Після того як у 1922 році будівлю колишнього Ізюмського реального училища залишили останні військові, про її природне цивільне призначення нарешті згадали. (Нагадаємо, що під час визвольних змагань 1918–1921 років приміщення училища наввипередки займали штаби різних військових формувань та урядів, а останніми тут квартирували 82-гі піхотні командні курси).
Про класичну «реальну» освіту, звісно, вже не йшлося. Усе, що існувало тут до 1917 року, згадувалося виключно в негативному контексті — без жодних винятків. В один казанок міксували все разом: царизм, буржуазію, церкву та дореволюційну систему навчання. Натомість пропагували нове суспільство, новый світ та «нову людину».
Акцент робився насамперед на колективному вихованні. Радянська влада всіляко намагалася вселити думку, що людину варто лише навчити читати й писати, а все інше вона здобуде сама, вдосконалюючись у колі собі подібних. Тобто індивідуума мав навчити та виховати саме соціум.
Цікаво, що здобутки реформ народної освіти, які впроваджувалися в імперії ще з 60-х років XIX століття, були знищені майже повністю.
«Главное — разрушить старую школу», — наголошувала заступниця Наркомпросу Надія Крупська.
Нова освітня система, декрет про яку видали ще в жовтні 1918 року, перетворилася на справжній експеримент над поколіннями.
Хоча, якщо бути об'єктивними, цей експеримент мав один суттєвий плюс. Завдяки доступності нової освіти вдалося досить швидко подолати масову неписьменність, яка в Російській імперії охоплювала понад 70% населення (в Україні — близько 60%). Проте в загальній масі це подолання обмежувалося базовим рівнем: вмінням сяк-так читати та ставити підпис. Приваблювала саме доступність лікнепу.
Разом із лікнепами як гриби після дощу з'являлися й товариства безбожників. Ззовні здавалося, що гуртки на кшталт «Геть неписьменність!» чи «Юний безбожник» навчають абсолютно безоплатно. Насправді же прихованою платнею за ці примітивні знання було жорстоке промивання мізків.
Марксизм одночасно проголосили і головною релігією, і єдино правильною наукою.
Ламання старої школи та прихід експериментів
Про реформування системи освіти теоретики сперечалися ще з 1905 року — її принципи відстоювали соціалісти найрізноманітніших ухилів. Проте одна справа — дискутувати на зборах, і зовсім інша — втілювати ідеї в життя.
Раніша лібералізація школи відбувалася поступово, паралельно із здобуттям суспільних свобод. Нехай спочатку повільно, але після 1864 року цей процес значно прискорився. Здавалося б, радикальних ламань система й не потребувала: успішно запрацювали всестановові реальні та народні училища, освіта стрімко емансипувалася. Відкривалися Фребелівські та Вищі Бестужівські курси, жіночі ремісничі й медичні училища. У Харкові, наприклад, діяла ціла мережа прогресивних народних шкіл Христини Алчевської.
Але більшовики закрили все. Від «старої» школи не залишили каменя на камені.
Навіть Харківський університет, який понад століття був серцем величезного навчального округу, у 1920 році перетворили на Академію теоретичних знань, а за рік — на Інститут народної освіти (ІНО). На довгі 14 років його повністю позбавили класичної наукової практики, перетворивши виключно на фабрику з підготовки радянських педкадрів. Саме слово «університет» оголосили буржуазним та рішуче вилучили із вжитку. Дослідницьку роботу, яку тут вели майже сторіччя, просто «заморозили». Разом із нею у буквальному розумінні замерзали й видатні вчені, позбавлені елементарного — їжі та тепла.
Гімназій, вищих початкових, реальних та комерційних училищ, як і народних чи приватних шкіл, більше не існувало. Замість усього цього розмаїття з’явилося щось одне-єдине — Є.Т.Ш., тобто Єдина трудова школа.
Це було абсолютно новаторське, експериментальне й по-своєму унікальне явище:
Школу повністю відокремили від церкви та скасували обов'язкову шкільну форму. (Історичний контекст: Радянська влада не просто відокремила школу від церкви. З 1922 року почалися жорстокі гоніння на християн. В Ізюмі вогнем знищили Катерининську церкву, а давній Спасо-Преображенський собор спочатку передали радянським обновленцям («живоцерковникам»), а згодом взагалі перетворили на бібліотеку атеїзму).
Традиційну предметно-класну систему ліквідували. Натомість запровадили групове навчання. Ба більше — вживати слово «клас» щодо школи суворо заборонялося.
Змінилися критерії оцінювання. Тепер оцінювали не окремого учня, а весь учнівський колектив (групу) загалом.
Усунули одноосібне лідерство вчителя. Керувати групою мав цілий педагогічний колектив — усе заради того, щоб викоренити будь-який індивідуалізм з боку викладачів.
