Гадаю, всі, хто читав мої попередні дописи (особливо ті, що стосуються зруйнованої будівлі Ізюмського ліцею №4 у Центральному парку) або цікавиться минулим, уже чекають на продовження. Сподіваюся, що ближче ця історія підходитиме до сучасності, то більшу аудиторію вона охопить.
Миколу Олексійовича Скрипника сучасники часто порівнювали з Дон Кіхотом, Лицарем сумного образу — героєм роману Мігеля де Сервантеса.
Богдан-Олександр Сергійович Зарудний (1890–1918) — український державний діяч, член Центрального Комітету Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), член Української Центральної Ради та генеральний секретар земельних справ УНР.
Разом зі своїм старшим братом Борисом навчався в нашому реальному училищі. Після — став студентом Петербурзького гірничого інституту. Проте його справжнім покликанням став не видобуток вугілля — зі студентських часів він з головою поринув у вир революцій.
Ніколи б доля Івана Дмитровича Бокія не привела до Ізюма, якби не скрутне фінансове становище, що спіткало його у 1865-му році.
Шостий і останній директор Ізюмського реального училища Никифір Євтропович Шевченко — походив з обер-офіцерських дітей. Так зазначається в його формулярному списку.
Цілком логічно вважати найпершим директором Ізюмського реального училища (ІРУ) людину, яку призначили на цю посаду офіційно 1 липня 1882 року[1].
Коли у 2019 році я намагався написати кілька рядків про архітектуру цієї будівлі, досвідченіші та обізнаніші люди всіляко вмовляли мене цього не робити.
Незалежний дослідник ІЗЮМ
