Бах. Ха-ха-ха…
Той звук не сплутаєш ні з чим.
Це щось схоже, коли труна з покійником падає на дно свіжо викопаної ями, але при тому забули прибити кришку й вона підскакує, пританцьовуючи заливається реготом джокера.
Так звучить “кормушка”, що відкривається в Лукянівській тюрмі.
Цей звук вирвав мене з кольорового світу сну і повернув до чорно-сірої реальності.
Я ще пробував хоча б трохи затриматися там у снах, але наступний вже незвичний звук для цього місця, змусив остаточно прокинутися і повернутися лицем до дверей камери. На брудній, запилюченій підлозі карцеру лежало п’ять гвоздик, а під ними, щоб не забруднилися, хтось акуратно постелив целофан.
Цей букет квітів на долівці були ще більш незвичними ніж події у снах з яких вирвав тебе звук кормушки, що відкриваючись падає, щоранку насміхаючись з тебе.
“Воду, камандір”, - я звертаюсь до попкаря на армійський манер, знаючи що їм це подобається. ЗекА, як правило називають їх “начальнік”. Конвоїр включає воду у крані умивальника, на дно якого я стелю целофан, кладу гвоздики і починаю вмивати лице.
Цього не може бути! Цього не може бути a priori!
Тут в карцері Лукяну не можуть тебе будити букетом червоних гвоздик. Це найглухіше місце тюрми. Тут протягом доби ти можеш не почути жодного звуку. Тут конвоїри спеціально взувають тапочки щоб не було чутно як вони наближаються до дверей камери і ти днями не знаєш чи є вони на коридорі чи їх там немає. І двері твого кам’яного мішка відкриють лише, щоб тебе винести звідсілля вперед ногами.
У відкриту кормушку заглядує кусок лиця.
“З Днем народження, Ратушний.” - і попкарь закриває воду.
А от воно що… Згадав..
Сьогодні ж 18 серпня 1991 року, і в мене День народження. Сьогодні мені скільки?... 29
І я змушений зустрічати їх на самому дні - глибше лише розрита могила - в карцері Лукянівського Централу Києва.
Я ж спеціально підбив своє голодування, щоб зустріти цей день у карцері.
З моїми посправниками у “сумнозвісній справі Хмари”, в знак протесту проти незаконного ув'язнення, ми тримали голодування вахтовим методом по два тижні.
Один: з першого числа місяця по п’ятнадцяте, наступний: з п’ятнадцятого по перше. І навіть коли не було можливості підтримувати контакт між собою чи через адвокатів чи через тюремну пошту - ти знав свої дні й заступав на вахту згідно погодженого графіку.
Моя вахта почалася 15 серпня. Тюремна адміністрація вже добре засвоїла, що я голодую по-справжньому. Не затягувала моє перебування в загальній камері, де іншим ув’язненим видавалась пайка. На третій день голодування, як злісного порушника режиму, а відмова від прийняття баланди - вважається грубим порушенням тюремного режиму - переводила в карцер.
А мені цього лише було треба. Галас тюрми, що ніколи не спить, завжди напружував, а карцер був єдиним місцем на Лукяні де можна було побути самим з собою.
То ж своє 29-ти річчя зустрів у камері карцеру Лукянівського централу. Я пам’ятав з маминої розповіді що з'явився на Світ десь за 20-15 хвилин до опівночі між 18-тим і 19-тим серпня й тому навіть у свідоцтві про народження було записано днем мого народження не вісімнадцяте а девятнадцяте серпня, але збираючись отримуючи паспорт в 16 років, вирішив відновити справедливість і повернути один день до свого життя. Для належного відзначення такої події в мене був захований кусочок цукру- рафінаду і дві пучки доброго чаю. Як закип'ятити правильний чифір, навіть в умовах карцеру я вже був навченим.
