Вже й не пригадую, коли я вперше запізнав Ярослава Горошка, цю не до кінця знану легенду українського націоналістичного руху кінця ХХ сторіччя.
Коли в серпні 1991 року було проголошено ГКЧП в Москві, путчисти одразу почали реалізовувати заходи по нейтралізації структур, котрімогли протистояти їхнім планам. В Україні до таких були віднесені рухівські, страйкові та молодіжні організації та ради західноукраїнських областей, найперше Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської.
Пізно увечері у вікно батьківської хати в селі Борщівка Лановецького району на самому краю Тернопілля постукав майор ГРУ, герой Радянського Союзу Ярослав Горошко. Розмова з батьком була короткою. Ярослав повідомив, що в Ізяславі, в елітній бригаді спецназу, де він проходить службу, сформовані спеціальні загони, в завдання яких входить захоплення будівель обласних Рад, нейтралізація, а за потреби й ліквідація їхнього керівництва. Повідомивши ще деякі деталі спецоперації, Ярослав повернувся в свою частину до Ізяслава, а його батько, старий упівець Павло Кіндратович, на сусідській машині попрямував до Тернополя.
Зранку будівля Тернопільської обласної Ради була належно укріплена, а за маршрутом можливого руху спецгрупи ГРУ виставлені блокпости та зроблені засідки. Те саме почали робити ради Львова та Франківська. До силового зіткнення тоді не дійшло, але дві сторони були налаштовані рішуче.
А ще до того, коли пізньої ночі 30 грудня 1990 року в рідному селі Степана Бандери було підірвано його пам’ятник, саме Горошко повідомив, що це робота не кагебістів, а спецгруп головного розвідуправління союзного міністерства оборони, з того ж Ізяслава.
Горошко був воїном, родом з тієї козацькоїпороди, для котрих бій і порятунок побратимів — органічний стан душі. Про його геройську службу в окупаційному контингенті радянських військ в Афганістані дещо написано.
Коли Україна проголосила Незалежність, для Ярослава стало зрозуміло, що його досвід потрібен саме тут для створення дієздатних, ефективних Збройних Сил його Вітчизни. Які тільки провокації не влаштовували йому в тому Ізяславі, щоб він відмовився від служіння своєму народу. Знаю, що Степан Хмара, який тоді працював в комітеті Верховної Ради України з питань оборони та національної безпеки, двічі виїжджав до Ізяслава, щоб фактично рятувати бойового офіцера від переслідувань.
Коли на початку 90-их почалась розбудова структур Головного Управління Розвідки Міністерства Оборони України, кращої кандидатури на керівника спецшколи ГУР, аніж Горошка годі було знайти. Ярослав сприйняв це як місію. Знав, що кращого навчання та виховання, аніж власним прикладом—немає, тому відпрацьовував все зі своїми підлеглими на рівних.
Найпродуктивніша співпраця між нами почалася після обрання мене в березні 1994 року народним депутатом України від тої частини Тернопілля, де Горошко народився, де жили його батьки та родичі. Я був обраним у парламент як член Конгресу Українських Націоналістів, знав, що Ярослав радо погодився ще роком раніше стати членом ОУН (б) й активно консультував націоналістів у ділянці військово-патріотичного виховання. Його друзі були моїми друзями.
Десь в кінці травня 1994 року підполковник Горошко виявив бажання терміново зі мною зустрітися біля готелю «Київ», що слугував своєрідним депутатським гуртожитком. Ми вирішили не підніматися до мене в номер на 18-й поверх, а прогулятися алеями Маріїнського парку. Ярослав розповів, що його було нещодавно викликано до міністра оборони України Радецького і звинувачено в зв’язках з екстремістськими організаціями. На що я зауважив, що про його членство в ОУН вже і справді знає аж надто багато людей, але націоналісти тепер є парламентською партією і одним з ключових положень програми КУН є розбудова міцних, ефективних Збройних Сил України, а не якихось екстремістських структур. Я сказав, що готовий сам подзвонити міністру по урядовому зв’язку і повторити ці слова хоч сьогодні. Горошко заперечив необхідність такого дзвінка, і ми домовились із ним зустрітися після мого повернення з виборчого округу.
Ми ще трохи прогулялися алеями парку, Ярослав схвильовано розповідав про ескалацію військово-політичної ситуації в Криму зі сторони Чорноморського флоту Росії й можливі шляхи протидії з нашого боку.
Тепло попрощалися в надії скоро побачитись. Я поїхав на Тернопільщину, а Ярослав попрямував в сторону «Острова», де дислокувалась його військова частина.
8 червня 1994 року Ярослава Горошка не стало. При відпрацюванні занурень під воду в спеціальних водолазних костюмах тіло командира спецшколи ГУРу було знайдено в районі моста Метро.
Все списали на інфаркт, вік Горошка та цигарки. Що було неправдою, бо як людина, котра мала можливість часто з ним спілкуватисяі бачитись в останні місяці його життя, можу запевнити, що він був у чудовій фізичній формі. Про що я й сказав на похороні в його рідній Борщівці.
Ярослава було вбито. Після цих моїх слів мати Горошка підійшла до мене і подякувала за правду.
Провести в останню путь Воїна приїхали його друзі та учні чи не зі всієї України. Перед тим, як закрити кришку, до труни підійшло четверо чоловік і зі словами «Здобудеш Українську Державу або згинеш в боротьбі за Неї» вкрили тіло друга «Вовка» Горошка червоно-чорним прапором боротьби.
Ярослав “Вовк” Горошко народився 4 листопада, 1957 року, цієї осені йому б виповнилось 68 років.
Пом’ятаємо.