Зі шкільного побуту зникли звичні підручники, оцінки та класичні програми. Натомість прийшли гучні експериментальні новації: комплексна система навчання (метод ГУСу), лабораторно-бригадний метод та так званий метод Дьюї (проєктна система).
Застосовувалися ці методи абсолютно безсистемно, без чітких вказівок згори чи бодай якихось інструкцій. Звичайно, уся ця методологія була запозичена. Частково — зі Сполучених Штатів, частково — з Європи. Проте ні на Заході, ні будь-де інде у світі ці підходи ніколи не впроваджували настільки масово й агресивно.
І в США, і в Європі до подобних методик ставилися виключно як до наукових експериментів. Їх проводили за суворими правилами серед відносно невеликих груп учнів — без відчутних моральних чи матеріальних збитків для суспільства. Після завершення таких дослідів соціологи й педагоги (Герберт Спенсер, Йоганн Гербарт, Гелен Паркхерст, Джон Дьюї та інші) публікували свої наукові праці. За логікою речей, палітурки цих монографій мали б спокійно припадати пилом на полицях університетських бібліотек.
Але раптом вони стали до уваги російським соціалістам та демократам. Іронія долі: самі ці революціонери свого часу здобули зовсім іншу освіту — класичну, реальну, вищу університетську. Проте в закордонних теоріях їх привабило зовсім інше: колективна форма навчання з неодмінним залученням школярів до суспільної праці. Це до болю нагадувало їм омріяну Марксом та Енгельсом «політехнічну школу». Здавалося, варто лише додати до цієї суміші марксизм — і вийде ідеальна комуна, ланка майбутнього рукотворного раю на землі.
За задумом, Є.Т.Ш. найближчим часом (щойно настане комунізм) мала перетворитися на школу-виробництво або школу-колгосп, де виховуватимуть «нових людей».
Абревіатура Є.Т.Ш. була загальною назвою, проте в повсякденному житті вона вкорінилася слабко. Натомість використовували інші поняття: «трудова школа» або «семирічка». Період трудових шкіл в Ізюмі тривав близько 11 років.
Проте радянська «семирічка» суттєво відрізнялася від дореволюційної моделі (хоча повний курс класичної гімназії чи реального училища з додатковим класом теж умовно вважався семирічним).
В УРСР трудові школи складалися з двох концентрів: перший тривав 4 роки, другий — 3 роки. Крім того, існувало 7 різних варіантів трудових шкіл, пристосованих як до сільськогосподарського, так і до індустріального виробництва.
«Казкова рукавичка» Радянської площі та гуртковий всесвіт
Як відомо з попереднього матеріалу, одночасно з трудовою школою в приміщенні колишнього реального училища базувалися цілих три інші навчальні заклади — технікуми та профшколи. Як же такі різні й чималі освітні установи змогли втиснутися в одну будівлю, наче в казкову рукавичку?
По-перше, усі три заклади вищого ступеня займали другий поверх споруди:
Педагогічний технікум облаштували на місці колишньої домової Катерининської церкви. Звісно, для влаштування навчальних кабінетів інтер'єр зазнав суттєвої перебудови, а колишній бабинець і вівтарна частина назавжди втратили свій первісний вигляд.
Індустріально-технічна та Сільськогосподарська профшколи ділили між собою решту простору другого поверх, що їм залишився. При цьому вони мали не лише спільні коридори, а й деяких викладачів.
Ця кадрова взаємодопомога стосувалася й Семирічної трудової школи №1.
Цікаво, що навчання в усіх без винятку закладах будівлі було денним. А вже у другій половині дня наставав час для суспільно-корисної праці та «вдосконалення особистості» через обов'язкове, майже тотальне відвідування різноманітних гуртків.
Безпосередньо перед освітньою реформою 1934 року Семирічну школу №1 виселять з приміщення реального училища та поселять неподалік. Першачки переберуться до будинку Ярцева, всі інші — в будинок Дементьєва (як згадує Зоя Василівна Ключко, тривало це переселення недовго — один чи два роки). Така сама доля спіткала інші навчальні заклади цієї будівлі.
Останнім директором Семирічної трудової школи №1 на Радянській площі, за спогадами З. В. Ключко, був Петро Якович Махно, а його дружина — Ганна Іллівна — була у неї першою вчителькою.
Згадані ізюмські Є.Т.Ш. об'єднувало те, що вони були загальноосвітніми закладами, де в обов'язковому порядку навчали основам виробництва.
Коли закінчувалися уроки, шкільне життя не припинялося. Обов'язковим для кожного школяра було відвідування різних гуртків за вподобаннями: спортивних, музичних, літературних, драматичних чи прикладного дозвілля (крою та шиття, в'язання, моделювання).
Частина таких гуртків розміщувалася в Будинку піонерів, частина в приміщеннях спортивних товариств, решта — безпосередньо в самій школі.
