Гамарджоба, геноцвале Гонгадзе
«Як справи, Старий, – любив він гукнути мене із-за дальнього столика в буфеті Верховної Ради – що там нового на нашій Тернопільщині?» Мене часами коробив його панібратський тон, але водночас мені імпонував його спосіб тримати себе рівно та з гідністю з іншими – і немає значення, чи то депутат Верховної Ради, чи Президент України, чи офіціантка, що прибирала гори порожніх чашок з-під кави з його столу.
«Гамарджоба, генацвале», – парирував я також у неформальній стилістиці. За столиком, де він сидів, не часто було вільне місце, як правило, він був оточений своїми колегами жіночої статі, котрі захоплено слухали його оповіді, перериваючи їх часто сміхом.
Він вмів подобатися жінкам, і це мені також імпонувало в ньому, але, мені здається, це все він робив швидше, щоб підтримати існуючий погляд на цю проблематику, всі грузини – мачо.А якщо ти грузин і тобі під 2 метри зросту, то ти зобов’язаний бути мачо. Я йому це раз сказав, і він, посміхнувшись, зі мною погодився...
І лише після його вбивства я дізнався, що Мирослава – його дружина, точніше, вже вдова, з Бережанщини, що на Тернопільщині, і моя рідна область насправді йому в певний спосіб була «наша».
Георгій же відповідно знав, що я був на похоронах Мераба Костави і по лінії Антибольшевицького Блоку Народів, створеного бандерівською ОУН, підтримував контакти із звіадистами в Грузії. Я ж, відповідно, знав, що його батько був спочатку членом парламенту Грузії від партії першого президента цієї, також щойно проголошеної, незалежної, країни на Кавказі – Звіада Гамсахурдії, а потім перейшов до лав його противників. Так що при нерегулярних бесідах і зустрічах за столиками буфету Верховної Ради нам було про що поговорити не лише з питань української політики, але і становища в Сакартвело.
Одного разу Гія підійшов до мене в томуж буфеті Верховної Ради сам і попросив про допомогу під час його відвідин Сполучених Штатів. Він знав, що в мене непогані контакти серед нашої діаспори там і поцікавився, чи я би не зміг допомогти з пошуком помешкання на час його перебування в Нью-Йорку, щоб не витрачатися на готелі, бо грошей традиційно бракує. По його інтонації відчувалося, що ця поїздка для нього дуже важлива, і я чи не при ньому зв’язався з Володимиром Зарицьким, професором Нью-Йоркського університету, на предмет підшукати для Гонгадзе недороге помешкання на час його перебування по той бік океану.
Вже після повернення зі Штатів він із вдячністю розповідав мені про свій комфортний побут і безкоштовне проживання в будинку на Секонд Авеню, де знаходилися контори Організації Оборони Чотирьох Свобід України – громадської фасади бандерівської ОУН, і де декілька кімнат часами використовувались як готельні номери для своїх. Уточнивши в Георгія, на якому поверсі знаходиться його номер, я повідомив йому, що там свого часу, перебуваючи в Нью-Йорку, зупинялися Ярослав Стецько з дружиною і багато чільних діячів як ОУН, так і Антибольшевицького Блоку Народів. Видається, ця інформація його зворушила.
Вже пізніше, після його смерті, стало відомо, що тоді в США він їздив зі своєю колегою і під час цієї поїздки йому вдалося добитися чи не до Держдепартаменту і налагодити хороші ділові контакти з багатьма громадськими діячами Америки, хто був занурений у наші українські проблеми.
Коли ж спецгрупі на чолі з Пукачем було поставлено завдання захопити і вивезти Георгія за межі Києва, в результаті чого його було жорстоко вбито, одною із причин таких дій представників українських спецслужб було те, що Гонгадзе регулярно відвідує американське посольство... Себто, є «американським шпигуном» й інформує офіційний Вашингтон про рівень корупції та ситуацію у вищих ешелонах української влади.
А я після цього почав більш уважно спостерігати за виступами та публікаціями Гії в інтернеті та на телебаченні. В переважній більшості вони були гострими, яскравими і такими, що запам’ятовувались надовго.
Час від часу наші шляхи перетинались чи то на бульварі Лесі Українки, де я тоді жив, а Георгій винаймав помешкання, чи то за спільним переглядом футбольних матчів в чеському пивному ресторанчику на колишній вулиці Пушкінській, де він і я любили бувати.
Одного разу ми з ним зустрілися навіть у Вінниці, коли він працював у команді одного кандидата на посаду міського голови, а я був у групі підтримки іншого.
Тому поява інтернет сайту «Українська правда» для мене не пройшла непомітно. Хоча українські інтернет ресурси тоді лише зароджувалися, для багатьох вже ставало зрозуміло, що за цим майбутнє. А одна стаття на початках «УП» запам’яталась особливо...
Саме тоді Борис Єльцин – перший президент Російської Федерації, добровільно зрікся своєї посади і передав виконання обов’язків такому собі Владіміру Путіну. В статті ставилось питання, чи таке можливо в Україні й хто може стати «українським путіним», коли Леонід Кучма надумає і собі відмовитись від виконання обов’язків Президента України... І не лише ставилось питання, а давалась конкретна відповідь, з конкретним прізвищем...
«Українським путіним» мав стати син тодішнього голови Служби безпеки України Леоніда Деркача, а сьогодні новоспечений сенатор ерефії Андрій Деркач. Вже пізніше я довідався, що це не була стаття Гонгадзе і що реакція Кучми, котрий зовсім не збирався комусь передавати свої обов’язки, була в стилі Данілича з «плівок Мельниченка».
Думаю, кагебісти в Москві та Києві вже тоді не пробачили «Українській правді» та Георгію того, що він завчасно демаскував їхню «двоходовочку» в українській версії, а потім, в кращих традиціях енкаведе, обезголовили руками своєї агентури в оточенні Президента України Гонгадзе в прямому значенні цього слова, а плівками Мельничека змусили того ж Кучму зректися прозахідного вектора руху і ледве не відмовитися від виконання своїх обов’язків на користь якогось феесбешного «шнурка» Вови, Віті чи Діми...
Генацвале Георгію, напевно, десь там на небесах, де зараз ти, треба саме такою жорстокою твоєю смертю забезпечити було тут, на українській землі, право нам вільно висловлювати свою думку.
І не допустити, щоби всякі там расейські псевдосенатори ставали тут малоросійськими путіними ще тоді, у 2000-му.