Де я думав що саме в той час у далекій Москві, члени ГКЧП (Государственого комітета по черизвичайному положенію) оголошують Горбачова хворим, підписують “Заяву радянського керівництва”, “Звернення до радянського народу” та Постанову №1 згідно якої “в окремих місцевостях СРСР” вводився надзвичайний стан терміном на 6 місяців.
Випивши правильного чаю, я ж з чистим сумлінням вступив у 30-тий рік свого земного життя. Так щоб мене не було видно, лицем повернутим до стіни в кутку своєї камери, я почав молитися. Чи то від молитви, чи від міцного, гарячого чаю, мені раптом стало так затишно і тепло, що я й не пам’ятаю на якому “Отче наш…”, чи “Богородице Діво” мене зморив сон і я заснув на відкинутих дошках, що кріпилися міцними ланцюгами до стіни і служили тут нарами.
З самого ранку 19 серпня 1991 року мене розбудив крик попкаря, котрий повідомив що Горбачова арештовано, в Москві переворот, а нас всіх скоро розстріляють. За інтонаціями його голосу, я відчув що його абсолютно задовольняє саме такий розвиток подій. І то була та сама людина котра ще вчора вітала мене з днем народженням, всупереч всяким інструкціям передала в камеру карцеру принесені до тюрми мамою п’ять гвоздик і час від часу передавала мені прочитати свіжі газети з того боку тюремного муру.
Зі словами: “Дивись щоб тебе не розстріляли”, - я попросив його включити воду щоб помитися. Так почався мій черговий день перебування за гратами
ЯК Я ПОПАВ В ТЮРМУ?
В тюрьму я попав з Хрещатика і за Хрещатик.
19 листопада 1990 року вечером, залишивши в супроводі приятелів офіс Київського страйкового комітету на Музейному провулку 8, ми попрямували в бік Хрещатика. Зі мною була Люда Головач, дружина увязненого декілька днів тому мого соратника Миколи Головача, представник страйкового комітету тролейбусників та дівчина, котра виконувала в нас обов’язки секретаря.
В підземному переході дружина Миколи Головача повернула на свою станцію метро, а ми піднялись на протилежний бік Хрещатика навпроти Головпоштамту, акурат біля того місця, де простояли цілу ніч з 6-го на 7-ме листопада, протестуючи проти проведення військового параду на головній вулиці Києва.
Я підняв руку щоб зупинити таксі чи попутку, як біля мене з різким скрипом гальм зупинилось авто з якого вискочило кілька мужчин і демонструючи на ходу якісь книжочки, попросили представитись. Я представився. Незнайомці силоміць заштовхали мене на заднє сидіння автівки і повезли в невідомому напрямку. Вже сидячи в авто, я спробував вияснити хто вони такі й куди мене везуть. Той що сидів попереду ще раз показав своє посвідчення працівника міліції виписане на прізвище Бухар, що мене попри ситуацію доволі розсмішило - і заявив, що мене везуть в тюрму, бо є санкція прокурора на мій арешт.
В тюрму мене зразу не завезли, а привезли на Поділ в ізолятор тимчасового утримання, де ми більше години чекали перед зачиними воротами на якісь документи. Я так розумію, не всі документи на моє ув'язнення були готові, година була пізня, всі на нервах, законопослушні кияни вже давно в своїх домівках додивляються перший сон, а мене ніяк не приймають в тюрму.
Коли через деякий час я попросився до вітру, оперативник відвів мене за ріг будівлі ізолятора, тицьнув стволом пістолета між лопаток і сказав: “Сци!”
Пісяти розхотілось і я поцікавився в нього чи йому доводилось справляти малу нужду, коли в спину втикають пістолетом. Виглядає жарт йому сподобався, бо він забрав пістолет і мені, нарешті, вдалось задовольнити одну з базових потребу людського організму.
Десь ближче до опівночі, ворота будівлі на Подолі відкрились, мене сфотографували в профіль та анфас, “прокатали пальчики “, уточнили дані й заштовхали в напівтемну камеру Київського Ізолятора тимчасового утримання.