Спільний простір міцно переплітав повсякдення учнів. Чудовим свідченням цього є унікальне фото, знайдене й вчасно збережене з просторів інтернет-аукціону. Світлина зроблена рівно 12 березня 1927 року. Напис на її звороті констатує:
«Робота гуртка при профшколі міста Ізюма. Момент стягування щогли на дах».
Завдяки збереженому підпису ми знаємо імена сміливців, які працюють на висоті (зліва направо): Чередниченко, Шадлун (біля стіни), Кошевой, Федоров та Любжин. Кадр безцінний: він не лише демонструє оригінальну цегляну кладку фронтону та покрівлі, але й привідкриває людські долі.
Студент біля стіни — це вірогідно Еммануїл Дмитрович Шадлун (народився у 1909 році), нащадок Дмитра Костянтиновича Шадлуна, господаря відомого ізюмського пивзаводу. Тоді, у березні 1927-го, 18-річний юнак разом із товаришами завзято тягнув щоглу на дах рідного училища. Радіогуртки в ті часи в місті лише зароджувалися (масовий бум папанінської та челюскінської епопей спалахне трохи пізніше), а першу аматорську радіоточку в Ізюмі на Радянській площі прямо навпроти парку зареєстрував радіоаматор Микола Шепелієв (історичні позивні 39RW та eu5AY).
Та дивовижно інше: загартована в цьому ізюмському гуртку пристрасть до зв'язку стала для Еммануїла Шадлуна справою всього життя. Архівні документи доводять, що цей хлопець із даху пройшов усю Другу світову війну, ставши гвардії майором та старшим помічником начальника відділу зв'язку штабу 3-го Гвардійського стрілецького корпусу. Під вогнем, у суцільну розпутицю під Нікополем, він особисто забезпечував безперебійний радіозв'язок і керував радистами, за що був нагороджений медалями та Орденом Вітчизняної війни II ступеня.
Попри таку неймовірну тісноту й постійний гуртковий рух, Семирічку №1 у приміщенні колишнього реального училища успішно закінчили чимало жителів міста, округу (а згодом — району).
Галерея випускників та спогади про «бригадний метод»
Серед випускників Семирічки №1 — донька відомого доктора Куликова, Валентина Сергіївна Куликова (к.м.н, лікар-фтизіатр).
Ось як вона згадувала ті експериментальні роки:
«Кожен клас, який тоді офіційно називали групою, ділився на окремі бригади. У кожній такій бригаді обов'язково був один сильний учень. Саме він здебільшого й відповідав під час уроків за всю команду, тоді як інші могли зайвий раз не напружуватися. Вчителі ставилися до нас дуже поблажливо».
Попри специфіку системи, Валентина Сергіївна була відмінницею й з глибокою повагою згадувала своїх наставників: першу вчительку Фаїну Дементіївну, викладачку німецької мови Людмилу Святополківну, мовників Віру Максимівну та Івана Павловича Мізіна, математика Миколу Павловича Синельникова і, звісно ж, учителя фізкультури Павла Івановича Васильєва, який сам був випускником колишнього реального училища.
У цих же стінах навчалися й інші відомі ізюмчани: талановита скульпторка Любов Михайлівна Череминська (авторка відомої паркової скульптурної композиції «Весна» в парку ІЗОС),
майбутня вчителька історії Ізюмської середньої школи №5 Софія Мстиславівна Пантелєєва, інженер Приладобудівного заводу (ІПЗ) Йосип Єремійович Віленський
та Анастасія Корніївна Рибалко (Кайжаури), яка працювала медсестрою в Ізюмській лікарні.
Був серед випускників і той, чиє життя обірвала війна — Леонід Максимович Нешкуренко (1912 р.н.), військовий інженер 3-го рангу, командир окремої роти 7-ї інженерно-мінної бригади РГК, який загинув під час нальоту німецької авіації 20 березня 1943 року.
В архівах та спогадах збереглися й імена інших випускників Семирічної трудової школи №1: Раїса Мізіна (ректор інституту), Віра Савченко, Маруся Ходяча, Шура Рева, Валентина Савраєва, Галя Олійник, Люба Яцеленко (лікар), Віра Коньєва, Галя Степова, Інна Лівонідова, Олена Петрівна Калюжна, Сусанна Юхимівна Косачівська, Тамара Назарова, Валентина Лукіна, Іван Сумін (загинув), Олена Дмитрівна Іванова, Ольга та Микола Білокуренки.
Ізюмська мапа Є.Т.Ш.
В Ізюмі існувало три варіанти Є.Т.Ш.:
Семирічна трудова школа №1. Вона розміщувалася в будівлі колишнього реального училища за адресою: Радянська площа, будинок 13 (перша радянська назва Соборної площі). Директором був Михайло Миколайович Примак.
