітей, до яких долучаються психологи і соціальні працівники і де передбачено спеціальні процедури розгляду справ. У пілотному проєкті вже беруть участь більше десятка судів і понад півсотні суддів. Шлях вже знайомий і проторений.
Місце нашого Мінветеранів у цьому процесі має полягати не в тому, аби «тягнути ковдру на себе», не маючи для цього відповідних ресурсів і повноважень, та не в тому, щоб склепати ще один держреєстр за бюджетні кошти. Його місія у тому, щоб вже зараз просувати саму ідею ветеранських судів, профінансувати тематичні дослідження та почати готувати спеціалістів, які стануть частинами майбутніх спеціалізованих судових команд. Нічого з такого зараз і близько ніким не робиться.
Американський досвід ветеранської політики дає нам унікальну можливість зазирнути трохи наперед і вберегти багатостраждального українського «лоба» хоча б від частини майбутніх «гуль», які нам ще наставить життя. Може, досить вже ходити по граблях, а тим більше танцювати на них гопака?