Там на нарах без матрасу та подушки я заснув.
І лише 21 листопада, акурат на мої іменини, було свято Архистратига Михаїла, я попав до “діда Лук'яна”, в камеру два-вісім на Єкатериновці, найстарішому корпусі зловіщої Лукянівської тюрми.
Там я проведу більше дев’яти місяців свого увязнення, з короткими перервами на відвідування карцера в зв’язку з “грубим порушення тюремного режиму”, бо
саме так кваліфікувалось, голодування в знак протесту проти нашого утримання під вартою, тюремною адміністрацією.
І вийду з тюрми, чи точніше мене викинуть за тюремні ворота, в прямому значенні цього слова, бо відмовився визнавати себе “помилуваним” - ми помилування не просили - пізнім вечором 24 серпня 1991 року.
День коли Україна і ми, “київська семірка”, стали вільними.
“Київською сімкою” нас більше називали в США, бо саме сім осіб було восени 1990 року ув'язнено по справі, котру в народі називали ще “справою Хмари”. Думаю їх варто назвати, бо всі хоча зазнали тоді морального й фізичного тиску зі сторони комуністичного режиму, трималися протягом процесу гідно. Найперше, звичайно, Степан Ількович Хмара, діючий депутат Верховної Ради України, тоді ще УРСР, невгамовний борець за справедливість, єдиний з депутатів що прийшов ранком 7-го листопада на Хрещатик, щоб підтримати протестуючих проти проведення військового параду з танками та червоними прапорами на головній вулиці столиці України.
Микола Головач - голова Київського громадянського комітету із реєстрації громадян Української Народної Республіки. Ініціатива передбачала відмову від громадянства ссср та перехід в громадянство УНР. На час арешту біля 3 мільйонів осіб зареєстрували себе громадянами Української Народної Республіки, ліквідованої в результаті збройної агресії Москви на початку ХХ століття.
Леонід Березанський - громадський активіст Української Міжпартійної Асамблеї, організації що підтримала ініціативу Київського страйкому та студентських організацій із недопущення військового параду на Хрещатику.
Олег Батовкін та Олександр Ковальчук - учасники акції із недопущення військового параду.
Віталій Воробйов - голова страйкового комітету Київського авіаційного підприємства, після попереджувального страйку його підприємства єдиний із сімки не був арештованим, а перебував на підписці про невиїзд.
І я , Ратушний Михайло Ярославович, на час арешту координатор Київського Страйкового Комітету - організатора Маніфестації із непопущення військового параду на Хрещатику приуроченого до річниці комуністичного перевороту в Петербурзі (Росія).
Наше ув’язнення було фактичною помстою за успішно проведену акцію котра не дозволила окупаційним танкам пройти вулицею й Майданом, які ще не встигли охолоти від тіл української молоді, котра нещодавно провела тут голодівку відому, як “ Революцію на граніті”.
7 листопада було завжди для комуністично-кагебіського режиму в Україні більше ніж просто річницею “велікой октябрьской революції” - це була сакральна дата, що утверджувала московську окупацію цих земель.
Наша ж перемога засвідчувала, що кияни, відмовляється миритися з таким станом речей.
Наскільки це було важливо для Москви, говорить випадок про який я дізнався набагато пізніше описаних подій. Леонід Кравчук - перший Президент України, після поразки на виборах був обраний депутатом Верховної Ради України від Тернопілля. Наші робочі місця були поруч. Так от, він розповідав мені, що тієї ночі, з 6-го на 7-ме листопада 1990 року, йому тоді ще голові Верховної Ради України дзвонив Міхаіл Горбачов з Москви, і цікавився чи вдасться провести військовий парад на Хрещатику?
На що Кравчук відповів, що без крові навряд чи.
Глава Союзу вилаявся та кинув трубку…
Далі буде…