Міська чотирирічка №2. Діяла на Садовій площі. Цікавий факт: за свідченнями, спочатку цю школу, як і її "колегу" у селі Куньє, називали "Жовтневою". Оскільки тогочасна модель мала кілька варіантів, цілком ймовірно, що чотирирічка №2 представляла аграрний варіант трудової школи.
СВІТЛИНА 12 : Міська школа №2 1939 рік Міська чотирирічка №3 (згодом ФЗС №1). Розташовувалася на вулиці Замостянській у приміщенні колишньої церковно-парафіяльної школи. Приблизно у 1926 році вона перетворилася на фабрично-заводську семирічку (ФЗС №1). Її директором до 1941 року був Максим Фірсович Муратов (він же викладав тут географію).
СВІТЛИНА 14: М.Ф.Муратов( в центрі) серед учнів ФЗС№1
Усі згадані ізюмські школи цього періоду були виключно українськими.
Освітній тупик уніфікації та фінал епохи
Після закінчення семирічок юнаки та дівчата вступали до профшкіл, ФЗУ, а далі до технікумів та інститутів. В УРСР існувала чітка спеціалізація цих навчальних закладів за профілем, обумовлена початком індустріалізації в СРСР.
Модель трудової школи УСРР була запропонована українськими педагогами-реформаторами ще до індустріалізації. Згодом через уніфікацію українські технікуми втратили статус вищих навчальних закладів, утворивши прогалину між семирічкою та вищою школою, яку заповнювали робітфаки. У нашій будівлі можна було пройти всі етапи підготовки до Вищої школи. Докладніші матеріали з історії освітніх систем можна знайти в джерелах.
Нарешті ми підійшли в нашому циклі до першої в Ізюмі середньої школи.
Виникла вона не на порожньому місці. Її офіційна історія хоча й почалася від 15 травня 1934 року (дати виходу знаменитої урядової постанови про структуру початкової і середньої школи), але фактично вона стала повномірним продовженням тієї самої ЄТШ — Ізюмської семирічної школи №1.
Для середньої школи знадобилися не лише нові вчителі-предметники, а й новий, цілком радянський очільник — випускник оновленого Харківського університету. Про те, як тоді готували радянські педагогічні кадри і які завдання перед ними ставилися, а також про те, як здобувалися знання в часи Голодомору та радянської індустріалізації — читайте в наступному дописі нашого циклу
📝 Примітки та джерела:
Радянська площа — перша радянська назва Соборної площі.
Адресно-Справочная книга «Вся Украина» на 1926/27 год. Часть III-я. У.С.С.Р по округам. С. 289–291. Издательство «Украинский экономист ». Харьков.
С. І. Куликов — організатор та перший завідувач першого протитуберкульозного диспансеру в Ізюмі.
Ключко Зоя Василівна - Краєзнавець, авторка спогадів про Ізюмську школу №1.
Дані наведено станом на 1934 рік.
В Ізюмі все було облаштовано так, що й ходити далеко не треба: у тому ж приміщенні на Радянській площі, 13, одночасно знаходилися Педтехнікум, Індустріально-технічна профшкола та Сільськогосподарська профшкола.
Спогади та свідчення випускників Трудової школи №1 взяті з архіву історика С. Бондаренка з посиланням на архів А. Маловічка та С. П. Житник.
Уніфікація систем освіти в УРСР: Науковий матеріал «Уніфікація системи освіти в УСРР у 20–30-х рр. ХХ століття».
Нагородні листи та накази про нагородження гвардії майора Е. Д. Шадлуна від 10.02.1944 р. та 15.08.1944 р. // БД «Пам'ять народу». Біографічні дані радіоаматора М. П. Шепелієва // Матеріали Центрального радіоклубу та «Настольная книга для радиолюбителей», 1929 р.
📷 Походження світлин / Photo Credits
Світлини «Збори», «Столярна справа» та «Гурток Юних картографів»: Унікальні збережені оригінали з особистого архіву Олександра Посунька (єдині вцілілі кадри з фотоальбому школи, який загинув під час Другої світової війни).
Світлина «Робота гуртка при профшколі м. Ізюма» (12.03.1927 р.): Цифрова копія з відкритого лота на інтернет-аукціоні.
Світлина 12 : Міська школа №2 - З приватного фотоархіву історика С. Бондаренка
Світлина 13 : М. Ф. Муратов з учнями ФЗС №1: З фотоархіву історика С. Бондаренка( з посиланням на приватну колекцію Баранник)
У матеріалі використано світлини робіт скульпторки Л. М. Череминської, опубліковані краєзнавцем Вячеславом Савельєвим на його Facebook-сторінці.
© Олександр Посунько, 2021 - 2026. Цитування та копіювання дозволено лише за умови зазначення авторства та лінку.
