Багатостраждальна хроніка Ізюмського училища у вирі двадцяти переворотів
Влада на багнетах та перший червоний терор
Богдан-Олександр Зарудний з товаришами по УПСР пропонували людям чітку програму без зазіхань на приватну власність, що принципово відрізняло їх від більшовиків.
Останні на словах проголошували популістське «Земля — селянам!», а подумки мріяли перетворити селян на сільський пролетаріат, якому нічого буде втрачати, крім хіба що «власних ланцюгів».
Політично закріпитися в повіті законним шляхом ліві радикали так і не змогли — ізюмські селяни восени 1917 року дихали українською ідеєю.
Свідчення цього збереглися навіть на сторінках радянських ювілейних хронік 1927 року, які цитували тогочасні місцеві газети «Нова Громада» та «Голос свободных граждан».
Перший гучний провал більшовиків в Ізюмі стався 28 листопада 1917 року. Того дня місто святкувало відкриття Всеросійських установчих зборів:
«О першій годині на площі проти собору відбувся величезний мітинг і парад військам. Звичайно, гадалось мітинг провести під червоним прапором і навіть дуже червоним, а саме більшовицьким, але після виступу українських промовців свято перетворилося в українське свято. Гучне „Слава Україні!“, „Нехай живе українська народна республіка козаків, робітників і селян“, „Вся влада Українській Центр. Раді!“ — було лейтмотивом цього мітингу».
Наступний ляпас більшовики отримали вже за кілька днів у стінах нашої будівлі (у великій залі), де 3 грудня 1917 року розпочався V Повітовий з’їзд селянських депутатів. Ліві радикали розгорнули шалену кулуарну агітацію, кричачи про Каледіна та Корнілова, проте збори їх повністю переграли:
«Що з відкриттям зборів становище почало потроху змінюватись. В президію не попав ні один більшовик і це зразу показало сили товаришів більшовиків. Ясно стало, що досі вони забивали голови селянам одним своїм криком, але селяни вже трохи зрозуміли, куди тягнуть їх т.з. більшовики».
Саме на цьому грудневому з’їзді один із місцевих селянських промовців виголосив пророчі слова, які влучно описували суть більшовизму:
«Товариші більшовики міркують мабуть, як той французький король, що казав: „після мене хоч потоп“, вони не хотять і думати до чого доведе їхня поведінка; ми ж, постійні мешканці нашого краю, не можемо так ставитись до судьби нашої вітчизни, тут жили наші діди й батьки, тут живемо ми й тут житимуть діти наші».
Зрозумівши, що їх чекає повне фіаско, більшовицькі лідери фракції (Шкадин, Францев, Вітлицький) почали піднімати в залі страшенний галас, намагаючись зірвати засідання.
Проте селяни виявилися непохитними й ухвалили сувору резолюцію: засудити похід більшовиків проти Києва та «всіма силами боротися проти насильників, які посміють підняти руки на Українську Центральну Раду».
Тоді ж Ізюмське повітове земське зібрання остаточно стало на бік УНР. Попри протести пробільшовицьких гласних, земство офіційно визнало Генеральний Секретаріат Центральної Ради єдиною крайовою владою.
Ба більше — практично допомогло їй, виділивши велику на той час суму у 10 000 рублів на організацію виборів до Українських Установчих зборів та на просування української преси в селах повіту.
Не маючи жодної підтримки серед місцевих жителів, захоплення влади в місті та в будівлі Реального училища більшовики здійснили виключно за допомогою грубої сили — присланого озброєного загону.
Це була точна копія ситуації в Києві, коли більшовицька фракція (Є. Бош, Г. Пятаков, М. Скрипник), опинившись у глибокій меншості на Всеукраїнському з’їзді Рад, просто втекла до Харкова.
Радянські джерела сухо звітують:
протягом 18–22 грудня 1917 року червоні загони майже без опору зайняли цілу низку міст — Павлоград, Синельникове, Зміїв, Куп’янськ і, власне, наш Ізюм.
Опинившись у місті, прибула влада поспіхом взялася за організацію своїх кишенькових органів.Офіційна радянська пропаганда згодом згадувала лише І Повітовий з’їзд Рад, який більшовики провели у будівлі Реального училища в лютому 1918 року.
Про нього довгі десятиліття нагадувала меморіальна табличка біля парадного входу
(Фото з презентації «Історія школи» (автор: spektakula) / SlideShare.).
Насправді той лютневий з’їзд більшовики влаштували суто для самих себе. Спершу 16 лютого 1918 року у місті розпочався загальний з’їзд рад у приміщенні Народного дому. Побачивши, що серед депутатів вони знову в глухій меншості (адже сильнішим виявився блок есерів та самостійників), більшовики просто демонстративно залишили залу Нардому. Вони перебралися під охорону багнетів до Реального училища й засіли там окремо. Скандуючи гасла «За Владу Рад!», на ділі вони цинічно відгородилися від усіх тих, із ким мали радитися.
Звісно, не обійшлося без аналогів сучасних «зелених чоловічків».
Звідки вони взялись?
У грудні 1917 року загін Рудольфа Сіверса, рухаючись на Дон, роззброїв українську кавалерійську частину на Пісках. Трофейну зброю роздали місцевим лівим радикалам (Бринзі та Вітлицькому), які поспіхом сколотили свій загін.
У січні 1918 року загін Володимира Антонова-Овсієнка залишив в Ізюмі свого емісара Шарова. Він самочинно оголосив себе верховним комісаром Ізюмського повіту і з бандою із 80 головорізів до 4 лютого тероризував місцеве населення.
Того ж часу Ізюм уперше відчув, що таке справжній червоний терор. Дика анархія та класова ненависть забрали життя кращих людей міста, намагаючись повністю знищити старий інтелектуальний шар Слобожанщини. Тієї першої радянської зими стався зухвалий наліт червоногвардійців на шановану вчительку місцевої жіночої гімназії Любарську з метою «експропріації» її майна. У місті тоді працювали дві сестри — Катерина Гнатівна та Єлизавета Гнатівна Любарські.
Тоді їм вдалося вижити, проте радянська машина наздогнала їх пізніше: імена сестер сьогодні виринають на німецьких дослідницьких порталах, що оцифровують матеріали репресій. У 1937 році Катерину Гнатівну (архівні справи у ДАХО № 2324, 2325), а у 1938 році й Єлизавету Гнатівну (справа № 271) заарештували у Харкові за абсурдними звинуваченнями, остаточно знищивши ізюмських педагогів у жорнах Великого терору.
Попри весь терор, Шарова згадують і сучасні українські історики, зокрема Михайло Слободянюк. Під час наступу німецьких та австро-угорських військ загони Шарова та Примакова чинили запеклий опір під Бахмачем, але 91-ша німецька дивізія 7–10 березня заволоділа вузлом. Більшовицька ілюзія «влади Рад» у стінах Реального училища тимчасово впала.
(Далі буде у Частині 3)
Історичні примітки та коментарі:
[4] Народний дім в Ізюмі, відкритий у 1903 році, слугував головним громадським майданчиком міста, де проходили найзапекліші політичні дебати.
Використані джерела:
[1] Десять лет борьбы и социалистического строительства на Изюмщине (1917–1927) / Агитпроп Изюмского окр. ком. КП(б)У ; [сост. А. Г. Воробьев]. — Изюм, 1927. — 72 с.
[2] Тогочасні часописи «Нова Громада» та «Голос свободных граждан» за кінець 1917 р.
[3] Ісаїв Л., Щибря Л. Ізюмщина у вирі революції (1917–1920) / Лесь Ісаїв, Леонід Щибря. — Харків : ТОВ «С.А.М.», 2014. — 132 с.
[5] Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР. 1917–1941 рр. / Сергій Білокінь. — Вид. 2-ге. — Київ : Видавничий дім «Пенмен», 2017. — 512 с.[
6] Німецький дослідницький портал Taurienev.de (база даних жертв політичних репресій).
[7] Державний архів Харківської області (ДАХО) — Архівні кримінальні справи сестер Любарських № 2324, 2325 (1937 р.) та № 271 (1938 р.).
[8] Слободянюк М. В. Початок третього етапу вступу німецьких військ в Україну (5 березня – кінець березня 1918 року) // Українознавство. — 2019. — № 3 (72). — С. 42–53.
© Олександр Посунько, 2026
